Класична школа політичної економії. Фізіократизм.

Розвиток промисловості в умовах прогресуючого поділу праці, перетворення найманої праці на самостійний фактор виробництва сприяють розширенню сфери ринкових відносин. Державні регламентації економіки з необхідної передумови її функціонування перетворюються на чинник гальмування економічного зростання.

Класична школа орієнтується у цій економічній ситуації на переважне вивчення сфери виробництва і взаємодії основних чинників виробництва, створюючи нову концепцію економічного зростання. В її основі лежить ототожнення багатства вже не з дорогоцінними металами, а з накопиченим капіталом, із залученими до господарського обігу природними ресурсами, з працьовитим і працездатним населенням. Зростання багатства пропорційне зростанню кількості і якості факторів виробництва, що перебувають в приватній власності і з'єднуються за допомогою ринкових відносин. Економічне завдання зводиться до пошуку шляхів множення факторів, які використовуються, і оптимальних способів їх з'єднання. Переглядається роль держави у вирішенні економічного завдання.

Класична школа поклала початок розробці практично всіх напрямів економічного знання на мікро- та макрорівні. Але головне її значення полягало у спробах вперше дати цілісне оформлення накопиченому обсягу економічних знань, створити єдину систему політичної економії. Обов'язковою умовою досягнення цієї мети була розробка методології та методики економічного аналізу, створення апарату економічної науки.

Першим представником класичної школи став англійський економіст Вільям Петті (1623-1687), вчення якого містить постановку ключових проблем класичної ніколи.

Основними формами доходів Петті вважає ренту (різниця між цінністю продукту і витратами на його виробництво) і заробітну плату (ціна праці робітника). З вченням про доходи пов'язане поняття ціни землі. Петті виходить з того, що покупець остільки набуває землю, оскільки вона здатна приносити дохід. Таким чином, Петті розглядає ціну землі - найважливішого чинника виробництва як величину, похідну від доходу, принесеного власнику цим фактором. Тим самим передбачається один з методологічних постулатів сучасної економічної науки. Розвиток суспільства, за Петті, підпорядковується об'єктивним економічним законам, які є вічними і природними. Цей висновок був згодом сприйнятий усіма представниками класичної школи. Але, при всій його прогресивності, трактування економічних законів як вічних зумовила метафізичність досліджень класичної школи, відсутність історичного погляду на економічні явища.

Теоретичною базою для створення французького варіанту класичної ніколи, що відобразив специфіку економічного розвитку Франції, стали роботи П'єра Лепезана де Буагільбера (1646-1714), серед яких найбільш значущою є „Детальний опис становища Франції" (1695).

Головним об'єктом економічних досліджень Буагільбера постала проблема ціноутворення. Від приватного питання про необхідність скасування державної регламентації цін на зерно Буагільбер приходить до постановки загальнотеоретичної проблеми закономірностей ціноутворення. Ціноутворення, на думку Буагільбера, має відбуватися стихійно, в умовах свободи конкуренції.

рівень і тенденції споживчого попиту, не перешкоджаючи безперебійній реалізації продуктів. І, нарешті, гроші при такій системі ціноутворення будуть лише засобом обслуговування платіжного обороту. Трактування ціноутворення Буагільбером було першим наближенням до теорії цін в ринковій економіці, першою спробою з'ясування закономірностей взаємодії попиту і пропозиції

Розвиток класичної школи у Франції було продовжено в роботах представників фізіократизму (від грец. phusis - природа, kratos - влада), що відображало їх основну ідею про провідну роль сільського господарства в економічному розвитку країни. Основоположником фізіократизму став доктор Франсуа Кене (1694-1774), який застосував до аналізу економіки логічність і точність природничих наук.

Роль вихідного початку в економічній концепції Кене відіграло філософське вчення про природний хід речей, природою встановлений громадський порядок. У суспільному виробництві панують природні, об'єктивні економічні закони, які регулюють відтворення і розподіл суспільних благ. Принцип повної економічної свободи виражається відомою формулою «laissez faire, laissez passer», що стала символом економічного лібералізму і в перекладі означає "нехай все йде так, як йде". Економічні рішення приймають суб'єкти господарювання, прагнучи знайти найкраще застосування належним їм ресурсів. Роль держави в такому суспільстві зводиться до встановлення норм оподаткування, охорони життя та майна громадян. Концепція природного порядку стала теоретичною основою критики меркантилістської доктрини.

У пошуках джерела справжнього багатства фізіократи звертаються до сфери матеріального виробництва і, перш за все, - до сільського господарства, переважно до землеробського виробництва.

Вчення про чистий продукт стало основою соціального структурування суспільства теоретиками фізіократизму, які виділили три класи громадян: продуктивний (землероби, які створюють чистий продукт), власників (одержувачі доходу від використання землі) і безплідний (громадяни, зайняті іншими видами праці, які не створюють чистий продукт). На цій основі Кене було створено найзначніший твір фізіократизму - „Економічна таблиця" (1758), яка присвячена дослідженню реалізації сукупного суспільного продукту країни за допомогою процесу обігу між трьома основними класами суспільства. Повна реалізація виробленого країною продукту становить обов'язкову передумову подальшого відновлення відтворювального процесу.

Вершиною класичної школи справедливо вважається економічне вчення шотландського економіста Адама Сміта (1723-1790), викладене в ..Дослідженнях про природу і причини багатства народів" (1776), де значного розвитку набув метод логічної абстракції, за допомогою якого Сміт робить першу спробу створення системи економічних категорій. Це зумовлює звернення Сміта до пошуку загальної основи зрівнювання обмінюваних товарів. Первинним для Сміта стає визначення цінності продуктів кількістю праці, витраченої на їх виробництво, відповідно до якого вони обмінюються на ринку. Це визначається в економічній теорії як трудова теорія вартості.

Однак з точки зору цієї теорії Сміїу не вдалося пояснити обмін, що відбувається між капіталом і найманою працею.

У розвиненому товарному виробництві на ринку один одному протистоять власники різних факторів виробництва (праці, капіталу та землі). Все створюється працею, як стверджує трудова теорія вартості, але створений продукт ділиться між власниками факторів виробництва. При цьому порушується принцип еквівалентності обміну, оскільки безпосередньому виробникові належить лише частина створеного його працею продукту. Тому Сміт робить висновок про відповідність трудової теорії лише умовам "первісного" суспільства, маючи на увазі доіндустріальні стадії виробництва.

Для умов найманої праці Сміт конструює іншу теорію вартості, згідно з якою вартість визначається тією кількістю праці, яку можна купити, обміняти на вироблений продукт. Вартість товару складається з доходів, які отримують власники факторів виробництва в ході реалізації зробленого товару. Заробітна плата, прибуток і рента (зміст яких досліджено в «Багатстві народів») є, за Смітом, трьома початковими джерелами всякого доходу. Всі інші види доходів (у тому числі позичковий відсоток) Сміт вважає похідними. Ця концепція вартості була модифікована пізніше французьким економістом Ж. Б. Сеєм (1767-1832) у теорію трьох факторів виробництва (праця, капітал і земля). Поява двох теорій вартості є наслідком розгляду Смітом вартості як конкретно - історичної категорії, зміст якої змінюється залежно від способу організації суспільного виробництва.

Для роботи Сміта характерним є звернення до дослідження розподілу праці у взаємозв'язку з природою продуктивної праці та зростанням суспільного багатства. Його вчення містить всебічний аналіз практично всіх категорій політичної економії, але особливе значення мав аналіз "природного порядку" як способу організації суспільного відтворення, регульованого "невидимою рукою" ринку, рушійною силою якого є діяльність "економічної людини", що переслідує "корисливий інтерес". Держава в системі Сміта охороняє громадський порядок, забезпечує доступ до факторів виробництва і регулює систему оподаткування, але не є економічним агентом.

Аналіз ключової для розвитку політичної економії проблеми вартості вироблених продуктів став найважливішим для економічного вчення англійського економіста Давида Рікардо (1772-1823). Багатство суспільства, за Рікардо, створюється у сфері виробництва і

втілюється у його продуктах. Не ставлячи під сумнів структуру основних видів доходів, запропоновану А. Смітом, Рікардо бачить завдання політичної економії в обґрунтуванні такого розподілу доходів, яке максимально стимулювало б розвиток виробництва.

Вихідним положенням системи Рікардо стала однофакторна трудова теорія вартості, що визначає основним її джерелом витрати праці. Рікардо зробив спробу послідовного застосування цієї теоретичної концепції до аналізу всіх явищ сучасної йому економічної реальності, що, однак, не дозволило йому розв’язати поставлену Смітом проблему обміну між працею і капіталом. З позиції однофакторної теорії вартості Рікардо не зміг пояснити і утворення прибутку. За логікою цієї теорії, величина прибутку повинна визначатися кількістю праці, витраченої на виробництво продуктів, тобто, кількістю зайнятих робітників чи фондом заробітної плати. Проте в реальності величина прибутку регулюється розмірами всього застосовуваного капіталу. Однак в умовах досконалої конкуренції норма прибутку зрівнюється для однакових капіталів у різних галузях виробництва. Рікардо не вдалося поєднати теорію трудової вартості як основу його вчення з теорією середнього прибутку - рівного прибутку на рівновеликі капітали в різних галузях виробництва, тенденція до утворення якого притаманна економічній системі вільної конкуренції.

У вченні Рікардо важливими є концепція диференційної ренти і кількісна теорію грошей як основа аналізу ціноутворення. В галузі міжнародних відносин Рікардо запропонував теорію порівняльних переваг, яка поклала початок розвитку теорій двосторонніх міжнародних економічних відносин.

Важливим етапом в еволюції класичної школи стала поява роботи англійського економіста Джона Стюарта Мілля (1806-1873) „Основи політичної економії і деякі аспекти їх застосування до соціальної філософії” (1848), в якій було здійснено спробу погодження основних концепцій XIX століття і подолано існуючу асиметрію економічного знання.

Для роботи Мілля характерний розвиток методології економічних досліджень і властивого класикам постулату про універсальність економічних законів. Підкреслюючи в той же час динамічність, мінливість економічної реальності, Мілль вперше застосовує в економічному аналізі поняття статики та динаміки. Проте найбільш значною є теза про відносну незалежність законів виробництва і законів розподілу. І якщо перші задані об'єктивною економічною реальністю, то останні диференціюються в залежності від суспільних пріоритетів і підвладні системі економічної політики. Мілль пропонує низку соціальних реформ', обмеження суспільної нерівності через вдосконалення законодавчої бази; введення земельного податку та соціалізації земельної ренти; перехід від системи найманої праці до кооперативної асоціації, розширення соціальних функцій держави. Класична школа, що заклала основи системного економічного знання, відіграла

визначальну роль у становленні політичної економії. Серед найважливіших її положень виділяються такі:

• теза про об'єктивність економічних законів і категорій, сформульованих представниками класичної школи та поширених ними на аналіз економічних систем різних країн;

• певна метафізичність класичної шкали, відсутність історичного підходу до аналізу економічних явищ і розгляд системи вільної конкуренції як незмінних умов функціонування господарюючих суб'єктів;

• буття як господарюючий суб'єкт "економічної людини", яка стурбована реалізацією свого корисливого інтересу і діє в умовах повної інформованості про динаміку економічної кон'юнктури. Раціональність економічної поведінки господарюючих суб'єктів визначалася ступенем реалізації його економічного інтересу;

• здійснення спроб системного аналізу економіки вільної конкуренції, які вперше виявили характерні риси цього типу економічної системи: вільний доступ до всіх видів економічних ресурсів та їх вільний рух, свобода виробника та споживчого вибору, розвиток підприємницької ініціативи, розсіювання економічної влади, обмежена роль держави в економіці.

1.3.