Сутність та різновиди міжнародних економічних відносин.
Сутність, роль і місце міжнародних економічних відносин у становленні й розвитку світової економіки наочно проявляються в їх функціональній й організаційній структурах.
Функціональна структура міжнародних економічних відносин (МЕВ) являє собою сукупність завдань, які вирішуються в процесі їх здійснення.
До основних таких завдань належать:- виробничі завдання (підвищення обсягу, якості продукції, асортиментів, підвищення продуктивності праці, конкурентоспроможності продукції і ін.);
- завдання, пов’язані з підвищенням життєвого рівня, задоволення необхідних і зростаючих потреб;
- завдання, пов’язані з розв’язком проблеми зайнятості (безробіття), раціонального використання природних, людських, фінансових, науково-технічних ресурсів;
- завдання, пов’язані з вирішенням глобальних проблем (економічних, демографічних, виробничих і ін.).
Функціональна структура МЕВ безпосередньо реалізується в різних формах. У цей час у якості самостійних основних форм МЕВ виділяються:
1) Міжнародна торгівля товарами.
2) Міжнародний обмін послугами.
3) Міжнародний рух капіталу.
4) Міжнародна міграція робочої сили.
5) Міжнародні валютні відносини.
6) Міжнародні інтеграційні процеси.
7) Міжнародні платіжно-розрахункові відносини, включаючи різного роду трансфери.
8) Міжнародні внутрішньо-корпораційні відносини.
При цьому, необхідно звернути увагу на наступні проблеми.
По-перше, між цими формами існує міцний взаємозалежний зв’язок.
По-друге, з розвитком міжнародної економіки відбуваються помітні зміни в співвідношенні між формами МЕВ за їх значимістю, кількісних і якісних характеристик. Зокрема, у цей час визначальна роль належить таким формам, як міжнародні внутрішньофірмові відносини в рамках ТНК; міжнародні інтеграційні процеси; обмін науково-технічними результатами.
По-третє, усі форми МЕВ в усе більшій мірі регулюються як на міжнародному, міждержавному рівні, так і на національному.
Функціональна структура й різноманітні форми МЕВ обумовлюють відповідну організаційну структуру міжнародних економічних зв’язків.
ОрганЬаційна структура МЕВ являє собою сукупність різних міжнародних ринків. Зараз виділяються наступні основні типи міжнародних ринків:
- міжнародний товарний ринок;
- міжнародний ринок послуг;
- міжнародний ринок капіталів;
- міжнародний фондовий ринок або ринок цінних паперів, фінансових інструментів;
- міжнародний валютний ринок;
- міжнародний ринок робочої сили;
- міжнародний ринок інтелектуальної власності;
- міжнародний ринок внутрішньокорпораційних операцій;
- міжнародні інтеграційні ринки.
Питання, пов’язані з аналізом міжнародних ринків, розглядаються в наступних темах даного курсу Тут лише відзначимо, що ці ринки розвиваються, зазнають певні зміни (кількісні і якісні) разом з розвитком системи МЕВ, усіх її основних форм. Тому досить важливо з’ясувати основні тенденції й перспективи розвитку міжнародних економічних відносин. Але необхідно представити фактори, що обумовлюють нові явища в системі МЕВ. Серед таких факторів особливої уваги заслуговують наступні:
- прискорення й глобалізація НТР;
- подальше поглиблення міжнародного поділу праці;
- подальше збільшення розриву між реальною й т.зв. віртуальною частинами ринкової економіки, яке виражається, з одного боку, у збільшенні суми зовнітттніх боргів, з другого, - у формуванні надлишкових фінансових ресурсів, у т.ч. грошових і фінансових інструментів (боргових зобов’язань, деривативів і ін.);
- перетворення все більшого числа компаній, банків і інших фінансових інститутів у транснаціональні корпорації;
- зростання числа й ролі офшорних зон, розширення сфери «тіньової економіки»;
- зростання кількості регіональних економіко-політичних формувань або міждержавних інтеграційних формувань і розширення їх складу;
- подальший ріст ступеня концентрації капіталу, технології, інтелектуальної власності й інших новітніх факторів виробництва в найбільш розвинених країнах, що супроводжується збільшенням (поглибленням) розриву в економічному, соціальному, науково-технічному розвитку між бідними й багатими країнами;
- подальше загострення глобальних проблем.
Перераховані фактори викликають нові тенденції й перспективи розвитку функціонально-організаційних форм міжнародних економічних відносин. Розглянемо основні з них більш докладно.
Міжнародна торгівля. Історично першою й найбільш розвиненою формою міжнародних економічних відносин є міжнародна торгівля, яка являє собою систему зв 'язків між виробниками товарів і послуг різних країн на основі міжнародного поділу праці й виражає їхню взаємну економічну залежність.
Для будь-якої країни роль зовнішньої торгівлі важко переоцінити. Економічний успіх будь-якої країни миру ґрунтується на зовнішній торгівлі. Ще жодній країні не вдалося створити здорову економіку, ізолювавшись від світової економічної системи.
В сучасних умовах активна участь країни у світовій торгівлі зв’язана зі значними перевагами: вона дозволяє більш ефективно використовувати наявні в країні ресурси, долучитися до світових досягнень науки й техніки, у більш стислий термін здійснити структурну перебудову своєї економіки, а також більш повно й різноманітно задовольняти потреби населення.
У цьому зв’язку значний інтерес представляє вивчення як теорій, що розкривають принципи оптимальної участі національних економік у міжнародному товарообміні, фактори конкурентоспроможності окремих країн на світовому ринку, так і об’єктивних закономірностей розвитку світової торгівлі.
Перша теорія міжнародної торгівлі виникла в середині XVI-початку XVII ст.
Виникнення такої теорії було об’єктивно обумовлене процесами торгівлі між існуючими державами. Нова теорія вийшла за рамки феодальних теорій самозабезпечення й довела потребу в економічній експансії національних держав закордон.
Ця теорія звалася меркантилізм (від італ. mercante - торговець, купець; англ. mercantile - комерційний) - напрямок економічної думки, розроблений європейськими вченими, що підкреслюють товарний характер виробництва. До меркантилістів відносяться: Томас Ман (1571-1641), Чарльз Давенант (1656-1714), Жан Батіст Кольбер (1619-1683).
Меркантилісти дотримувалися тієї думки, що світ має у своєму розпорядженні обмежену кількість багатства. Тому багатство однієї країни могло збільшитися тільки за рахунок зубожіння іншої. Оскільки ріст багатства можливий тільки за рахунок перерозподілу, кожної нації крім міцної економіки необхідно сильна державна машина (у т.ч. армія, військовий флот), яка могла б забезпечити переваги над іншими країнами. У відповідність із поглядами меркантилістів, економічна система держави складається із трьох секторів: виробничий сектор, сільський сектор і іноземні колонії. Торговці розглядалися як найбільш важлива ддя успішного функціонування економічної системи група, а праця - як основний фактор виробництва.Теорія меркантилізму припускає, що економічна система функціонує в умовах неповної зайнятості, у результаті чого приплив додаткового золота з-за кордону зможе з’єднатися із зайвою робочою силою й збільшити виробництво. А якщо ні, то, якби передбачалася повна зайнятість, приплив золота з-за кордону означав би просто ріст інфляції й не знаходив би продуктивного використання.
Меркантилісти зробили істотний внесок у теорію міжнародної торгівлі хоча б вже тому, що:
- вперше підкреслили її значимість для економічного росту країн і розробили одну з найважливіших моделей її розвитку;
- вперше показали пряму залежність зовнішньої торгівлі із внутрішньоекономічним розвитком країн;
- вони вперше визначили те, що в сучасній економіці називається платіжним балансом.
Обмеженість меркантилістів полягала в тому, що вони не змогли зрозуміти, що:
- збагачення однієї нації може відбуватися не тільки за рахунок зубожіння інших, з якими вона торгує;
- міжнародна економіка розвивається, а тому розвиток країн можливий не тільки за рахунок переділу вже існуючого багатства, але й за рахунок його нарощування.
Наступна теорія міжнародної торгівлі була розроблена англійським ученим-
економістом Адамом Смітом у середині XVIII століття. Сміт чітко сформулював, що добробут націй залежить не стільки від кількості накопиченого ними золота, скільки від їхньої здатності виробляти кінцеві товари й послуги. Тому основне завдання полягає не в придбанні золота, а в розвитку виробництва за рахунок поділу праці і її кооперації. На цій основі Сміт сформулював теорію абсолютних переваг - країни експортують ті товари, які вони виробляють із меншими витратами (тобто в виробництві яких вони мають абсолютну перевагу), і імпортують ті товари, які виробляються іншими країнами з меншими витратами (тобто в виробництві яких перевага належить їхнім торгівельним партнерам).
Сильна (позитивна) сторона теорії абсолютних переваг міститься в тому, що вона заснована на трудовій теорії вартості й показує явні переваги поділу праці вже не тільки на національному, але й на міжнародному рівні.
Обмеженість теорії полягає в тому, що ця теорія не відповідає на запитання, чому торгують між собою країни при відсутності абсолютної переваги в виробництві тих або інших товарів. Крім того, недоліками теорії є такі як: єдиним фактором виробництва вважається праця (а крім неї існують ще земля, капітал, підприємницька здатність); передбачається, що має місце повна зайнятість, тобто всі наявні трудові ресурси використовуються на виробництві товарів; передбачається, що в міжнародній торгівлі беруть участь тільки дві країни, які торгують один з одним тільки двома товарами; передбачається, що витрати виробництва залишаються постійними, а їх зниження збільшує попит на товар; ціна одного товару виражена в кількості праці, витраченої на виробництво іншого; транспортні видатки з перевезення товарів з однієї країни в іншу дорівнюють нулю; зовнішня торгівля вільна від обмежень і регламентацій.
З теорії Сміта випливало, що фактори виробництва мають абсолютну мобільність всередині країни, тобто переміщаються в ті райони, де одержують найбільшу абсолютну перевагу. Рано або пізно внаслідок їх пересування абсолютна перевага одних регіонів перед іншими зникне й доходи від факторів вирівняються, тобто торгівля припиниться.
Давид Рікардо розвив цю теорію й довів, що торгівля вигідна кожній із двох країн, навіть якщо жодна з них не має абсолютну перевагу в виробництві конкретних товарів.
Теорія порівняльних переваг - якщо країни спеціалізуються на виробництві тих товарів, які вони можуть виробляти з відносно більш низькими витратами в порівнянні з іншими країнами, то торгівля буде взаємовигідною для обох країн, незалежно від того, чи є виробництва в одній з них абсолютно більш ефективним, чим в іншій.
Спеціалізація, яка заснована на використанні принципу порівняльних переваг
забезпечує більш ефективне розміщення світових ресурсів і зростання світового виробництва відповідних товарів. Однак слід мати на увазі, що розглянута модель поділу праці заснована на ряді спрощень. Вона виходить із наявності лише двох країн і двох товарів, вільної торгівлі, мобільності праці (тобто робочої сили) всередині кожної країни при відсутності його переливу між країнами); постійних витрат виробництва, повної взаємозамінності ресурсів при альтернативному використанні; ігнорування відмінностей у рівні заробітної плати між країнами, а також відсутності транспортних витрат і технічних змін.
Сутність неокласичного підходу до міжнародної торгівлі й спеціалізації окремих країн полягає в наступному: з причин історичного й географічного характеру розподіл матеріальних і людських ресурсів між країнами нерівномірний, що, на думку неокласиків, пояснює відмінності відносних цін на товари, від яких, у свою чергу, залежать національні порівняльні переваги. Звідси випливає закон пропорційності факторів: у відкритій економіці кожна країна прагне спеціалізуватися в виробництві товару, що вимагає більше факторів, якими країна відносно краще наділена.
Сутність і роль міжнародної торгівлі наочно проявляється в її функціях'.
- відтворювальна;
- єднальна;
- контрольно-стимулююча;
- розподільна;
- соціальна;
- політична.
Відтворювальна функція полягає в тому, що з її допомогою реалізується за вартістю й у натуральній формі значна й зростаюча частина світового ВВП, і на цій основі створюються необхідні (матеріальні, виробничі, фінансові) умови для нормального поновлення процесу виробництва, процесу відтворення як у рамках національних економік, так і у світовім господарстві в цілому
Єднальна функція полягає в тому, що міжнародна торгівля, певним чином зв’язуючи національні господарства в єдине ціле, сприяє збалансованості національної й світової економіки.
Контрольно-стимулююча функція полягає в тому, що в сфері зовнішньої й міжнародної торгівлі здійснюються зіставлення й порівняння (через конкуренцію на внутрішньому й зовнішньому ринках) національних і світових витрат виробництва, вітчизняного й світового рівнів, технологи, продуктивності праці, новизни і якості продукції, і т.д., і на цій основі стимулюється НТР, підвищується ефективність
виробництва, диверсифікованість зовнішньої торгівлі і т.д.
Розподільна функція проявляється в тому, що за допомогою міжнародної торгівлі здійснюється розподіл і перерозподіл світового продукту, світових доходів між різними країнами й регіонами, розміщення (географічне й за сферами господарства) продуктивних сил, факторів виробництва, робочої сили.
Крім економічних функцій міжнародна торгівля виконує соціальні й нерідко політичні функції.
Соціальні функції полягають в тому, що міжнародна торгівля, стягуючи на себе значну й усі зростаючу частину національного й світового виробництва, впливає на рівень і динаміку зайнятості, на механізм ціноутворення, на рівень життя населення окремо взятих країн і світового співтовариства в цілому.
Політична функція міжнародної торгівлі полягає в тому, що її інструментарій нерідко використовується в якості засобу впливу на внутрішню й зовнішню політику різних країн.
Сутність і роль міжнародної торгівлі в розвитку світової економіки й національних господарств наочно демонструє її галузева структура й географічна структура.
Сфера міжнародної торгівлі включає сотні тисяч найменувань товарної продукції, які повинні бути певним чином класифіковані. Для класифікації товарів, що обертаються у світовій торгівлі, застосовуються міжнародні товарні номенклатури. Останні являють собою докладні переліки товарів, розподілені за певною класифікаційною системою. Зараз використовуються дві номенклатури. По-перше, стандартна міжнародна товарна класифікація ООН (СМТК). Основна ознака, за якій у СМТК товари розподіляються за розділами, групами і підгрупами, - ступінь обробки продуктів. По-друге, гармонізована система опису й кодування товарів (ГС). В основі побудови цієї товарної номенклатури лежить сукупність різних ознак товарів, а саме: походження, вид матеріалів, з яких виготовлений товар, призначення товару.
Географічна структура сучасної міжнародної торгівлі характеризується двома основними особливостями. По-перше, високим і зростаючим ступенем диверсифікованості, тобто являє собою систему дійсно всесвітньої торгівлі, що включає всі країни й території світового співтовариства. По-друге, високим рівнем концентрації, централізації. Переважна частина міжнародної торгівлі припадає на 22 розвинені країни, у т.ч. 7 найбільш розвинених країн (менш 4% від загального числа країн у світовім співтоваристві контролюють більш 50% світового товарного експорту, 14 найбільших експортерів - майже 71%, інші (близько 190 країн) - лише 29%.
Найважливішим показником міжнародної торгівлі є торговельний баланс. Торгівельний баланс - співвідношення між вартістю експорту й імпорту. Це один з найважливіших узагальнюючих показників зовнішньоторговельної діяльності країни і її економічного розвитку в цілому.
Основні особливості торгівельних балансів у цей час:
1) Хронічна незбалансованість міжнародної торгівлі.
2) Більшість країн має постійний дефіцит.
3) Нерівномірний розподіл дефіциту за країнами.
Слід зазначити, що сучасна міжнародна торгівля в основному здійснюється як оптова торгівля. У зв’язку із цим слід виділити такі організаційні форми міжнародної торгівлі як:
- товарні біржі;
- ф’ючерсні біржі;
- фондові біржі; ярмарки.
Товарна біржа - ці постійно діючі ринки, на яких купівля-продаж здійснюється не безпосередньо, а на основі стандартів і зразків і відповідних форм документів, у яких регламентуються номенклатура, обсяг, ціни, строки й види поставки й ін.
Ф’ючерсні або термінові біржі - це вид товарної біржі, на яких здійснюється торгівля товарами, яких не існує на час угоди, тобто торгують не товаром, а контрактами на постачання товарів у майбутньому. Це можуть бути закриті термінові біржі, де безпосередньо торгують лише професіонали й переважають угоди страхування цін контрактних товарів від ризику їх зниження або, навпаки, зростання в майбутньому; відкриті термінові біржі, де крім професіоналів беруть участь продавці й покупці контрактів. Ф’ючерсна біржова торгівля - один з найбільш динамічних секторів капіталістичного господарства. У сучасних умовах саме ф’ючерсна торгівля є пануючою формою біржової торгівлі.
Ф’ючерсні біржі дозволяють не тільки швидше реалізовувати товар, але й прискорити повернення авансованого капіталу в грошовій формі в кількості, максимально близькій до початкового авансованого капіталу плюс певний прибуток. Крім того, ф’ючерсна біржа забезпечує економію резервних коштів, що бізнесмен тримає на випадок несприятливої кон’юнктури.
Наступною формою організації міжнародної торгівлі є фондова біржа. Це - установа, організований постійно діючий ринок, на якому здійснюють купівлю-продаж цінних паперів.
Державне регулювання міжнародної торгівлі - це комплекс інструментів,
використовуваних державою в керуванні зовнішньоторговельними операціями. Державне регулювання може бути:
- однобічним, коли інструменти державного регулювання використовуються урядом країни в однобічному порядку без узгодження або консультацій з її торгівельними партнерами. Звичайно однобічні заходи застосовуються у відповідь на аналогічні кроки інших країн і приводять до виникнення політичних напруг між торгівельними партнерами (обкладання окремих товарів митами, введення квот на імпорт і т.д.);
- двостороннім, коли такі інструменти узгоджуються між країнами, що є торгівельними партнерами. Наприклад, за взаємною домовленістю кожної зі сторін можуть впроваджуватися конвенційні мита, що не зачіпають інтересів іншої сторони, країни можуть погоджувати технічні вимоги до маркування, пакування, домовлятися взаємного визнання сертифікатів якості та ін.;
- багатобічним, коли інструменти узгоджуються й регулюються багатосторонніми угодами. Прикладом багатобічного державного регулювання можуть служити Генеральна угода про тарифи й торгівлю (ГАТТ), а також угоди в сфері торгівлі країн-членів Європейського союзу (ЄС).
Державне регулювання містить у собі два основні напрямки: вільна торгівля й протекціонізм. Вільна торгівля полягає у відсутності будь-яких бар’єрів в торгівлі між державами. Протекціонізм - це політика держави, яка проявляється в цілеспрямованому обмеженні внутрішнього ринку своєї країни від проникнення на нього іноземних товарів. Така політика ставить своїм завданням заохочення розвитку національної економіки і її захисту від іноземної конкуренції. Розрізняють прямий, відкритий і схований протекціонізм. Прямий, відкритий протекціонізм полягає у встановленні високих торгівельних мит або в забороні ввозу певних категорій товарів. Схований протекціонізм містить у собі кілька сотень методів, що обмежують або забороняють експорт або імпорт товарів. Зараз виділяються такі методи:
- технічні бар’єри - сховані методи торгівельної політики, що виникають тому, що національні технічні, адміністративні й інші норми й правила побудовані так, щоб перешкоджати ввозу товарів з-за кордону;
- внутрішні податки й збори {domestic taxes and charges) - сховані методи торгівельної політики, спрямовані на підвищення внутрішньої ціни імпортного товару й скорочення тим самим його конкурентоспроможності на внутрішньому ринку;
- державні закупівлі {states procurements)- схований метод торгівельної політики, що вимагає від державних органів і підприємств купувати певні товари тільки в національних фірмах, навіть незважаючи на те, що ці товари можуть бути дорожче
імпортних;
- вимога щодо вмісту місцевих компонентів {local content requirement) - схований метод торгівельної політики держави, що законодавчо встановлює частку кінцевого продукту, яка повинна бути зроблена національними виробниками, якщо такий продукт призначений для продажу на внутрішньому ринку
Міжнародна міграція робочої сили. Міжнародною міграірею робочої сили (ММРС) називається пересування осіб найманої прані через державні кордони в пошуках роботи.
З’ясовуючи причини ММРС, доцільно виділити фактори, що викликають необхідність такої міграції, і причини, що приводять до можливості її.
Серед факторів, що визначають необхідність ММРС виділяються наступні:
- по-перше, важкі або незадовільні умови життя й праці (неможливість знайти роботу, низький рівень життя, відсутність умов застосування своїх професійних, інтелектуальних, творчих здібностей і. тд.) змушують людей залишати свою батьківщину;
- по-друге, нерівномірність економічного розвитку країн, нагромадження капіталу, асинхронність у протіканні економічного циклу і т.д.. породжують потреби в припливах певної частини робочої сили в ті або інші країни й регіони для освоєння нових господарських територій, районів;
- по-третє, в умовах значного росту видатків на навчання, підготовку кваліфікованої робочої сили (фахівців, інженерів, учених), а також збільшення питомої ваги заробітної плати в загальних витратах виробництва під впливом НТР, більшої організованості й солідарності працівників найманої праці зростає потреба в припливі більш дешевої іноземної робочої сили.
До причин, що обумовлюють можливість ММРС, необхідно віднести наступні:
- по-перше, формування й збільшення «надлишкового» економічно активного населення, виникнення в ринковій економіці такого явища, як хронічне масове безробіття;
- по-друге, здатність і можливість знаходження за межами своєї країни кращі умови життя й праці, що обумовлене нерівномірністю економічного розвитку країн світового співтовариства, окремих галузей і сфер господарства в різних країнах;
- по-третє, можливість ММРС зростає в умовах посилення інтернаціоналізації господарських зв’язків, особливо у формі міждержавних економічних інтеграцій, у рамках яких відміняються різні обмеження трудової міграції.
Сутність ММРС проявляється в її формах, які, у свою чергу, залежать від різних факторів. З урахуванням цих факторів виділяють наступні групи форм міжнародної міграції робочої сили.
Перша, обумовлена різною тривалістю перебування іммігрантів, включає такі форми, як:
- безповоротна міграція - остаточна зміна постійного місця проживання;
- тимчасова - переселення на досить тривалий, але обмежений період;
- сезонна - переміщення робочої сили в певні періоди року, пов’язані з різним часом або швидкістю обороту капіталу, із сезонним характером роботи в деяких галузях (зокрема, у сільськім господарстві, у сфері послуг і т.д.).
Друга група форм ММРС, обумовлена характером переміщення населення, містить у собі два різновиди:
- вільне, добровільне, легальне;
- насильницьке, нелегальне.
Третя група форм пов’язана з міграцією робочої сили в межах прикордонної смуги. Це так звані робітники-фронтальєри. Мігрант-фронтальєр, проживаючи у своїй країні, продає робочу силу в сусідню країну щодня перетинаючи для цього національний кордон.
Четверта група форм міграції робочої сили пов’язана з формуванням іноземного сектору в національній економіці. Така форма являє собою «еміграцію без виїзду».
Серед позитивних сторін міжнародної міграції для країн-імпортерів робочої сили необхідно виділити наступні'.
Трудова міграція вносить істотний вклад у розвиток національного господарства. Зокрема, формування індустріального комплексу в США протягом 19 в. залучило понад 20 млн. трудящих-іммігрантів, більш половини яких становлять промислові робітники. Руками робітників-переселенців були створені гірничодобувна й металургійна промисловість США, лісопильна промисловість Канади, усе промислове виробництво Австралії і т.д.
Позитивна сторона міжнародної трудової міграції для країн-імпортерів робочої сили полягає в тому, що за рахунок іноземної робочої сили, з одного боку вирішується проблема нестачі певних її категорій, з іншого боку - проблеми надлишку робочої сили в період економічних криз, коли скорочуються в першу чергу робітники-іммігранти.
За рахунок трудової міграції країни-імпортери робочої сили заощаджують фінансові кошти, завдяки використанню більш дешевої праці, скороченню видатків на соціальні потреби (пенсії, допомоги, страхування і ін.), особливо в результаті використання праці нелегальних іммігрантів; скороченню видатків на навчання нової робочої сили, підготовку фахівців, науковців.
Разом з тим, трудова імміграція супроводжується негативними наслідками для країн-імпортерів робочої сили. Це проявляється в наступному.
- загострення конкуренції на національному ринку праці, що викликає зниження ціни робочої сили;
- витиснення місцевої робочої сили більш дешевою іноземною;
- підприємці часто використовують трудову імміграцію як шантаж, тиск на робочий колектив;
- довгочасне й масове використання іноземної робочої сили породжує залежність країни від міжнародної трудової міграції, від кон’юнктури на міжнародному ринку робочої сили, породжує «утриманство»;
- негативно позначається на платіжному балансі країни у зв’язку з тим, що значну частину заробітної плати іммігранти переводять у свої країни.
Вигоди трудової міграції для країи-експортерів робочої сили:
- розв’язок певною мірою проблеми безробіття;
- придбання спеціальності, підвищення професійного рівня, з одного боку, і розширення своїх професійних і творчих здібностей - з іншого, поліпшення матеріального становища емігрантів і їх родин за рахунок одержання більш високої заробітної плати закордоном;
- позитивний вплив на платіжний баланс і державний бюджет за рахунок грошових переказів робіїників-еміграніів;
- ріст валютних надходжень.
Основні втрати полягають в тому, що:
а) по-перше, країна втрачає не просто якусь частину робочої сили, а крашу частину. Адже мігрують головним чином молоді здорові люди, найбільш працездатні, кваліфіковані фахівці, вчені. Цей процес не може не стримувати розвиток виробництва, гальмує науково- технічний прогрес у країні;
б) по-друге, країна-експортер робочої сили зазнає значних збитків не тільки за рахунок видатків на підготовку робочої сили, фахівців, але й за рахунок позбавлення результатів їх праці;
в) по-третє, країна несе моральний збиток, тому що, з одного боку, певна частина населення відмовляється від своєї батьківщини, з іншого, громадяни цієї країни - емігранти відчувають приниження, нерівність, образи, як на етнічному, так і на релігійному ґрунті, а також із професійної точки зору.
Міжнародний рух капіталу. Міжнародний рух капіталу - це переміщення капіталу з одних країн в інші з метою розв ’язку певних економічних, соціальних і політичних завдань.
Міжнародний рух капіталу має тривалу історію, протягом якої зазнає значні
кількісні й якісні зміни. Звертає на себе увагу ускладнення структури міжнародного руху капіталу. Сучасна структура містить у собі багато категорій, форми, види, які класифікуються за тими чи іншими критеріями.
З урахуванням способів і об’єктів іноземного інвестування, характеру функціонування іноземних капітальних ресурсів і цілей іноземних інвесторів необхідно виділити дві визначальні, на наш погляд, категорії в сучасній системі міжнародного руху капіталу: фінансові інвестиції й реальні інвестиції. Кожна із цих категорій включає, у свою чергу, різні форми й різновиди.
Перша категорія або міжнародний рух фінансових активів, містить у собі два різновиди. По-перше, пряме міжнародне кредитування й запозичення. Інвестування в цьому випадку здійснюється в грошовій формі з метою одержання доходу у вигляді позичкового відсотка. По-друге, портфельні інвестиції. Інвестування в цьому випадку здійснюється шляхом придбання цінних паперів іноземним інвестором. Тобто, об’єктом інвестування є цінні папери економічних суб’єктів. Мета портфельного інвестування - одержання доходу у вигляді дивідендів, відсотків, а також у вигляді спреда, тобто різниці між ринковою й номінальною вартістю цінних паперів.
Друга категорія сучасної системи міжнародного руху капіталу - це прямі іноземні інвестиції (ПІІ). Порівняльний аналіз дозволяє виділити чотири основні, на нашу думку, характерні риси цієї категорії. По-перше, вони являють собою іноземні капітальні вкладення в реальні цінності, у т.ч. матеріальні (основний капітал, товарно-матеріальні запаси, і т.д.) і нематеріальні (інвестиції в нові технології, маркетинг, інновації, і т.д.). По- друге, дана категорія іноземного інвестування базується на тому, що іноземний інвестор бере пряму, особисту участь у функціонуванні об’єкта інвестування. І, головне, такі інвестиції здійснюються й функціонують не просто за участю іноземного інвестора, а на основі того, що він є власником даного об’єкта інвестування й контролює його, організує підприємницьку діяльність у своїх інтересах. Питання лише в тому, яка ступінь цього контролю. По-третє, прямі інвестиції - це довгострокові вкладення, з набагато більшим життєвим циклом у порівнянні з іншими формами іноземних інвестицій. По-четверте, ПІІ мають значні переваги як для самих інвесторів, так і для країн, що їх приймають. Майкл Портер, безумовний авторитет у теорії міжнародної конкуренції, пише: «У сучасній міжнародній конкуренції фірма не може покладатися для підтримки своєї конкурентної переваги винятково на обставини, що існують у країні її базування. Фірма повинна вибірково додавати до своїх переваг або компенсувати зв’язані зі своєю країною невигоди за допомогою діяльності в інших країнах». Тобто, фірма повинна й може використовувати переваги інших країн за допомогою, насамперед, прямого інвестування. Використовуючи
ці переваги, вона розширює, зміцнює свої позиції на світових ринках, підсилює свою конкурентоспроможність. Усе це визначає гостру конкурентну боротьбу між прямими інвесторами за більш вигідні об’єкти інвестування
Прямі іноземні інвестиції більш вигідні й для країн у порівнянні з інтими формами надходжень іноземних фінансових ресурсів. ПІІ, будучи реальними, носять продуктивний, творчий характер, вносять безпосередній вклад у розвиток виробництва, сприяють приходу нової технології, методів керування, розв’язанню соціальних проблем і т.д. Як зауважує відомий німецький економіст П. Фішер, «прямі іноземні інвестиції набагато ефективніші, ніж загальні ради експертів під егідою міжнародних програм допомоги для країн з перехідною економікою».
Значні переваги ПІІ, висока й зростаюча роль їх у розвитку економіки країн, породжують гостру конкурентну боротьбу між ними за одержання прямих капіталовкладень. У зв’язку із цим необхідно помітити, що з геоекономічної точки зору інвестиційні ресурси є специфічною сировиною, обсяги якої суворо обмежені. Саме тому в основі користування цими ресурсами лежить боротьба за докерела їх фінансування.
І, як результат; - наростаючі темпи й масштаби надходжень і накопичень ШІ. Середньорічна сума надходжень ПІІ зростає з 18,63 млрд. дол. в 1961-1980 рр. до 139 млрд. дол. в 1981-1990 рр., 442 млрд. в 1991-2001 рр. і до 983 млрд. дол. (прогноз) в 2002- 2006 рр. Ще швидше відбувається накопичення загальної суми світових ШІ: з 692,7 млрд. дол. у 1980 р. до 1768,6 млрд. дол. у 1990 р., до 5780,8 млрд. в 2000 р., до 8245,1 млрд. до початку 2005 р. і, за прогнозами, до 11230 млрд. в 2006 р. При цьому необхідно помітити, що накопичення ШІ відбувається більш швидкими темпами в порівнянні з ростом світового продукту й світового експорту. Якщо у 1982 р. накопичена сума ПІІ становила лише 5,3% першого й 27,9% другого, то в 1990 р. відповідно 7,8% і 41,5%, у 2004 р. - 21,9% і 80.4%. Зміни в таких співвідношеннях багато в чому пояснює теорія економічного циклу Раймонда Вірнойа, згідно з якою пряме закордонне інвестування здійснюється тоді, коли товарний експорт перестає приносити даній фірмі (майбутньому прямому інвесторові) достатній прибуток.
У результаті величезних масштабів міжнародного руху капіталу в економіці багатьох країн і, особливо в країнах міждержавних регіональних інтеграційних формувань, формується специфічний сегмент - іноземний сектор. Специфіка в тому, що будучи складовою частиною національної економіки, він є об’єктом власності іноземного капіталу, іноземних економічних суб’єктів, і в першу чергу, іноземних прямих інвесторів. Такий сектор являє собою економіко-виробничо-фінансову структуру, сформовану, керовану й контрольовану іноземними економічними суб’єктами на основі прямих
інвестицій.
Іноземний сектор є головним чинником і наочним показником міжнародного руху капіталу як матеріальної основи формування й розвитку інтеграційних формувань у різних формах. Іноземний економічний сектор у цей час існує майже у всіх країнах світу, але особливо він успішно розвивається в державах-членах різних інтеграційних союзів. Це багато в чому пояснюється тим, що саме в цих державах створені більш сприятливі умови для іноземного інвестування, у першу чергу для внутрішньорегіонального інвестування, тобто для економічних суб’єктів цих держав.
Аналіз показує, що іноземний сектор виявляє весь зростаючий вплив на подальший розвиток інтеграційних процесів за багатьма напрямками. Особливої уваги заслуговують наступні.
По-перше, іноземний сектор розширює виробничий потенціал національної економіки країн.
По-друге, іноземний сектор є, як правило, більш розвиненим, більш ефективним і більш конкурентоспроможним структурним елементом економіки країн, що ухвалюють. Це обумовлюється трьома головними факторами:
1) Приходячи в чужу країну, іноземний інвестор «бере» із собою свої певні переваги (фінансові, виробничі, технологічні, маркетингові і т.д.). Використовуючи місцеві особливості й переваги (ресурси природні, технічні, трудові і т.д.) іноземний сектор зміцнює й розширює свої позиції на внутрішньому ринку.
2) Підприємства іноземного сектору постійно одержують підтримку (фінансову, науково-технічну, управлінську і ін.) з боку батьківських компаній. Завдяки цьому, іноземний сектор впливає на розвиток економіки, підвищення її ефективності.
3) Іноземний сектор сприяє підвищенню ефективності економіки приймаючих країн тим, що стимулює конкуренцію між економічними суб’єктами, змушує місцевих виробників підвищувати рівень своєї конкурентоспроможності.
Іноземний сектор, використовуючи, з одного боку, ті або інші переваги економічної системи приймаючих країн, з іншого, економічну, технологічну, фінансову міць своїх батьківських корпорацій, є більш стабільним і більш ефективним.
По-третє, ефективність іноземного інвестування, позитивний вплив іноземного сектору на розвиток економіки приймаючих країн підвищується в міру поширення на них загальнонаціональних норм, правил, принципів підттриємнитіької діяльності в рамках інтеграційних анклавів.
Платіжний баланс країни. На сучасному етапі розвитку економічної глобалізації значна й зростаюча роль належить такому макроекономічному показнику, як платіжний
баланс. Важливість полягає в тому, що платіжний баланс, з одного боку, є одним з істотних результатів розвитку національної економіки, з іншого, - одним з діючих рушійних сил (факторів) подальшого її розвитку
Платіжний баланс являє собою співвідношення платежів країни за кордон і надходжень через кордон за певний період (рік, квартал, місяць). Платіжний баланс у найбільшій мері відображає стан зовнішньоекономічних зв’язків країни за певний період. Якщо надходження платежів перевищують платежі закордон, платіжний баланс вважається активним (має активне або позитивне сальдо). У протилежному випадку, тобто якщо платежі закордон перевищують надходження платежів у країну, платіжний баланс вважається пасивним (має негативне або пасивне сальдо).
На формування платіжного балансу впливають різні фактори', масштаби й динаміка зовнішньоекономічних зв’язків; ступінь інтернаціоналізації економічних зв’язків; циклічний характер розвитку ринкової економіки; зміни в співвідношенні сил на світових ринках і ступінь конкуренції на них; зміни в системі валютних курсів.
Платіжний баланс країни - це складна структура. Складність полягає в тому, що він містить три головні категорії статей.
Перша категорія - це поточний баланс, в якому такі статті:
1. Торгівельний баланс - співвідношення між експортом-імпортом товарів і послуг.
2. Баланс надходжень і платежів за прибутками, у т.ч. платежі у вигляді переводу частини заробітної плати іноземних працівників, інвестиційному прибутку на різні форми іноземних інвестицій (прямі, портфельні й ін.).
Друга категорія - це статті балансу фінансових розрахунків, у тому числі статті з міжнародного переміщення (експорт-імпорт) капіталу в різних формах (прямі, портфельні, позики, кредити, цінні папери, фінансові деривативи, коштовні папери).
Третя категорія включає так звані компенсуючи статті - обсяги й переоцінка прав запозичення або SDR.
Багато країн зводять свій платіжний; у т.ч. торгівельний баланс, з негативним сальдо. В останні роки деякі розвинені країни також зводать свій платіжний баланс із негативним сальдо. Наприклад, США вже тривалий час має пасивний платіжний баланс. До того ж масштаби цього показника зростають. Так, дефіцит торгівельного балансу без сфери послуг США зростає з 821 млрд. ол. у 2007р . до 833 млрд. дол. у 2008 р. Хоча за другою категорією платіжного балансу США має позитивне сальдо, тобто в США надходить іноземного капіталу більше, ніж експортується. Так у 2006 р. за цими статтями США має позитивне сальдо в 770 млрд. дол., у 2007 р. - 657 млрд. дол.
У 2006 р. Україна звела свій торгівельний баланс із негативним сальдо в 6,67 млрд.
дол., у 2007 р. - в 11,3 млрд. дол. Але за статтями міжнародного руху капіталу наша країна зводить баланс із позитивним рухом капіталу: в 2007 р. загальна сума іноземних інвестицій становила 33491 млрд. дол., а загальна сума закордонних інвестицій - 6099 млрд. дол.
26.3.