Кредитно-грошова система та її структура.

Кредитно-грошові відносини — це сукупність економічних відносин між господарюючими суб'єктами із приводу організації кредитування й одержання плати за кредит.

Кредитно-грошова система — це сукупність кредитних відносин, форм кредиту, методів кредитування, кредитно-фінансових інститутів, що виконують спеціальні функції по акумуляції й розподілу коштів.

Кредитно-грошова система складається із двох рівнів .

• центрального емісійного банку держави (в Україні - це Національний банк України, у США - Федеральна резервна система, у Німеччині - Бундесбанк). Крім емісії грошей центральні банки здійснюють керівництво й контроль над функціонуванням і розвитком усієї банківської системи країни;

• комерційних банків і спеціальних кредитних установ (позабанківські кредитно- фінансові інститути, страхові компанії, пенсійні фонди, інвестиційні компанії, благодійні організації, ощадні установи і т.п.).

Розрізняють депозитні фінансові установи (які акумулюють кошти шляхом приймання їх на депозитні рахунки) і недепозитні фінансові установи (які продають цінні папери, видають страхові поліси і т.п.).

Метою кредитної системи є акумуляція тимчасово вільних грошових капіталів і надання їх у кредит юридичним і фізичним особам, а також володіння й управління фіктивним капіталом.

У найбільш узагальненому визначенні кредитні відносини - це система економічних відносин між різними економічними суб’єктами щодо організації механізму кредитування, проведення певних маркетингових досліджень та, передусім, відносин економічної власності щодо надання коштів у позику і плати за неї. Із трьох підсистем економічних відносин (техніко-економічних, організаційно-економічних та відносин економічної власності), кредитні відносини охоплюють окремі сторони двох останніх підсистем. Так, із організаційно-економічної підсистеми до кредитних відносин належать проведення специфічних маркетингових досліджень (зокрема, вивчення фінансового становища і кредитоспроможності позичальника, відносини менеджменту в діяльності банківських установ, управління різними видами операцій, вивчення та запозичення передового досвіду роботи банків у інших країнах тощо).

Із відносин економічної власності до кредитних відносин входять відносини між різними економічними суб’єктами (підприємствами, компаніями і банками з приводу надання комерційного та банківського кредиту; фізичними та юридичними особами та банками з приводу формування кредитних ресурсів банку та надання їх у позику за певну плату на умовах комерційного кредиту і між державою та фізичними і юридичними особами щодо надання позики державі та за умов державного кредитування; між юридичними особами різних країн у процесі здійснення міжнародних кредитних операцій тощо) щодо надання коштів у позику та плати за неї у формі відсотка та форми економічної реалізації власності.

В узагальненій формі такими суб'єктами є кредитор і позичальник, а об’єктами - певна частина активів кредитних установ, залучені на депозити вклади фізичних та юридичних осіб та ін. Водночас серед об’єктів розрізняють ті, що пов’язані з цільовою спрямованістю кредитів. У такому випадку виділяють, наприклад, об'єкти кредитування за оборотом (позика надається ддя оплати матеріальних цінностей, що надходять до покупця і його витрат) і за залишком (позики надаються на покриття тимчасових залишків товарно- матеріальних цінностей і невідшкодованих витрат).

Кредит - це форма руху позикового капіталу, яка відображає відносини між кредиторами й позичальниками й перетворює грошовий капіталу кредитний.

Сутність кредиту полягає у його функціях.

- акумуляція тимчасово вільного грошового капіталу,

- розподіл цього капіталу між суб'єктами господарювання, галузями й сферами економіки',

- формування структури національної економіки',

- прискорення процесу концентрації, централізації капіталу й виробництва.

Кредитні відносини за умов капіталістичного способу виробництва розгортаються у

цілісну систему в процесі розвитку різноманітних форм кредиту. Ця система не охоплює усіх сфер суспільного відтворення, а лише сфери обміну і розподілу (у т. ч. перерозподілу), впливаючи водночас на сфери безпосереднього виробництва і споживання, причому межі безпосереднього поширення кредитних відносин та їх опосередкованого впливу на інші сфери залежать від конкретних форм кредиту.

Кожна з них, у свою чергу, має свій матеріально-речовий зміст і соціально- економічну або суспільну форму. Загалом, матеріально-речовим змістом кредитних відносин при капіталізмі є вартість у товарній і грошовій формах, а суспільною формою - відносини економічної власності між різними суб'єктами щодо надання таких форм вартості (цінності) у позику та плати за них.

Форми кредиту.

- комерційний кредит (надається одними підприємствами іншим у формі продажу товарів з відстроченням платежу з оформленням векселя);

- банківський кредит (надається кредитними установами, в основному банками суб'єктам господарювання у формі грошових позик).

Види банківського кредиту відрізняються за багатьма критеріями .

- по призначенню (торговельним, промисловим, будівельним організаціям, приватним особам; споживчий, іпотечний, виробничий);

по терміновості погашення - довгостроковий, середньостроковий і короткостроковий;

- по методах погашення - який погашається одноразово або виплатами;

- по джерелах походження - внутрішній і міжнародний;

- по ступеню забезпеченості - кредит під заставу.

Між окремими формами кредиту існує тісний взаємозв’язок. Так, одним із видів грошового споживчого кредиту є довготермінові інвестиційні позики, що надаються комерційними банками на будівництво житла, садових будинків під заставу нерухомості шляхом відкриття кредитної лінії, що значною мірою зближує цей вид кредиту з іпотечним; внаслідок проведення операцій із векселями комерційний кредит перетворюється на банківський тощо.

Функціонування та розвиток основних форм і видів кредиту формує цілісну систему кредитних відносин, що розвиваються відповідно до вимог спільних для всієї економічної системи законів і притаманних лише цій сфері законів та відповідних суперечностей.

Щодо ролі держави у цих процесах, то вона проводить кредитну політику головним чином через центральний банк.

Існує три основні інструменти кредитно-грошового регулювання, яке здійснюється центральним банком країни:

- встановлення норми обов'язкового резервування;

- встановлення облікової ставки;

- операції на відкритому ринку.

До операцій на відкритому ринку відноситься купівля й продаж облітаній внутрішньої державної позики (ОВДП) центральним банком на відкритому ринку - комерційним банкам і населенню. При покупці (або погашенні) облігацій збільшуються резерви комерційних банків, грошова база й можливості банків видавати кредити, а, отже, і загальна грошова маса. Збільшення пропозиції грошей приводить до зниження банківського відсотка, до збільшення інвестицій, розширення покупок населення в кредит, тобто до збільшення сукупного попиту. Це, у свою чергу, приводить до збільшення обсягів виробництва, зайнятості й доходів населення.

Продаж центральним банком облігацій державної позики приводить до скорочення резервів комерційних банків і грошової маси в обігу. Це спричиняє зниження пропозиції грошей і ріст банківського відсотка й, отже, зниження інвестицій і споживчого попиту.

Зміна норми обов'язкового резервування депозитів збільшує (при скороченні нормативу) або зменшує (при його збільшенні) кредитні ресурси комерційних банків. Це потужний інструмент регулювання обсягів банківського кредитування й, відповідно, пропозиції грошей банками. Він здатний оперативно регулювати ставку банківського відсотка й ділову активність.

Зміна облікової ставки центральним банком, по якій він надає кредити комерційним банкам, здорожуючи або здешевлюючи ці кредити, прямо впливає на ставку відсотка комерційних банків. Підвищення облікової ставки приводить до скорочення можливостей комерційних банків одержати кредити в центральному банку й, відповідно, до збільшення ними своєї ставки відсотка по кредитах. Зниження облікової ставки призводить до зниження ставки відсотка комерційними банками й збільшенню пропозиції грошей ними.

Крім перерахованих вище основних інструментів регулювання грошової маси, слід згадати ще два: покупку й продаж іноземної валюти, а також емісію банкнот.

Покупка іноземної валюти приводить до росту активів центрального банку й збільшенню грошової бази й, відповідно, росту пропозиції грошей. Продаж іноземної валюти з метою підтримки курсу національної валюти приводить до скорочення грошової бази й зменшенню пропозиції грошей.

Емісія банкнот центральним банком також є регулятором обсягу грошової маси в країні. Надлишкова емісія для покриття дефіциту державного бюджету в умовах скорочення обсягів виробництва неминуче приводить до інфляційного росту цін.

Існує можливість проведення двох типів кредитно-грошової політики:

політика «дешевих» грошей у період спаду виробництва. Ціль політики:

скорочення безробіття й збільшення реального національного продукту. Заходи політики: центральний банк купує облігації державної позики у комерційних банків, знижує норматив обов'язкового резервування депозитів і дисконтну ставку (ставку рефінансування). Результати політики: грошова пропозиція зростає. Процентна ставка по кредитах зменшується, інвестиції зростають. Реальний національний продукт збільшується, безробіття знижується;

політика «дорогих» грошей у період підйому. Ціль політики: запобігання інфляції й зменшення масштабів наступного за підйомом спаду виробництва. Заходи політики: центральний банк збільшує продаж облігацій державної позики, збільшує норматив обов'язкового резервування депозитів і дисконтну ставку відсотка (ставку рефінансування). Результати політики: пропозиція грошей скорочується, ставка відсотка збільшується, інвестиції збільшуються, темп росту цін зменшуються.

Крім того, існує монетарне правило, згідно з яким грошова маса повинна збільшуватися тим же темпом, що й реальний обсяг національного виробництва, тобто грошова пропозиція повинна стійко зростати на п-% щорічно. Тим самим усувається сама причина нестабільності - разові й непередбачені по ефекту заходи кредитно-грошової політики.

19.3.