<<
>>

1.2. Поняття господарської діяльності навчальних закладів

Отже, після надання характеристики правовій природі господарської діяльності НЗ необхідно перейти до визначення ключових понять роботи. Господарська діяльність НЗ, рівно як і освітня діяльність характеризується категорією «послуга».

Тому для визначення поняття господарської діяльності НЗ необхідно провести аналіз категорії «послуга». З іншого боку, освітні послуги НЗ є предметом господарсько-правового регулювання, а тому є частиною господарської діяльності НЗ. Але НЗ крім освітніх послуг на платній госпрозрахунковій договірній основі можуть надавати і інші послуги. Тобто інша частина господарської діяльності НЗ крім надання освітніх послуг передбачає й інші види господарської діяльності. Тому надати поняття «господарська діяльність НЗ» можливо після надання визначення цим поняттям, основним із яких є поняття «освітні послуги».

Однією з останніх ґрунтовному правовому аналізу концепцій сутності категорії «послуга» піддавала В.В. Рєзнікова. Нею були систематизовані 9 груп концепцій: 1) концепція, прибічники якої (С. Ємельянчик, Ю.Х. Калмиков, Д. Степанов) визначають сутність послуги через діяльність (дію); 2) концепція, прибічники якої (С.С. Алексєєв, Н.П. Індюков, О. Красавчиков, М.В. Кротова, Е.Н. Романова та ін.), підтримуючи у цілому першу концепцію, визначають послугу як результат діяльності або ж розкривають її сутність через результат діяльності; 3) концепція, за якою сутність послуги виводиться через сукупність (нерозривну єдність) діяльності та її результату (Т.Л. Левшина, Ю.В. Романець та ін.); 4) концепція, за якою послуга визначається як діяльність, що не має уречевленого результату (О.С. Іоффе, Є.Д. Шешенін та ін.); 5) концепція, за якою послуги протиставляються роботам за критерієм відсутності уречевленого результату; 6) концепція, що визначає сутність послуги через аналіз сутності потреби та блага; 7) концепція, за якою послуги визначаються як будь-які функції, пов’язані безпосередньо або опосередковано із задоволенням особистісних потреб, але безпосередньо не спрямовані на виробництво будь-яких предметів; 8) концепція, за якою сутність послуги розкривається через поняття економічних відносин та/або правовідносин; 9) концепція, за якою сутність послуги розглядається через тлумачення її як зміни у стані інституціональної одиниці [475].

Незважаючи на достатньо ґрунтовний аналіз концепцій категорії «послуга» особливої уваги потребує дослідження саме освітніх послуг та інших послуг, що надаються НЗ, які напряму впливають на визначення поняття «господарська діяльність НЗ». Визначити досліджувані поняття можна на основі розгляду довідкових джерел, результатів наукових досліджень, а також НПА. На сьогодні прямі легальні визначення досліджуваних понять у Законі України «Про освіту» відсутні. Лише із преамбули до цього Закону можна навести загальні положення про те, що освіта – основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави [448]. У статті 1 Закону України «Про вищу освіту» дається поняття вищої освіти – «рівень освіти, який здобувається особою у ВНЗ в результаті послідовного, системного та цілеспрямованого процесу засвоєння змісту навчання, який ґрунтується на повній загальній середній освіті й завершується здобуттям певної кваліфікації за підсумками державної атестації» [404]. Для визначення досліджуваної категорії із останнього поняття цікавість являють такі характеристики, як послідовність, системність та цілеспрямованість процесу засвоєння змісту навчання.

Слово «освіта» означає: 1) сукупність знань, здобутих у процесі навчання. Рівень, ступінь знань, здобутих у процесі навчання; 2) піднесення рівня знань; навчання. Процес засвоєння знань; 3) Загальний рівень знань (у суспільстві, державі і т. ін.). Система навчально-виховних заходів. Система НЗ і установ, через які здійснюються ці заходи [50, с. 857; 330, с. 138]. Усі три значення слова «освіта» у різній мірі та з різних боків, проте в цілому однозначно характеризують одне із ключових слів предмета дослідження.

У зв’язку із цим прикметник «освітній» означає – той, що поширює освіту, знання. Освітній ценз – рівень освіти, що визначається закінченням якого-небудь НЗ, а також права, які він дає [50, с. 857].

У філософському розумінні освіта є багатозначним поняттям, що означає і сферу соціально-культурної практики, і галузеву систему, і спеціально організований процес, і визначений результат діяльності.

Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, підвищення освітнього рівня народу, забезпечення народного господарства кваліфікованими фахівцями, зацікавлення людини культурними цінностями науки, мистецтва, моральності, права, перетворення природної людини в культурну, освічену особистість [576, с. 240].

Окремі дослідники надають слову «освіта» політичного та надпублічного значення. Так, М.Н. Курко зазначає, що в сучасних умовах освіта є могутнім чинником розвитку духовної культури українського народу, відтворення інтелектуальних і продуктивних сил суспільства, запорукою громадянського миру і майбутніх успіхів у зміцненні й утвердженні авторитету України як суверенної, незалежної, демократичної, соціальної та правової держави – повноправного члена європейської та світової спільноти [257, с. 535].

Проте потреба в освіті має і значну частину приватних інтересів. Якщо перенести теорію потреб Ф. Котлера у сферу освіти, отримаємо наступні типи потреб: 1) заявлена потреба – абітурієнт хоче вступити до НЗ, щоб здобути вищу освіту; 2) дійсна потреба – абітурієнт хоче вступити до престижного НЗ на конкретний напрям підготовки конкретної форми навчання; 3) незаявлена потреба – абітурієнт очікує набуття всіх необхідних знань та практичних навичок у процесі навчання в НЗ та ін. [485, с. 142]. Приблизно ті самі три потреби по відношенню до своїх наявних або потенційних працівників реалізовує суб’єкт господарювання - споживач послуг НЗ. Йому потрібні працівники, які отримають за його гроші у престижному ВНЗ вищу освіту, необхідні знання і навички, необхідні для реалізації стратегії господарської діяльності суб’єкта господарювання - роботодавця.

Слово «освіта» може мати кілька значень і застосовуватися на позначення наявного обсягу знань, процесу набуття знань або певної галузі чи сфери суспільного життя, у якій відбувається передача та набуття знань.

Для досягнення мети роботи слово «освіта» буде застосовуватися більш широко, ніж останнє значення, оскільки зацікавленими споживачами освітніх послуг є не тільки люди – споживачі, а в більшій мірі зацікавленими у результаті цих послуг будуть інші підприємства, установи, організації – роботодавці, та держава. Вони можуть бути органами господарського керівництва, контрагентами і споживачами. А надавати ці послуги будуть НЗ.

Під словом «навчати» розуміється: 1) передавати кому-небудь знання, уміння, досвід. // Виховувати, прищеплювати, виробляти які-небудь якості, навики і т.ін. // Збагачувати досвідом, знаннями, розумінням чого-небудь; 2) давати поради, вказівки, наставляти [50, с. 706; 329, с. 727]. Відповідно, прикметник «навчальний» означає: 1) що стосується навчання, пов’язаний з ним. // який займається питаннями освіти, навчання; 2) призначений для навчання // метою якого є навчання, тренування, підготовка до чого-небудь // пристосований до навчання, тренування [50, с. 706].

Слово «заклад» у тлумачних словниках визначається як установа з певним штатом службовців і адміністрацією, що працюють в якій-небудь галузі освіти, науки, культури і т.ін. [50, с. 395; 329, с. 65].

Відносини в освіті, як і всі інші, виникають за наявності зобов’язаної сторони, якою є НЗ (суб’єкт господарювання). Закон України «Про освіту» не містить узагальненого поняття цього суб’єкта освітніх правовідносин. В Енциклопедії освіти НЗ визначається як заклад, який надає освітні (освітньо-виховні) послуги [179, с. 538]. У Законі України «Про вищу освіту» є поняття ВНЗ – освітній, освітньо-науковий заклад, який заснований і діє відповідно до законодавства про освіту, реалізує відповідно до наданої ліцензії освітньо-професійні програми вищої освіти за певними освітніми та ОКР, забезпечує навчання, виховання та професійну підготовку осіб відповідно до їх покликання, інтересів, здібностей та нормативних вимог у галузі вищої освіти, а також здійснює наукову та науково-технічну діяльність [404].

Вважаємо, що такі визначення не дають можливості повністю змістовно розкрити сутність НЗ. По-перше, поняття освітніх послуг є дискусійним та нормативно не визначеним, а тим більше воно ускладнюється ще терміном «освітньо-виховні». По-друге, аналізуючи поняття освітньої послуги, науковці виділяють таку її ознаку, як корисність для замовника [185, с. 6]. Якщо взяти до уваги доктринальні визначення освітньої послуги, то, на нашу думку, їх не зовсім доречно застосовувати до поняття НЗ, оскільки завдання останнього не можна звести до надання освітніх послуг окремій особі – вони глибші та глобальніші за своєю суттю. НЗ не лише надає освітні послуги споживачам. Здійснюючи освітню діяльність, НЗ створює неоціненну послугу всьому суспільству, державі [301, с. 52]. Тобто він надає послугу державі і суспільству, суб’єкту господарювання - роботодавцю. А за аналогією із ними освітня послуга надається іншим споживачам. Проте ці відносини у більшій мірі нас цікавлять із точки зору забезпечення якості послуг.

Слід частково погодитися з О.Ф. Мельничук: заслуговує на увагу визначення НЗ, дане у Юридичній енциклопедії, під яким розуміється «установа, що безпосередньо реалізує державну політику в галузі освіти, професійної, наукової, загальнокультурної підготовки та виховування громадян, створює умови та задовольняє потреби особи у здобутті освіти» [301, с. 52]. І безумовно слід погодитися із наявністю крім приватного ще й високого рівня публічних інтересів в освітніх відносинах. Але таке поняття, можливо, придатне в основному для педагогічних наук. Для вирішення завдань господарського права у визначенні НЗ повинні знайти місце елементи його правового статусу.

Поняття освітніх послуг та господарської діяльності НЗ можна вивести через визначення окремих характеристик. Зокрема, статтею 28 Закону України «Про освіту» визначено систему освіти, що складається із НЗ, наукових, науково-методичних і методичних установ, науково-виробничих підприємств, державних і місцевих органів управління освітою та самоврядування в галузі освіти; статтею 29 визначено, що структура освіти включає: дошкільну; загальну середню; позашкільну; професійно-технічну; вищу; післядипломну освіту; аспірантуру; докторантуру; самоосвіту [448]. В окремих нормах статей 33; 35; 38; 40; 42 визначено поняття названих вище видів освіти.

НЗ будемо вважати суб’єкт господарювання, який незалежно від форми власності на професійній основі надає суб’єктам господарювання, державним органам та громадянам різні послуги, виконує на їх замовлення певні роботи, передає їм різні товари, має виключну компетенцію, що обмежена законодавством та спеціальними дозволами. Єдиного визначення НЗ на сьогодні у законодавстві немає через велику кількість видів НЗ та значні відмінності в їх компетенції. Ці відмінності також простежуються і в переліку видів діяльності, які вони можуть здійснювати. Крім освітньої вони можуть здійснювати значну кількість видів іншої діяльності. Тому об’єднуючими поняттями, що прямо характеризують поняття «господарська діяльність НЗ» будуть «послуга», «освітня послуга», «надання послуг у сфері освіти» і «надання освітніх послуг».

Слово «надання» означає дію за значенням дієслова «надати». А дієслова «надати» і «надавати» означають: 1) давати можливість мати щось, користуватися чимось і т. ін.; 2) додавати, добавляти яку-небудь якість, властивість і т. ін.; 3) наділяти якими-небудь рисами, робити якимсь на вигляд; 4) примушувати кого-, що-небудь здійснювати якийсь рух чи переходити до якогось стану [50, с. 709]. Перше значення передбачає можливість користуватися чимось матеріальним. У нашому випадку воно може передбачати можливість користуватися фондами та ресурсами того, хто надає освітні послуги. Друге та третє визначення у нашому випадку можуть означати «надавати якусь рису – знання, тобто робити когось більш розумним та освіченим». Четверте визначення знаходиться скоріше у площині фізики і далеке від нашого дослідження.

Дієслово «надавати» може мати й інші значення: 1) дати що-небудь у якійсь кількості або в кілька заходів... 3) відправляти, надсилати щось кому-небудь [50, с. 709]. Перше визначення може підійти з огляду на те, що знання передаються поступово від одного навчального заняття до іншого, від одного дня до іншого, від одного семестру до іншого, від одного року (курсу) до іншого, від одного ОКР до іншого. Або ж знання можуть передаватися постійно (освіта впродовж життя).

Зрозуміло, що надавати «щось» – матеріальне або нематеріальне благо повинен «хтось» «комусь». «Надавачами» у сфері освіти можуть бути підприємства, установи, організації, які професійно займаються цією справою, а тому є комерційними або некомерційними суб’єктами господарювання. У випадку з наданням освітніх послуг споживачами повинні бути суб’єкти господарювання, державні органи та споживачі - громадяни.

Наведені визначення понять «надання» та «освіта» в цілому є зрозумілими і не викликають питань. А дослідженню значення поняття «послуга» присвячувалися окремі роботи, які проводилися у межах різних галузей права. Перед їх розглядом необхідно дослідити походження цього слова та його законодавче тлумачення. Надання послуг є одним із видів суспільно корисної діяльності. Сфера послуг сьогодні – це одна з найперспективніших галузей економіки, яка розвивається. Термін «послуга» міститься у законодавчих та підзаконних правових актах, зокрема з питань освіти [398, с. 9].

Якщо звернутися до походження і визначення слова, то під послугою необхідно розуміти: 1) дію, вчинок, що дає користь, допомогу іншому; 2) діяльність підприємств, організацій та окремих осіб, виконувану для задоволення чиїхось потреб; обслуговування [51, с. 894]; люб’язний вчинок, служіння, слугування [541, с. 305]; діяльність підприємств, організацій та окремих осіб, виконувану для задоволення чиїх-небудь потреб; обслуговування [50, с. 1080; 330, с. 612-613]; або роботу, виконувану для задоволення чиїх-небудь потреб; обслуговування [330, с. 612-613]. Наведені визначення вказують на активну діяльність певних осіб або суб’єктів. Виходить, що дієслово «надавати» кореспондує із віддієслівним іменником, що означає активну дію або вчинок. Це є важливим, оскільки дозволяє відділити результат послуги від матеріального товару. На сьогодні в Україні одночасно застосовуються терміни «надання послуг» і «торгівля послугами». При цьому другим терміном визначається і надання оплатних послуг, і виконання робіт. У ГК України частиною 1 статті 3 визначення господарської діяльності дано у т.ч. і через надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. У статті 139 ГК України частиною 6 виконані роботи та послуги визнано товарами у складі майна суб’єктів господарювання [74]. ЦК України визначає послуги як самостійний об’єкт цивільних прав (стаття 177 ЦК України), хоча на відміну від інших об’єктів (наприклад, речей – стаття 179 ЦК України, інформації – стаття 200 ЦК України), не містить їх легального визначення. Немає його й у главі 63 ЦК України «Послуги. Загальні положення» [569].

Стосовно цивільно-правового регулювання діяльності НЗ російський вчений вказує, що в освітніх відносинах відсутні основоположні риси цивільного правовідношення – свобода волі і рівність сторін [526, с. 73-74]. У РФ згідно з пунктом 3 статті 2 ЦК РФ до майнових відносин, заснованих на владному підпорядкуванні однієї сторони іншою, у т.ч. до податкових або інших фінансових та адміністративних відносин, цивільне право не застосовується, якщо інше не передбачено законодавством. Це ж положення у повній мірі поширюється і на освітні відносини [526, с. 74]. Можна погодитися із авторами, що інструментарієм цивільного права відносини у сфері освіти забезпечуватися не можуть. Але так само переважна більшість із них у сфері освіти виходить за межі владно-підпорядкувальних, притаманних адміністративному праву. Тому слід звернути увагу на вітчизняних авторів, які справедливо виділяють господарські відносини у сфері освіти, а також відокремлюють їх за формою власності. Так, М.О. Тимошенко, визначивши особливості господарських відносин приватних ВНЗ, зазначає, що вони являють собою самостійний різновид правовідносин, які формуються за участю цих ВНЗ, і змістом яких є надання освітніх послуг у сфері вищої освіти із видачею відповідного документа про освіту та/або забезпечення надання вказаних послуг [538, с. 217]. Іншими словами, відносини у сфері освіти виділяються в окремий вид відносин, які мають частково спільне з адміністративними, цивільними і господарськими відносинами. Нас цікавлять останні, які у першу чергу виникають між НЗ і суб’єктами господарювання, і в другу чергу – між НЗ та споживачами, на які перші чинять вплив.

Легальне визначення поняття «послуга» міститься у нормах статті 14 Податкового кодексу України. Проте там є поняття «послуга з надання персоналу» та «постачання послуг»: «14.1.183. послуга з надання персоналу – господарська або цивільно-правова угода, відповідно до якої особа, що надає послугу (резидент або нерезидент), направляє у розпорядження іншої особи (резидента або нерезидента) одну або декількох фізичних осіб для виконання визначених цією угодою функцій...»; «14.1.185. постачання послуг – будь-яка операція, що не є постачанням товарів, чи інша операція з передачі права на об’єкти права інтелектуальної власності та інші нематеріальні активи чи надання інших майнових прав стосовно таких об’єктів права інтелектуальної власності, а також надання послуг, що споживаються в процесі вчинення певної дії або провадження певної діяльності» [389]. Ці легальні поняття можна використовувати при визначенні основних категорій нашої роботи.

В.С. Мілаш вказує, що неможливість сформулювати єдиний правовий термін «послуга», який охоплював би всі її змістові елементи, зумовила визначення в межах ВТО Класифікатора видів діяльності, які можуть розглядатися як послуги. Класифікатор наводить перелік 160 узагальнених видів послуг, поділений на низку розділів, серед яких один присвячений освітнім послугам [309, с. 73].

Г.Д. Джумагельдієва вказує, що залежно від предмету договору – товару чи послуги, – обирається принцип ціноутворення. Якщо предметом договору є товар, то ціну договору визначають з розрахунку ціни на одиницю товару. Якщо предметом договору є послуга, то подібне визначення ціни неможливе з приводу нематеріальної природи послуги. У такому разі грошове вираження вартості послуги відображається у тарифі. Якщо послуга є різновидом товару, то і тариф можна уявити як різновид ціни [163, с. 14]. Для підтвердження неможливості визнання послуги товаром проведемо аналіз аргументів різних учених. Слід сказати, що єдність поглядів на сьогодні відсутня й у представників цивільно-правової науки. Яскравим підтвердженням цього є те, що А.Ю. Кабалкін спочатку вважав неможливим застосовувати конструкцію «договору послуг» [204, с. 44-45, 48]; потім указував, що вони «не можуть бути самостійним типом цивільно-правового зобов’язання» [205, с. 38]. Крім того, він не розглядав їх як самостійний правовий інститут. М.В. Кротов вважав, що зобов’язання з надання послуг є самостійним інститутом зобов’язального права [246, с. 89]. У певному сенсі можна погодитися із таким поглядом. Їх можна вважати окремим правовим інститутом і розглядати у межах різних галузей права. Більше того, зобов’язальні відносини є одним із основних інститутів господарського права.

Основою системи договорів про надання послуг у цивільному праві є те, що об’єктом їх є послуги нематеріального характеру. У цьому і полягає їх відмінність від інших договорів і саме нематеріальний об’єкт результату послуг повинен бути покладений в основу системи договорів про надання послуг [310, с. 230]. Матеріальний результат як такий у більшій мірі притаманний категорії «робота», аніж «послуга». Ю.Х. Калмиков, зокрема, не підтримує таку точку зору і вважає, що «... у зобов’язаннях з надання послуг визначальним фактором є специфіка самих дій як послуг, а не результати цих дій», «...послуга – це діяльність, спрямована на створення зручностей чи надання пільг контрагенту у зобов’язальних правовідносинах» [207, с. 33; 310, с. 229]. Думки цих авторів є достатньо переконливими, оскільки основним при наданні послуг є дія, а не результат дії.

Достатньо поширеною є точка зору, відповідно до якої послуги нарівні з товарами є результатами виробництва. Згідно з нею товарами вважають результат, що має натурально-уречевлену форму, а послугами – що її не має [206, с. 24; 370, с. 16; 600, с. 977]. Під послугою розуміється результат безпосередньої взаємодії виконавця і споживача, а також власної діяльності виконавця із задоволення потреби споживача. Послугу можна розглядати як конкретний результат економічно корисної діяльності. Економічна корисність робить послуги предметом торгівлі [532, с. 67-68]. Договори, результатом яких є нематеріальні (невиробничі) послуги, на думку М.О. Барінова, з якою також слід погодитися, знаходяться поза межами договору підряду [15, с. 14]. Пропонується вважати матеріальний результат послуги об’єктом зобов’язальних підрядних відносин, що регламентують певні економічні відносини з надання послуг. Нематеріальні послуги за цією класифікацією належать до об’єкта окремого виду зобов’язань з надання послуг [191, с. 83].

В.С. Мілаш наводить правові ознаки послуги, за допомогою яких буде легше визначити її сутність: 1) послуга є діяльністю особи, яка її надає; 2) надання послуг не створює уречевленого (упредметненого) результату; 3) корисний ефект послуги споживається у процесі її надання, а споживча вартість зникає; 4) послуга є невіддільною від джерела; 5) прийняття послуги замовником і процес її надання виконавцем відбуваються одночасно; 6) неможливість її зберігання; 7) невичерпність; 8) предмет послуги – відповідні дії, а не їх кінцевий результат (оскільки результат праці не отримує речової форми, він існує у вигляді самої діяльності) [309, с. 73]. Ці ознаки є визначальними і важливими для нашого дослідження, які характеризують послугу як саме господарсько-правову категорію.

Підтверджують, що результат дій зобов’язаної особи за послугою може і не мати матеріальної форми, окремі цивілісти [510, с. 189]. Саме відсутність матеріальної, уречевленої форми, а також у більшості випадків відсутність гарантованого результату послуги відрізняють її від товару і роботи.

І.В. Жилінкова під послугою розуміє «певне нематеріальне благо, яке надається виконавцем і споживається замовником у процесі вчинення виконавцем певних дій або здійснення певної діяльності» [568, с. 267]. Схожу думку висловлюють і інші автори, які вважають, що об’єктом відносин з надання послуг є діяльність, не пов’язана зі створенням матеріального блага [77]. У зв’язку з цим вказується, що продається не результат послуги, а дії, що призвели до нього, діяльність і результат складають одне ціле [600, с. 978]. Слід погодитися із єдністю діяльності та результату, проте заявити категоричніше: послуга майже ніколи не має матеріального характеру. Якщо в результаті надання послуги з’являється матеріальний об’єкт, – можна вважати, що виконувався інший договір, ніж договір про надання послуг (у т.ч. й освітніх).

На думку А.П. Рум’янцева та Ю.О. Коваленко, послуги – це вид діяльності, робіт, у процесі виконання яких не створюється новий матеріально-уречевлений продукт, який раніше не існував, але змінюється якість вже створеного продукту. Крім того, на їх думку, послугу можна визначити як вид діяльності, що задовольняє певну людську потребу, може мати або не мати матеріальної форми, тісно пов’язаний з виробництвом товарів або повністю самостійно оформлений [481, с. 13; 600, с. 977]. Стосовно задоволення певної людської потреби слід навести міркування вітчизняних вчених: сам споживач не в змозі свідомо оцінити якість отриманої ним освітньої послуги. Це пов’язано з такою властивістю послуг вищої школи, яку О.А. Кратт називає «менша швидкість настання ефекту від споживання». Наприклад, послуги в галузі культури можуть бути оцінені споживачем залежно від того, наскільки він залишився задоволений виставою або кінофільмом. Послуги з охорони здоров’я – відповідно до ступеня його самопочуття. Значно складнішою є справа з послугами ВНЗ, оскільки період споживання їх більш тривалий. Але навіть по його закінченню складно відразу відчути й оцінити ефект від споживання послуги. Тільки через багато років після закінчення ВНЗ, попрацювавши за фахом, споживач може усвідомити, якою мірою надана освітня послуга задовольнила його потреби [245, с. 82; 3, с. 38]. Так само суб’єкт господарювання може оцінити якість послуг, наданих йому НЗ, лише за певний час. Класично таким часом може бути звітний (фінансовий) рік. На його основі спеціальний відділ, бухгалтер, економіст, керівник суб’єкта тощо господарювання може визначити ефект від діяльності працівників.

А.А. Телестакова стверджує, що послуга як процес праці виступає в якості об’єкта трудових правовідносин, під яким розуміється виконання працівником певної трудової функції відповідно до його спеціальності, кваліфікації й посади [531, с. 69]. З таким твердженням слід частково не погодитися. Вважаємо дещо обмеженим розгляд властивостей послуги під кутом зору трудового права. І продуктом праці послуга може бути не завжди.

В.С. Мілаш вважає, що послуга може містити у собі як тип економічних відносин фази обміну; форму результату трудової діяльності, з приводу якого виникають виробничі відносини; діяльність, яка не пов’язується зі створенням речі (її відновлення, ремонт), однак породжує відповідне благо, що має споживчу вартість; так і товар, об’єкт цивільних прав [309, с. 73]. Вважаємо невірним повністю ототожнювати послугу з товаром.

Є.Д. Шешенін іще в середині ХХ століття проаналізував економічну сутність відносин при наданні різноманітних послуг і на основі цього зробив висновок, що послуга як предмет договірного зобов’язання має наступні ознаки: 1) є діяльністю особи, яка її надає; 2) її надання не створює речового результату; 3) корисний ефект послуги (діяльності) у процесі надання послуги споживається, а споживча вартість послуги зникає [597, с. 177]. Внаслідок цього ним було запропоновано визначити послугу як діяльність тієї або іншої організації, корисний ефект якої не має речового результату і споживається у процесі надання послуги [597, с. 182]. Термін «послуга» вживається крім економічного, також і в правовому розумінні, коли під послугою слід розуміти діяльність, що здійснюється на виконання зобов’язання і не пов’язана зі створенням уречевленого блага [596, с. 357].

Взагалі у класичному економічному розумінні послуга розглядалася як особлива споживча вартість праці, що надає послуги не як річ, а як діяльність [289, с. 413]. Також в економічному розумінні послугу визначають і як особливий різновид товару [297], який має мінову вартість і ряд інших характеристик, які відрізняють послуги від матеріальних товарів [600, с. 977]. Як бачимо, погляди окремих вчених містять протиріччя. Так, послуги відносять до різновидів товару. Однак при цьому їх відділяють від товару матеріального.

Більш точно послугу з економічної точки зору визначає В.С. Мілаш: послуга є благом, яке становить діалектичну єдність діяльності та результату, що досягається у процесі такої діяльності. На відміну від результатів робіт, результати послуг є невідчутними у матеріальному сенсі: вони дістають вияв у встановленні, збереженні активів замовника послуг, відтворенні або покращенні його економічного стану, рівня конкурентоспроможності на певному ринковому сегменті або в «обслуговуванні» особистих немайнових благ замовника (медичні, соціальні, освітні послуги тощо) [309, с. 74-75]. Коли йдеться про діяльність у формі «робіт», то споживача цікавить кінцевий результат такої діяльності, що набуває певної матеріалізованої форми, тобто такий об’єкт цивільних прав як «результати робіт». Коли ж ідеться про послуги як об’єкт цивільних прав, то до уваги береться не сам результат, який споживається при здійсненні діяльності, а дії, що до нього призвели [79, с. 19].

З приводу економічної сутності послуги В.В. Рєзнікова зазначає, що в економічній науці послуги визначаються як дії, діяльність, економічне благо, функції, економічні відносини, зміна інституціональної одиниці тощо. А тому кожне з цих економічних значень послуги опосередковується адекватною правовою формою. Відповідно, можливість вироблення єдиного поняття послуги через поєднання у визначенні всіх його значень видається сумнівною, зокрема, через те, що: до послуг відносять всі економічні блага, які не можна віднести до сільського господарства та промислового виробництва; до послуг відносять численні та різноманітні дії, спрямовані на різноманітні об’єкти; ці численні та різноманітні дії відносяться існуючою офіційною статистикою до одного класу економічних благ; послуга – це гнучкий об’єкт, межі якого не є стабільними, і змінюються під впливом об’єктивних економічних умов конкретної сфери господарювання [475]. На те, що послуга в економічному розумінні є більш широкою категорією не лише порівняно з її юридичним розумінням, а й з поняттям обслуговування, вказують вітчизняні автори: в економічній літературі прийнято поділяти послуги на дві категорії – ті, що надаються усьому суспільству, та ті, що надаються безпосередньо індивідууму для задоволення його специфічних потреб [191, с. 82].

За визначенням Н.А. Барінова, сфера послуг – це сфера, де виробляють послуги, а сфера обслуговування – це сфера, де, окрім виробництва здійснюється також доведення вироблених послуг до споживача, де задовольняються потреби споживачів у послугах [15, с. 36]. Однак дане визначення не відповідає уявленням, що традиційно панують у сучасній економіко-правовій науці. Так, в якості однієї з ознак послуги вказується на нерозривність процесів її вироблення та споживання [474, с. 108].

Іншими словами, «обслуговування» розглядається як поняття більш широке ніж «надання послуг». Розрізняє зобов’язання з обслуговування від зобов’язань з надання послуг і М.В. Кротов, стверджуючи, що перші виникають між спеціалізованими організаціями та громадянами, а зобов’язання з надання послуг – між будь-якими суб’єктами [246, с. 53-61; 474, с. 108]. Тобто категорія «обслуговування» опосередковується цивільно-правовими відносинами, а «надання послуг» є комплексним поняттям, притаманним у рівній мірі і господарським відносинам. Хоча, з іншого боку, під обслуговуванням розуміють господарську діяльність (виділення наше – Б.Д.), спрямовану на задоволення потреб споживачів. Для опосередковування цієї діяльності пропонується використовувати різноманітні правові форми з обслуговування споживачів, не обмежуючись договорами підряду, договорами про оплатне надання послуг, оскільки пропонується до них відносити договори прокату, роздрібної купівлі-продажу, а також непоіменовані договори. Надто широка трактовка поняття обслуговування позбавляє його конкретності, визначеності. Оскільки будь-яке договірне зобов’язання в кінцевому рахунку є спрямованим на задоволення потреб та інтересів кредитора [474, с. 109]. Тобто обслуговування може містити у собі від однієї до кількох десятків, сотень, а то й більше послуг. І ці послуги надаються поступово протягом тривалого часу у межах одного чи кількох договорів з різною правовою природою.

Розмірковуючи над економічною та правовою природою послуги, Р.Р. Шульга вважає, що з економічної точки зору будь-яку корисну діяльність однієї особи для іншої незалежно від характеру результату цієї діяльності можна називати послугою. Звідси більшість договірних зобов’язань можна віднести до зобов’язань з надання послуг. У законодавстві економічно розвинених зарубіжних держав (Франції, ФРН, Швейцарії, Великої Британії, США) договір підряду віднесено до різновиду договору про надання послуг [600, с. 979]. Такий склад речей слід підтримати, адже категорія «послуга» є ширшою від категорії «робота». Робота повинна знаходитися десь у середині, у процесі надання послуги.

На підтримку цього наведемо думку В.С. Мілаш, яка вважає, що основним критерієм як при поділі послуг на матеріальні та нематеріальні, так і при відмежуванні послуг від робіт є природа отримуваного результату (матеріального чи нематеріального) внаслідок здійснення відповідних дій. Для уникнення дискусій слід відмовитися від позначення у законодавстві діяльності, спрямованої на створення уречевленого результату, поняттям «послуга» та використовувати щодо неї поняття «робота» [309, с. 74].

На думку В.В. Рєзнікової «послуга» у широкому розумінні – діяльність, спрямована на створення корисного ефекту, який може знаходити своє втілення в об’єктах матеріального світу, а також бути необ’єктивізованим. Послуга у вузькому розумінні полягає у здійснення діяльності, в результаті якої створюється корисний ефект, що не знаходить свого об’єктивізованого втілення у матеріальному світі. Матеріальна послуга є роботою [402, с. 80; 474, с. 113].

Неможливо здійснити повну заміну терміну «робота» терміном «послуга» навіть з огляду на прийняту в міжнародних договорах термінологію, пов’язану с використанням єдиного терміну «послуга» для позначення і робіт, і послуг [600, с. 979]. За основний критерій відмінності роботи від послуги згадувана В.В. Рєзнікова визнає майновий результат роботи і відсутність такого у послуги. В літературі відмічаються різні підходи до констатації відсутності у послуги майнового результату: 1) послуга не призводить до задоволення будь-чим; 2) послуга не має такого результату, що упредметнюється; 3) послуга не має матеріального результату [474, с. 106].

Т.М. Боголіб вказує, що послуга як економічна категорія – це споживання не просто корисних властивостей споживчої вартості, а й корисної дії. При споживанні послуги споживача цікавить не сам предмет, а його корисна дія. Послуги у сфері освіти є наслідком праці, спрямованої на споживання. Ці види праці збільшують частку духовних споживчих благ у суспільстві, з іншого боку – самі є об’єктом споживання. Однак вони не можуть бути використані з метою розширення виробництва. Освітня послуга – це не матеріальна, а соціальна цінність [30, с. 57]. І саме соціальна цінність освітньої послуги визначається її публічно-правовим інтересом.

Вітчизняні економісти вважають, що освітня послуга є комплексним поняттям, яке включає такі складові: 1) характеристику основної послуги (навчальна й виховна програма); 2) послугу в реальному виконанні: рівень якості викладання освітніх програм, товарну марку (назву НЗ, його імідж) і додатковий сервіс (наявність гуртожитку, їдальні, спорткомплексу, туристичних баз та інших елементів інфраструктурного потенціалу); 3) підтримку інструментами маркетингу (цінову політику, політику розподілу, маркетингову комунікативну політику) [244, с. 96].

Л. Головій визначає освітню послугу як «діяльність юридичних і фізичних осіб – СПД з навчання та виховання, що здійснюється на підставі НПА і державних ліцензій на право надання освітніх послуг за їх ініціативою» [71, с. 45]. Зрозуміло, що це визначення є однобоким і не може бути кінцевим, оскільки вимагають уточнення питання хто є надавачами та споживачами цих послуг і за чиєю саме ініціативою ці послуги надаються. Однак позитивом його можна вважати господарсько-правову спрямованість у визначенні надавачів – суб’єктів господарювання та громадян - СПД. Господарсько-правовий статус останніх не є предметом нашого дослідження.

Послугу як економічну категорію слід розглядати як єдність процесу та результату праці, а в правовому розумінні як певний вид суспільних відносин, економічна сутність яких полягає в наданні послуг (здійсненні дій (діяльності), що спрямовані на створення або зміну стану блага) та як об’єкт цих відносин – певне благо, що досягається в результаті здійснення таких дій (діяльності) і має властивості товару [600, с. 979].

Крім економічного погляду на природу послуги необхідно розкрити погляд на неї законодавця. За цивільним законодавством, послуга – це продукт діяльності, призначений для реалізації, тобто господарської операції СПД, що передбачає передачу права власності на послуги іншому СПД в обмін на еквівалентну суму коштів або боргових зобов’язань [531, с. 68]. У статті 1 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» товар визначається як будь-яка продукція, послуги, роботи, права інтелектуальної власності та інші немайнові права, призначені для продажу (оплатної передачі) [435]. Аналогічна норма міститься у статті 1 Закону України «Про захист економічної конкуренції»: «товар – будь-який предмет господарського обороту, в т.ч. продукція, роботи, послуги, документи, що підтверджують зобов’язання та права (зокрема цінні папери)» [430]. Як бачимо, тут законодавець послугу вважає різновидом товару. Це можна виправдати необхідністю забезпечення єдності термінології у конкретних правовідносинах (зокрема зі здійснення зовнішньоекономічної діяльності та захисту економічної конкуренції). Згідно зі статтею 1 Закону України «Про стандарти, технічні регламенти та процедури оцінки відповідності» від 1 грудня 2005 року послугою є результат економічної діяльності, яка не створює товар, але продається та купується під час торговельних операцій [460]. Тут законодавець відокремив послугу від товару і визначив останню результатом економічної діяльності, що є вірним.

На сьогодні термін «надання послуг» у більшій мірі використовується у законодавстві країн континентальної правової системи, а термін «торгівля послугами» (services trade) – в законодавстві країн англо-саксонської системи. Ініціатива формування ГАТС виходила від США, – тому у міжнародній практиці застосовується термін «торгівля послугами». На підставі проведеного дослідження Р.Р. Шульга доходить висновку, що згідно зі статтями 179 та 190 ЦК України товаром може бути тільки матеріальне благо [600, с. 977; 569]. І з цим слід погодитися. Проте посилання на ЦК України ще не означає, що послуги надаються тільки у межах цивільного права.

Знаходження освітніх відносин за межами цивільного права визнає і російський законодавець. Згідно з пунктом 2 статті 779 ЦК РФ глави 39 «Оплатне надання послуг» цього Кодексу не застосовуються до договорів перевезення, транспортної експедиції, банківського внеску, банківського рахунку, зберігання, отримання та ін., які регулюються спеціальними нормами ЦК РФ. Складний зміст мають і освітні відносини. Якби законодавець визнавав освітні відносини цивільно-правовими, то їх регулювання у ЦК РФ належало б конкретизувати як мінімум окремим інститутом. Між тим у ЦК РФ немає не тільки спеціального інституту, але навіть спеціальної норми. Законодавець чітко і послідовно виніс освітні відносини за межі цивільного права, – слушно підсумовує В.М. Сирих [526, с. 71].

Завдяки надвисокому рівню публічності окремі вчені проводять паралелі між послугою та функцією. Під функцією розуміється діяльність, пов’язана з отриманням чітко визначеного кінцевого результату (продукту), який прямо відображає досягнення загальних цілей і завдань конкретного суб’єкта управління – органу, структурного підрозділу, посадової особи [516, с. 22]. Фактично для послуги важливою є наявність попиту, конкретного продукту й форм прояву (форм надання послуги) [516, с. 21]. Проте, навряд чи доцільно застосовувати на позначення цих послуг терміну «публічні», оскільки це може викликати неоднозначність тлумачення юридичних понять. Для наочності сказаного наведемо тезу, яку висловлює О.В. Плющ: «Відмінність між публічними послугами та послугами приватного сектору полягає в тому, що приватний сектор намагається максимально розширити асортимент, а номенклатура публічних послуг має ґрунтуватися на принципі: держава робить тільки те, що не може або не повинен робити приватний сектор» [385, с. 99]. В цілому із наведеними характеристиками можна погодитися. Слід уточнити самі визначення. Публічними послугами є не тільки послуги, які надають державні органи, як вважає автор. Публічними є послуги, які згідно із ЦК України та ГК України повинні надаватися будь-кому зі споживачів. Приватні НЗ так само можуть надавати і надають публічні послуги. На відміну від державних вони навіть більше вмотивовані, мають об’єктивно більшу зацікавленість у результаті, а тому збільшують свій асортимент та якість послуг відповідно до потреб та кон’юнктури ринку.

Більш точно при визначенні сутності медичної послуги висловлюється А.А. Сіроткіна. Вона вважає, що медична послуга характеризується як публічний договір. Це не означає одержавлення відносин з надання послуг, але діяльність з надання медичних послуг за своєю природою вимагає особливої уваги з боку держави. Здійснення дій з надання послуг задовольняє не тільки приватний інтерес окремої особи, але й інтерес публічний [495]. Стосовно медичних послуг (аналог освітніх) С.Б. Булеца застосовує характеристику «дія (діяльність)»: дії (діяльність) медичної установи, що має відповідний дозвіл (ліцензію), направлені на дослідження, зміцнення, збереження, відновлення організму людини і його органів і тканин [45, с. 222]; сукупність необхідних професійних дій виконавця медичної послуги, спрямованих на задоволення потреб споживача послуги у підтримці здоров’я, лікуванні захворювань, їх профілактиці, діагностиці відповідно до згоди пацієнта [45, с. 223].

Г.О. Пономаренко пропонує визначити освітні послуги, що надаються державними ВНЗ, як освітню діяльність, яка фінансується з державного бюджету та за рахунок додаткових джерел фінансування, пов’язана із забезпеченням реалізації конституційних прав людини і громадянина на отримання вищої освіти на платній чи безоплатній основі і яка здатна задовольнити потреби особи, суспільства та держави [398, с. 13]. Як бачимо, поняття дається крізь призму фінансування та конституційних прав споживача. При цьому визначення прив’язується статусом суб’єкта, який ці послуги надає. Нас же цікавить не просто визначення освітньої послуги, а поняття «надання освітніх послуг», і не лише державним, а будь-яким НЗ. У наведеному визначенні цікавою є вказівка на отримання вищої освіти на платній чи безоплатній основі. Тут враховується суб’єктний характер. З точки зору отримувача послуг вони можуть надаватися за плату або безоплатно. Однак професійні педагоги за свою роботу отримують заробітну платню. Крім цього, у випадку отримання освітніх послуг споживачем безоплатно, їхня вартість оплачується з державного чи місцевого бюджету за рахунок коштів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, суб’єктів господарювання. Тому освітня послуга завжди має цінову визначеність і підпадає під вимоги, що приділяються до господарської діяльності. На підтвердження можна навести думку О.П. Подцерковного, яким не виключається ціновий вимір матеріальних благ, які надаються суб’єктами некомерційного господарювання у відносинах з реципієнтами. Навпаки розподіл цих благ у вигляді майна (коштів) або послуг (робіт) цими суб’єктами вимагає суворого обліку («прозорості») джерел походження та напряму використання цих благ задля доказу саме неприбуткового характеру відповідного розподілу згідно з митними, податковими та фінансовими правилами. Отже, суб’єкт некомерційного господарювання вимушений здійснювати вартісну оцінку здійснюваних ним операцій. Саме тому в господарському договорі навіть за участю некомерційного суб’єкта умова щодо ціни відповідає характеру господарських відносин [392, с. 237].

Також на підтвердження наявності характеристики платності послуг у сфері освіти можна навести міркування В.В. Рєзнікової: «...безоплатність послуги для споживача є лише уявною, оскільки послугу завжди хтось оплачує: або держава, або якась організація, або ж оплата послуги закладається у витрати (собівартість) та ціну товару. Відповідно, при отриманні «безоплатної» послуги безпосередній споживач оплачує її опосередковано через податки, доплату до основної заробітної платні, ціни на основний товар чи послугу. Слід зазначити, що наведена класифікація видається некоректною її критикам з точки зору економічної теорії, оскільки у дійсності безоплатних послуг в економіці не буває з тієї причини, що на їх надання витрачаються ресурси і будь-яка діяльність вимагає витрат на попередню професійну підготовку працівника» [474, с. 111]. Таким чином, послуги у сфері освіти однозначно є оплатними, мають вартісний характер та цінову визначеність і підпадають під визначення господарської діяльності.

Отже, проведений аналіз дозволяє надати доктринальне визначення поняттю «освітня послуга НЗ»: послуга, що надається НЗ для задоволення потреб суб’єктів господарювання, державних органів і споживачів через послідовний, системний та цілеспрямований процес передачі змісту навчання, що визначає певний рівень або ступінь знань, умінь та навичок; не має матеріальної форми, не залежить від характеру результатів, на платній чи безоплатній основі, має цінову визначеність.

Поняття «господарська діяльність НЗ» буде спиратися на попереднє поняття освітньої послуги. Проте воно буде ширшим за попереднє і поглине його. Господарська діяльність НЗ здійснюється шляхом надання освітніх послуг. Але НЗ крім освітніх послуг не обмежені у праві надавати інші послуги, які є господарськими і виходять за межі освітніх. Завданням господарсько-правового регулювання є забезпечення якості як освітніх, так і всіх інших послуг, що надаються НЗ. Останні надаються з метою забезпечення діяльності НЗ. Їх надання здійснюється на договірній основі іншим суб’єктам господарювання на платній основі. Вони мають цінову визначеність і не в меншій, ато і в більшій мірі, ніж освітні послуги підпадають під визначення господарської діяльності. Крім надання послуг НЗ можуть здійснювати і інші види господарської діяльності, що виходять за межі освітньої. Вони можуть виконувати роботи на замовлення суб’єктів господарювання чи держави, продавати майно тощо як на платній, так і на безоплатній основі. Але ця діяльність є господарською і має цінову визначеність. У понятті господарської діяльності НЗ контрагенти, споживачі (державні органи, суб’єкти господарювання, громадяни) крім отримання освітніх послуг при здійсненні НЗ неосвітньої господарської діяльності можуть отримувати певні права (наприклад, право користування майном НЗ). Неосвітня господарська діяльність здійснюється НЗ, як правило, на оплатній основі і тільки для забезпечення потреб суб’єктів господарювання, а тому однозначно має цінову визначеність. Крім цього, якщо освітні послуги мають комплексний характер, то неосвітня господарська діяльність НЗ є господарсько-правовим інститутом.

Поняття «господарська діяльність НЗ» можна визначити наступним чином: діяльність суб’єктів господарювання - НЗ, виконувана для задоволення потреб суб’єктів господарювання, державних органів і споживачів через послідовний, системний та цілеспрямований процес передачі змісту навчання, що визначає певний рівень або ступінь знань, умінь та навичок; не має матеріальної форми, не залежить від характеру результатів, на платній чи безоплатній основі, має цінову визначеність; а також діяльність із передачі інших прав і матеріальних цінностей, належних НЗ, виконання робіт, надання послуг на платній чи безоплатній основі, що має цінову визначеність.

Запропоновані поняття будуть фундаментом для досліджень правового статусу суб’єктів господарювання, що здійснюють освітню та іншу господарську діяльність у сфері освіти, їх компетенції, визначення видів основної і додаткової освітньої й іншої діяльності, засад державного і договірного регулювання такої діяльності. Проте дослідження цих питань необхідно проводити після історичного аналізу становлення правового статусу НЗ та правового режиму їх діяльності.

<< | >>
Источник: ДЕРЕВЯНКО Богдан Володимирович. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ. Д и с е р т а ц і я на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. Донецьк –2014. 2014

Скачать оригинал источника

Еще по теме 1.2. Поняття господарської діяльності навчальних закладів:

  1. ДЕРЕВЯНКО Богдан Володимирович. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ. Д и с е р т а ц і я на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. Донецьк –2014, 2014
  2. ЗМІСТ
  3. РОЗДІЛ 1 Загальнотеоретичні основи формування законодавства про ГОСПОДАРСЬКУ ДІЯЛЬНІСТЬ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ
  4. 1.1. Теоретична основа господарської діяльності навчальних закладів
  5. 1.2. Поняття господарської діяльності навчальних закладів
  6. 1.4. Загальноправова основа господарської діяльності навчальних закладів
  7. 2.1. Класифікація навчальних закладів
  8. 2.2. Легітимація господарської діяльності навчальних закладів
  9. 2.4. Господарська компетенція навчальних закладів
  10. 2.5. Управління господарською діяльністю навчальних закладів
  11. РОЗДІЛ 3. правова РЕГЛАМЕНТАЦІЯ ВИДІВ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ
  12. 3.1. Загальноправові ознаки діяльності навчальних закладів та правова регламентація основної освітньої діяльності
  13. 3.2.1. Правова регламентація діяльності бібліотек як окремих підрозділів навчального закладу
  14. 3.3. Правова регламентація неосвітньої господарської діяльності навчальних закладів
  15. РОЗДІЛ 4 правовЕ регулювання ГОСПОДАРСЬКОї ДІЯЛЬНОСТІ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ ЗАКОНОДАВСТВОМ ІНШИХ КРАЇН
- Антимонопольное право - Бюджетна система України - Бюджетная система РФ - ВЭД РФ - Господарче право України - Государственное регулирование экономики России - Державне регулювання економіки в Україні - ЗЕД України - Инвестиции - Инновации - Инфляция - Информатика для экономистов - История экономики - История экономических учений - Коммерческая деятельность предприятия - Контроль и ревизия в России - Контроль і ревізія в Україні - Логистика - Макроэкономика - Математические методы в экономике - Международная экономика - Микроэкономика - Мировая экономика - Муніципальне та державне управління в Україні - Налоги и налогообложение - Организация производства - Основы экономики - Отраслевая экономика - Политическая экономия - Региональная экономика России - Стандартизация и управление качеством продукции - Страховая деятельность - Теория управления экономическими системами - Товароведение - Управление инновациями - Философия экономики - Ценообразование - Эконометрика - Экономика и управление народным хозяйством - Экономика отрасли - Экономика предприятий - Экономика природопользования - Экономика регионов - Экономика труда - Экономическая география - Экономическая история - Экономическая статистика - Экономическая теория - Экономический анализ -