СПРОБА СУЧАСНОГО ВИЗНАЧЕННЯ СУТНОСТИ ФІЛОСОФІЇ Й. ГЕССЕНА В ЙОГО ПОСІБНИКУ ФІЛОСОФІЇ « LEHRBUCH DER PHIL0S0PHIE »
В тритомному виданні згаданого посібника, що охоплює в першому томі « Вчення про науки» (Wissenschaftlehre), в другому « Вчення про вартості » (Wertlehre), в третьому « Вчення про дійсність » (Wirklichkeitslehre), — вже сам поділ насуває деякі думки про сутність філософії.
Автор у широкому вступі (90 сторінка) намагається визначити поняття філософії, виходячи із цих же самих вихідних позицій, що й М. Шлемкевич. Читаємо в Гессена : «Як вчення про науки, філософія має за найближче завдання зайнятись передусім собою». « Теж і філософія хоче бути наукою ». Тому « вчення про науки » починається « філософією філософії », тобто « філософічним зглибленням » (« Ег- griindung ») філософії, виясненням її сутности. 7)Замірене Гессеном «зглиблення філософії» з метою відкрити її сутність йде цим же шляхом, що його вибрав М. Шлемкевич. « Щоби дійти до дорівняного визначення сутности філософії, слід перейти від визначень понять філософії поодинокими філософами до історичного фактичного стану самої філософії ». 8) У М. Шлемкевича читаємо : « спроба визначення філософії спиратиметься на двох засновках... 1) що філософія це факт... 2) але не якийсь скам’янілий факт, вона перебуває в розвитку, в кожному разі вона є історичною дійсністю » (стор. 89 пр. — підкреслення наше). « Тому треба визначити поняття філософії з історичних даних 9). Ціла різниця у виконанні однакового заміру : Шлем-
7) Dr. Johannes Hessen, Lehrbuch der Philosophie, Munchen, 1947., T. I., стор. 15.
8) W. Dilthey, Das Wessen der Philosophie, Leipzig, 1921., стор. 2.
9) Праця M. Шлемкевича, стор. 89.
кевич спирається на основній аналізі цілої низки визначень модерних філософів та на систематизації цих визначень, — Гессен обмежується до зіставлення і порівняння деяких довільно обраних визначень філософії « великими » філософами минувшини і теперішньости, щодо їх репрезентативности не може бути сумнівів.
Вони дібрані однак так, що на погляд дуже великі розходження поміж ними не виключають існування формальних подібностей, що допускають спільне визначення. Наприклад схоластик Альбертус Маґнус вважає, що предметом філософії є (чи принаймні може бути) «усе, що його можна знанням охопити » (« Quid est scibile »). В іронічній парафразі формульовано інколи це визначення « знання про все пізнавальне і дещо інше » (« de omnibus scibilibus et quibusdam aliis »). Геґель вважав філософію за « науку про абсолют » (безумовне буття, що «є через себе і що його розуміється із нього самого»), — Вундт «за загальну науку, що має поєднати загальні пізнання поодиноких наук у несуперечливій синтезі », — Віндельбанд за « критичну науку про загально зобов’язуючі вартості », — а Арістотель за « cognitio ex principiis », « пізнання із праоснов ». Розходження між визначеннями прямо вражають. Проте, за Гессеном « можна, не зважаючи на всі змістові різниці завважити деякі спільні формальні сутні риски » (Wesensziige), що їх мають подані дефініції (як і багато інших тут ненаведених). До цих спільних рис треба (за Гессеном) передовсім зарахувати 1) неемпіричний, розумовий, раціональний, навіть спекулятивний 10) характер філософічного пізнання. Далі 2) філософічні системи визначаються своєю « всеохоплюючою скерованістю» (« allumfassende Intention »). Та ця скерованість не унапрямлена на цей чи інший предмет пізнання зокрема, але на загал, сукупність предметів пізнання (« Gesamtheit der Erkentnisgegenstande »), отже на тотальність речей, чи точніше предметів пізнання (« Totalitat der Dinge » 11). 3) Філософія будучи тотальним пізнанням е «універсальною наукою», при чому під універсальністю розуміється згідно із етимологією слова « uno-versum» скерованість пізнання, його зверненість (інтенціональність) на загал предметів пізнання і їх одність (uni-tas від unus), отже тим самим їх суцільність, « ціло- купність ».Та вище розглянена « універсальність « філософії, це прик- метність, що торкається її змісту, а не тільки форми пізнання, як, напр., попередньо згадана «раціональність» чи властивість
10) Спекулятивним пізнанням називаємо сперте на міркуванні пізнання, що переходить межі можливого досвіду.
11) J. Hessen, op. cit., стор. 22.
«спекулятивности», ще не вистачає для її характеристики : філософія е не тільки універсальним, отже загально тотальним знанням, що охоплює « усуцільненість загальности », в розумінні (загалу предметів пізнання), — вона не тільки унапрямлена на суцільну широчінь пізнання, але й вникає теж і у її найглибшу глибінь, досягає коріння речей, хоче тим самим бути докорінним (« radix» — корінь), радикальним пізнанням. Вона намагається пізнати тотальність буття із праоснов буття, шукає у своїй універсальності за підвалинами буття, що нагадує арістотелівську дефініцію філософії : « cognitio ex principiis », « пізнання із праоснов », пізнання цього що найвнутрішніше у світі, « що світ у нутрі об’єднує », « was die Welt im Innern zusammenhalt» 12).
Визначення філософії як « радикального », докорінного знання вимагає ще дальшого доповнення. Загал предметів пізнання творить цілісно-тотальне і докорінно-радикальне у філософії пізнаване «універсум». На це універсум, коли йому ближче приглянутись, складаються два засяги (« Bereiche ») : універсум, назверхне універсум, в часі і просторі розтяжна дійсність, — назверхній світ, космос, — та внутрішній світ, мікрокосмос переживань, почуттів, хотінь, думок, внутрішній світ духу, внутрішнє універсум — згідно із словами Ґете : « Im Innern ist ein Uni- versum auch». Цей внутрішній світ, це одночасно світ ідей і вартостей, вартостей правди, добра, краси, святости. Саме це внутрішнє універсум у філософічних творах набирає найчастіше значення ядра дійсности. Наскільки думка філософа звертається саме на це внутрішнє «універсум» думок, ідей, почуттів, скеровуючись на власне нутро філософа, філософія набирає аспекту самопризадуми духу над духом, самооглядання і самопізнання духу. Як універсальне пізнання — філософія, однак охоплює і засяг назверхнього універсум, та бувши самоогляданням і самопізнанням духу (« Selbstanschauung des Geistes ») є одночасно розгляданням і пізнанням світу і універсум, позадухової (екстра- ментальної) дійсности.
Оце розглянення унапрямлень філософічного пізнання наближує нас до її визначення та водночас дозволяє нам простежити внутрішню складність розчленування філософії на її поодинокі, але між собою тісно пов’язані ділянки. Самопри- задума духу над собою відслонює в ньому 1) теоретичну і 2) практичну дію і поведінку. Філософічна рефлексія над теоретичною дією нашого духу, це « пізнання нашого пізнавання », це призадума над його родами, способами (модальностями) і передовсім над його межами (це за грецьким терміном «гносело-
12) Наведення із « Фавста » Ґете.
гія », від « гносіс » — пізнавання), або інакше « теорія пізнання », інколи (за Кантом) «критика пізнання». Тоді, коли філософія замість розглядати функцію пізнавання, в її загальності розглядає поодинокі науки, щодо їх елементів і метод, вона перетворюється в т. зв. епістемологію (від грецького слова « епістеме »
— наука), отже « в науку про науки ».
Коли знову йдеться про філософічну рефлексію над практичною поведінкою людини, яка торкається різних цілей людської дії, тобто вартостей, що їх хочемо нашою дією здійснити, — найчастіше вартостей «пожиточности », але й етичних вартостей, морального добра, чи релігійних вартостей побожности, святости, чи вартостей естетичних (краси, величі, понадности)
— тоді філософія стає « аксіологією» (від грецького слова « аксіос » — гідний, вартісний).
Скеровуючи своє пізнання на «буття в собі», «буття як таке » назверхнього і внутрішнього « універсум », філософія стає в свою чергу вченням про буття, онтологією («то он» — по грецьки — «те що є »), вченням, що розглядає головне т. зв. категорії, такі найзагальніші форми буття як, напр., час, простір, причиновість, взаємодію. Коли філософія намагається вникнути в недоступну для досвіду суть буття, в позаявищні праоснови буття, — вона йменується метафізикою. З комплексу проблем онтології і метафізики виділяється коло проблем, що його творять: найнедосяжніші питання буття як питання про Бога, призначення людини і найглибший сенс історії людства та сутність космосу, назверхнього універсум. Ці проблеми виявляють тенденцію викристалізовуватись в системах філософії як суцільних світоглядах 13) (« Weltanschauungslehren »), що можуть охоплювати собою філософічну агітропологію, тобто вчення про цілість людини в стосунку до цілости світу, космологію (або філософію природи), вчення про сутність космосу як назверхнього універсум, — врешті (філософічну) теологію, вчення про Бога як творця космосу і людини. Подана далі схема дозволить читачеві праці М. Шлемкевича вміщувати поодинокі аспекти і проблеми його міркувань в наміченій нами перспективі завдань філософії, визначуючи їх « логічне місце » в цілості схеми, що для розуміння філософічного твору вельми корисне. Для належної інтерпретації твору М. Шлемкевича не досить однак схему оглянути, треба її ще зрозуміти і засвоїти.
13) Світогляд можна б якнайкоротше визначити як суцільність поглЯ' дів на світ — універсум.
СХЕМА РОЗЧЛЕНУВАННЯ УНАПРЯМЛЕНЬ ФІЛОСОФІЇ НА ОСНОВІ ПОГЛЯДІВ Й. ГЕССЕНА.
А) Філософія як «самооглядання духу». (Ідеальна філософія).
I. Вчення про науку в розумінні наукового пізнання, поетика (від грецького слова « ноезіс » — пізнання) (Wissenschaftlehre).
1) Логіка (наука про правила, норми мислення).
2) Теорія пізнання (« Критика пізнання » в Канта), гносеологія.
3) Епістемологія (« наука про науки »), вчення про методи і елементи наук 14).
II. Вчення про вартості: Аксіологія (Wertlehre).
1) Етика (вчення про вартості морального добра).
2) Естетика (вчення про вартості краси, величі, понадности) (Anmut).
3) Філософія релігії (вчення про « Святе »).
Б) Філософія як світогляд (Реальна філософія).
III. Вчення про дійсність (« Wirklichkeitslehre »).
1) Онтологія (вчення про « модальності », «категорії», загальні форми буття).
2) Метафізика (вчення про «позаявищну », [трансфеноменальну] сутність буття).
3) Вчення про філософічний світогляд («Weltanschauung- lehre»). Воно охоплює : а) філософічну антропологію, б) космологію, в) філософічну теологію.
Ясно, що попередньо подана схема являє собою тільки ідеальне відображення впорядкованости ділянок філософії, яка
14) Гессен не відрізнюе епістемології від гносеології. З огляду на далекосяжний і самостійний розвиток епістемології в останніх часах, слід її, за нашим поглядом, розглядати окремо.
фактично в ніякій системі філософії не є вповні здійснена. На ділі різні розчленування філософії, заступлені зовсім не рівною мірою в поодиноких філософічних системах, та далеко не завжди, (напр., онтологія, метафізика і вчення про світогляд), виразно від себе відділені. Навіть основні познаки філософії (універсальність і докорінність) не мусять бути здійснені в кожному філософічному творі. Наведений Гессеном філософ Ґеорґ Зім- мель, наприклад, так пише про скерованість філософічного універсального пізнання на цілість буття : « філософ не мусить само собою завжди говорити про цілість, (щоб докладніше «виразитися » цього цілком не може), але яке б спеціальне питання логіки, моралі, естетики, релігії він не заторкував, він це робить як філософ тільки тоді, якщо у цьому живе відношення до ці- лости буття » 15). Цю ж думку висловлює Ніцше своєю поетичною мовою : « філософ намагається у собі відчути суцільний тон всесвіту і висловити його поняттями » 16).
Коли йдеться про коротке і зв’язке визначення філософії можна за Гессеном навести такі два формулювання : « філософія є знанням, що намагається пізнати із праоснов, тобто принципів буття»), (« aus letzten Griinden «) тотальність буття», — та, — «філософія є універсальним знанням 17), спертим на пізнанні праоснов буття, що здійснюється в самопізнанні духу і світоглядовому пізнанні світу » (« sich in Selbstanschauung und Weltanschauung vollzieht»).
Саме завершене, дуже тільки обрисове обговорення цілости проблематики визначення поняття філософії М. Шлемкевича, що згідно із сучасною «теорією цілости» (Ganzheitstheorie) повинно було попереджати розгляд її частин, — як теж і вгля- нення в сучасний стан проблеми визначення філософії, дозволяють розглядати у дальшому наше «Введення» прямо як пояснювальний і доповнювальний коментар.
Читач, прочитуючи уперед поодинокі розділи твору М. Шлемкевича, та відтак ті частини « Введення », що до них мають відношення, їх частково вияснюють чи доповнюють, — сподіємося, — глибше вникне в розуміння тексту праці М. Шлемкевича та всесторонніше охопить різні аспекти її філософічної проблематики.
15) Georg Simmel, Hauptprobleme der Philosophie, Leipzig, 1912, стор. 12.
16) J. Hessen, op. cit., стор. 22.
17) На нашу гадку, як теж на думку М. Шлемкевича, тільки частково можна вважати філософію за науку в стислому розумінні, тому вживаємо терміну « знання ».