<<
>>

2.4. Господарська компетенція навчальних закладів

Питання щодо визначення компетенції будь-якого суб’єкта господарювання є одними із центральних у правовій науці. Вони не облишені практичної спрямованості. У сфері господарювання усі суб’єкти мають більший або менший обсяг компетенції.

При цьому відносно споживачів скоріше можна вести мову про наявність прав та обов’язків. У суб’єктів господарювання уся сукупність їх прав та обов’язків складає повний обсяг господарської компетенції. Компетенцію органів державної влади та органів місцевого самоврядування як учасників відносин у сфері господарювання В.С. Щербина визначає як сукупність повноважень, прав та обов’язків державного органу або органу місцевого самоврядування, які вони зобов’язані використовувати для виконання своїх функціональних завдань у сфері господарювання (господарської діяльності) [601, с. 111].

Господарська компетенція НЗ має певні особливості. Вона виникає у НЗ з моменту їх створення, а її обсяг може змінюватися на основі положень норм різних НПА та з укладанням певних договорів. Проте компетенція НЗ, що має свої особливості, вимагає систематизації та комплексності при розгляді. У зв’язку із цим важливим є визначення факторів, що впливають на обсяг компетенції НЗ, та порівняння її обсягів із компетенцією інших учасників відносин у сфері господарювання, з якими вони взаємодіють.

Одними із основних факторів, що визначають обсяг господарської компетенції НЗ, є суб’єктний та договірний фактори. Перший поділяє компетенцію НЗ у відносинах зі споживачами, із контрагентами та державними органами. Другий поділяє компетенцію на таку, що виникає з договору, та із закону.

Вітчизняні дослідники виділяють інші критерії поділу суспільних відносин у сфері вищої освіти, що визначають обсяги господарської компетенції: а) відносини з управління системою вищої освіти; б) відносини, що полягають у наданні ВНЗ дозволених законодавством платних послуг; в) відносини, що виникають у процесі участі ВНЗ у господарських об’єднаннях; г) відносини, які виникають всередині НЗ при розподілі ресурсів, контролі за відокремленими підрозділами [268, с.

81]. Поділ на критерії і в нашому випадку, і в наведеному прикладі є умовним і елементи різних факторів або критеріїв можуть перехрещуватися.

Розглянемо особливості та визначимо обсяги господарської компетенції НЗ, що випливають із положень різних договорів. Ці договори найчастіше мають господарсько- або цивільно-правову природу. Питання про об’єкт кожного конкретного договору про надання послуг перебуває у прямій залежності від визначення якісних характеристик послуги. Висновки про неоднорідність послуги як об’єкта/предмета договору про їх надання, дають підстави вважати, що відсутність потрібного замовнику послуги результату не завжди пов’язана з неякісністю наданої послуги [309, с. 77].

Відповідно до частини 1 статті 901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов’язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається у процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов’язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором [569]. Отже, господарська компетенція НЗ у відносинах зі споживачами визначається договором про надання послуг і триває протягом його дії.

Норма частини 1 статті 907 ЦК України «Розірвання договору про надання послуг» містить загальні положення про розірвання договору: «Договір про надання послуг може бути розірваний, у т.ч. шляхом односторонньої відмови від договору, в порядку та на підставах, встановлених цим Кодексом, іншим законом або за домовленістю сторін» [569].

А.А. Мірзоян вірно вказує, що ЦК України не названо значну кількість договорів про надання послуг [310, с. 229]. Не названий у ЦК України, так само як і в ГК України договір про надання освітніх послуг. Сторонами цього договору є замовник та виконавець. При цьому договір може мати більш складну природу – тристоронню природу, коли у ньому беруть участь НЗ, суб’єкт господарювання - замовник і його працівник або потенційний працівник.

А протягом дії договору компетенція НЗ та споживачів їхніх послуг визначається відповідним Типовим договором, затвердженим наказом МОН України від 11 березня 2002 року № 183 [426].

Згідно з цим договором встановлюється необхідність повернення замовнику коштів у разі дострокового припинення дії договору (незалежно від підстав для такого припинення) у зв’язку з ненаданням замовнику освітньої послуги [260, с. 230].

Законом України «Про освіту» визначено, що професійно-технічні НЗ можуть мати одне або декілька підприємств - замовників підготовки кадрів, відносини з якими регулюються відповідно до укладених угод [448]. Однак не слід перебільшувати значення оплати навчання як фактора впливу на компетенцію учасників у сфері освіти. Оплата вартості навчання, на слушну думку В.М. Сирих, виступає лише в ролі юридичного факту, необхідного для виникнення освітнього відношення з акредитованим НЗ [526, с. 74].

Споживачами результатів діяльності НЗ можуть виступати: 1) індивідуальні споживачі – окремі громадяни; 2) організації, установи й підприємства будь-яких правових форм, що зацікавлені в якісній підготовці своїх працівників; 3) суспільство (держава).

Споживачем результатів діяльності НЗ може бути як суб’єкт господарювання - замовник, так і громадянин України або іноземець. Вони можуть одночасно бути учасниками тристороннього договору. У цьому випадку працівник або потенційний працівник суб’єкта господарювання - споживача - замовника, який на основі названого договору отримує послуги від НЗ, також є споживачем (навіть коли їх не оплачує). Проте він буде лише учасником відносин у сфері господарювання, тоді як перші будуть суб’єктами господарювання.

Слід погодитися із В.В. Рєзніковою, що основний споживач – це суб’єкт господарювання (фізична або юридична особа), в тих випадках, коли товари, роботи, послуги, придбаваються ним для кінцевого споживання, тобто тоді, коли суб’єкт господарювання є їх кінцевим споживачем [474, с. 114].

Більшість дослідників з питання про правову форму відносин з виконання робіт і надання послуг доходять висновку, що дані відносини повинні належати до різних договірних зобов’язань (договір підряду і договір відшкодувального надання послуг) і, вважають, що в основі розмежування даних договорів лежить предмет.

Предметом договору першого типу є результат роботи, який набуває речової форми: створення нової речі, відновлення споживчої вартості існуючої речі. Предметом другого договору виступає сама діяльність виконавця. При цьому результат діяльності може бути і відокремлений від самого процесу здійснення діяльності [215, с. 17; 45, с. 222]. Дійсно, ці відносини є комплексними. Вони виходять за межі однієї галузі права. Компетенція учасників відносин у сфері освіти виникає при виникненні договірних зобов’язань і не залежить від результату діяльності.

За договором надання медичної послуги одна сторона (медичний заклад будь-якої форми власності) в особі лікаря, який зобов’язується за завданням замовника (пацієнта) надати медичну послугу, дотримуватися етичних та моральних норм у спілкуванні з пацієнтом при наданні послуги, правильно визначити діагноз, призначити лікування і слідкувати за процесом лікування та реабілітацією пацієнта та проінформувати про результати наданої послуги, а споживач (пацієнт) зобов’язується дотримуватися вказівок та призначень лікаря у повній мірі, прийняти і оплатити послуги [45, с. 223]. Тобто, кінцевий результат за договором надання медичних (у нашому випадку освітніх та інших у сфері освіти) послуг може бути досягнуто у випадку виконання іншою стороною договору - споживачем приписів виконавця (НЗ в особі його працівників). Навіть найякісніші дії надавача освітньої послуги ще не гарантують досягнення результату. Лише зустрічні дії споживача послуги дозволять її найякісніше засвоїти.

Споживачем освітніх та інших послуг у сфері освіти О.Ф. Мельничук пропонує вважати «особою, яка навчається» – фізичну особу, яка реалізує конституційне право на освіту шляхом засвоєння її змісту, визначеного стандартами освіти [301, с. 49]. Із сказаним не можна повністю погодитися. Тому стосовно повноважень цієї сторони, а отже і компетенції її та надавача послуг – НЗ, слід навести думки інших вітчизняних і російських вчених та власні міркування.

Стосовно думки про те, що суб’єкти освітніх відносин мають юридичну рівність, а отже, що студенти володіють правами, рівними з професорами, а останні низводяться до рівня перукарів, чоботарів та інших виконавців послуг, які зобов’язані постійно узгоджувати свої дії з бажанням та волею студентів або, говорячи мовою законодавця, «за завданням замовника надати послуги (вчинити певні дії або здійснювати певну діяльність)» негативно висловлюється російський професор В.М. Сирих [526, с. 69-70]. І тут слід погодитися із російським вченим, що ми виявили суперечності, які відділяють відносини у сфері освіти від цивільно-правових відносин.

Основний обсяг господарської компетенції НЗ у відносинах зі споживачами своїх послуг та іншими суб’єктами чи державними органами визначається законодавством. Проте окрема частина взаємних прав та обов’язків НЗ і замовників виникає на основі договору. Серед них можна назвати чи не найбільш важливі на сьогоднішній день питання про розмір і порядок оплати споживачем чи замовником дій, виконаних НЗ.

Вітчизняні дослідники компетенції приватних ВНЗ вважають, що даний елемент їх правового статусу включає їх права та обов’язки у таких сферах як: планування; ціноутворення; фінансово-кредитні відносини; зовнішньоекономічна діяльність та ін. Вказана схема традиційно застосовувалася для характеристики компетенції підприємств, і немає жодних перепон щодо поширення її також і на приватні ВНЗ [44, с. 64].

Розглядаючи питання компетенції НЗ та інших суб’єктів господарювання, що господарюють у сфері освіти, необхідно розглянути питання про галузеву приналежність відносин, що при цьому виникають.

Так, на думку згадуваного В.М. Сирих, Є.А. Суханов більше має рацію, визначаючи освітні відносини в якості різновиду адміністративно-правових, а не цивільно-правових [524]. Проте сам В.М. Сирих критикує і позицію Є.А. Суханова: освітні відносини не входять до предмета і цієї галузі права, оскільки у них, по-перше, відсутній притаманний адміністративно-правовим відносинам державний примус і, по-друге, далеко не всі дії, що здійснюються в освітньому процесі, підпадають під дію адміністративного права [526, с. 74]. Але слід піддати критиці і останню думку самого російського професора, оскільки на сьогодні відсутні об’єктивні передумови для визнання в якості окремої галузі освітнього права. Хоча правовідносини в освіті мають відмінності від інших видів правовідносин, компетенція учасників цих відносин має особливості. Вважаємо принаймні передчасним говорити про наявність освітнього права як окремої (а тим більше самостійної) галузі права. А освітні правовідносини є комплексними і можуть існувати в межах різних галузей права, зокрема і господарського. Крім цього вчений не назвав велику кількість змішаних публічно-приватних і приватно-публічних інтересів (найчастіше це інтереси власне НЗ та інших суб’єктів у сфері освіти, зокрема власників їх майна та органів господарського керівництва), які опосередковуються господарсько-правовими відносинами.

Отже, обсяг компетенції НЗ має відмінності саме у відносинах зі споживачами. У відносинах із іншими суб’єктами - контрагентами, споживачем продукції яких є НЗ, господарська компетенція останніх визначається договорами та НПА. НЗ закуповують велику кількість продукції, яка необхідна для забезпечення їх життєдіяльності, їм надають будівельні, ремонтні та інші послуги спеціалізовані суб’єкти господарювання, вони можуть надавати окремі об’єкти в оренду іншим суб’єктам (рівно як самі можуть орендувати нерухоме та рухоме майно) тощо. У цих випадках їх компетенція визначається законом і договором.

У відносинах із державними органами господарська компетенція НЗ визначається законодавством. Проте тут більше цікавить обсяг господарської компетенції саме цих державних органів по відношенню до НЗ, який визначається виключно законодавством за принципом «дозволено те, що прямо дозволено законом». У випадку підпорядкування НЗ державним органам обсяг їхньої компетенції визначається цими органами. У випадку, коли НЗ надає державним органам послуги з підготовки або перепідготовки їхніх працівників, державний орган виступає споживачем.

У відносинах із державними органами на перший план виходить проблема надання автономії ВНЗ. Про цю проблему мова ішла вище у роботі. До викладеного слід лише додати думку професора М.Н. Курка про те, що вища освіта є інноваційною галуззю, яка потребує розмаїтості поглядів і підходів до проведення досліджень, викладання й управління. Централізована, авторитарна система, що існує в українській вищій освіті, за своєю природою не є сумісною з такою різноманітністю і, у певному розумінні, не є сумісною з самою вищою освітою [261, с. 121]. Тому обсяг компетенції НЗ повинен зростати за рахунок зменшення обсягу компетенції органів керівництва – державних органів, наділених відповідною компетенцією.

Наступним критерієм визначення обсягів компетенції є форма власності та галузева приналежність НЗ. Якщо НЗ є суб’єктом господарювання приватної форми власності, то відповідно до свого статуту визначає обсяг компетенції. У випадку приналежності НЗ до суб’єктів державної форми власності компетенцію останнього та його органів визначає інший суб’єкт – суб’єкт організаційно-господарських повноважень, який сам наділений господарською компетенцією – орган державної влади або орган місцевого самоврядування. Компетенцію державних НЗ, що знаходяться у підпорядкуванні різних міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, визначають ці міністерства або органи. При цьому якщо для більшої частини НЗ таким органом є МОН України, яке визначає їх компетенцію, то окремі НЗ можуть підпорядковуватися і МОН України, і галузевому міністерству (наприклад, МВС України). Схожу позицію про те, що компетенцію приватного ВНЗ доцільно розглядати як сукупність двох самостійних елементів правового статусу приватного ВНЗ – правового режиму його майна і компетенції у різних галузях економіки, висловлювали Є.В. Булатов та І.М. Острівний [44, с. 65].

Ще одним фактором, що впливає на обсяги компетенції НЗ, є їх організаційно-правова форма, яка може бути напряму пов’язана з видом НЗ та рівнем його акредитації. Так, дошкільні НЗ та середні школи підпорядковуються районним відділам освіти і мають компетенцію відокремленого підрозділу або виробничої одиниці. А от ВНЗ є самостійними суб’єктами господарювання та мають статус юридичної особи.

Наступним фактором визначення обсягу компетенції НЗ є час вступу у правовідносини із різними суб’єктами та виходу із цих правовідносин. У цьому плані більшу цікавість являють питання припинення відносин зі споживачами послуг державних НЗ. Тоді офіційний договірний зв’язок може перериватися, а виникати правовідносини з відшкодування державі в особі НЗ коштів від суб’єктів господарювання - замовників за підготовку несумлінних учнів. Необхідно приділити увагу розгляду цих відносин.

Перехід до ринкових відносин замінив систему примусового закріплення молодих фахівців на певних робочих місцях принципом добровільності праці. Держава гарантує працевлаштування тих осіб, які навчалися за державним замовленням, але частка працевлаштованих таких випускників у середньому становить близько 30 %. Через відсутність механізму відшкодування коштів, витрачених на підготовку фахівців, ніхто не несе відповідальності за нераціональне використання коштів державного бюджету [177, с. 106]. Насправді таку відповідальність держава намагається через НЗ покласти на самих випускників, що відмовилися відпрацювати за місцем розподілу [258, с. 61]. Але це не є вірним, оскільки у першу чергу повинні відповідати державні і комунальні суб’єкти господарювання, які невірно розрахували і сформулювали свої замовлення перед державою на підготовку фахівців для своїх потреб.

Н.В. Коломоєць на прикладі системи МВС вказує, що формування державного замовлення на підготовку фахівців з вищою освітою здійснюється за пропозиціями ОВС України на підставі плану рознарядки. За рік до закінчення навчання замовник направляє до ВНЗ МВС України пропозиції щодо потреби у фахівцях. Замовник несе відповідальність за достовірність поданої інформації про потребу у фахівцях та вказані в направленні на роботу зобов’язання. Згідно з угодою випускник зобов’язаний ґрунтовно оволодіти всіма видами професійної діяльності, передбаченими відповідною кваліфікаційною характеристикою, та відпрацювати в замовника не менш як три роки, а ВНЗ – забезпечити відповідні якість та рівень підготовки фахівця з вищою освітою [224, с. 45; 427].

На практиці часто трапляється ситуація, коли НЗ свої зобов’язання з підготовки фахівця за рахунок державного замовлення виконав, а студента через негативні причини відраховують. Для таких випадків ЦК України у частині 2 статті 903 передбачив, що у разі неможливості виконати договір про надання послуг, що виникла не з вини виконавця, замовник зобов’язаний виплатити виконавцеві розумну плату. Якщо неможливість виконати договір виникла з вини замовника, він зобов’язаний виплатити виконавцеві плату в повному обсязі, якщо інше не встановлено договором або законом [569]. Отже, НЗ може вимагати від замовника повної оплати вартості його навчання. А відшкодування від самого студента нехай вимагає замовник послуг НЗ.

При формуванні змісту договору на надання платних медичних послуг, договорів, результати яких не гарантуються, російський практик Г. Цехер пропонує включати до змісту договірного зобов’язання «умову-попередження» про можливість недосягнення бажаного замовником результату [567]. Доцільно включити в текст договору «умову-попередження» і хоча б абстрактну фразу про те, що «результат багато в чому залежить від особистості замовника, його соціально-психологічних якостей, цінностей, орієнтації, здатності і психологічного стану» [567; 310, с. 232]. З іншого боку, НЗ вищих рівнів акредитації надають послуги споживачам лише за умови проходження ними певного конкурсу. Тому у сфері освіти застосування умови-попередження навряд чи можливе (можливе за умови підтвердження неможливості учнів та студентів засвоїти знання, набути вміння та навики відповідними медичними довідками, які надаються самими учнями або споживачами - замовниками - суб’єктами господарювання).

Звинуватити НЗ у неякісному виконанні своїх зобов’язань і теоретично, і практично буде достатньо складно. Видається, що це можна зробити лише у випадку доведення фактів систематичного ненадання послуг у сфері освіти (наприклад, фіксування фактів не проведення занять). Проте НЗ завжди відповідальність за факт невиконання своїх зобов’язань може перекласти на викладача, визначивши в якості ексцесу виконавця. Крім цього надання послуг передбачає саме процес, а не його результат. Останній ефект такої діяльності виступає не у вигляді певного відчутного матеріального результату, як це має місце в підрядних договорах, а полягає в самому наданні послуги [600, с. 979].

Можемо стверджувати, що у випадках, коли належним виконанням послуги безумовно досягається корисний результат, який «розщеплюється» в ній, об’єктом договору на надання послуг є послуга як діалектична єдність дій виконавця та їх корисного результату. Якщо ж досягнення такого результату перебуває у прямому зв’язку не лише з проведеними належним чином діями, що становлять зміст послуги, а й із низкою обставин, не залежних від дій виконавця, об’єктом договору на надання послуг є послуга як дія. У такому разі сама послуга як дія, незалежно від фактичного настання результатів, які очікує від неї замовник, набуває споживчої та мінової вартості [309, с. 75-76].

А.А. Мірзоян досліджуючи якість надання медичних послуг робить висновок, що ключова проблема полягає не стільки в суб’єктивному сприйнятті отриманої медичної послуги, скільки в неможливості встановити критерії оцінки якості, кількості та інші параметри даної послуги відповідно до очікувань клієнта, що бажає задовольнити свою потребу [310, с. 232-233]. Хоча з іншого боку, у сфері права таким критерієм може бути, наприклад, виграш справи адвокатом – задоволення позову. Хоча тут не все залежить виключно від знань та вмінь адвоката, адже є інша сторона, свідки, суддя... Так само, критерієм вимірювання якості освітньої послуги може бути вступ учня-споживача послуги до ВНЗ, захист споживачем послуги-аспірантом дисертації, виграш випускником конкурсу на зайняття певної престижної посади тощо.

Отже, припинення договору про надання освітніх послуг може бути підставою припинення компетенції його учасників, а може і не тягнути за собою припинення компетенції одного по відношенню до іншого. Неоднозначний підхід у вирішенні питань про підстави розірвання договору про професійну підготовку особи у ВНЗ проявляється у рішеннях українських та російських судових органів. Відомі випадки, коли суд однієї інстанції визнавав наказ адміністрації ВНЗ про відрахування студента через академічну заборгованість законним, а суд вищої інстанції постановляв такий наказ відмінити та поновити позивача як студента [187, с. 226-227].

Існування відновлювальних способів захисту права на освіту є важливою гарантією захисту приватних інтересів споживачів послуг НЗ [302, с. 26].

С.А. Загородній виділяє 5 підходів до розв’язання ситуацій з одностороннім розірванням договору на вимогу ВНЗ: І) розірвання договору можливе за невиконання студентом навчального плану та неоплати звартості навчання у встановлені строки; ІІ) неповернення студента з академічної відпустки, порушення ним правил внутрішнього розпорядку ВНЗ або обов’язків, передбачених статутом ВНЗ; ІІІ) будь-яке порушення освітнього законодавства не може вважатися підставою для розірвання договору. Єдиною підставою є несплата замовником послуги з професійної підготовки у встановлені строки; ІV) публічно-правові обов’язки студента мають одночасно розглядатися складниками приватноправових обов’язків, а отже, дисциплінарні порушення студента можуть розглядатися як підстави розірвання договору з боку ВНЗ; V) договірні відносини «ВНЗ – студент» припиняються переважно на підставах, передбачених відомчим НПА [187, с. 227]. Погоджуючись із вченим, вважаємо найбільш поширеним примусове розірвання договору з боку ВНЗ за наявності третього підходу (за несплату). За усіх інших підходів хоча компетенція НЗ і дозволяє йому припиняти договір, проте може мати обопільні негативні наслідки та продовження післядоговірного зв’язку, або примусове відновлення договірного зв’язку.

Взагалі С.А. Загороднім було проведено комплексне дослідження правового регулювання припинення договору про надання освітніх послуг, у т.ч. проаналізовано погляди різних вчених на обсяги компетенції учасників договірних відносин (у першу чергу – НЗ та споживачів): Л. Волчанська вважає, що істотним порушенням умов договору з боку виконавця є надання освітніх послуг із недоліками [63, с. 24; 187, с. 225]; М.М. Малеїна вказує на підстави розірвання договору за ініціативою НЗ, як академічна неуспішність студента, ненадання ним у встановлені строки заяви про вихід із академічної відпустки, порушення студентом правил внутрішнього розпорядку ВНЗ, порушення передбачених статутом ВНЗ обов’язків тощо [281, с. 66; 187, с. 225]; В.В. Кваніна виділяє такі підстави розірвання договору, як невиконання учнем навчального плану, несплата освітніх послуг [216, с. 78-79; 187, с. 225]; О.А. Уханов вважає необґрунтованим дострокове припинення надання освітньої послуги через незадовільний рівень знань студента [550, с. 109-112; 187, с. 226]. Як бачимо, погляди переважної більшості із наведених дослідників співпадають із висловленим нами, що в компетенції НЗ є право відрахування споживача своїх послуг лише через неоплату цих послуг. Усі інші підстави не є беззаперечними.

Слід зазначити, що хоча С.А. Загородній виділяв невиконання замовником обов’язку про оплату професійної підготовки підставою одностороннього розірвання договору про професійну підготовку у ВНЗ на вимогу виконавця [186, с. 158-159; 187, с. 226], проте поряд із цією підставою пропонував передбачити у законі та договорі підставами розірвання договору про професійну підготовку у ВНЗ також певні форс-мажорні обставини [187, с. 227-228]. Із викладеним також слід погодитися, оскільки у компетенції сторін договору змінювати або уточнювати його зміст (принаймні у НЗ, який пропонує проект договору) при його укладенні, і так само у компетенції сторін припиняти дію договору у разі настання викладених у договорі підстав для цього.

Отже, компетенція НЗ за загальним правилом визначається законом. У значній частині випадків на основі положень закону НЗ можуть укладати господарсько- та цивільно-правові договори із різними суб’єктами господарювання і громадянами. У цих випадках компетенція НЗ крім закону визначається положеннями договору. У випадку розірвання договору або закінчення строку його дії компетенція НЗ знову визначається законом. Проте у такому випадку у відносинах зі споживачами НЗ за їх незгоди майже завжди буде зобов’язаний відновити відносини. Винятком може бути лише припинення договору у випадку неоплати замовником вартості наданих послуг. Тобто у таких випадках може виникнути хибне враження, що контрагент НЗ має більш високий обсяг компетенції у частині прав, ніж надавач цих послуг - НЗ, і що компетенція НЗ у відносинах зі споживачами визначається лише за допомогою принципу «дозволено те, що прямо дозволено законом». Насправді це не так. У досліджуваних відносинах категоричність відсутня. Неодноразово згадуваний В.М. Сирих з цього приводу зазначав, що у змісті освітніх відносин не існує рівності їх учасників. Перелік академічних свобод студентів є незначним (обирати факультативні та елективні курси, брати участь у формуванні змісту своєї освіти за умови дотримання вимог державних освітніх стандартів, брати участь в обговоренні і вирішенні важливих питань діяльності ВНЗ, а також оскаржувати накази і розпорядження адміністрації ВНЗ) і не спроможним низвести владну природу освітніх відносин до дійсної рівності сторін, без чого не існує і не може існувати жодних цивільно-правових відносин [526, с. 70]. Відносини між НЗ і споживачами не можуть бути цивільно-правовими. Ці відносини є господарськими, які виникають на основі договору між суб’єктом господарювання - замовником і НЗ. І цей договір є визначає обсяги компетенції сторін.

Стосовно визначення компетенції НЗ у відносинах зі споживачами своїх послуг виключно за принципом «дозволено те, що прямо дозволено законом», необхідно навести погляди Є.В. Булатова та І.М. Острівного. Досліджуючи правовий статус приватних ВНЗ, вчені вказують, що останні також як і державні або комунальні, вирішують єдине завдання, що полягає у матеріально-фінансовому забезпеченні головної своєї місії – реалізації освітньо-професійних програм вищої освіти, тому призначення приватного ВНЗ завжди знаходиться у певній залежності від його основної цілі та головних завдань [44, с. 65]. Із цим необхідно погодитися, адже усі НЗ мають головне завдання, для виконання якого і створювалися. Усі інші завдання НЗ у більшій або меншій мірі пов’язані із реалізацією цього головного завдання. Але ж це зовсім не означає, що головне завдання однозначно визначає усі інші.

Отже, підбиваючи підсумки розгляду питань стосовно обсягів компетенції НЗ необхідно сказати, що особливість компетенції НЗ у порівнянні з іншими суб’єктами господарського права і учасниками відносин у сфері господарювання полягає у тому, що: 1) при її визначенні до НЗ застосовується одночасно підхід «дозволено усе, що не заборонено законом» – вони можуть обирати вид діяльності, перелік основних і додаткових послуг, контрагентів і споживачів (якщо мова не йде про публічний договір) та ін.; та підхід «дозволено лише те, що прямо дозволено законом» – вони мають певну визначену законом групу зобов’язань; 2) обсяг компетенції НЗ у відносинах із різними суб’єктами є різним. У відносинах зі споживачами він є більшим за обсяг компетенції споживачів; у відносинах із іншими суб’єктами господарювання - контрагентами він є приблизно однаковим; у відносинах із державними органами (якщо вони не є споживачами або контрагентами) - органами господарського керівництва він є меншим за обсяг компетенції цих органів по відношенню до НЗ.

Слід зазначити, що у цьому та попередніх підрозділах частково було розкрито особливості ще одного елементу правового статусу – застосування заходів різногалузевої відповідальності до суб’єктів господарювання, які діють у сфері освіти. Але в силу багатогранності і складності цей елемент господарсько-правового статусу НЗ потребує подальших окремих досліджень у межах окремих господарсько-правових досліджень. Визначення обсягів господарської компетенції НЗ у відносинах з іншими суб’єктами сфери освіти дозволяє перейти до розгляду питань щодо прийняття управлінських рішень та взаємодії між собою структурних складових великих суб’єктів господарювання на прикладі НЗ. Тому наступні питання дослідження пов’язані з визначенням структурно-функціональних особливостей діяльності суб’єктів господарювання у сфері освіти та внутрішнього управління їх господарською діяльністю.

<< | >>
Источник: ДЕРЕВЯНКО Богдан Володимирович. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ. Д и с е р т а ц і я на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. Донецьк –2014. 2014

Скачать оригинал источника

Еще по теме 2.4. Господарська компетенція навчальних закладів:

  1. ДЕРЕВЯНКО Богдан Володимирович. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ. Д и с е р т а ц і я на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. Донецьк –2014, 2014
  2. ЗМІСТ
  3. РОЗДІЛ 1 Загальнотеоретичні основи формування законодавства про ГОСПОДАРСЬКУ ДІЯЛЬНІСТЬ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ
  4. 1.1. Теоретична основа господарської діяльності навчальних закладів
  5. 1.2. Поняття господарської діяльності навчальних закладів
  6. 1.4. Загальноправова основа господарської діяльності навчальних закладів
  7. РОЗДІЛ 2 ПравовИЙ статус НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ
  8. 2.1. Класифікація навчальних закладів
  9. 2.2. Легітимація господарської діяльності навчальних закладів
  10. 2.3. Майнова та фінансова основи господарювання навчальних закладів
  11. 2.4. Господарська компетенція навчальних закладів
  12. 2.5. Управління господарською діяльністю навчальних закладів
  13. РОЗДІЛ 3. правова РЕГЛАМЕНТАЦІЯ ВИДІВ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ
  14. 3.2. Правова регламентація додаткової освітньої діяльності окремих підрозділів навчального закладу
- Антимонопольное право - Бюджетна система України - Бюджетная система РФ - ВЭД РФ - Господарче право України - Государственное регулирование экономики России - Державне регулювання економіки в Україні - ЗЕД України - Инвестиции - Инновации - Инфляция - Информатика для экономистов - История экономики - История экономических учений - Коммерческая деятельность предприятия - Контроль и ревизия в России - Контроль і ревізія в Україні - Логистика - Макроэкономика - Математические методы в экономике - Международная экономика - Микроэкономика - Мировая экономика - Муніципальне та державне управління в Україні - Налоги и налогообложение - Организация производства - Основы экономики - Отраслевая экономика - Политическая экономия - Региональная экономика России - Стандартизация и управление качеством продукции - Страховая деятельность - Теория управления экономическими системами - Товароведение - Управление инновациями - Философия экономики - Ценообразование - Эконометрика - Экономика и управление народным хозяйством - Экономика отрасли - Экономика предприятий - Экономика природопользования - Экономика регионов - Экономика труда - Экономическая география - Экономическая история - Экономическая статистика - Экономическая теория - Экономический анализ -