Механізми й межі державного впливу на економіку.

Найважливішою проблемою економічної теорії є розробка механізму й національної моделі державного макроекономічною регулювання, що, у свою чергу, неможливо без чіткого уявлення про систему елементів цих складних формувань.

В економічній літературі немає єдиного підходу до визначення сутності механізму й моделі, та їхніх структурних елементів - об ’єкта, напрямку, суб ’єкта, інституту, форми, методу, прийому, фактора, інструменту, заходу, важеля.

У наукових монографіях і статтях (як зарубіжних, так і вітчизняних авторів) найчастіше ототожнюються поняття «форма» і «метод», «інструмент» і «важіль», «метод» і «механізм» державного регулювання економіки. Так, говорячи про складові регулювального механізму як форми державного впливу на економіку, часто називають адміністративне регулювання, пряме й скісне економічне регулювання, правове регулювання. Економічні методи регулювання ототожнюються із застосовуваними економічними важелями - такими як ціноутворення, матеріальне стимулювання, оподатковування. План і ринок подають як методи регулювання відтворю вальних процесів. Прогнозування, програмування й індикативне планування вважають елементами або способами державного регулювання економіки.

Зауважимо, що тільки чітко усвідомлюючи, де важіль, де метод, де форма, а де модель державного регулювання економіки, ми «змусимо працювати» систему. Кожний її елемент виконуватиме свої функції. Лише на цій основі можна забезпечити бажаний результат - ефективний соціально-економічний розвиток держави.

У системі понять і категорій теорії державного регулювання економіки найбільш ємним є поняття «модель» (фр. modele - зразок) [14, с. 649]. Філософський зміст моделі полягає в тому, що це деякий спеціально створений зразок (об’єкт або змодельоване явище), який включає всі (усвідомлені й бажані) характеристики досліджуваного об’єкта або явища [15, с.

точно. Отже, модель державного регулювання економіки охоплює все різноманіття методів, важелів, форм регулювання тощо. У певному розумінні модель подібна до сутності явища. Умовно поняття «модель» відповідає на питання: «чим постає певне явище?», «яким воно є?».

Соціально-економічний аспект моделі полягає в тому, що вона завжди конкретна, завжди специфічна. У світовій практиці існують такі моделі державного регулювання економіки - американська, французька, японська, шведська, південнокорейська та ін. Вибір моделі макроекономічного регулювання залежить, з одного боку, від того, наскільки науковим є наше уявлення про сутність державного регулювання (зауважимо, що значну роль при цьому відіграє цільова функція явища або процесу, яка, власне, й визначає вибір моделі, у цьому випадку - моделі державного регулювання економіки). З іншого боку, різноманіття моделей макроекономічного регулювання визначається тим, що модель (як і складові її елементи) залежить від конкретно-історичних умов, у яких вона застосовується, від особливостей соціально-економічного розвитку країни, від економічної і навіть політичної ситуації в державі, від цільових орієнтирів державної політики.

Будь-яка модель має сенс, якщо вона функціонує. Отже, модель передбачає конкретний механізм (грец. mechane - пристрій, що передає або перетворює рух) її (моделі) функціонування (реалізації) [14, с.637]. Під механізмом як таким розуміється машинний пристрій, система тіл, призначена для забезпечення руху одного або декількох тіл у необхідному напрямку. Таке трактування поняття «механізм» обумовили технічні підходи до характеристики механізму державного регулювання економіки. Його розглядають як «систему технічних... форм, методів, важелів, інструментів впливу на економіку, на процес відтворення на базі властивих йому законів і відповідно до правових норм суспільства», що є некоректним як з філософської, так і з економічної точки зору.

Таким чином, механізм як предмет нашого дослідження - це цілісна діалектична сукупність взаємозалежних, взаємообумовлених і цілеспрямованих економічних інструментів, важелів, форм, заходів, факторів і методів державного регулювання економіки з метою узгодження інтересів економічних суб'єктів держави. Головне питання, пов 'язане з поняттям «механізм» - «за допомогою чого забезпечується робота моделі?».

У зв’язку з аналізом механізму державного регулювання економіки виникає питання про інструменти (лат. inslrumentum - знаряддя, за допомогою якого можна здійснити дію)

цього механізму [14, с.473]. Інструментами макроекономічного регулювання прийнято вважати різні форми державної політики. Такими формами є фінансово-бюджетна, грошово-кредитна, науково-технічна, амортизаційна, інвестиційна, валютна, податкова, структурна, антиінфляційна, митна, цінова, соціальна, екологічна та ін.

Політику можна здійснювати різними методами. Метод (грец. methodos - шлях до чого-небудь) - це спосіб досягнення мети, певним чином упорядкована діяльність [14, с.635]. Поняття «метод» відповідає на питання: «як, яким чином?» Методами державного регулювання економіки є правові, економічні й адміністративні. їх суть полягає в наступному:

- адміністративні методи (використання національного природного багатства, боротьба з монополізмом, вирішення екологічних проблем, соціальний захист населення, захист інтересів держави у сфері зовнішньоекономічної діяльності, сприяння підприємництву, виконання державних регіональних програм, регулювання демографічних процесів, регулювання міграції робітничої сили);

- правові (законодавче забезпечення підприємницької діяльності, стимулювання ділової активності, створення сприятливих умов для розвитку господарських одиниць всіх форм власності, створення гнучкого правового механізму зміни форм власності);

- економічні (здійснення заходів із запобігання й стримування інфляційних процесів, стимулювання інвестиційної політики, визначення валютних курсів і механізму переливу капіталів, реалізація платіжних балансів, здійснення перерозподільчих функцій для забезпечення потреб оборони, охорони порядку, державного управління, розвитку фундаментальної науки, енергетики тощо).

У свою чергу ці методи поділяються на прямі й скісні. Зауважимо, що в чистому вигляді жоден із них не існує (і не існував навіть в умовах радянської так званої командно- адміністративної економіки). Тому строго науково можна говорити лише про переважання якого-небуць із них.

Правове регулювання економіки здійснюється на основі й у рамках державного господарського законодавства через систему встановлюваних норм і правил.

Економічні методи часто ототожнюють із використанням лише економічних важелів, що є дещо некоректним. Адже використовуючи економічні важелі, можна дати команду, указ, розпорядження щодо того чи іншого об’єкта регулювання (і навіть законодавчо затвердити це). Отже, економічний важіль у рамках команди не дає власне економічного методу регулювання, а виступає все-таки адміністративним методом. Тому, говорячи про економічне регулювання, варто враховувати, на якій основі застосовуються економічні важелі - на основі суб’єктивного вольового адміністративного командування, або на

науковій основі, що враховує об’єктивні економічні процеси. В останньому випадку (коли адміністративне рішення науково обґрунтоване) наявний економічний метод регулювання.

Таким чином, про економічні методи регулювання можна говорити лише з позиції науково обґрунтованої цільової функції й кінцевого ефекту процесу регулювання. При такому підході економічні методи державного макроекономічного регулювання являють собою сукупність способів і економічних важелів впливу держави на (і через) економічні інтереси су ”єктів господарювання.

Останнім часом адміністративні методи регулювання визначаються як такі, що придушують економічну свободу. Такий підхід є невиправданим, оскільки з погляду загальнодержавного інтересу, в умовах, коли максимальна свобода й вигода одних суб’єктів обертається значними втратами для інших суб’єктів і для суспільства в цілому, у рамках ринкової економіки використання адміністративних методів регулювання є об’єктивною необхідністю. Практика показує, що існує ряд сфер, які не можуть існувати без адміністративного методу регулювання. Наприклад, необхідне пряме обмеження монополізації; консервація частини національних ресурсів, що виключає їх комерційну антидержавну експлуатацію; створення природоохоронних зон, у яких забороняються окремі види виробництва, що завдають збиток економіці країни й екології; підтримка мінімально припустимих параметрів добробуту народу; захист національних інтересів у системі світового господарства тощо. Досвід країн із розвинутою ринковою економікою підтверджує доцільність, достатню активність і ефективність адміністративних методів регулювання економіки. Ці методи є невід’ємною складовою господарського механізму і їх нічим іншим замінити не можна. Варто лише науково обгрунтовано підходити до практики їхнього використання.

Методи регулювання є функцією регулюючих суб’єктів (лат. subjectum - носій властивостей, станів і дій) [14, с.866]. У сучасному філософському значенні - активно діючий індивід або соціальна група зі здатністю до пізнання, усвідомлення фактів та наслідків цього пізнання та прагненням змінити або вдосконалити перебіг соціально- економічного процесу) [15, с.465-466].

Під суб’єктами державного регулювання розуміють носіїв, виразників і виконавців економічних інтересів. Носії таких інтересів - це фізичні, юридичні особи та утворені ними групи. Останні відрізняються за рядом ознак: майновою, за прибутками, за видом діяльності, за професійними і регіональними характеристиками. У підсумку цією категорією охоплюється все економічно активне населення. Найбільш потужні виразники групових економічних інтересів - це союзи підприємців і професійні об’єднання. У них є власні соціально-економічні концепції й значні можливості для їхньої реалізації через

державну економічну політику Цілі, які переслідують носії економічних інтересів, реалізуються і за допомогою політичних партій.

Погоджуючись у цілому з такою точкою зору на характеристику суб’єктів регулювання, зауважимо, що, по-перше, можна бути носієм певного економічного інтересу, але не мати можливості впливати на його реалізацію; а по-друге, можна впливати на реалізацію, але не бути безпосереднім регулюючим суб’єктом. Політичні партії й профспілки, як і інші об’єднання, розробляють програми, які віддзеркалюють економічні інтереси, однак подібні програми вони висувають як пропозиції, які можуть бути не прийняті державними структурами. Таким чином, регулюючими суб 'єктами можуть бути лише законодавці й виконавці економічних інтересів, наділені певними повноваженнями впливу на об’єкт регулювання, що дозволяє не тільки бути носієм економічного інтересу, а й реально реалізовувати його.

До суб’єктів державного регулювання економіки належать міждержавні й національні (центральні, федеральні, регіональні й муніципальні) органи управління, які відповідно до певних соціально-економічних інтересів і приймають рішення щодо механізму реалізації цих інтересів, а отже - щодо моделі, форм, методів й інших елементів регулювання. Суб'єкти державного регулювання економіки - це система органів і інститутів, які вчиняють конкретні дії з регулювання макроекономічних процесів. Головним регулюючим суб 'єктом є держава.

Суб’єкти здійснюють свої регулюючі функції щодо певних об’єктів. Об’єктами (лат. objectum - предмет) [15, с.465-466]. державного регулювання економіки є відтворення, економічний цикл, сфери, галузі й структура виробництва, сам ринок з його розгорнутою структурою, грошовий обіг, накопичення коштів, платіжний баланс, зовнішньоекономічні зв'язки тощо. Слід зазначити, що саме щодо питання об’єктів державного регулювання відбуваються нескінченні дискусії серед науковців. Від визнання того або іншого об’єкта регулювання залежить вибір концепції, форм, методів, важелів регулювання, а також масштаби й сфера державного впливу на економіку.

Щодо об’єктів регулювання необхідно відзначити ряд важливих методологічних положень. По-перше, вибір регульованого об’єкта, визначається насамперед цільовою функцією, або соціально-економічним інтересом регулюючого суб’єкта. У цьому випадку слід виокремлювати різні рівні реалізації регулюючих функцій - макрорівень, на якому реалізуються інтереси держави; мезорівень, де реалізуються інтереси окремих регіонів, секторів і галузей; мікрорівень, на якому реалізуються інтереси господарюючих суб’єктів. По-друге, вибір об’єкта державного впливу залежить від багатьох факторів: від рівня розвитку економіки, її структури, ступеня інтеграції національної економіки у світову

економіку. Іншими словами, об’єкт регулювання змінюється історично. По-третє (що досить важливо в умовах суперечливості економічних інтересів на різних рівнях їхньої реалізації), при виборі об’єктів регулювання необхідно керуватися принципом сумісності інтересів.

Серед постійних об’єктів державного впливу, у першу чергу, необхідно виокремити такі: економічний (інвестиційний цикл); секторну, галузеву й регіональну структуру господарства; умови накопичення інвестиційного капіталу; грошовий обіг; платіжний баланс; ціни й умови конкуренції; зайнятість, підготовку й перепідготовку кадрів; навколишнє середовище; зовнішньоекономічні зв'язки.

Регулюючі функції щодо певних об’єктів суб’єкти реалізують за допомогою конкретних форм регулювання. Форми (лат. forma - зовнішній вигляд, вираження певного змісту [14, с.947]) державного регулювання економіки виражають її зміст і практику реалізації. Серед форм державного регулювання виділяють планування, держзамовлення, програмування й прогнозування.

Форми державного регулювання економіки, як і всі інші елементи системи, обумовлені соціально-економічними цілями країни, рівнем її розвитку, зовнішньополітичною ситуацією, у якій перебуває держава тощо. Макроекономічне планування - це свідома управлінська діяльність держави, зорієнтована на досягнення (через певний період часу) бажаного стану національної економіки. Розрізняють такі типи планування, план- директива, план-держзамовлення, план-прогноз, план-індикатор. Залежно від рівня планування виділяють комплексну галузеву й комплексну регіональну програми.

Існує й інша термінологія щодо планування як форми державного регулювання економіки:

- директивне або адміністративно-командне планування, яке здійснюється в умовах державної власності на кошти виробництва й утілює державну стратегію й пріоритети в розподілі ресурсів і доходів, визначенні темпів економічного росту. Для підприємств виконання державного плану обов’язкове, а державне управління за допомогою економічних стимулів і адміністративних вказівок орієнтує діяльність господарюючих суб’єктів у необхідному напрямку;

- індирективне планування, при якому також має місце державна власність на засоби виробництва й держава реалізує свою стратегію в планах. Однак при такому типі планування набагато ширше використовуються економічні стимулятори, а підприємства, які не впоралися із планом, адміністративно не караються, але втрачають ряд матеріальних переваг (наприклад, першочергового розподілу ресурсів);

- регулятивне планування, що відповідає змішаній економіці, у якій метою держави є не тільки узгодження діяльності підприємств у рамках державного сектора, але активний вплив на поведінку господарюючих суб’єктів за допомогою фінансово-кредитних регуляторів. План і ринок у такому випадку мають однакову значущість, але виконують різні завдання. Ринкові суб’єкти вільні, а держава виносить свої рішення з урахуванням законів ринку;

- індикативне планування, що також має місце в змішаній економіці, однак, при цьому типі змінюється мета планування. Плани містять лише загальні контури державного прогнозу про бажаний розвиток економіки, містять рішення про державні витрати й капіталовкладення, а також про поточні витрати державних підприємств. Метою плану є координація використання ресурсів, а вплив на приватний сектор здійснюється головним чином через попит, через його стимулюючий або обмежувальний характер.

Особливе місце в системі форм державного впливу на економіку посідає держзамовлення - своєрідний механізм формування складу необхідної продукції, робіт, послуг і розповсюдження відповідних договорів серед підприємств усіх форм власності, фінансування й контролю за їхнім виконанням, механізм конкурсних торгів тощо. Переваги держзамовлення над іншими формами державного регулювання полягають у його гнучкості, а саме: фінансування замовлення здійснюється як за рахунок власних коштів корпорацій, так і за рахунок банківських позик під гарантію держави. Крім того, передбачається поетапне відшкодування замовником витрат корпорації, повне або часткове авансування державою всього замовлення, використання системи пільг при реалізації продукції, звільнення від податків, прискорена амортизація тощо. Соціальна функція держзамовлення стає дієвою формою державного впливу на структурні зрушення в економіці, на результати виробництва й соціальну сферу.

Окрім планування й держзамовлення формами державного регулювання є прогнозування й програмування.

Прогнозування - науково обґрунтоване припущення про можливий стан об’єкта в майбутньому. Елементами прогнозування є наукове передбачення, припущення й пропозиція. Розрізняють пошукові й нормативні прогнози. У першому випадку описуються можливі перспективи регульованого об'єкта, а в другому - визначаються бажані його параметри. Нормативний прогноз має управлінський характер і визначається перспективними цілями регулюючого суб'єкта. Однак, прогноз слід відрізняти від гіпотези, оскільки перший має кількісні параметри майбутнього стану об’єкта. Водночас і прогноз, і гіпотеза мають імовірнісний характер. Прогнозування має сенс, оскільки передбачає вивчення економічного й соціального потенціалу країни, що дає можливість

сформулювати конкретну мету розвитку й співвіднести можливості її реалізації з наявними ресурсами, а також при необхідності знайти альтернативні варіанти вирішення проблем.

Програмування як форма державного макроекономічного регулювання передбачає централізований підхід до розробки, управління й реалізації великомасштабних національних господарських програм. Його головні завдання - підтримка економічної рівноваги, вплив на якісну перебудову економіки, стимулювання її росту. Особливостями програмування є те, що втручання держави в ринкові процеси не ліквідує стихійність ринкових відносин, а лише корегує їх; програмування не управляє агентами ринку, а спрямовує їхню діяльність; головне в програмуванні - структурне регулювання; ця форма державного регулювання передбачає системність. Основою державного програмування є довгострокові (10-20 років), середньострокові (4-5 років) і короткострокові (1 рік) програми розвитку окремих галузей, секторів і районів країни.

Форми державного регулювання визначені конкретною метою суспільства й змінюються під впливом історичних умов розвитку держави. Згідно з метою формулюється система пріоритетів, напрямків державного регулювання («напрямок» в енциклопедичних словниках визначається як поняття, що позначає принципову спільність явища протягом певного часу) [16, с.322-326]. Стосовно проблеми державного регулювання, то напрямок указує швидше на об'єкт впливу. Напрямку відповідає питання «відносно чого здійснюється та або інша дія?».

Нарешті, у механізмі державного регулювання найважливіша роль належить регулюючим важелям. В енциклопедичних словниках важіль визначають як елемент механізму, пристосування нижчого рівня цього механізму, ланка в ланцюжку [16, с.323- 324]. Поняттю «важіль» відповідає питання «чим, за допомогою чого здійснюється регулювання? ».

Поняття «важіль» досить близьке, але не тотожне поняттю «інструмент». Хоча в практиці державного регулювання економіки вони не існують окремо. І якщо інструментами є різні форми державної соціально-економічної політики, то сама політика реалізується за допомогою певних важелів. Наприклад, у бюджетній політиці такими важелями є податки, державні витрати, пільги, субсидії; у грошово-кредитній - дисконтна ставка, норма обов'язкового резервування, позиковий відсоток, операції на відкритому ринку; у валютній - валютні інтервенції, девальвація й ревальвація, валютні обмеження; в інвестиційній політиці - інвестиції в їхньому певному обсязі й структурі; у соціальній - ціни на товари й послуги, соціальні виплати, допомоги, мінімальні ставки оплати праці; у зовнішньоекономічній - ціна, податок, мито, квота, пільга тощо. Таким

чином, ці «елементарні пристосування нижчого рівня» відіграють найважливішу роль у механізмі державного регулювання економіки.

В ієрархії елементів механізму державного регулювання фактор (лат. factor - той, що працює, умова, рушійна сила, причина якого-небудь явища [14, с.922].) регулювання не посідає конкретного місця. Кожний елемент механізму державного регулювання має свої особливі фактори, що обумовлюють його дію, ту чи іншу політику, ті чи інші методи, ті чи інші форми, напрямки й важелі державного регулювання економіки. Він може використовуватися й у якості передумови, що спричиняє необхідність державного регулювання економіки. Отже, фактори «пронизують» усю систему механізму макроекономічного регулювання, за їх допомогою реалізується державна політика.

Розглянувши понятійний апарат теорії макроекономічного регулювання, ми можемо скласти уявлення про абстрактну структурно-функціональну модель державного регулювання економіки (рис. 1).

Розробляючи модель державного регулювання економіки, необхідно враховувати наступне: по-перше, модель - це чинний механізм, а по-друге, цей механізм завжди діє в конкретних історичних, соціально-економічних і політичних умовах країни. Таким чином, модель державного регулювання специфічна дня кожної держави (хоча має й загальні риси в рамках сутнісної спільності). Кожна модель державного регулювання економіки являє собою певне поєднання елементів і реалізується у вигляді комплексу заходів економічної політики й відповідних інститутів, що розробляють і реалізують ці заходи.

Вивчивши сутність державного регулювання економіки, можна запропонувати конкретну модель державного регулювання трансформаційної економіки України. Вона має бути побудована з урахуванням цільової функції соціально-економічного розвитку (формування в Україні соціально зорієнтованої ринкової економіки), реалізації якої підпорядковане державне макроекономічне регулювання. Беручи до уваги першочерговість перетворення відносин власності в трансформаційний період, базовими напрямками державної економічної політики (тобто базовими інструментами механізму державного регулювання) щодо сучасної України мають бути приватизація й акціонування, розвиток малого бізнесу й необхідний за цих умов соціальний захист насезення.

Ці напрямки державної економічної політики забезпечують перетворення відносин власності, які є виробничими відносинами так званого першого рівня.

Рис. 20.1. Абстрактна структурно-функціональна модель державного регулювання економіки

Необхідною умовою трансформації відносин власності є, у першу чергу, правове забезпечення. Однак, без відповідної грошово-кредитної, структурно-інвестиційної й бюджетно-податкової політики (тобто без економічного забезпечення) завдання формування багатоукладної економіки вирішити не можливо. В ієрархії виробничих відносин перераховані напрямки державної економічної політики стосуються відносин другого рівня. їх варто розглядати як пріоритетні напрямки державної економічної політики трансформаційного періоду.

Сукупність відносин цих двох рівнів визначає відносини третього рівня, трансформація яких обумовлена науково-технічною, амортизаційною, антимонопольною, митною, валютною, зовнішньоекономічною політикою.

Слід підкреслити, що пріоритетність грошово-кредитної, структурно-інвестиційної й бюджетно-податкової політики визначається самим характером цих напрямків. По суті вони являють собою сукупність економічних важелів державного регулювання економіки. Ці важелі завжди конкретні в певних напрямках державної політики, а саме:

-у бюджетній політиці - податки, пільги, субсидії;

- у грошово-кредитній політиці - дисконтна ставка, норма обов'язкового резервування, позиковий відсоток, операції на відкритому ринку;

- в інвестиційній політиці - загальні обсяги й структура інвестицій;

- у зовнішньоекономічній політиці - ціна, податок, мито, пільга, квота;

- у соціальній політиці - мінімальна ставка оплати праці (ціна години праці), ціни на товари й послуги, соціальні виплати тощо.

Зауважимо, що всі напрямки державної економічної політики взаємозалежні, обумовлюють один одного й переплітаються між собою. Так, фінансова політика передбачає мобілізацію, розподіл і використання фінансових коштів і включає фіскальну й бюджетну політику. Фіскальна політика реалізується за допомогою податкової політики. Політика державних витрат, грошово-кредитна політика, а також податкова політика визначають інвестиційну, науково-технічну, структурну й соціальну політику. В остаточному підсумку кожний із пріоритетних напрямків політики забезпечує реалізацію цільової функції макроекономічного регулювання і його певний соціально-економічний ефект.