<<
>>

3.2. Правова регламентація додаткової освітньої діяльності окремих підрозділів навчального закладу

Економіка України багато років вимагає активного реформування. Проте до сьогодні реформи або проводилися наполовину, або мали подвійні стандарти для різних галузей та сфер виробництва, міст і регіонів та навіть, окремих суб’єктів господарювання.

Зараз робиться спроба провести жорстку монетарну політику – безумовно непопулярний, проте необхідний захід. Внаслідок цього видатки на державне фінансування освітньої сфери будуть скорочуватися. Тому НЗ необхідно використовувати будь-які можливості отримання коштів на забезпечення своєї діяльності із джерел, альтернативних державному бюджету.

Як вказувалося у роботі раніше, на сьогоднішній день переважна більшість НЗ, у т.ч. і ВНЗ фінансуються у недостатній мірі. Значну частину фінансових та матеріальних ресурсів НЗ повинні «добувати» самі. В основному це робиться за рахунок здійснення основної і додаткової освітньої діяльності на платній основі. Надання платних освітніх послуг має подвійну природу: для НЗ є сприятливим фактором для залучення додаткових коштів в умовах обмеженості бюджетних ресурсів; для абітурієнта є чинником вільного вибору НЗ, який відповідає його запитам і забезпечує якісне навчання [604, с. 98-99]. Додаткова освітня діяльність пов’язана з отриманням грошей. А тому при цьому можуть виникати ситуації, коли посадові особи державних і комунальних НЗ приймаючи управлінські рішення у цій сфері будуть несвідомо або навмисне порушувати права споживачів. Особливо гостро питання боротьби із таким суб’єктивізмом ставляться у сфері діяльності НЗ відомчого підпорядкування. Перед розглядом правовідносин із здійснення додаткової освітньої діяльності необхідно частково розглянути питання управління господарською діяльністю НЗ і прийняття їх керівниками рішень про надання додаткових платних послуг тим або іншим суб’єктам господарювання чи споживачам. Ці питання у більшій мірі стосуються державних, і особливо відомчих НЗ.

Слід обмовитися, що питання організації управління діяльністю суб’єкта господарювання можуть опосередковуватися організаційно-господарськими відносинами, закріпленими у статутних документах НЗ, затверджених відповідним органом виконавчої влади, наділеним господарською компетенцією стосовно НЗ, як розпорядником державного майна, і є одними із центральних в організації діяльності суб’єкта господарювання.

Стосовно ВНЗ перелік додаткової платної діяльності визначається загальним та спеціальним законодавством. Так, у пункті 4 статті 61 Закону України «Про освіту» передбачено види додаткових джерел фінансування діяльності НЗ [448]. Зрозуміло, що ці положення конкретизуються спеціальними НПА.

Згідно з пунктом 85 Положення про державний вищий заклад освіти, затвердженого постановою КМУ від 5 вересня 1996 року № 1074, ВНЗ за договорами з підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами може здійснювати як додаткові платні послуги навчання за межами, встановленими державними освітньо-професійними програмами, а також надавати інші види платних послуг, перелік яких установлює КМУ. Платні освітні послуги не можуть надаватися замість або в межах обсягів основної освітньої діяльності, що фінансується за рахунок бюджетних коштів [418]. Види платних послуг визначаються відповідним Переліком платних послуг [416]. Тобто з точки зору узгодженості законодавства у сфері надання платних послуг державними і комунальними ВНЗ усе відповідає правилам. Однак ситуацію на практиці слід розглянути дещо під іншим кутом зору.

На сьогодні одним із важливих завдань держави є подолання корупції та попередження порушень господарського законодавства у різних сферах та галузях. За даними Transparency International у рейтингу країн за рівнем корупції у 2011 році Україна посіла 152 позицію із 182 можливих [473]. Сферами із найбільш високими показниками корумпованості залишаються сфера діяльності правоохоронних органів та сфера освіти. Тому пунктом 36 Плану антикорупційних заходів у системі МВС на 2011-2015 роки, затвердженого наказом МВС України від 18 серпня 2011 року № 583, було визнано необхідність розробки пропозицій щодо мінімізації суб’єктивізму при прийнятті управлінського рішення ОВС у сфері надання платних послуг громадянам.

Ключовим завданням є визначення того, що є суб’єктивізмом і як його мінімізувати.

У філософії суб’єктивізмом є світоглядна позиція, яка кладе в основу будь-якого знання суб’єктивний досвід. У своїй крайній формі суб’єктивізм може ставити існування будь-чого в залежність від освідомленості про нього суб’єкта [523]; «світоглядна позиція, що ігнорує об’єктивний підхід до дійсності, заперечує наявність об’єктивних законів природи і суспільства» [34, с. 24]. Як бачимо, суб’єктивізм передбачає визначення позиції чи прийняття рішення лише на основі власного досвіду; врахування досвіду інших зводиться до мінімуму. В окремих випадках суб’єктивізм має позитиви у вигляді швидкості та оперативності при вирішенні різних завдань чи прийнятті рішень (наприклад, у медицині, коли втрата часу може коштувати пацієнту життя чи здоров’я). Проте в більшості інших випадків він може призводити до прийняття швидких, непродуманих і неякісних управлінських рішень.

У питанні боротьби з корупцією небезпечність суб’єктивізму полягає у тому, що керівник НЗ державної чи комунальної форми власності на власний розсуд свідомо приймає те чи інше помилкове рішення на користь тієї чи іншої особи або колективного суб’єкта господарювання внаслідок власної особистої зацікавленості. Може виникнути ситуація, коли керівник НЗ приймає суб’єктивне не помилкове рішення з точки зору самого НЗ (наприклад, коли для НЗ усе одно на користь якого суб’єкта господарювання буде прийнято те чи інше рішення), проте таке рішення порушує права та законні інтереси іншого суб’єкта господарювання, який мав пріоритет і відповідно до законодавства мав усі підстави розраховувати на прийняття рішення на свою користь (наприклад, стосовно пролонгації договору оренди із державним НЗ). У цьому випадку суб’єктивізм керівника НЗ вкупі із корупцією небезпечніший, оскільки підриває віру у справедливість, верховенство права і ставить під сумнів існування інституту самої держави.

Подолати це можна двома основними шляхами: 1) усуненням суб’єктивізму у діях державних службовців; 2) усуненням самих державних службовців від прийняття управлінських рішень.

У першому випадку необхідно розробити правила, за якими не матиме значення хто саме із посадових осіб НЗ відомчого підпорядкування підпише документ. Можливий варіант, коли колегіальний орган затверджуватиме певний порядок або правила здійснення діяльності НЗ. А посадова особа відомчого НЗ укладатиме договір про надання платних послуг з будь-ким, хто не є суб’єктом господарювання, відповідає умовам порядку чи правилам і звернувся до НЗ за отриманням певної послуги. Тобто у цьому випадку у НЗ виникатимуть публічні зобов’язання, визначені такими пунктом 1 статті 178 ГК України [74]. Схожі положення містяться у пункті 1 статті 633 ЦК України [569]. Єдиною неточністю у нормі ЦК України є вказівка на те, що надають послуги за публічним договором тільки підприємці. Загальновідомо і не потребує доказів той факт, що публічні зобов’язання можуть мати і некомерційні суб’єкти господарювання (наприклад, ті самі ВНЗ, торгово-промислові палати, кредитні спілки, релігійні організації, казенні підприємства та ін.), а також державні органи і громадські організації. А отже, відомчий НЗ може вступати у публічні зобов’язання шляхом укладання публічного договору. При цьому правила такого договору заздалегідь визначені законом або рішенням КМУ чи іншого центрального органу виконавчої влади.

У випадку вступу державного чи відомчого НЗ у публічні зобов’язання окрема його посадова особа (наприклад, керівник) буде нести відповідальність за ухилення чи відмову від виконання публічного зобов’язання. У посадової особи відомчого НЗ залишається «поле для маневру» у вигляді надання відповіді на питання «чи кожний, хто до нього звертається, робить це на законних підставах» або «чи надані законом комусь зі споживачів відповідні пільги» або «чи є у нього у наявності можливості надання споживачеві відповідних товарів (робіт, послуг)». Проте у двох перших випадках перевірити рішення керівника відомчого НЗ на суб’єктивізм та упередженість можна шляхом уважного вивчення положень спеціального законодавства; а у третьому випадку – шляхом перевірки та моніторингу споживачів. Тому у випадку укладення публічного договору, у якому публічні зобов’язання бере на себе відомчий НЗ, суб’єктивізм керівника чи іншої посадової особи такого НЗ по відношенню до споживача (потенційного споживача) його послуг буде зведено до мінімуму.

Перелік платних послуг, які можуть надаватися НЗ, що належать до державної і комунальної форми власності, передбачає можливість надання платних послуг усіма державними і комунальними НЗ. Перелік містить розділи з надання послуг ВНЗ за сферами: освітньої, наукової та науково-технічної діяльності; у сфері міжнародного співробітництва, охорони здоров’я, відпочинку, дозвілля, оздоровлення, туризму, фізичної культури та спорту, побутових і транспортних послуг [416].

Можливим є варіант коли керівником НЗ державної чи комунальної форми власності делегується частина повноважень іншим особам – керівникам структурних підрозділів і заступникам. Це може бути як напрямом усунення суб’єктивізму у діях керівників НЗ - державних службовців, якщо заступники або керівники структурних підрозділів, яким буде доручено прийняття важливого рішення, під тиском відповідальності будуть обережними, об’єктивними та послідовними, так і напрямом усунення самих державних службовців від прийняття управлінських рішень.

Таким чином, здійснення додаткової освітньої діяльності державними і комунальними НЗ може бути пов’язане із суб’єктивізмом та корупцією. Напрями їх мінімізації було запропоновано вище. Проте переважна більшість НЗ при здійсненні додаткової освітньої діяльності переслідує зовсім інші цілі. В залежності від них додаткова освітня діяльність може мати різний вигляд, спрямованість і різне правове регулювання. Визначення особливостей такого регулювання за видами діяльності сприятиме підвищенню її якісних та кількісних характеристик.

<< | >>
Источник: ДЕРЕВЯНКО Богдан Володимирович. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ. Д и с е р т а ц і я на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. Донецьк –2014. 2014

Скачать оригинал источника

Еще по теме 3.2. Правова регламентація додаткової освітньої діяльності окремих підрозділів навчального закладу:

  1. 10.3 Організація фінансового забезпечення соціальної, культурно - освітньої сфер.
  2. ЗМІСТ
  3. 1.3. Еволюція правового статусу навчальних закладів
  4. РОЗДІЛ 2 ПравовИЙ статус НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ
  5. РОЗДІЛ 3. правова РЕГЛАМЕНТАЦІЯ ВИДІВ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ
  6. 3.1. Загальноправові ознаки діяльності навчальних закладів та правова регламентація основної освітньої діяльності
  7. 3.2. Правова регламентація додаткової освітньої діяльності окремих підрозділів навчального закладу
  8. 3.2.1. Правова регламентація діяльності бібліотек як окремих підрозділів навчального закладу
  9. 3.2.2. Правова регламентація діяльності підрозділів навчальних закладів з підвищення кваліфікації та надання освіти дистанційно
  10. 3.2.3. Правова регламентація діяльності юридичних клінік та відокремлених підрозділів навчальних закладів з надання консультативних послуг
  11. 3.3. Правова регламентація неосвітньої господарської діяльності навчальних закладів
  12. Висновки до розділу 3
- Антимонопольное право - Бюджетна система України - Бюджетная система РФ - ВЭД РФ - Господарче право України - Государственное регулирование экономики России - Державне регулювання економіки в Україні - ЗЕД України - Инвестиции - Инновации - Инфляция - Информатика для экономистов - История экономики - История экономических учений - Коммерческая деятельность предприятия - Контроль и ревизия в России - Контроль і ревізія в Україні - Логистика - Макроэкономика - Математические методы в экономике - Международная экономика - Микроэкономика - Мировая экономика - Муніципальне та державне управління в Україні - Налоги и налогообложение - Организация производства - Основы экономики - Отраслевая экономика - Политическая экономия - Региональная экономика России - Стандартизация и управление качеством продукции - Страховая деятельность - Теория управления экономическими системами - Товароведение - Управление инновациями - Философия экономики - Ценообразование - Эконометрика - Экономика и управление народным хозяйством - Экономика отрасли - Экономика предприятий - Экономика природопользования - Экономика регионов - Экономика труда - Экономическая география - Экономическая история - Экономическая статистика - Экономическая теория - Экономический анализ -