ПРОБЛЕМАТИКА ФІЛОСОФІЇ ЯК СУКУПНОСТІ НАУК
а) ПРОБЛЕМИ ЗЛИТТЯ ФІЛОСОФІЇ З НАУКАМИ
Побіч щойно обговореної групи мислителів, що для їх поняття філософії як творчої синтези світоглядів характеристичною познакою е познака гіпотетичности (Фехнер, Паульсен, Вундт, Кюльпе), треба за Шлемкевичем поставити другу їх групу.
Для цієї групи — як висловлюється автор — « філософія може злитися з наукою взагалі ». Йдеться у цьому « злитті » про подвійну можливість. Це «злиття» може визначити завдання філософії в ролі якогось чинника об’єднання, чи принаймні чинника підсумування самих тільки загальних, і остаточних досягнень поодиноких наук, у формі їх у систематизування (А. Конт) чи синтези (Г. Спенсер). Тоді довершується « злиття наук » на їх « верхах », — у філософи (не із філософією), бо в протилежності до філософії як наукового світогляду, — філософія у цьому концепційному розумінні принципово не мас ніякого окремого предмета й тим самим жадного додаткового завдання, напр., як попередньо « філософія як науковий світогляд », — погодити у світогляді « досягнення науки » з « потребами серця ». Друга можливість злиття філософії із науками лежить у площині підвалин наук. Філософія в цьому випадку за словами наведеного М. Шлемкевичем його віденського професора, одного із засновників напрямку « віденської школи » « неопозитівістів », Моріца Шліка 102), — не є самостійною наукою, що її треба б поставити поруч або понад окремими науками, — але її елементи перебувають в усіх науках, як їх справжня душа і науки взагалі аж силою філософії стають науками. Філософія в такому розумінні стає «загальною теорією наукового пізнання», — як пише М. Шлемкевич (питання чи загальною ? — завва- ження наше). Сьогодні після усіх надбань неопозитивістичної102) Гл. пояси. 89.
школи, що групується довкола Рудольфа Карнапа 103), для прихильників цього напрямку філософії предметом дослідження е «структура емпіричного досвіду », справді основно дані елементи досвіду, за які Карнап вважає напр., « елементарні переживання », (а не як за часів М.
Шлемкевича, — Мах, — поодинокі групи відчуттів). За Карнапом « неподільні цілості пережитого » (в сенсі « усвідомленого в одному менті » є першими вихідними точками, з яких зроджується та на яких будується емпіричне знання, що його неопозитивісти вважають єдиним джерелом пізнання, непохитною основою наук.За Карнапом до предметів філософії належать теж і « основні стосунки », між « основними переживаннями », в розумінні різнорідних елементарних змістів нашої свідомости не тільки відчуттів, як у Маха, — передусім єдина для пояснення структур емпіричного пізнання (Grundrelationen), обрана ним « реляція подібности », що дозволяє з різних « елементарних переживань » творити « кола подібностей », які творять своєю чергою побудовані на них « структури емпіричного пізнання » і дозволяють створити теорію «конституювання понять», і що за тим йде «логічної побудови світу» (заголовок головного твору Карнапа) 104). З огляду на те, що при розбудові своїх поглядів Карнап притягав до вияснень дуже складну систему сучасної логістики (розгорненої і доповненої математично-символічної логіки, не можемо далі слідкувати за його міркуваннями). Пригадаємо натомість обставину, що цей дальший, неузгляднений вже М. Шлем- кевичем розвиток неопозитивізму, чи іманентного позитивізму («іманентного » в тому розумінні, що його вихідну базу творять безпосередньо дані нашій свідомості, даності «елементарного переживання » — але не тільки відчуття як в Маха) — починається « емпіріокритицизмом », отже, що можна його вже етимологічно віднести до критики емпіричного пізнання Авенаріюса 105). Авенаріюс як і Мах висувають домагання обмежити науку до можливо докладного і економічного (ощадного у творенні і вживанні наукових понять) опису цього, що нам (в досвіді) безпосередньо дане 106), відкидаючи принципово все « метафізичне ». Підсумовуючи дотепер сказане про проблему злиття тієї постаті філософії, що — за ПІлемкевичем —■ є загальною теорією науко-
103) R. Carnap, нім. філософ (1891-1970) основний твір : « Логічна побудова світу — спроба теорії творення (Konstitution) понять», своїм заголовком характеризує напрямок своєї філософічної думки.
104) Гл. попереднє пояснення : Р. Карнап.
105) R. Avenarius, 1843-1896, нім. філософ, головний твір : Kritik der reinen Erfahrung, (Критика чистого досвіду. Гл. пояси. 103).
106) W. Stegmiiller, op. cit., стор. 362.
вого пізнання, із науками, можемо сьогодні, беручи до уваги поступи філософічної думки, після появи праці М. Шлемкевича, сказати, що шлемкевичівське поняття філософії у її другій постаті (« загальної критики наукового пізнання — в особливості розгляду елементарних даностей наук ») — е тотожне з сучасним поняттям т. зв. епістемології (гл. схему Гессена, стор. 183 « Введення »).
б) РОЗГЛЯД ЕЛЕМЕНТАРНИХ ДАНОСТЕЙ НАУК ЯК
ПРЕДМЕТ ЕПІСТЕМОЛОГІЇ У СВІТЛІ її ЗАГАЛЬНОЇ ХА-
РАКТРИСТИКИ
Епістемологія є новим модерним явищем теорії пізнання, від якої вже відрізняється, бо вона є « філософією наук» (а не теорією пізнання взагалі), тобто у своїй сутності критичним вивчанням основ, принципів, гіпотез і результатів різнорідних, окремих наук, з метою визначення їх логічного (не психологічного) походження, («origine»), їх вартости і їх об’єктивного засягу (за Ляляндом : « portee objective ») 107).
Треба отже відрізнити епістемологію від теорії пізнання, хоч епістемологія є для теорії пізнання вступом і необхідною помічницею, бо « досліджує пізнання в подробицях (a posteriori), радше в різнорідності наук і предметів як в єдності духу » 108). До цих останніх завважень Лялянда деяке спростовання, а саме що епістемологія як філософія науки, а не поодиноких наук, має однак теж познаку загальности, бо вона намагається охопити і взаємно пов’язати епістемологічні досліди усіх наук розглядом спільних різним наукам елементів, «елементарних даностей усякого досвіду», що від них починається щойно розбудова різнорідности наук.
У предтечі сучасного неопозитивізму, Ернеста Маха як у найвизначнішого сучасного представника Карнапа, виявляється ця тенденція до узагальнення епістемології визначенням таких фундаментальних даностей наукових дослідів, які б уможливлювали пов’язаність наук поміж собою.
Мах приймає за такі первісні даності змислові відчуття — згідно із « сенсуалістичного » теорією змислів як джерела пізнання. « Річ, це ніщо інше, як сума змислових відчуттів». «Так само наше ”я” є комплексом відчуттів і зображень ». Тоді, коли фізика вивчає стосунки, у яких речі, тобто « суми відчуттів », стоять до себе, — психологія вивчає стосунок відчуттів і комплексів відчуттів речей, до ком-107) Lalande, op. cit., стор. 292.
108) Ibid. 292.
плексу відчуттів і зображень, що творить наше «я ». В обох науках йдеться тільки про різні напрямки способу бачення. « Немає пропасти між фізичним і психічним » 109).
в) ПРОБЛЕМИ «ЗЛИТТЯ НАУКИ З ФІЛОСОФІЄЮ» НА
ВЕРХАХ КІНЦЕВИХ НАУКОВИХ УЗАГАЛЬНЕНЬ ТА
ХАРАКТЕРИСТИКА « ПОЗНАКИ ЗАГАЛЬНОСТИ»
Познака загальности, визнана М. Шлемкевичем за характеристичну ознаку поглядів, що утотожнюють філософію з загалом наук, зазначується ще виразніше у першій постаті згаданих поглядів, що у ній, як було сказано, приходить до « злиття » наук із філософією, не на рівні підвалин науки, в розгляді елементарних даностей наукового досвіду, як «відчуттів» (у Маха), чи « елементарних переживань » (в Карнапа), — але на верхах наук в їх найвищих узагальненнях, напр., в еволюційних закономірностях поодиноких наукових ділянок, в площині загальної теорії еволюції, від астрофізики і геології, починаючи, через біологію, психологію і соціологію, на гуманістичних науках кінчаючи. Спенсер — філософ еволюції, що ще перед Дарвіном (1858) висунув думку про « принцип розвитку » у своїх «Основах психології» (1855), формулює, напр., закономірність розвитку світу, в якнайдальшій узагальненості: «Розвиток є інтеґрацією матерії. В перебігу інтеграції матерія переходить від неокресленої, непов’язаної одностайносте (гомогенности) до окреслено пов’язаної різнорідности (гетерогенности), тоді, коли для цього потрібний рух переходить до стану зростаючого « розпорошення » (диссипації).
Оця закономірність астрофізики, що торкається розвитку матерії у всесвіті, закономірність переходу до інтеграції і дифе- ренціяції, появляється в різних ділянках дійсности і різних до них припорядкованих науках. Позитивістичну філософію Спенсера характеризує отже познака загальности, бо розвиткові закономірності у ній узагальнені на усі науки, виявляються у всіх науках.
«Познака загальности в інший спосіб виявилася в системі Августа Конта. Його « Cours de philosophie positive» є прямо впорядкованою систематизацією найзагальніших пізнань наук за принципом поділу наук, стосовно до загальности, простоти і абстрактности їх пізнавчих досягнень. Систематизація проходить в нього в наступному порядку : математика, астрономія, фізика, хемія, біологія, соціологія. Ця систематизація наук у їх загаль-
109) Schischkoff, op. cit., стор. 368.
них пізнаннях мае позитивну мету, бо має протидіяти розпорошенню надмірної спеціалізації і створити базу для належного Еиховно-навчального оформлення людського духу. «Познака загальности» у відношенні до систематизації найзагальніших (отже загально-важливих пізнань) вказує на потребу виключення усього метафізичного, що не могло б розраховувати на загальне визнання.
Немає жадного сумніву, що позитивістична філософія означає, — як це підкреслює М. Шлемкевич — звуження дефініції філософії. Звуження філософії до систематизації наукових пізнань (Конт, Спенсер), чи до епістемологічного досліду і розгляду « елементарних даностей », що на них будується структура наук, заперечує значення власної історичної традиції в існуванні і розвитку філософії і її особливого стосунку до власної історії. Це значення власної історичної традиції і особливого стосунку філософії до власної історії, що проявлялися в історичному триванні та перетворюванні філософічних напрямків, перестає існувати, коли філософія зливається —- як каже Шлемкевич — з наукою, ставши тільки систематизацією її досягнень чи епісте- мологічним дослідом її підвалин. Прихильники звуження філософії до епістемології, в пориванні ниток історичної традиції, йдуть так далеко, що навіть перестають вважати себе, і називати філософами. Відомий психолог Жан П’яже 110) у своїй книжці «Мудрість та ілюзії філософії » (« Sagesse et illusions de la philosophie»), називає себе «епістемологом» і твердить, що « дисоціяція » філософії породила між іншими автономними щодо філософії науками, як психологія і соціологія, « епістемологію », яка щораз більше стає твором самих науковців. Повне значення тільки заторкненої М. Шлемкевичем проблеми стосунку філософії до її історії — « проблеми історичности філософії » стає виразнішим щойно при обговоренні релятивістичних поглядів на філософію, як на загал різних систем, що мають познаку універсальности, суцільности.
110) Jean Piaget, Sagesse et illusions de la philosophie, PUF, Paris, 1972.