Методологія дослідження економічних циклів.

Однією із найсуттєвіших рис і найзагадковіших особливостей ринкової економіки є її циклічний розвиток - рух суспільного виробництва від однієї кризи до наступної. За період з першої промислової кризи в Англії (1825 р.) дотепер відбулося понад 20 економічних циклів, передумови й безпосередні причини яких досліджували й досліджують відомі вчені світу.

розвитку суспільного виробництва не згідно прямій, а згідно хвилеподібній лінії. Решта методологічних питань залишається недостатньо дослідженою, що підтверджується нерозвинутими механізмами попередження економічних криз та виходу з них. Сьогодні в економічній теорії нараховується більш 200 різних концепцій криз. Однак дотепер питання про причини походження і сутності кризи продовжує обговорюватися в науковій літературі і залишається актуальним.

Серед численних спроб розкрити причини цих явищ виділяють так званий поверхневий (біологічний) і науковий (соціально-економічний) підходи. Щодо поверхневого підходу, то він проявляється у тезах вчених, хто зв’язує кризи з біологічними процесами, що відбуваються на землі. З цього приводу М.Туган-Барановський в фундаментальній праці «Основи політичної економії» підкреслив, що послідовні підйоми й падіння економічних хвиль «здійснюються з такою правильністю, яка нагадує явища не соціального, а біологічного характеру, навіть неорганічного порядку. Були навіть спроби привести у зв'язок цю періодичність з періодичністю астрономічних явищ (теорія Джевонса)» [1, с.658].

Не поглиблюючись у аналіз таких поглядів щодо причин економічних криз, зокрема поглядів відомого англійського вченого XIX століття Вільяма Стенлі Джевонса, зауважимо, що їх платформою є метафізичний підхід до аналізу соціально-економічних процесів і явищ - ототожнення економічних законів з законами природи.

Науковий підхід до аналізу економічних криз започаткували представники класичної школи політичної економії. Необхідно зауважити, що у Адама Сміта категорія «криза» є відсутньою, що цілком зрозуміло адже ж він спостерігав капіталізм мануфактурного періоду. Проте, в славнозвісній праці вчений, на наш погляд, заклав підґрунтя аналізу криз. Такий висновок витікає із спроби А.Сміта розмежувати два підрозділи суспільного виробництва - виробництво засобів виробництва і предметів споживання. Таке розмежування обумовлює необхідність обміну товарами поміж даних

підрозділів, що визначає основні товарні потоки в процесі суспільного виробництва [2, с.61]. Але ці ґрунтовні положення не одержали подальшого розвитку А.Смітом. Проте, вони стали підґрунтям дослідження відтворення капіталу й економічних криз К.Марксом.

Щодо вчення Давида Рікардо, то причиною циклічності й криз він вважав несправедливий розподіл багатства. Проте, вчений відхиляв незбіжність криз перевиробництва, оскільки не бачив можливості розриву поміж продажем одного й купівлею іншого товару, тобто можливості розриву актів «товар - гроші - товар». Він писав: «Продукти завжди купуються за продукти або послуги; гроші служать тільки мірилом, за допомогою якого здійснюється цей обмін. Будь-який окремий товар може бути виробленим у зайвій кількості, і ринок буде до такого рівня переполеним, що не буде навіть відшкодованим капітал, витрачений на цей товар.

Доречно зауважити, що Д.Рікардо використовує поняття «криза» (ще до першого її прояву в Англії у 1825 році за два роки після смерті вченого) відносно ситуації, що склалася у Англійському банку наприкінці XVIII століття, коли розгорнулася паніка щодо переповнення банкнотами каналів грошового обігу та їх обміну на металеві злитки. Д.Рікардо підкреслив: «Супротив такої паніки банки не мають гарантії ані при якій системі. Вони підвернені їй згідно своєї природи, адже ж ані в Англійському банку, ані в країні ніколи не може бути такої кількості металевих грошей або злитків, які мають право потребувати володарі грошей даної країни... Саме паніка такого роду сталася причиною кризи в 1797 р...»(Курсив мій - Л.Д.) [З, с.311-312].

Французький вчений Жан-Батіст Сей також висловив власний погляд на економічні кризи, але, як і Д.Рікардо, вважав, що вони можуть статися в окремих регіонах або на окремих ринках товарів, проте в економіці в цілому вони неможливі. Таку позитіію вчений аргументував тим, що пропозиція завжди породжує попит. (Тим самим Сей, як і Д.Рікардо, також не припускав можливості розриву актів купівлі - продажу товарів.) Критично аналізуючи цю тезу, К.Маркс підкреслював: «Ніхто не може продати без того, щоб хтось інший не купив. Але ніхто не зобов’язаний негайно купувати тільки тому, що сам щось продав» [4, с. 124].

Англійський вчений Томас Роберт Мальтус не розділяв погляди Ж.Б.Сея щодо збіжності попиту й пропозиції. На його думку, попит має тенденцію відставати від пропозиції, адже на заробітну плату робітники купують лише частину продукції. На іншу частину продукції пред’являють попит власники капіталу (витрати виробництва). А частина у вигляді прибутку не знаходить збуту. І тому криза можлива. Але далі Мальтус зазначив, що для реалізації товарів потрібні так звані треті особи. Такими «третіми

особами» він вважав землевласників, армію, духовенство тощо. Саме вони нічого не виробляють і нічого не продають на ринку, але багато споживають.

Щодо швейцарського економіста Сімона де Сісмонді, то він також вважав неможливість економічних криз перевиробництва, пов’язуючи такий стан з наявністю дрібних товаровиробників (вони водночас і виробники, і споживачі). Проте, Сісмонді поставив питання щодо криз недоспоживання народних мас, щодо багатоаспектності прояву криз і щодо комплексу економічних суперечностей суспільства як причини кризи.

В аспекті економічних суперечностей суспільства досліджував причини економічних криз Карл Маркс. Найглибиннішою із суперечностей він вважав суперечність між суспільною формою виробництва і приватною формою привласнення. Розвиток суспільного характеру виробництва виявився у поглибленні суспільного поділу праці, у зростанні масштабів підприємств, кількості зайнятих на них, у зміцненні зв’язків між підприємствами та галузями виробництва.

КМаркс виокремив чотири фази економічного цикіу: кризу, депресію, пожвавлення і піднесення (підйом). Механізм циклу він пояснював наступним чином: підприємці, продавши товари торговим капіталістам, вважають їх реалізованими й продовжують виробляти нову партію продукції. Але з часом масштаби товарообміну звужуються, торгівля перестає закуповувати нову партію товарів, скорочується виробництво, підприємства стають банкрутами, зростає безробіття й скорочується платоспроможний попит, наступає криза. Далі, для реалізації товарів торгові капіталісти знижують ціни, що на певному етапі встановлює ринкову рівновагу, спад припиняється, економіка входить у фазу депресії.

Протягом депресії спостерігається гальмування промислового виробництва; торгівля йде кволо; грошовий капітал є у зайвій кількості; надлишки запасів товарів частково знищуються, а частково реалізуються по низьким цінам; капіталісти намагаються будь-яким чином скоротити витрати виробництва (часто шляхом скорочення заробітної плати). Поступово відбувається оновлення виробництва та його матеріального підґрунтя. Оновлення спонукає до розвитку машинобудування й металообробки, активізується попит

і споживання зайнятих у цих галузях, що пожвавлює активізацію сфери послуг і інших галузей виробництва. Виникають умови для фази пожвавлення.

Протягом фази пожвавлення економіка поступово активізується, виникають товарні запаси, розширюється виробництво й зайнятість. Зростають ціни, активізуються кредитні відносини, виробництво прискорюється.

В фазі піднесення здається, що суспільство досягло рівня загального процвітання, зростають курси акцій. Але за зовнішнім благополуччям швидко визрівають умови наступної кризи. Все більше товарів продається в кредит. Підприємці також беруть кредити, щоб зробити запаси сировини, від чого ціни зростають ще більше. Кредит скорочується й зростає норма відсотку. Суперечності тимчасово скриті зростаючим кредитом й виробництвом товарів, що спрямовані на склади, а не покупцям. Розгортається нова криза, й цикл починається знову [5].

В ретроспективному огляді щодо причин і механізмів розгортання економічних криз особливе місце посідає відповідна теорія Михайла Туган-Барановського. Перше, на чому необхідно наголосити, наступне: на відміну від чотирьохфазного циклу К.Маркса, у М. Туган-Барановського економічний цикл складається із трьох фаз - промислового підйому, кризи й промислового застою. До того ж, з погляду вченого, що криза не є обов’язковою фазою циклу, підйом може перейти у застій і поступово, без гострої кризи. У такому разі цикл може складатися з двох фаз [2, с.660].

Другою відмінністю поглядів Туган-Барановського щодо криз є те, що Марксову теорію криз він розглядав лише як теорію ринку й не розділяв погляди Маркса щодо суперечностей суспільного відтворення як причини криз. Вчений підкреслив, що, на його думку, існують три групи теорій криз. До першої належать ті, що шукали причину криз в сфері суспільного виробництва; до другої - в сфері суспільного обміну; до третьої - в сфері суспільного розподілу [1, с.665]. Саме до третьої групи був схильним Туган- Барановський у поясненні причин циклічних коливань в економіці. (Додамо, що він відхиляв будь-які спроби пояснити причину криз біологічними процесами природи.)

Причину криз вчений зв’язував з неправильним розподілом національного виробництва загалом, з обмеженістю продуктивних сил суспільства, з непропорційним накопиченням і розвитком галузей та окремих підприємств. Основною причиною циклічних коливань він вважав диспропорції між рухом заощаджень та інвестицій у галузях, що виробляють засоби виробництва, й недосконалість регулюючої ролі ринкового механізму у сфері нагромадження і витрачання суспільного капіталу. На думку Туган-Барановського, щоб забезпечити постійне зростання виробництва, необхідно раціонально регулювати інвестиції.

Уявляється, що висновок Туган-Барановського щодо необхідності раціонального регулювання інвестицій має сенс, особливо з погляду на сучасні галузеві й територіальні диспропорції в суспільному відтворенні. Але обмежувати причини виникнення криз лише диспропорціями розподілу інвестиційних коштів не є методологічно виправданим. Це доводить сучасна економічна криза, яка носить системний характер і пронизує не тільки всі фази суспільного відтворення, але й всі сфери соціального життя, включаючи політику й владу. Отже причини циклічних коливань, причини криз містяться в соціально- економічних суперечностях суспільного відтворення. Щоправда, в системі Туган- Барановського є тези, які дають підґрунтя ддя висновку про те, що вчений не відхиляв недосконалість ринкового механізму в регулюванні нагромадження та витрачання суспільного капіталу як явища, що викликають кризу.

На межі ХІХ-ХХ століть набула поширення кредитно-грошова концепція виникнення криз, згідно з якою кризи обумовлені порушенням рівноваги грошового попиту й пропозиції. Авторами такої концепції є американський економіст і статистик Ірвінг Фішер і представник англійської Кембріджської школи Ралф Джордж Хоутрі. Зауважимо, що така точка зору поширена й сьогодні, адже ж сучасна світова економічна криза розгорнулася саме на підгрунті диспропорцій в банківській сфері щодо іпотечного кредиту. Проте вряд чи серйозно можна обмежити причину світової кризи лише даним явищем. Очевидно, що причина сучасної кризи криється значно глибше, ніж бачиться на поверхні суспільства. А суперечність іпотечного кредитування, на наш погляд, стала тим слабким місцем, у якому відбувся порив ланцюга суспільного відтворення. До речі, М.Туган-Барановський підкреслював, що «кредит є лише умова, яка підсилює кризи, проте не є їхньою основною причиною» [1, с.676].

На початку XX століття механізм розгортання економічних криз і механізм їх подолання досліджував відомий американський вчений, представник інституціональної економічної теорії Уеслі Мітчелл. Вчений комплексно підходив до аналізу причин циклічних коливань, ураховуючи не тільки економічні, але й психологічні чинники їх виникнення і розвитку. Але головним у теорії циклів Мітчелла, на наш погляд, є визнання економічних суперечностей відтворення як причини циклів. Мітчелл визнавав справедливими тези Торстейна Веблена (американського вченого, одного із засновників інституціоналізму) щодо суперечностей інтересів суспільства і інтересів бізнесу. Проте, виходячи з погляду на гроші як на головний двигун економічної діяльності людей, причини циклів зв’язував з розладом грошового обігу і наголошував на необхідності його державного регулювання. Власну позицію щодо забезпечення безкризового циклу вчений виклав у роботі «Економічні цикли» (1913 р.). Зауважимо, що він уникав терміну «криза»,

вважав його невдалим. А економічний цикл складав із наступних чотирьох фаз: депресія, пожвавлення, розквіт і рецесія. Мітчелл писав: «Слово «криза» ми виключаємо, але вживаємо його так же, як і слова «паніка» і «бум» для позначення інтенсивності відповідної фази» [6, с.391-392]. Необхідно зазначити, що у 1924 році він заснував так званий Гарвардський барометр (нині Бюро соціально-економічних досліджень при Гарвардському університеті), який спостерігав коливання кон’юнктури ринку і на такій підставі обґрунтовував державну економічну політику щодо попередження глибоких циклічних коливань.

У двадцятих роках XX століття широкого розповсюдження набула ідея російського вченого Миколи Дмитровича Кондрат’єва щодо великих циклів економічної кон’юнктури. У своїй доповіді 6 лютого 1926 року в Інституті економіки професор Кондрат’єв підкреслив, що кон’юнктурні процеси відрізняються, що наука досліджувала переважно ці процеси тривалістю приблизно 3-3,5 роки і 7-11 років (відомі як «промислово-капіталістичний цикл») і що ці цикли не являються єдиним типом циклів кон’юнктури, а існують і так звані великі цикли (довгі хвилі), які зовсім не обґрунтовані в літературі [7, с.173-175].

Вчений запропонував наступну концепцію довгих хвиль: різні елементи продуктивних сил функціонують протягом різного часу, а отже для їх відтворення потрібен різний час і різні кошти. Внаслідок цього необхідно розуміти, що для економіки існують різні види рівноваги відносно різних періодів часу і різних елементів продуктивних сил. Великі цикли можна розглядати як порушення й встановлення економічної рівноваги тривалого періоду. «Основна причина їх лежить в механізмі накопичення, акумулюванні і розсіянні капіталу, достатнього ддя утворення нових основних продуктивних сил.

Початок підйому співпадає з моментом, коли накопичення і акумуляція капіталу досягає такої напруги, при якій стає можливим рентабельне інвестування капіталу в цілях утворення основних продуктивних сил і радикального переобладнання техніки.

Підвищення темпу економічного життя, що ускладнюється промислово- капіталістичними циклами середньої тривалості, визиває загострення соціальної боротьби, боротьби за ринки і зовнішні конфлікти.

У цьому процесі темп накопичення послаблюється й посилюється процес розсіювання вільного капіталу. Підсилення дії цих факторів визиває перелом темпу економічного розвитку і його уповільнення. Оскільки дія вказаних факторів більш стійка у промисловості, то перелом співпадає з початком тривалої сільськогосподарської депресії.

Зниження темпів господарського життя обумовлює, з одного боку, підсилення пошуків у галузі удосконалення техніки, а з другого - встановлення процесу акумуляції капіталу в руках промислово-фінансових і інших груп в значній мірі за рахунок сільського господарства.

Все це утворює передумови для нового підйому великого циклу, і він повторюється знову, хоча й на новій сходинці розвитку продуктивних сил» [7, с.226]. Кондрат’єв виділив такі цикли: 1798-1849 (перший довгий цикл); 1849-1896 (другий довгий цикл); і назвав початок третього великого циклу - 1896 рік, який (на думку російського економіста С.Меньшикова) закінчився в 1938 році. (До речі, в 1938 році М.Д. Кондрат’єва було страчено. Окрім інших пунктів звинувачення, вченого звинуватили і в тому, що теорією великих циклів він нібито намагався довести одвічність капіталізму, його здатність до безперервного розширеного відтворення.). З точки зору відомого українського вченого С.В.Мочерного, четвертий довгий цикл почався у 1952 році (через Другу світову війну) і завершився наприкінці 90-х років [8, с.471]. Отже можна вважати, що у зв’язку з розвитком інноваційно-інвестицийних процесів розпочалася нова - п’ята довга хвиля.

Провідне місце в дослідженні причин економічних криз посів видатний англійський вчений, представник Кембрідокської школи - Джон Мейнард Кейнс. Він та його послідовники (англійські вчені Рой Форбс Харрод, Джон Ричард Хікс і американський вчений Сеймур Едвін Харріс) розглядали економічний цикл як результат взаємодії національного доходу, фонду споживання і фонду нагромадження капіталу, динаміки сукупного попиту, банківського відсотку, а також дії так званого психологічного закону нагромадження. Необхідно зауважити, що Кейнс, як і Маркс, досліджує два підрозділи суспільного виробництва, виділяючи ринок засобів виробництва і ринок предметів споживання.

Основними новаціями кейнсіанської теорії є зрушення від мікро- до макропідходу, визнання необхідності державного регулювання економіки і конкретні механізми його реалізації (зниження норми банківського відсотку порівняно з нормою прибутку в сфері виробництва; податкове регулювання - зниження податкових ставок; регулювання доходів - їх обмеження з ціллю активізації попиту в протилежність накопиченню; державне регулювання інвестицій для забезпечення зайнятості й пожвавлення виробництва тощо). Вважаємо, що найважливішою рисою методології дослідження криз Кейнсом є комплексний підхід, що й визначило його суттєвий практичний сенс. Аргументом до такого висновку є аналіз Кейнсом економічного циклу, що міститься у XXII розділі «Заметки об экономическом цикле» книги «Общая теория занятости, процента и денег» (1936 г.) [9, с.287-302]. Вчений пише: «Під циклічним рухом ми

розуміємо такий розвиток економічної системи, наприклад, в сторону підйому, при якому сили, що його викликають накопичуються й посилюють одна одну, але потім поступово послаблюються, доки у певний момент не заміщуються силами, що діють у протилежному напрямку.

В економічному циклі є ще одна характерна риса..., а само - явище кризи, тобто несподівану й різку ... зміну тенденції до підвищення тенденцією до зниження, тоді як при зворотному процесі такого різкого повороту часто-густо не буває» [9, с.288].

Щодо практичного значення запропонованих Кейнсом механізмів антициклічного регулювання, то їх дієвість підтверджено самим життям. Але, нажаль, як у часи Кейнса, так і у сьогоденні, політики позиціонують себе незалежними від наукових впливів. Проте, ця незалежність закінчується, коли йдеться про необхідність виходу з критичної ситуації, що складається в економіці. Тоді політичні діячі апелюють до науки як до вищого авторитету. Щоправда - не завжди по суті, але практично завжди по формі [9, с. 16]. Отже представники кейнсіанського напряму економічної науки у якості причин циклічних коливань розглядали сукупність суперечностей суспільного відтворення. Саме на такому підґрунті вони й пропонували механізми попередження та механізми подолання криз, і саме такий підхід до розв’язання проблеми циклічних коливань забезпечував у минулому і, на наш погляд, здатний забезпечити безкризовий розвиток країн.

У другій половині XX століття кредитно-грошову концепцію виникнення криз обгрунтовував американський вчений, голова Чикагської школи політичної економії Мілтон Фрідман. На його думку, причиною циклічності є нестабільність (нестача або надлишок) грошової пропозиції. (Зауважимо, що нестабільність грошового ринку М.Фрідман зв’язував з втручанням держави в економіку) [10]. В основу своєї концепції вчений поклав тезис І.Фішера, згідно з яким зміна маси грошей в обігу обумовлює пропорційну зміну цін. Виходячи з цього, головною функцією грошей Фрідман вважав визначення рівня цін. Той чи інший рівень цін визначає попит на гроші. Цей попит задовольняється шляхом регулювання кількості грошей в обігу, що обумовлює зміну номінального доходу. Рівень номінального доходу безпосередньо впливає на ринковий попит, який, в свою чергу, регулює обсяги виробництва.

М.Фрідман встановив, що зв'язок між зміною кількості грошей і номінальним доходом проявляється з певним лагом часу: обсяг виробництва скорочується через 6-12 місяців після зменшення кількості грошей, а потім ще через такий само час знижується рівень цін. Лаг в 1-2 роки існує і між зміною кількості грошей і нормою банківського відсотку. При цьому зростання кількості грошей спочатку веде до зниження банківського відсотку, оскільки володарі «зайвих грошей» намагаються позбутися їх, купуючи

облігації. При незмінному обсязі облігацій зростає ціна на них й одночасно знижується норма відсотку. Частка «зайвих грошей» направляється на купівлю інших видів цінних паперів, інвестиційних і споживчих товарів, що стимулює зростання ділової активності. Це визиває зростання цін, «розсовування зайвих грошей» і зростання норми банківського відсотку. Скорочення ж маси грошей в обігу веде до економічного спаду й зниження цін. Отже, головним чинником впливу на циклічні процеси М.Фрідман вважав управління масою грошей в обігу.

Зауважимо, що в економічній літературі розповсюджено точку зору щодо монетарної системи Фрідмана як теорії, найбільш впливової на сучасному етапі в усіх цивілізованих країнах світу. Дійсно, у монетарної концепції є багато прихильників. Однак, фактом є й те, що не в усіх країнах монетаризм дає позитивні ефекти й сприяє запобіганню криз. Звісно, що М.Фрідман з позиції своєї концепції намагався пояснити кризу 1929-1933 років. Він дослідив монетарну політику США майже за 100 років, що дало підставу економістам сподіватися на достовірність висновків. З точки зору Фрідмана, Федеральна резервна система не змогла врахувати реальну потребу країни в грошовій масі, допустивши її суттєве скорочення, що й обернулося катастрофою. На наш погляд, такий висновок некоректний, адже ж криза була не тільки в економіці США, вона була світовою. А хіба можна припустити, що в усіх країнах фінансові структури одночасно проявили некомпетентність у питаннях фінансової політики?

Відомо, що монетарні рекомендації М.Фрідмана вперше були апробовані урядом президента Ричарда Ніксона в 1969-1970 роках, але різкий спад виробництва примусив відмовитися від них. (В іі часи монетариста пояснювали таке становище недостатньою тривалістю терміну випробування їх теорії). Вдруге монетаризм використали в своїй політиці уряди президента США Рональда Рейгана у 1981-1988 роках і прем’єр-міністра Великої Британії Маргарет Тетчер у 1979-1994 роках. Результат також був невтішним. А монетарна політика російського уряду Єгора Гайдара довела економіку країни майже до повного розвалу. На наш погляд, монетарна концепція може бути позитивно впливовою литтте за умов так званої ідеальної економіки, в якій всі елементи системи «працюють» і де достатньо одного важеля (регулювання грошового обігу), за допомогою якого можна реалізувати відповідну ціль попередження кризи.

У другій половині XX століття широкого розповсюдження набула книга американського вченого Віктора Перло «Нестала економіка», в якій він ретельно аналізує циклічний розвиток економіки США за період з 1945 по 1973 роки. Вчений підкреслив: «Марксисти розрізняють чотири фази економічного циклу: кризу, депресію, пожвавлення і підйом. Буржуазні економіста визначають майже ті ж фази, але використовують іншу

термінологію. Самуельсон використовує терміни «звуження», «пожвавлення», «експансія», «пік». Марксистська термінологія більш чітко й точно відбиває характер циклічного розвитку. К. Маркс розглядав кожну кризу як початок нового циклу. Криза - це сильні ліки, що на деякий час спрасовують суперечності економіки. Добиваючись скорочення ділової активності, криза утворює нову рівновагу, на підґрунті якої ця активність знову може набирати силу» [11, с.30-31]. В.Перло стояв на марксистській позиції щодо суперечностей капіталізму як причини криз, зокрема щодо основної суперечності - між суспільною формою виробництва і приватною формою привласнення: «Суперечність між виробництвом і споживанням, що існує в капіталістичному суспільстві, укорінюється в динаміці експлуатації найманої праці» [11, с.З4].

Ретроспективний погляд на причини криз і механізми їх подолання, запропоновані в різні історичні періоди відомими вченими світу, завершимо аналізом точки зору відомого американського вченого кінця XX століття - Джозефа Е.Стігліця. На наш погляд, Стігліця можна віднести до вчених, хто аргументує необхідність державного регулювання економіки, комплексно використовуючи широкий арсенал важелів державного впливу на різні сфери економіки й на різних фазах суспільного відтворення. Достатньо проаналізувати широко розповсюджений підручник Стігліця «Економіка державного сектора», у якому вчений розглянув проблему рівноваги виробництва, попиту й споживання; механізми оподаткування; державні витрати по основним напрямкам - охорона здоров’я, оборона, освіта, соціальне страхування, добробут громадян; проблеми дефіциту, економічної стабільності й зростання; психологічні проблеми економіки - справедливість податків, справедливість розподілу тощо [12]. Автор наголошує: «Реальна економіка є, безумовно, дуже складною; щоб зрозуміти перебіг подій і зробити прогноз щодо можливих наслідків будь-якої зміни в політиці, необхідно вміти розмежовувати основне і другорядне» [12, с.46]. Основним у забезпеченні рівноваги вчений вважає встановлення «розумного балансу між державним та приватним секторами економіки», забезпечення «надходжень до різних рівнів бюджету країни» (насамперед, через податкове рулювання), «ефективну структуру державних витрат» [12, с.22-23].

Таким чином, досліджуючи в ретроспективі погляди відомих вчених світу щодо циклічності економічного розвитку, сутності, механізмів розгортання й механізмів запобігання та подолання криз, можна зробити висновок:

а) існують різноманітні концепції циклу та антикризового розвитку економіки;

б) переважна більшість вчених схильна пояснювати причину криз нерівновагою грошового ринку, фінансовими негараздами;

в) на сучасному етапі все більше авторів визнають негаразди ринку та його нездатність до автоматичного встановлення економічної рівноваги і підтримують необхідність комплексного впливу держави на відтворювальні процеси в економіці;

г) в західній літературі переважна більшість вчених уникає аналізу основної суперечності ринкової економіки як причини криз. Проте, дехто з авторів підкреслює саме цю суперечність: «У кожного циклу власні особливості. Державне регулювання економіки впливає на хід всіх циклів останніх десятиліть - і воно продовжує впливати в усе зростаючих масштабах. Але основна суперечність залишається» [11, с.ЗЗ].

23.2.