3.1. Господарсько-правова та інша відповідальність при здійсненні перевезень підприємствами міського електротранспорту

Господарсько-правова відповідальність учасників перевезень підприємствами міського електротранспорту спирається на загальнотеоретичні засади юридичної відповідальності та на власні особливості, що визначаються спеціальним господарським законодавством.

У теорії права виділяються наступні визначення поняття «правова відповідальність»:

- застосування до правопорушника встановлених законом або договором санкцій [155, с. 372];

- захід державно-примусового впливу за скоєне правопорушення [156, с. 30];

- передбачені нормами права і реалізовані щодо особи, яка здійснила правопорушення, заходи державного примусу, що накладаються уповноваженими на те публічними органами, які пов’язані із засудженням правопорушника та здійсненого їм діяння з боку держави й суспільства, що призводить до настання для правопорушника негативних наслідків особистого, майнового чи організаційного характеру [157, c. 210];

- охоронні, породжені правопорушенням правовідносини, змістом яких є санкція, у стані, що виникає внаслідок активізації обов’язку правопорушника як наслідок активації права (повноваження) управненої сторони [158, с. 6].

Певні теоретичні та методологічні особливості має поняття «юридична відповідальність»:

- різновид обов’язку, що настає за наявності відповідних дій або їх наслідків, негативно оцінюваних законодавцем та окреслених у нормах права [159, с. 42];

- державний примус на виконання вимог права, що містить негативну оцінку діянь правопорушника державою та суспільством [160, с. 56];

- регламентована правовими нормами реакція з боку уповноважених суб’єктів на діяння фізичних або юридичних осіб (колективних суб’єктів), що виявляються в недотриманні встановлених законом заборон, невиконанні встановлених законом обов’язків, порушенні цивільно-правових зобов’язань, заподіянні шкоди або завданні збитків і виражена в застосуванні до осіб, які вчинили такі діяння, засобів впливу, що тягнуть за собою позбавлення особистого, майнового або організаційного характеру [161, с.

- застосування до правопорушника передбачених санкцією юридичної норми заходів державного примусу, що виражаються в формі позбавлення особистого, організаційного чи майнового характеру [166];

- правове явище, що розглядається в динаміці, сутністю якого є взаємозв’язок диспозиції та санкції правової норми, позитивної відповідальності, заходи державного примусу, які забезпечують відповідну поведінку фізичних та юридичних осіб [167, с. 16];

- передбачені законом вид і міра державно-владного (примусового) зазнання особою втрат благ особистого, організаційного і майнового характеру за вчинене правопорушення [168, с. 431];

- передбачений законом негативний вплив на правопорушника з боку конкретних державних органів, на які покладено обов’язок застосування заходів державного примусу [169, с. 10];

- встановлена державою чи наддержавним утворенням міра примусу до виконання вимог норм права шляхом засудження або покарання дій (бездіяльності) суб’єкта, що їх порушив, яка впливає на формування і наступну зміну соціальної відповідальності особи [170, с. 17].

Окремими дослідниками надаються визначення відповідальності в окремих галузях та сферах економіки і суспільного життя. Так, О.А. Бабак відповідальність суб’єктів господарювання у зовнішньоекономічній діяльності визначає як настання негативних майнових та/або організаційно-правових наслідків для суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності при здійсненні правопорушення у зовнішньоекономічній діяльності або за проведення дій, які можуть завдати іншу шкоду господарському функціонуванню держави, що встановлюються законами України та застосовуються державними органами, або сторонами у зовнішньоекономічному контракті [171, с. 154]. Тут заходи відповідальності можуть застосовувати не лише державні органи, але і самі сторони договору (у даному випадку зовнішньоекономічного договору). Тому така відповідальність виходить за межі господарської чи адміністративної і має комплексний характер. В.М. Шудріков відповідальність у сфері безпеки дорожнього руху та правил проходження огляду транспортних засобів визначає як державний та локальний примус щодо осіб, які не виконують передбачених вимог, що закріплені в правових приписах [172, с.

У своїх наукових працях В.І. Червонюк звертає увагу на те, що юридична відповідальність має подвійну сутність, що надає змогу розкрити її у широкому та вузькому значенні:

1) у широкому (філософському) значенні поняття юридичної відповідальності визначається як ставлення особи до суспільства і до держави, до інших осіб з точки зору виконання нею певних обов’язків по відношенню до суспільства, держави або інших осіб;

2) у вузькому (спеціально-юридичному) значенні юридична відповідальність інтерпретується як реакція держави на скоєне правопорушення.

Підбиваючи зазначений подвійний характер сутності юридичної відповідальності, вчений наголошує на тому, що юридична відповідальність являє собою обов’язок особи переживати певні позбавлення державно-владного характеру, що передбачені законом за скоєне правопорушення. При чому юридична відповідальність характеризується рядом ознак:

- по-перше, юридична відповідальність пов’язана із державно-владним примусом, оскільки вона передбачає виникнення відносин правоохоронного характеру, в якому зобов’язана сторона - правопорушник вимушена підкоритися вимогам уповноваженої особи держави в особі компетентних органів держави або посадових осіб;

- по-друге, юридична відповідальність пов’язана із певними позбавленнями, які правопорушник повинен пережити.

- по-третє, юридична відповідальність настає лише за скоєне правопорушення, при чому правопорушення є основою настання юридичної відповідальності;

- по-четверте, юридична відповідальність виникає не лише у випадку порушення правових норм, але і застосовується у суворій відповідності з ними, тобто застосування юридичної відповідальності до правопорушника можливе лише за умови дотримання певного процедурно-процесуального порядку, що встановлений законом [174, с. 565-566; 175, с. 50].

Трансформуючи зазначені погляди на площину принципів юридичної відповідальності можливо наголосити на тому, що принципові засади юридичної відповідальності: по-перше, виявляються у державно-владному походженні юридичної відповідальності, що виключає можливість застосування заходів юридичної відповідальності у приватному порядку; по-друге, юридична відповідальність завжди має негативний характер впливу на правопорушників; по-третє, юридична відповідальність застосовується виключно за умови скоєння правопорушення (порушення норми права); по-четверте, юридична відповідальність застосовується в порядку, передбаченому законом, тобто має правовий характер настання [175, с. 50].

Наведені визначення юридичної відповідальності були б неповними для нашого дослідження без визначення поняття власне господарської відповідальності та інших видів відповідальності, що можуть застосовуватися до учасників відносин з перевезення вантажів, пасажирів і багажу міським електротранспортом (зокрема адміністративної та цивільної).

Отже, О.П. Подцерковний дає визначення, що господарсько-правова відповідальність – це претерпівання (несення) суб’єктами господарювання несприятливих економічних і (або) правових наслідків в результаті застосування до них передбачених законодавством санкцій за господарські правопорушення [132, с. 231].

В якості міри примусу господарську відповідальність визначає Г.В. Смолин: це зафіксована в нормативних актах або передбачена договором міра примусу, і негативні (обтяжливі наслідки), які застосовуються до учасника господарських правовідносин, який вчинив правопорушення чи не виконав умов господарського договору [176, с. 339]. Як бачимо, підставами відповідальності є правопорушення або умови господарського договору.

В.С. Щербина визначає відповідальність як застосування до правопорушника встановлених законом або договором санкцій, внаслідок чого він зазнає майнових втрат. Отже, поняття господарсько-правової відповідальності, на думку вченого, включає і майнові наслідки застосування санкцій. У свою чергу, господарсько-правова санкція становить визначену безпосередньо законом або договором міру (масштаб, величину) відповідальності правопорушника. Це гранична величина, яку може застосувати до нього кредитор або відповідний орган (господарський суд, уповноважений державний орган тощо) [177, с. 280-281].

О.М. Вінник господарсько-правову відповідальність визначає в якості майново-організаційних за змістом і юридичних за формою заходів впливу на економічні інтереси учасників господарських правовідносин у разі вчинення ними господарського правопорушення [178, с. 318].

В.К. Мамутов вважає, що господарсько-правова відповідальність – це претерпівання (або несення) господарським органом несприятливих економічних наслідків безпосередньо в результаті застосування до нього передбачених законом санкцій (мір відповідальності) економічного характеру [179, с. 26-27]. Це визначення взяли за основу інші вчені: господарсько-правова відповідальність – перенесення господарським органом несприятливих економічних наслідків безпосередньо в результаті передбачених до нього законом санкцій (заходів відповідальності) економічного характеру [134, с. 601].

Тісний зв’язок із економічними відносинами у господарській відповідальності підкреслює В.І. Коростей та Д.Х. Липницький:

- господарська відповідальність – обов’язок суб’єктів економіки понести економічне покарання за господарське правопорушення, під яким слід розуміти невиконання у встановлений строк суб’єктом економіки умов законів, інших нормативних актів і договорів, завдання у зв’язку із цим збитків державі та господарюючому органу [180, с. 221];

- економічна відповідальність – претерпівання господарюючим суб’єктом негативних економічних наслідків не чужої, а своєї неефективної господарської діяльності (бездіяльності) через відображення цих наслідків на його майновій сфері [133, с. 863].

О.В. Старцев визначення господарсько-правової відповідальності дає крізь призму суб’єктів - порушників: передбачена за порушення, вчинені у сфері господарської (в тому числі підприємницької) діяльності учасниками господарських відносин, до яких, зокрема, належать суб’єкти господарської діяльності (юридичні та фізичні особи – суб’єкти підприємницької діяльності); органи державної влади і управління також можуть нести господарсько-правову відповідальність за порушення у сфері господарювання [181, с. 419].

Російськими вченими-господарниками передбачається існування у підприємницькій сфері негативної юридичної відповідальності: це міра державного примусу, що застосовується або можлива до застосування у відношенні особи (організації) скоєне правопорушення і проявляється у претерпіванні або загрозі претерпівання винним несприятливого наслідку особистісного або (і) майнового характеру [182, с. 709].

Л.А. Жук розділяє господарську відповідальність на договірну та позадоговірну:

- договірна відповідальність – це вид відповідальності, що передбачена за порушення зобов’язань, які виникли з договору. Такий вид відповідальності визначається відповідно до закону і не суперечними йому умовами укладеного між сторонами договору;

- позадоговірна відповідальність настає безпосередньо за порушення зобов’язань зобов’язань, що виникли із закону, адміністративного акта чи інших правомірних дій [183, с. 385].

О.М. Вінник зазначає, що господарсько-правова відповідальність – різноманітна. У 80-х роках в СРСР налічувалося близько 2,5 тисяч санкцій, що застосовували у сфері господарювання. В умовах змішаної економіки України, також застосовується велика (хоч і менша, ніж згадана) кількість господарсько-правових санкцій [178, с. 319].

При цьому основною особливістю відповідальності у сфері господарювання є те, що до порушника можуть одночасно застосовуватися різнорідні за своїм змістом та характером санкції. При цьому максимального ефекта, як вбачається, можна досягти у випадку застосування як до суб’єкта, так і до його керівників, акціонерів, власників майна, працівників, органів господарського керівництва різних санкцій. Тому важливим буде розгляд і характеризація інших видів юридичної відповідальності, що можуть застосовуватися у сфері перевезень міським електротранспортом.

На відміну від господарської відповідальності теоретичні положення адміністративної відповідальності є більш проробленими протягом багатьох століть. Категорія відповідальності є однією із центральних у науці адміністративного права, у той час як положення про відповідальність не є обов’язково істотними умовами господарського або цивільного договору. Тим більш важливим є дослідження поняття адміністративної відповідальності та положень про неї з огляду на ефективність та підвищення ролі адміністративно-господарських санкцій, які можуть застосовуватися до будь-яких суб’єктів господарювання та інших учасників відносин у сфері господарювання.

В.К. Колпаков і О.В. Кузьменко дають визначення як специфічне реагування держави на адміністративне правопорушення, що полягає в застосуванні уповноваженим органом або посадовою особою передбаченого законом стягнення до суб’єкта правопорушення [184, с. 289]; примусове застосування правомочною посадовою особою з дотриманням певної процедури передбачених законодавством заходів впливу за вчинення адміністративного проступку, що вчинено правопорушником [185, с. 77]. Інші автори адміністративну відповідальність визначають як:

- накладення на правопорушників загальнообов’язкових правил, які діють у державному управлінні, адміністративних стягнень, що тягнуть за собою для цих осіб обтяжливі наслідки матеріального чи морального характеру [186, с. 158];

- визначення повноважними державними органами через застосування адміністративно-примусових заходів обмежень майнових, а також особистих благ та інтересів, за вчинення адміністративних правопорушень [187, с. 71];

- реалізація адміністративно-правових санкцій, застосування уповноваженим органом чи посадовою особою адміністративних стягнень до громадян і юридичних осіб, які вчинили правопорушення [188, с. 335-336];

- різновид юридичної відповідальності, що являє собою сукупність адміністративних правовідносин, які виникають у зв’язку із застосуванням уповноваженими органами (посадовими особами) до осіб, що вчинили адміністративний проступок, передбачених нормами адміністративного права особливих санкцій – адміністративних санкцій [189, с. 430-431];

- специфічне реагування держави на адміністративне правопорушення, що полягає в застосуванні уповноваженим органом або посадовою особою передбаченого законом стягнення до суб’єкта правопорушення [190, с. 62], а якщо стисло, то – реалізацію адміністративно-правових санкцій, застосування адміністративних стягнень [190, с. 63];

- накладення на порушників загальнообов’язкових правил, що діють у сфері управління й інших сферах, адміністративних стягнень [191]. Дещо ширше поняття дають інші автори:

- покладення на порушників загальнообов’язкових правил, що діють в управлінні та в інших сферах, адміністративних стягнень, які тягнуть для цих осіб обтяжливі наслідки майнового чи морального характеру [192, с. 184; 185, с. 162];

- відповідальність громадян і посадових осіб перед органами державного управління, а у випадках, визначених законом, – перед судом (суддями), а також перед громадськими організаціями за винне порушення загальнообов’язкових адміністративно-правових норм, що виражається в застосуванні до порушників встановлених адміністративних санкцій [193, с. 71];

- застосування до фізичних і юридичних осіб, що вчинили адміністративні проступки, адміністративних стягнень, які тягнуть для них різні за характером обтяжливі наслідки і накладаються уповноваженими на те органами чи посадовими особами на підставах і у порядку, передбачених нормами адміністративного права [194, с. 151]¹;

- вид юридичної відповідальності фізичних і юридичних осіб перед органами виконавчої влади чи судом за порушення адміністративно-правових норм на основі застосування адміністративних стягнень [195];

- відносини, що виникають між органами виконавчої влади і фізичними або юридичними особами (за умов відсутності між ними службового підпорядкування) щодо вчинення останніми передбачених законодавством протиправних діянь і полягають у застосуванні до них в адміністративному порядку передбачених законом стягнень [161];

- застосування заходів державного примусу, передбачених санкціями правових норм, реакцію на правопорушення як реалізацію правової санкції, як застосування і здійснення санкції [162, с. 22];

- застосування до осіб, які вчинили адміністративні проступки, адміністративних стягнень, що тягнуть для цих осіб обтяжливі наслідки майнового, морального, особистісного чи іншого характеру і накладаються уповноваженими на те органами чи посадовими особами на підставах і у порядку, встановлених нормами адміністративного права [163, с. 96]; складне, багатогранне явище, яке охоплює адміністративно-правові норми, адміністративно-правові відносини, норми, що містять адміністративні санкції, правопорушення з їх статичними елементами (об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт, суб’єктивна сторона), діяльність правозастосовчих органів та їх посадових осіб тощо [163, с. 90];

- регламентована адміністративно-деліктними нормами реакція з боку уповноважених суб’єктів на діяння правопорушника, які виявилися в порушенні ним встановлених законом заборон або невиконанні покладених на нього обов’язків, що полягає в застосуванні до правопорушника заходів державного примусу у вигляді адміністративних стягнень, які тягнуть за собою несприятливі наслідки особистого, майнового та іншого характеру й владний осуд винного суб’єкта з метою попередження та припинення правопорушення [164, с. 81].

Як випливає з наведених визначень, адміністративна відповідальність є особливим видом юридичної відповідальності, визначається реагуванням держави, покладається на порушників, передбачає застосування несприятливих наслідків особистісного, майнового та іншого характеру та владний осуд винної особи.

Аналізуючи схожі визначення поняття адміністративної відповідальності Н.П. Христиченко зазначає, що в основу понять адміністративної відповідальності покладено принцип юрисдикційного характеру – відповідальності за правопорушення. Це означає, що примусовий вплив на правопорушника може бути тільки за умови вчинення ним правопорушення відповідно до санкції, передбаченої нормою закону та застосованої відповідним компетентним державним органом. За наявності юридичного факту – адміністративного правопорушення – вмикається механізм санкції правової норми, і санкція з потенційної можливості застосування покарання стає дійсним покаранням, тобто адміністративним стягненням [164, с. 935].

Юридична відповідальність підприємств міського електротранспорту, їх контрагентів та пасажирів, особливим видом якої є адміністративна відповідальність, в цілому спирається на державний примус як можливість держави зобов’язати суб’єкта попри його волю і бажання вчиняти певні дії [196, с. 91]. У межах адміністративного і господарського права, що найбільше з-поміж інших галузей права спрямовані на забезпечення публічних інтересів за допомогою примусових дій державних органів, можна застосувати до порушників адміністративно-господарські санкції, передбачені розділом V ГК України. А адміністративно-господарські санкції є одними із основних серед інших видів санкцій та засобів відповідальності.

Примусові дії державних органів або заходи адміністративної відповідальності можуть бути визначені як адміністративні стягнення. Визначення їм надаються вітчизняними вченими у вигляді: захід відповідальності, що застосовується з метою виховання особи, яка скоїла адміністративний проступок, а також попередження скоєння нових правопорушень як самим правопорушником, так й іншими особами [192, с. 163] або покарання, закріплене санкцією порушеної правової норми чи норми, яка забезпечує її захист та застосовується органами адміністративної юрисдикції до особи, що вчинила адміністративний проступок [197, с. 4]. Як бачимо адміністративні стягнення мають більш конкретний характер у порівнянні з адміністративною відповідальністю, є однією зі складових характеристик останньої.

В.К. Колпаков та О.В. Кузьменко серед інших ознак адміністративної відповідальності наводять, що вона:

- є засобом охорони встановленого державою правопорядку;

- нормативно визначена і полягає в застосуванні (реалізації) санкцій правових норм;

- є наслідком винного антигромадського діяння;

- супроводжується державним і громадським осудом правопорушника і вчиненого ним діяння;

- пов’язана з примусом, з негативними для правопорушника наслідками (морального або матеріального характеру), яких він має зазнати;

- реалізується у відповідних процесуальних формах [184, с. 252].

Аналіз ознак адміністративної відповідальності дає змогу виділити три її підстави: а) нормативну, тобто систему норм, що регулюють її; б) фактичну, тобто діяння конкретного суб’єкта, що порушує правові приписи, які охороняються адміністративними санкціями (адміністративні порушення); в) процесуальну, тобто акт компетентного суб’єкта про накладення конкретного стягнення за конкретне адміністративне порушення. Для застосування заходів відповідальності необхідно, щоб були всі три підстави і саме в такій послідовності [163, с. 93]. У порівнянні з кримінальною фінансово-правова, господарська та адміністративна відповідальність мають підкреслено виражений публічно-правовий характер і визначаються більш спрощеною процедурою застосування заходів відповідальності [198].

Необхідно вказати на наявність у законодавстві, теорії та практиці одного суперечливого питання, пов’язаного з юридичною відповідальністю. З одного боку, КУпАП вказує на можливість застосування заходів адміністративної відповідальності до осіб, яким виповнилося 16 років, неповнолітніх, посадових осіб, військовослужбовців, іноземців і осіб без громадянства [199]. При цьому у Кодексі відсутні норми, які б закріплювали застосування заходів адміністративної відповідальності до суб’єктів господарювання. І в теорії адміністративного права з одного боку визнано, що суб’єктом адміністративного правопорушення (проступку) є фізична особа, якій виповнилося 16 років, яка є осудною та не має психічних відхилень і вчинила передбачене КУпАП протиправне діяння [199], а з іншого боку, висловлюються думки на користь запровадження та застосування заходів адміністративної відповідальності до суб’єктів господарювання. Останні прямо можуть зазнавати впливу санкцій фінансово-правової відповідальності, що у певній мірі є частиною юридичної відповідальності. Ми можемо із впевненістю сказати, що більш вірним вважати таку відповідальність господарською. В.А. Пригоцький наводить сім беззаперечних доказів неможливості визначення юридичної особи (суб’єкта господарювання) в якості суб’єкта адміністративної відповідальності [200, с. 55-56].

Досвід усіх розвинених країн світу, а також системний аналіз вітчизняних джерел права дає підстави стверджувати, що адміністративна та кримінальна відповідальність суб’єктів господарювання об’єктивно існують. Однак насправді вони скоріше є особливими видами господарської відповідальності. Тому вірніше вести мову про адміністративно-господарські санкції, передбачені ГК України та у спеціальному господарському законодавстві. Наприклад, у статті 21 Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції» від 7 липня 1996 року визначається, що вчинення суб’єктами господарювання недобросовісної конкуренції тягне за собою накладення штрафу у розмірі до 5% доходу (виручки) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) суб’єкта господарювання за останній звітний рік, що передував року, в якому накладається штраф [173, с. 299; 201].

У ГК України міститься глава 27 «Адміністративно-господарські санкції», яка прямо передбачає можливість застосування до суб’єктів господарювання 10 видів адміністративно-господарських санкцій, а також вказує на те, що цей перелік не є виключним [39]. І.С. Войтенко справедливо вважає позитивним той факт, що вперше на законодавчому рівні в ГК України закріплено відповідну систему заходів адміністративного впливу, яка може бути застосована до суб’єктів господарювання [202, с. 143]. Вчений вказує, що адміністративно-господарські санкції за своїми матеріальними і процесуальними властивостями мають загальні риси з адміністративною відповідальністю. Вони як і адміністративна відповідальність не мають компенсаційного характеру¹, не відновлюють початкового майнового стану, їх стягнення здійснюється не на користь іншої сторони або особи господарсько-правових відносин, а зараховуються, як і адміністративні штрафи, повністю або частково до державного бюджету і частково до цільових позабюджетних фондів. Логічна структура норм адміністративно-господарських санкцій допускає наявність гіпотези, диспозиції і санкції, які за смислом тотожні адміністративно-деліктним нормам з їх імперативним, державно-владним характером. Складання актів про порушення вимог нормативних актів у сфері підприємницької та господарської діяльності та розгляд справ про порушення здійснюються контрольно-наглядовими органами виконавчої влади (в окремих випадках – судами) або органами місцевого самоврядування за правилами відповідних нормативних актів, але на принципах і умовах, аналогічних тим, які застосовуються при розгляді справ про адміністративні правопорушення. Ухвала (рішення) у справі про порушення у сфері економіки і накладення стягнення у вигляді адміністративно-господарських санкцій за смислом і порядком оголошення подібна до ухвали у справі про адміністративні правопорушення. Порядок оскарження й опротестування адміністративно-господарських санкцій (хоча ГК України його не визнано) у справі про порушення у сфері економіки, за деякими винятками, майже такий самий, як і порядок оскарження ухвали у справі про адміністративне правопорушення. Ці й інші загальні риси та ознаки адміністративної відповідальності й адміністративно-господарських санкцій і є підставою для визнання наявності адміністративної відповідальності суб’єктів господарювання (юридичних осіб) за законодавством України [202, с. 143]. Тому можна вважати таким, що вже склався, порядок застосування заходів адміністративної відповідальності до суб’єктів господарювання (юридичних осіб). А це означає, що підприємства міського електротранспорту можуть бути також і суб’єктами адміністративного правопорушення. Взагалі, слід уже запропонувати до теорії господарського, адміністративного та інших галузей права та до законодавства внести положення, що головним критерієм відповідальності є не суб’єкт, до якого застосовуються санкції, а орган, який їх застосовує. Хоча можуть бути й інші: підстави застосування (нормативні та фактичні); органи, які застосовують заходи видів юридичної відповідальності; коло суб’єктів відповідальності; мета відповідальності; процедура застосування; характер санкцій; характер правових наслідків реалізації відповідальності та ін. [198]). В якості прикладу необхідно зазначити, що за законодавством США та Великої Британії до корпорації можуть бути застосовані заходи не тільки господарської чи адміністративної, але й кримінальної відповідальності. Корпорація може бути засудженою, якщо: вона не виконала обов’язки, які на неї покладені відповідно до закону; вчинила злочин, який передбачений не кримінальним законодавством (екологічним, фінансовим, адміністративним та ін.); вчинення злочину було санкціоновано, наказано, виконано або допущено за необережністю ради директорів або вищим представником правління, який діяв від імені корпорації у межах своєї посадової компетенції [203, с. 209; 204, с. 196-197]. Інститут кримінальної відповідальності суб’єктів господарювання у США та Англії є закономірною спробою вказаних держав посилити контроль за негативними наслідками діяльності колективних утворень. У законодавстві зазначених держав, як видається, ідея кримінальної відповідальності базується більшою мірою на її доцільності та необхідності. Та обставина, що такий вид відповідальності у цих державах існує протягом тривалого проміжку часу, а також те, що досі від нього не відмовились, свідчить про відповідну ефективність такого інституту кримінального права [204, с. 199].

В Україні на сьогодні крім норм ГК України можливість застосування заходів різних видів відповідальності до суб’єктів господарювання передбачено нормами різних законів. Можна назвати лише ті закони, норми яких можуть бути застосовані до підприємств міського електротранспорту: «Про транспорт» [24]; «Про захист прав споживачів» [30]; «Про захист від недобросовісної конкуренції» [201]; «Про рекламу» [205] та ін. Комплексна адміністративно-господарська відповідальність суб’єктів господарювання характеризується такими рисами: здійснюється у сфері господарсько- та адміністративно-правового регулювання; за своєю правовою природою є карною; визначена законами України; пов’язана із застосуванням до суб’єкта господарювання державного примусу; реалізується у відповідних процесуальних формах [173, с. 299].

Особливістю юридичної відповідальності суб’єктів господарювання у порівнянні із загальною відповідальністю громадян є урізаність складу правопорушення. Тут діє презумпція вини і для застосування господарських чи інших санкцій державному органу достатньо самого факта правопорушення незалежно від наявності чи відсутності ознак суб’єктивної сторони. Проте загальнотеоретичні положення не заперечують проти встановлення додаткової відповідальності за умови доведення вини правопорушника - суб’єкта господарювання. Зрозуміло, що зобов’язання з доведення вини покладається на сторону, інтересам якої було завдано збитки (у даному випадку це можуть бути пасажири; підприємства, установи чи організації – контрагенти підприємства міського електротранспорту - порушника; державні органи).

Статтею 13 «Відповідальність підприємств транспорту» Закону України «Про транспорт» передбачено чотири бланкетні норми, які відсилають до кодексів (статутів) окремих видів транспорту та інших законодавчих актів України за визначенням розміру та міри покарання підприємства транспорту за:

- невиконання або неналежне виконання зобов’язань щодо перевезення пасажирів, багажу;

- несвоєчасне подання транспорту;

- шкоду, заподіяну внаслідок загибелі або ушкодження здоров’я пасажира під час користування транспортом;

- втрату, нестачу, псування і пошкодження прийнятих для перевезення вантажу, багажу, пошти у розмірі фактичної шкоди, якщо вони не доведуть, що втрата, нестача, псування або пошкодження сталися не з їх вини;

- шкоду, заподіяну навколишньому природному середовищу [24].

Оскільки сферу перевезень міським електротранспортом окремим кодексом не врегульовано, то загальні засади відповідальності таких підприємств визначено нормами ЦК України. Так частиною 1 статті 919 «Строк доставки вантажу, пасажира, багажу, пошти» ЦК України передбачено, що перевізник зобов’язаний доставити вантаж, пасажира, багаж, пошту до пункту призначення у строк, встановлений договором, якщо інший строк не встановлений транспортними кодексами (статутами), іншими НПА та правилами, що видаються відповідно до них, а в разі відсутності таких строків – у розумний строк; а статтею 920 «Відповідальність за зобов’язаннями, що випливають із договору перевезення» ЦК України передбачено, що у разі порушення зобов’язань, що випливають із договору перевезення, сторони несуть відповідальність, встановлену за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено цим Кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами) [38]. При аналізі цих норм виникають питання: «Як бути у випадку укладання усного договору? Чи є розклад руху за певним маршрутом тим документом, на який можна посилатися у випадку його порушення?». Людина може спізнитися на роботу, на ділову зустріч, на інший вид транспорту. Звернення до суду з вимогою відшкодувати завдані збитки передбачає початок тривалої і складної процедури. У випадку вимоги здійснити матеріальне відшкодування моральної шкоди пасажиру в якості державного мита необхідно буде сплатити 10% від заявленої суми. І така сплата ще не гарантує виграш справи. Якщо запровадити на законодавчому рівні автоматичне відшкодування пасажирові понесених збитків в обов’язковому порядку через звернення до органів господарського керівництва на транспорті або в судовому порядку із застосуванням процедури наказного провадження, то може з’явитися велика кількість шахраїв, які будуть отримувати незаконні виплати від транспортних підприємств. Отже, подолання цих проблем потребує окремих додаткових досліджень.

Частково намагається вирішити проблеми пасажира стаття 922 «Відповідальність перевізника за затримку відправлення пасажира та порушення строку доставлення пасажира до пункту призначення» ЦК України, яка передбачає, що за затримку у відправленні транспортного засобу, що перевозить пасажира, або запізнення у прибутті такого транспортного засобу до пункту призначення перевізник сплачує пасажирові штраф у розмірі, встановленому за домовленістю сторін, транспортними кодексами (статутами), якщо перевізник не доведе, що ці порушення сталися внаслідок непереборної сили, усунення несправності транспортного засобу, яка загрожувала життю або здоров’ю пасажирів, або інших обставин, що не залежали від перевізника. У разі відмови пасажира від перевезення з причини затримки відправлення транспортного засобу перевізник зобов’язаний повернути пасажиру провізну плату. А якщо поїздка пасажира з пункту пересадки не відбулася внаслідок запізнення транспортного засобу, який доставив його у цей пункт, перевізник зобов’язаний відшкодувати пасажирові завдані збитки [38]. Аналогічним чином у статті 924 «Відповідальність перевізника за втрату, нестачу, псування або пошкодження вантажу, багажу, пошти» визначено відповідальність перевізника за незбереження вантажу, багажу та пошти, а частиною другою цієї статті передбачено, що перевізник відповідає за втрату, нестачу, псування або пошкодження прийнятих до перевезення вантажу, багажу, пошти у розмірі фактичної шкоди, якщо не доведе, що це сталося не з його вини [38]. Виходить, що тут законодавство стоїть повністю на боці перевізника, оскільки провізна плата повертається пасажиру тоді, коли він відмовляється від поїздки; хоча у випадку запізнення у пункт пересадки через запізнення транспортного засобу, який доставив його у цей пункт, перевізник зобов’язаний відшкодувати пасажирові завдані збитки, проте на практиці ця норма у відношенні підприємств міського електротранспорту не діє (а хоч би й діяла, – пасажиру б було повернуто лише кошти, витрачені на купівлю квитка на інший вид транспорту); у випадку втрати багажу пасажир у кращому випадку отримає його вартість. І то це все відбудеться лише за умови, якщо перевізник (у даному випадку підприємство міського електротранспорту) не доведе, що це сталося внаслідок дії непереборної сили чи інших факторів, незалежних від нього, або ж навіть через необхідність усунення несправності транспортного засобу, яка загрожувала життю або здоров’ю пасажирів. Остання причина взагалі видається несправедливою, оскільки будь-яку несправність транспортного засобу можна кваліфікувати як таку, що загрожує життю або здоров’ю пасажирів. З іншого боку, поламки під час поїздки трапляються через зношеність транспортних засобів та їх невідповідність встановленим нормативам якості та безпечності. А це не повинно бути проблемою пасажира. У випадку усунення цієї підстави з переліку тих, що звільняють перевізника від відповідальності перед пасажирами, перевізник буде змушений покращувати якість парку транспортних засобів. Проте у найкращому випадку пасажир може отримати лише вартість квитка на транспортний засіб, на який він запізнився через невиконання графіку руху підприємством міського електротранспорту, або вартість втраченого багажу (хоча це виглядає сумнівним, оскільки без документів про здачу-приймання багажу складно ато й неможливо визначити навіть його приблизну вартість).

Розглянуте стосується відповідальності власне підприємств міського електротранспорту. Проте відповідальність пасажирів та інших громадян за збитки, завдані підприємствам міського електротранспорту, за порушення законодавства у сфері перевезень міським електротранспортом є не менш важливою, оскільки спрямована на охорону та захист інтересів підприємств міського електротранспорту та територіальних громад міста. Ця відповідальність є суто господарсько-правовою та адміністративною (причому у більшій мірі – другою). Серед її видів можна назвати порушення правил користування засобами автомобільного транспорту та електротранспорту, що передбачено статтею 119 КУпАП. Серед недозволених діянь названо:

- пошкодження внутрішнього обладнання та стекол автобусів, маршрутних таксі, тролейбусів або трамваїв;

- викидання сміття та інших предметів з вікон і дверей автобусів, маршрутних таксі, тролейбусів або трамваїв;

- куріння в автобусах, маршрутних таксі, тролейбусах або трамваях.

Частиною другою статті 134 КУпАП «Провезення ручної поклажі понад установлені норми і неоплаченого багажу» передбачено відповідальність за неоплачене провезення багажу в електротранспорті та автобусах міського, приміського, міжміського сполучення, а також у маршрутних таксі [199].

Основною статтею, за якою застосовуються заходи адміністративної відповідальності до пасажирів, є відповідальність за безквитковий проїзд, що передбачена статтею 135 КУпАП: безквитковий проїзд пасажира, а так само провезення без квитка дитини віком від 7 до 16 років:

- в міському транспорті;

- в автобусі міжміського і міжнародного сполучення та у міжміському електротранспорті [199].

З приводу несплати проїзду Я. Кінаш та А. Кутиркін знаходять суперечливі моменти, які необхідно розглянути детальніше. Так, ними наголошується на тому, що оскільки внесення певної грошової суми як сплати проїзду є головним обов’язком пасажира як сторони в договорі, то наявність сплати проїзду є більш важливою річчю, ніж наявність квитка. У зв’язку з цим, на їх думку, доцільним було б знайти відповіді на питання: чи є використання поняття несплаченого проїзду, під яким може розумітися проїзд за відсутності сплати певної грошової суми, яку має сплатити пасажир за користування послугами перевізника, більш логічним, ніж використання поняття безквиткового проїзду ? [206, с. 87]. Проте у випадку сплати проїзду без отримання квитка буде складно довести факт сплати.

Названими вченими висловлюється невдоволення з приводу того, що для контролерів при несплаті пасажиром проїзду причини несплати не мають ніякого значення при оцінці наявності та форми вини пасажира. Це пояснюється тим, що в нормах чинного законодавства України взагалі не розглядаються питання наявності та відсутності вини, а також питання поділу на форми вини у правопорушеннях у вигляді безквиткового проїзду. За існування даних норм права контролери діють за простою схемою «Нема квитка – сплатіть штраф» [206, с. 88]. На нашу думку не варто ускладнювати відносини, пов’язані із неоплатою проїзду у міському електротранспорті. Визначення форми вини та доведення повного складу правопорушення у судовому або адміністративному порядку призведе до затягування процесу сплати штрафу. А сума штрафу, що дорівнює двадцятикратному розміру разового проїзду не перекриє складний характер визначення та доведення форми вини. Можливо, слід було б запровадити додаткову відповідальність у випадку доведення вини правопорушника. Хоча з іншого боку, переважна більшість (майже 100% випадків) таких правопорушень скоюється навмисно.

Я. Кінаш, А. Кутиркін пропонують закріпити в НПА положення, відповідно до яких за очевидності того факту, що пасажир не мав можливості сплатити проїзд до того моменту, коли до нього підійшов контролер, останній мав би право вимагати сплати проїзду тоді, коли з’явиться така можливість. За наявності таких норм права пасажир міг би звернути увагу контролера на те, що кондуктор знаходиться в іншому кінці салону і не приймає сплату проїзду в пасажирів, які знаходяться в салоні. У такому разі логічним було б покарати самого кондуктора, який навмисне провокує пасажирів на порушення закону [206, с. 89]. Стосовно необхідності покарання кондуктора за неналежне виконання своїх обов’язків пропозиція слушна. А от відносно покарання або звільнення від покарання пасажирів вважаємо проблему надуманою. Зазвичай у такій ситуації контролер дає можливість пасажиру сплатити вартість проїзду у його присутності.

Отже, крім відповідальності самих підприємств міського електротранспорту та їх клієнтів (пасажирів) важливою є відповідальність власне самих працівників підприємств міського електротранспорту. Тут якщо із загальною різногалузевою відповідальністю рядових працівників (водіїв, кондукторів, слюсарів) усе зрозуміло, то відповідальність керівника на сьогодні є предметом дослідження багатьох вітчизняних і зарубіжних вчених.

Останнім часом виділяють так звану корпоративну соціальну відповідальність. Розвиток її у цивілізованих країнах світу не є лише даниною етичним правилам ділових відносин. Таке сприйняття походить від розуміння стратегії бізнесу, його глобальних перспектив, що полягають не тільки в отриманні прибутку, а й у довгостроковому інвестуванні в умови подальшого розвитку. Останні забезпечують у першу чергу працівники компанії – від найманих менеджерів до членів трудового колективу. Таким чином, витоки становлення корпоративної соціальної відповідальності так чи інакше пов’язані з необхідністю дотримання законодавчих вимог щодо охорони та безпеки праці. Але, безумовно, розуміння соціальної відповідальності бізнесу виходить за рамки простої необхідності діяти відповідно до норм законодавства. Навпаки, генезис відповідальності дає підстави стверджувати, що в розвинених країнах світу таке поняття формувалося завдяки прагненню зробити щось більше, ніж забезпечення безпеки праці та сплата преміальних [207, с. 96].

Є.О. Заруднєв порівнюючи відповідальність керівників державних та недержавних підприємств у ФРН та Україні слушно вказує, що в Україні на практиці функції директора рідко пов’язані зі зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі виробництва переданих їм цінностей. Повна матеріальна відповідальність більше стосується випадків розкрадання матеріальних цінностей експедиторами, касирами та іншими працівниками, що мало зачіпає управлінські функції керівників суб’єкта господарювання. Суди повинні перевіряти, чи належить робітник до категорії працівників, яким згідно із статтею 135-1 КЗпП України може бути укладено договір про повну матеріальну відповідальність, а за відсутності цієї умови на працівника за заподіяну ним шкоду може бути покладена лише обмежена матеріальна відповідальність. Таким чином, навіть укладення з директором контракту не дає достатніх правових підстав для притягнення його у певних випадках до повної матеріальної відповідальності через невідповідність гарантіям, наданим Конституцією України і трудовим законодавством.

Внаслідок вищевикладеного притягнення директора до повної майнової відповідальності в Україні є майже неможливим. При цьому роль керівників у забезпеченні господарського правопорядку є набагато важливішою, ніж у касирів та експедиторів, до яких трудове законодавство дозволяє застосовувати повну матеріальну відповідальність. Дана прогалина в законодавстві дозволяє керівникам суб’єктів господарювання діяти на власний розсуд, переслідуючи лише свої корисні інтереси. Єдине, що обмежує їх на сучасному етапі, є норми кримінального права, які стосуються обмеженого переліку правопорушень і не можуть забезпечити належної зацікавленості керівників у підтриманні господарського правопорядку [208, с. 198-199]. Посадові особи, на відміну від адміністративної, кримінальної та дисциплінарної не можуть бути суб’єктами фінансово-правової відповідальності [198]. Слід погодитися і з іншим вітчизняним вченим відносно того, що КУпАП передбачає адміністративну відповідальність посадових осіб, але не містить згадки про відповідальність керівників підприємств, установ, організацій як посадових осіб, що мають спеціальний статус, яка згідно з Кодексом ототожнюється з відповідальністю посадових осіб. При цьому виникає необхідність визначення загального поняття «службова особа», «посадова особа», «керівник», які будуть визначатися у сферах як кримінального, так і адміністративного законодавства, а не у межах тільки одного кодексу. А КУпАП потребує змін в частині визначення спеціального суб’єкта адміністративного правопорушення [164, с. 936].

Якщо керівник буде нести майнову відповідальність за неналежне виконання своїх посадових обов’язків, то у нього з’явиться додатковий стимул для підтримання господарського правопорядку [208, с. 196]. Доцільним є встановлення необмеженої майнової відповідальності у вигляді відшкодування збитків підприємства в разі порушення керівником покладених на нього обов’язків. Зазначені положення повинні обов’язково доповнюватися встановленням переліку обов’язків керівників, що деталізує їх повноваження та створить підстави для притягнення керівників до відповідальності. Тому пропонується виключити з КЗпП України положення про обмежену відповідальність керівників суб’єктів господарювання у разі порушення ними своїх посадових обов’язків, які спричинили суб’єкту господарювання збитки [208, с. 202].

А керівник підприємства міського електротранспорту є державним службовцем, адже, як було визначено раніше, майно підприємств міського електротранспорту знаходиться у комунальній власності. Слід однозначно встановлювати адміністративну або й кримінальну відповідальність для керівників як державних, так і інших підприємств за прийняття (неприйняття) рішень, що призвело до завдання шкоди підприємству. Проте це питання потребує окремих додаткових досліджень уже за межами цієї роботи. Зараз же слід приділити увагу розгляду процесуального порядку застосування санкцій до порушників законодавства у сфері перевезень пасажирів та багажу міським електротранспортом.