Сутність економічної системи та методологія її дослідження.

Вживання поняття системи має довгу історію, що сягає античної епохи. У перекладі із грецького “система” означає якесь ціле, що полягає із частин, зв'язаних між собою й утворюючих цілісність [1, с.

Економічну систему можна розглядати в організаційному та функціональному аспекті. З організаційної точки зору економічна система являє собою особливим чином упорядковану систему зв’язків між виробниками та споживачами матеріальних і нематеріальних благ; вона охоплює сукупність людей, об’єднаних спільними економічними інтересами. З функціональної точки зору економічна система - це сукупність видів економічної діяльності людей у процесі їх взаємодії, спрямованих на виробництво, розподіл, обмін та споживання товарів і послуг, а також на регулювання такої діяльності відповідно до мети суспільства.

Економічна система може розглядатися й аналізуватися на різних рівнях: фірми, макроекономіки або світової економіки. Для кожного рівня можуть бути характерні й загальні риси, що характеризують як економічну систему в цілому, так і її окремі ланки.

Оскільки економіка кожної країни має унікальні риси, властивості, механізми розвитку, можна стверджувати, що економічна система країни - це сукупність всіх економічних процесів, що функціонують у суспільстві на основі притаманних йому організаційно-правових норм. Отже, економічна система являє сукупність конкретних форм господарювання, факторів виробництва, а також методів управління економічною діяльністю, яка склалася в країні історично та забезпечує її господарчу самобутність.

Будь-яка економічна система характеризується ієрархічнісію, прагне до набуття цілісності і органічності.

Економічна система складається з елементів та підсистем, якими можна вважати її галузі та сектори, окремі господарські одиниці (підприємства, фірми, банки тощо). Цілісність економічної системи полягає в тому, що всі її елементи мають бути засобом

досягнення спільних цілей, які постають перед системою в цілому Забезпечити цілісність економіки покликане управління нею. Адже цілі окремих підсистем можуть суперечити одна одній та цілі всієї системи в цілому

Органічність економічної системи забезпечується організаційно-функціональною взаємозалежністю між елементами системи, тим, що всі елементи та рівні системи господарювання пов'язані тісними економічними взаємозв’язками, продуктивними силами і виробничими відносинами у процесі суспільного виробництва.

Ієрархічність економічної системи полягає в тому, що вона є підсистемою в системі вищого порядку — у регіональній та світовій економіці, а водночас надсистемами для економіки є природа та суспільство. Окрім цього, кожний її компонент (галузь, підприєм­ство) також є системою. До найважливіших підсистем економіки можна віднести підсистеми управління, виробничу та фінансово-кредитну підсистеми.

Методологія дослідження економічних систем на різних етапах їх еволюції передбачає поєднання історичного і логічного аналізу. Історичний аналіз передбачає пізнання економічних систем в їх історичній послідовності - від простих і абстрактних проявів до більш складних і конкретних. Логічний аналіз (грецьк. logos — слово, вчення)

— спосіб пізнання економічної системи, окремих її елементів у період досягнення зрілості найрозвинутіших форм. Взаємозв'язок історичного і логічного полягає в тому, що логічне

— це водночас і історичне, але очищене (звільнене) від випадковостей, які перешкоджають безперервному розвитку по висхідній. Історичний спосіб пізнання означає, що економічна система досліджується як система, що саморозвивається, а логічний спосіб утримує історичний в діалектично знятому виді. Обидва способи тісно взаємопов'язані.

В економічній літературі існує безліч підходів до періодизації суспільного розвитку економічних систем. Однак найбільш відомими є формаційний і цивілізаційний підходи, які поєднують історичний та логічний напрямки дослідження економічних систем.

Формаційний підхід, розроблений К Марксом, трактує рівень розвитку виробничих сил і відповідних йому економічних відносин у якості загального й вищого критерію економічного процесу. Продуктивні сили суспільства у сукупності з виробничими відносинами утворюють певний спосіб виробництва, а спосіб виробництва у поєднанні з політичною надбудовою суспільства — соціально-економічну формацію.

Фундаментальним економічним елементом кожного способу виробництва, а відповідно і формації, є панівна форма власності, оскільки саме вона визначає спосіб поєднання працівника із засобами виробництва.

Формаційний підхід ґрунтується на таких положеннях:

1) визначальна роль матеріального виробництва і виробничих сил в еволюції економічних систем;

2) в межах способу виробництва основною рушійною силою є класи, класова боротьба, яка й трансформує внутрішні протиріччя в реальне джерело перетворення суспільства;

3) революційний характер змін у суспільстві, тобто перехід від однієї суспільно- економічні формації до іншої відбувається через соціальну революцію.

З позиції формаційного підходу розвиток людського суспільства відбувається як послідовна зміна одного способу виробництва іншим, отже виділяють п’ять соціально- економічних формацій: 1) первіснообщинний лад; 2) рабовласництво; 3) феодалізм; 4) капіталізм; 5) комунізм.

Первіснообщинний лад - перша в історії людства соціально-економічна формація, її економічну основу становила суспільна власність на основні засоби виробництва. Це зумовлювалося початковим ступенем розвитку продуктивних сил, примітивністю перших знарядь праці людини, що виключало можливість індивідуального виробництва і боротьби з навколишніми силами природи. При первіснообщинному ладі не існувало експлуатації, не було класів.

Рабовласницький лад - класова суспільно-економічна формація, основана на приватній власності на засоби виробництва, коли об'єктом привласнення стає сам безпосередній виробник. Рабство виникло на тій стадії розвитку докласового первісного суспільства, коли перехід від кам'яних знарядь до мідних і бронзових, а далі до залізних зумовив підвищення продуктивності праці, формування приватної власності. Праця людини могла вже створити більше продукту, ніж його було необхідно для її власного існування. Привласнення цього додаткового продукту стало економічною основою виникнення відносин рабовласницької експлуатації. Рабовласники і раби — перша форма поділу на класи [3, с. 64]. Поява додаткового продукту послужила причиною цілого ряду соціальних змін, найважливішими з яких є: виникнення товарного виробництва (тепер є чим обмінюватися), приватної власності, інститут якої, в свою чергу, ініціював виникнення і інституціоналізацію держави, появу професійного прошарку жерців і управлінців, розвиток торгівлі між країнами. Проте примусовий характер праці не викликав у раба зацікавленості у підвищенні її продуктивності, прагнення до вдосконалення знарядь та

прийомів праці. Рабовласницький лад у цьому відношенні був позбавлений рушійних стимулів до розвитку продуктивних сил — основи суспільного прогресу Тому як суспільно-економічна формація він був приречений і згодом витіснений феодалізмом.

Феодалізм — це суспільно-економічна формація, основу якої становить монопольна власність феодалів чи феодальних держав на землю й особисте залежність селян від феодалів. Феодальна система експлуатації була більш гнучкою, допускала систематичне відтворення робочої сили в рамках основної господарської одиниці, а також спостерігався відомий прогрес у сфері організації селянського одноособового господарства, використовувалася поземельна кабала кріпаків для експропріації прибавочного продукту. Мало велике значення і злиття економічної влади феодала з політичною. Розкладання ж згодом і феодальної економіки було неминучим, насамперед, тому, що розвиток продуктивних сил переріс (насамперед — у містах) вузькі колишні рамки, розвиток матеріального виробництва вийшов з-під контролю феодального маєтку і цехової регламентації, дрібна власність здобула відносні гарантії і породила капіталістичну власність.

Капіталізм являє собою суспільно-економічну формацію, засновану на приватній власності на засоби виробництва і експлуатації найманих працівників капіталістами. Сутність капіталізму полягає в економічному примусі до праці — кожна людина має право продавати роботодавцю свою робочу силу. Марксизм вважає капіталізм найвищою стадію розвитку суспільства із антагоністичним способом виробництва. Головне протиріччя капіталізму марксизм убачає в несумісності суспільного характеру виробництва при капіталізмі й приватної власності, яка лежить в основі капіталістичної системи розподілу. Розв'язання цього протиріччя марксизм бачить у соціалістичній революції, в результаті якої буде встановлена суспільна власність на засоби виробництва і комуністичний принтіип розподілу - від кожного за його здібностями, кожному - за потребами.

Комунізм — найвищий історичний тип суспільно-економічної формації, який являє собою безкласовий суспільний лад з єдиною загальнонародною власністю на засоби виробництва, цілковитою соціальною рівністю всіх членів суспільства, де разом із всебічним розвитком людей зростають і продуктивні сили на основі прогресу науки і техніки. К. Маркс указував, що "основним принципом комунізму є повний і вільний розвиток кожного індивідуума" [4, с. 562]. Умови для всебічного виявлення всіх здібностей кожної особи повною мірою забезпечуються лише на вищій фазі комунізму, коли зникнуть старі форми поділу праці, а сама праця перестане бути тільки зовнішньою необхідністю, умовою задоволення індивідуальних потреб, засобом для життя й стане найпершою потребою, метою життя, самодіяльністю особи. "Праця,— передбачав Ф. Енгельс, - стане своєю власною винагородою" [5, с 521].

Отже, формаційний підхід виходить із того, послідовна зміна суспільно-економічних формацій визначається насамперед антагоністичними протиріччями між новими продуктивними силами і застарілими виробничими відносинами, що на визначеній ступені перетворюються з форм розвитку в окови продуктивних сил. При цьому діє загальна закономірність, відкрита К. Марксом: жодна суспільно-економічна формація не гине раніш, ніж розминуться всі продуктивні сили, для яких вона дає досить простору, а нові, більш високі виробничі відносини ніколи не з'являються раніш, ніж у лоні старого суспільства дозріють матеріальні умови їхнього існування. Перехід від однієї суспільно- економічні формації до іншої відбувається через соціальну революцію, що дозволяє вирішити антагоністичні протиріччя між продуктивними силами і виробничими відносинами, а також між базисом і надбудовою.

Сучасна економічна наука загалом визнає базові положення формаційного підходу і в той же час критично осмислює де-які його аспекти. Передусім, виділення п'яти формацій в розвитку суспільства не має всезагального значення. Воно є більш-менш прийнятним для країн Західної Європи, але не відображає повною мірою специфіки розвитку азійського способу виробництва, еволюції цивілізацій Китаю, Індії, а також не розкриває особливостей історичного розвитку Росії та України. Крім того, формаційний підхід практично не враховує ролі соціокультурного та інших неекономічних факторів у розвитку суспільства (національних, релігійних, етнічних, ментальних тощо). Тому для пізнання закономірностей розвитку суспільства економічна наука розробила і широко використовує альтернативний цивілізаційний підхід щодо пізнання історії розвитку людства.

Поняття цивілізації вживається в різних значеннях. Однак найчастіше цивілізація означає певну епоху в історичному (економічному, соціальному, культурно- психологічному) розвитку суспільства. Цивілізація - історично конкретний стан розвитку суспільства, який характеризується досягнутим рівнем продуктивних сил, особливою формою виробництва і відповідною духовною культурою людей.

Цивілізація й формація по своєму змісту є однорідними поняттями. Формація припускає досить жорстку конструкцію: визначальну роль мають продуктивні сили й виробничі відносини, що утворюють спосіб виробництва, або матеріальний базис суспільства. Над ним піднімається надбудова, яка може стимулювати або гальмувати розвиток, але головним рушійним мотором змін є базис, спосіб виробництва. Причому в самому способі виробництва основною рушійною силою є класи, класова боротьба, яка й перетворює внутрішні протиріччя в реальне джерело перетворення суспільства.

Цивілізація, як і формація, містить у собі матеріально-виробничу основу й увесь комплекс економічних, політичних, правових, культурних, релігійних і інших форм людського спілкування, характерних для історично певних етапів розвитку суспільства.

Принципове значення має інше: коли ми говоримо про цивілізацію, то всім цим формам надається рівноправне значення, хоча в історії різних суспільств роль тих або інших форм (наприклад, релігійних, або політичних, або економічних) могла бути неоднаковою. Однак твердої детермінації й залежності тут немає. Саме тому ми зустрічаємося з такою різноманітністю у визначенні різних цивілізацій, через які пройшло людство й у яких воно продовжує перебувати й сьогодні.

Цивілізаційний підхід грунтується на таких положеннях:

1) багатофакторності дослідження економічних систем;

2) природної еволюційної поступовості історичного процесу;

3) пізнання системи в єдності її економічних і соціокультурних елементів;

4) посилення ролі людського фактора у суспільному розвитку, визнання світової історії як єдиного планетарного цілого.

Існує декілька підходів до періодизації стадій розвитку цивілізації. Американський економіст У. Ростоу виділяє залежно від рівня розвитку техніки п'ять прогресивних економічних стадій росту будь-якого суспільства і історії людства в цілому:

1) традиційне суспільство, характерне для стародавнього світу і середньовіччя з економікою аграрного типу і стабільними її показниками;

2) перехідне суспільство XVII-XVIII століть, в період існування якого створюються передумови для становлення індустріалізму, техніка починає проникати у виробництво;

3) стадія зрушення - період промислової революції кінця XVIII початку XIX століть, час стрімкого підвищення технологічного рівня розвитку господарства і інфраструктури, активізації підприємництва;

4) стадія зрілості, характерна для XIX - початку XX століть, протягом якої відбувається прискорення економічного зростання і інтеграція більшості країн в систему єдиної світової економіки;

5) стадія високого масового споживання"(XX століття), для якої є типовими високий рівень особистого споживання у поєднанні із удосконаленням його структури, підвищення життєвого рівня більшості населення в розвинених країнах. В ході еволюції цієї стадії створюються передумови для переходу до наступної стадії стадії пошуку якості, коли відбувається удосконалення структури виробництва, розв’язання екологічних і соціальних проблем, підвищення загальних життєвих стандартів членів суспільства [6, с. 35].

Таким чином, суспільний розвиток розглядається як процес безперервного технологічного удосконалення факторів виробництва, зумовленого цим економічного зростання, внаслідок чого підвищується якість життя населення.

Сучасна зарубіжна економічна наука (Дж. Гелбрейт, Л. Арон, Д. Белл та інші), використовуючи критерій "ступінь індустріального розвитку суспільства", виділяє три стадії індустріальної цивілізації:

1) доіндустріальне суспільство;

2) індустріальне суспільство;

3) постіндустріальне суспільство.

У доіндустріальному суспільстві переважало сільське господарство і ручна праця. Воно було започатковано аграрною революцією і переходом до осілого землеробства, в якому економічна діяльність спрямована на задоволення життєво необхідних потреб на основі взаємодії людини з природою, тобто земля і сили природи виступали основними факторами виробництва, а селянство і ремісництво - переважним суспільним прошарком.

В індустріальному суспільстві, початок якому поклала промислова революція останньої третини XVIII - початку XIX ст., провідну роль відігравало велике механізоване промислове виробництво. Найсуттєвішими ознаками такого суспільства були матттинна праця, використання всіма розвиненими країнами наукових відкриттів у виробництві, переміщення центру ваги із сільського господарства до промисловості, урбанізація тощо. Основним фактором виробництва стає капітал, а його носії уособлюють панівний клас суспільства.

Постіндустріальне суспільство - це нова, найрозвинутіша стадія людської цивілізації, початок якій поклала науково-технічна революція, що розгорнулася у другій половині XX ст. і поступово переросла в сучасну інформаційно-інтелектуальну революцію. У постіндустріальному суспільстві домінують наука, принципово нові види техніки і технологій, інформатика, комп'ютеризація, автоматизація і роботизація всіх сфер економіки й управління. В суспільному виробництві на перший план висуваються інте­лектуальний капітал, знання, сфера послуг (освіта, охорона здоров'я, культура, виробництво духовних благ тощо). Внаслідок цих революційних науково-технічних перетворень формується працівник нового типу, посилюється творчий характер його праці і набувають дедалі більшої ваги потреби творчої саморегуляції особистості. Економічна влада у постіндустріальному суспільстві поступово перемішується до інтелектуальної еліти, носіїв знань, інформацій (вчених, інженерів, науково-технічної інтелігенції).

Визнання цивілізаційного підходу не означає автоматичного заперечення формаційного. їхня супідрядність залежить від того, як визначається цивілізація й, отже, сама сутність цивілізаційного підходу. Поняття «цивілізація» і «формація» найчастіше характеризують розвиток суспільства з різних сторін і в різних системах координат. Саме тому можна говорити про те, що зміна формацій — шлях розвитку людської цивілізації. На основі розглянутих підходів можна зробити висновок, що формаційний підхі д основну

увагу в економічній системі приділяє формам власності на засоби виробництва й присвоєнню результатів виробництва. Формаційний підхід дозволив виявити закономірні щаблі в історичному розвитку суспільства й виділити п'ять способів матеріального виробництва на основі твердження про те, що вирішальна роль у суспільнім виробництві належить безпосередньому процесу виробництва або способу виробництва. Цивілізаційний підхід основну увагу приділяє загальнолюдським цінностям: волі, демократії, культурі й напрямку розвитку економічних процесів.

5.2.