Економічна політика і економічне зростання.
Як вже зазначалось, економічне зростання - складний і багатофакторний процес. Особливе місце серед численних факторів посідають різноманітні засоби активізації рушійних сил, пожвавлення джерел, підвищення ефективності ресурсів зростання за рахунок методів, інструментів, форм і важелів економічної політики, тобто регулювання динамічних процесів, зокрема державою (у процесі реалізації економічної політики).
Спираючись на категоріальний апарат теорії державного регулювання, слід зазначити, що процеси економічної динаміки, зокрема економічного зростання, виступають об’єктами регулювання. Основою механізму регулювання є державна економічна політика, інструментами - конкретні форми політики (бюджетна, податкова, кредитно-грошова, науково-технічна, інвестиційна, зовнішньоекономічна, антикризова, антимонопольна, соціальна, приватизаційна, амортизаційна, валютна, митна, стабілізаційна, структурна та ін.). Кожна з конкретних форм політики реалізується за допомогою певних важелів (в бюджетній політиці такими є державні витрати, субсидії, субвенції, дотації та ін.; в податковій - податки, ставки оподаткування, податкові пільги, кредити і „канікули”; в кредитно-грошовій - депозитні і кредитні ставки відсотків, ліміт кредитування, облікова ставка і ставка рефінансування, норма обов’язкового резервування, купівля-продаж цінних паперів та ін.; в інвестиційній - інвестиції в їх певному обсязі і структурі та т.ін). Реалізація політики може здійснюватись адміністративними, правовими, економічними, прямими та непрямими, селективними і не селективними методами [8, С.48- 71].
Питання про можливість, доцільність і вибір засобів регулювання процесів економічного зростання - одне з центральних і найбільш дискусійних і в теорії і в політиці. Домінуючі підходи щодо вирішення питання (від „мінімального державного втручання в економіку” до „вирішальної ролі держави в забезпеченні економічного зростання”) протягом декількох десятиліть змінювали один одного, а разом з ними радикально змінювалась і стратегія багатьох країн.
Так, в 1950-1960-і рр. уряди більшості країн світу при проведенні своєї політики виходили з вирішальної ролі держави в забезпеченні ефективного зростання і розвитку економіки. Після боргових криз 1980-х рр. ця концепція була піддана жорсткій критиці, і на перший план вийшла точка зору, згідно якої держава повинна мінімально втручатися в економіку, а саме: забезпечувати права власності, проводити відповідну монетарну політику, представляти певний мінімум соціальних гарантій і частково фінансувати інфраструктуру, але при цьому відмовитись від спроб стимулювати економічне зростання за допомогою субсидій, пільгових кредитів, державних вкладень у виробництво тощо. Такий підхід превалював і при розробці інституціональних реформ в латиноамериканських і африканських країнах, а також в стратегіях переходу до ринку в колишніх соціалістичних країнах наприкінці 1980 - початку 1990 рр. В середині 1990 рр. домінуючі погляди знову стали змінюватись. Цього разу зусилля теоретиків та практиків було спрямовано на пошуки «розумної середньої позиції». Саме ця ідея переважає в останні роки в світовій економічній теорії та практиці регулювання динамічних процесів.В залежності від характеру впливу на динаміку (зростання) економічної системи можна виділити два напрями економічної політики: стабілізаційну і структурну.
В рамках стабілізаційної політики вирішується завдання згладжування коливань об’ємів виробництва в економіці: використовувані заходи можуть спрямовуватись як проти спаду виробництва, так і проти надмірного зростання і «перегріву» економіки. Стабілізаційна політика являє собою державну політику щодо підтримки реальних об’ємів виробництва і зайнятості на природньому рівні, тобто на рівні, близькому до потенційного (у стані довготривалої рівноваги в економіці) [9, с. 10]. Важливим номінальним показником, утримання якого на низькому рівні є завданням стабілізаційної політики, виступає темп інфляції. Завдання вирішується за допомогою важелів фінансової стабілізації (бюджетно-податкової та грошово-кредитної політики).
Світова практика свідчить, що спроби здійснити фінансову стабілізацію без одночасного проведення виваженої структурної (промислової) політики не приносить позитивних результатів.Структурну політику доцільно розглядати в двох аспектах. По-перше, це формування відповідної структури економіки, ринку як умови більш раціонального
використання ресурсів. Це стосується створення конкурентного середовища, скорочення неефективних витрат. В якості короткострокових та середньострокових завдань структурних зрушень виділяють також податкову реформу; реформу фінансових ринків як основного механізму мобілізації вільних грошових ресурсів (заощаджень) та їх подальшого ефективного розподілу (реформа банківської системи, розвиток фондового ринку); регулювання ринку праці; реформу державного сектору та ін. По-друге, під структурною політикою розуміють власне промисловоу політику, тобто вплив держави на галузеву структуру економіки з метою стимулювання розвитку виробництв і галузей, що визначають науково-технічний прогрес; вирішення регіональних проблем; підтримка малого та середнього бізнесу; захист вітчизняних виробників та ін. В цьому випадку держава за допомогою цілеспрямованих заходів намагається розвивати конкурентоспроможні галузі при природному відмиранні застарілих виробництв.
Аналіз конкретних, використовуваних на практиці, засобів активізації рушійних сил, пожвавлення джерел, підвищення ефективності ресурсів економічного зростання, які переважають в різних регіонах світу, дозволяє стверджувати, що найбільш застосовуваними серед них є: державне стимулювання наукових досліджень і технічного прогресу, раціоналізація державних витрат, зниження податків, припинення підтримки неефективного бізнесу, боротьба з корупцією і злочинністю [10, с. 107].
Ефективність державної економічної політики щодо регулювання економічного зростання та дієздатність певних її заходів, значною мірою залежать від особливостей історичного етапу розвитку країни (рівня або стадії).