<<
>>

Суб’єкти доказування на судовій стадії вирішення податкових спорів.

Дотримання контролюючим органом вимог актів законодавства щодо порядку та способу проведення перевірки входить у предмет доказування при розгляді спору про правомірність рішення про застосування штрафних санкцій.

У разі встановлення судом факту перевищення контролюючим органом встановлених законом

повноважень чи вчинення дій у спосіб, який не передбачений законом, таке може бути самостійною підставою для скасування рішення як протиправного [141][232].

Поряд з цим у своїй Постанові від 23 квітня 2014 року № К/9991/22937/12 Вищий адміністративний суд України, визначаючи законність проведення податкової перевірки, зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 72 Кодексу адміністративного судочинства України обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Таким чином, учасники адміністративного процесу не зобов'язані повторно доказувати ті обставини, які були встановлені чинним судовим рішенням в іншій адміністративній, цивільній або господарській справі, якщо в цій справі брали участь особи, щодо яких відповідні обставини встановлені.

Наведене стосуються перш за все обставин, що входять до кола предмета доказування у справі, тобто тих, якими обґрунтовуються позовні вимоги чи заперечення або які мають інше значення для вирішення справи (причини пропущення строку для звернення до суду тощо) та які належить встановити при ухваленні судового рішення у справі. З урахуванням того, що вимогою конкретного позову було стягнення штрафних санкцій, предметом доказування у даній справі мали бути обставини, які свідчать про наявність підстав, з якими законом пов'язує можливість стягнення штрафних санкцій у судовому порядку, зокрема, встановлення факту їх сплати у добровільному порядку або встановлення відсутності такого факту тощо [208][233].

На думку Н.Л.

Бартунаєвої, для вирішення податкового спору суд повинен встановити такі факти предмета доказування:

1) процедурні факти провадження у справі про податкове правопорушення;

2) факт податкового правопорушення;

3) наявність суб'єкта податкового правопорушення;

4) винуватість особи;

5) обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідальність за вчинення податкового правопорушення [19, с. 115]1.

Як вже зазначалося, у Російській Федерації податковим законом передбачено обов'язковість доведення поряд із фактом податкового правопорушення також і вини особи. Закріплення в законі такої обставини вироблено вперше. Раніше діючий Закон Російської Федерації від 27 грудня 1991 р. № 2118-1 «Про основи податкової системи в Російській Федерації» не містив такого елемента податкового правопорушення, як вина особи, яка притягається до відповідальності. На необхідність доведення вини в податковому правопорушенні у Російській Федерації вперше звернув увагу Конституційний Суд Російської Федерації у Постанові від 17 грудня 1996 р. № 20-П «У справі про перевірку конституційності пунктів 2 і 3 частини першої статті 11 Закону Російської Федерації від 24 червня 1993 р. «Про федеральні органи податкової поліції», вказавши, що при провадженні у справі про податкове правопорушення підлягає доведенню як сам факт вчинення правопорушення, так і ступінь вини платника податків.

Податковий кодекс Російської Федерації передбачає дві форми вини: умисну і необережну. На погляд Н. Л. Бартунаєвої, доведенню у

податкових спорах підлягає тільки умисна форма вини [19, с. 118]1. Встановлення об'єктивної сторони правопорушення - наявність об'єкта оподаткування - саме по собі свідчить, що особа, принаймні, діяла необережно, тобто не усвідомлювала протиправного характеру своїх дій (бездіяльності) або шкідливого характеру наслідків, що виникли внаслідок цих дій (бездіяльності), хоча повинна була і могла це усвідомлювати (п. 3 ст. 110 Податкового кодексу Російської Федерації).

Необережна форма вини «перекривається» підвищеною відповідальністю осіб, які здійснюють підприємницьку діяльність, оскільки спочатку передбачається, що керівник, головний бухгалтер організації обізнані про можливі наслідки своїх дій (бездіяльності). Обов'язок зі сплати податку, як правило, є наслідком здійснення підприємницької діяльності, вони сприймаються у нерозривній єдності. Пряме запозичення конструкції кримінального права, де презумпція невинуватості є гарантією захисту прав особи, не можна визнати вірним, оскільки особа, яка здійснює підприємницьку діяльність, діє на свій ризик. Отже, податковий орган повинен довести об'єктивну сторону, тобто юридичні факти, передбачені диспозиціями відповідних норм, а платник податків має право доводити свою невинуватість.

Обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідальність за вчинення податкового правопорушення, встановлюються судом після того як будуть визначені виділені нами факти предмета доказування по податковій суперечці. Ми дотримуємося поняття пом'якшуючих обставин, наведеного А. В. Бризгаліним, який визначає їх як умови (події, обстановка, фактори, дії (бездіяльність) третіх осіб), які мали прямий або опосередкований вплив на вчинення зобов'язаною особою податкового правопорушення або стали істотними в період вже після його вчинення, наявність яких може бути підставою зменшення передбаченої нормою

податкового закону, санкції за вчинення податкового правопорушення [29, с. 73][234].

Законодавство про податки і збори не містить легального визначення пом'якшуючих обставин, перераховуючи у п. 1 ст. 112 Податкового кодексу Російської Федерації їх приблизний перелік. До таких обставин податковий закон прямо відносить:

1) вчинення правопорушення внаслідок збігу тяжких особистих або сімейних обставин;

2) вчинення правопорушення під впливом погрози чи примусу або в силу матеріальної, службової чи іншої залежності;

3) тяжкий матеріальний стан фізичної особи, яка притягається до відповідальності за скоєне податкове правопорушення;

3) інші обставини, які судом чи податковим органом, які розглядають справу, можуть бути визнані такими, що пом’якшують відповідальність [112][235].

На думку С. Д. Шаталова, обставини повинні безпосередньо обумовлювати вчинення податкового правопорушення, має бути присутній причинно-наслідковий зв'язок між сформованими обставинами та вчиненням податкового правопорушення. При цьому автор зазначає, що у винуватої особи має бути відсутня можливість уникнути протиправних дій без реального і значного збитку для себе [218, с. 518][236].

Як справедливо зазначає Д. М. Щокін, будь-яка спростовна презумпція веде до перерозподілу тягаря доведення, але не будь -який розподіл тягаря доведення свідчить про наявність правової презумпції [224, с. 135][237]. Вважаємо правильним твердження О. В. Бауліна, що тут має місце закріплене в законі спеціальне доказове правило - не є ні презумпцією законності, ні презумпцією незаконності дії і рішення державних органів та посадових осіб. Доказові обов'язки перерозподіляються без висунення будь-якого припущення [20, с. 198][238].

Незважаючи на обов'язок податкових органів доводити правомірність своїх рішень, аналіз судової практики показує, що платник податків не звільняється повністю від доказування юридично значимих фактів, що становлять предмет доказування. У наш час в окремих судових актах прямо формулюються правила, які уточнюють загальне правило про обов'язок доведення обставин податковим органом. Вбачається, що при розподілі обов'язків із доказування в податковому спорі важливим є розгляд питання про так звані обов'язки первинного доказування. В. К. Пучинський зазначає, що на практиці в будь-якому процесі важливо мати чітке уявлення про те, кому з учасників суперечки надається першочергове право представляти докази. Це, по суті, нове для науки питання [167, с. 205][239].

Можна зробити висновок про те, що обов'язок доказування законності оспорюваного акта податкового органу покладається на даний державний орган після виконання платником податків первинного обов'язку доказування, що включає дії із пред'явлення вимог, які дозволяють усвідомити, в якій частині платник податків не згоден із винесеним рішенням; вказівкою обставин, на яких засновані вимоги; поданням відповідних доказів. При зверненні податкового органу із заявою про стягнення податкової санкції обов'язок первинного доказування покладається на заявника. У разі наявності заперечень з боку платника податків на нього переходить обов'язок доведення відповідних обставин.

У своїй Постанові від 4 лютого 2014 року по справі № К/9991/7104/11 Вищий адміністративний суд України говорить про те, що з огляду на зміст законодавчого визначення поняття «предмет доказування» та при вимозі позову про стягнення штрафних (фінансових) санкцій предметом доказування у справі мають бути обставини, які свідчать про наявність підстав, з якими закон пов'язує можливість стягнення санкцій у судовому порядку, встановлення факту їх сплати у добровільному порядку або встановлення відсутності такого факту тощо.

При цьому питання правомірності застосування штрафних (фінансових) санкцій не охоплюється предметом даного позову, оскільки рішення суб'єкта владних повноважень, яким відповідні санкції застосовано, не є предметом позову у даній справі [142][240].

Як правильно зазначає Г. В. Дегтярьова, у цьому випадку абсолютно невиправданою є позиція тих платників податків (їх представників), які вважають, що вони не повинні нічого доводити [47, с. 32][241]. Якщо платник податків не буде доводити обставини, що обґрунтовують його заперечення, то при оскарженні рішення податкового органу в майбутньому такі обставини будуть вважатися преюдиціально встановленими і не вимагатимуть доказування знову. У літературі з доказового права відзначається, що вітчизняне податкове, процесуальне законодавство детально не регламентує питання про момент переходу тягаря доведення від податкового органу до платника податків, і навпаки [216, с. 27][242]. У зв'язку з цим особливо важливого значення набувають положення, що виробляються судовою практикою.

Таким чином, аналіз предмета доказування на стадії судового розгляду дозволяє зробити наступні висновки. По-перше, для цілей правильного та швидкого вирішення податкового спору в одному судовому засіданні потрібне чітке уявлення про склад юридично значимих фактів, що становлять предмет доказування за податковим спором. На наш погляд, для вирішення податкового спору суд повинен встановити такі факти предмета доказування: процедурні факти провадження у справі про податкове правопорушення; факт податкового правопорушення; наявність суб'єкта податкового правопорушення; винуватість особи; обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідальність за вчинення податкового правопорушення.

По-друге, суд при визначенні предмета доказування за податковим спором і дослідженні відповідних доказів не повинен заповнювати прогалини в рішенні податкового органу. Зокрема, до таких дефектів належать: не відображення або неповне відображення обставин податкового правопорушення, відсутність посилань на відповідні докази. Думка про те, що за таких недоліків податковий спір обов'язково має бути вирішений по суті, оскільки факти правопорушення підтверджуються матеріалами проведеної перевірки, є помилковим. При вирішенні спору суд перевіряє законність рішень і дій (бездіяльності) податкового органу і не повинен підміняти собою цей державний орган.

По-третє, закріплене в процесуальному законі правило про те, що обов'язок доведення обставин, що стали підставою для прийняття державним органом оспорюваних рішень, вчинення дій (бездіяльності), покладається на державний орган, не є свідченням пасивної ролі платника податків у податковому спорі. Зокрема, при зверненні з вимогою визнати недійсним ненормативний акт податкового органу обов'язок первинного доказування покладається на платника податків. По -четверте, при наявності сумнівів у достовірності доказів суд самостійно може поставити питання при їх перевірці [19, с. 110][243].

Для повного та всеохоплюючого дослідження обставин справи, на думку Г. О. Жиліна, до суб’єктів, які є активними учасниками доказування, потрібно відносити і суд [52, с. 299][244]. Треба сказати, що така точка зору не єдина, існують і зовсім протилежні погляди. Так, деякі з них спираються на твердження про те, що у процесі судового вирішення податкових спорів відбувається підміна податкових органів судами. Тобто судові органи виконують невластиві їм функції податкового контролю. На думку С. Ю. Шаповалова, така ситуація можлива тоді, коли контролюючі органи з вигаданих підстав змушують зобов’язану сторону податкового правовідношення звернутися за захистом своїх законних прав та інтересів [103, с. 6][245].

З огляду на викладене Е. Н. Нагорна вважає, що «зміст предмета доказування - це фактичні обставини справи - є, таким чином, критерієм, що визначає межі активності суду в отриманні судових доказів у арбітражному процесі» [110, с. 327][246]. Розгляд спору по суті означає, що суд повинен зробити все для того, щоб встановити обставини, які мають значення для справи. У той же час, у випадку неподання доказів однією із сторін спірного правовідношення, це не повинно руйнувати змагальний базис процесу та призводити до затягування строків розгляду конкретної справи. У такій ситуації суд може не лише зробити висновки про обставини справи на підставі оцінки наявних доказів [12, с. 155][247], а й самостійно витребувати такі докази (в адміністративному судочинстві).

Звичайно такий підхід може бути перенесений і на певний розсуд, свободу оцінки судом наявних у справі доказів. Але в такому випадку потрібно мати на увазі, що такий розсуд повинен існувати лише в межах предмета доказування. У такій ситуації слід наголосити, що предмет доказування жодним чином не можна віднести до явища, яке засноване на інтуїції. Предмет доказування є виключно логічним явищем, і, на нашу думку, логічність цього явища розкривається не лише в розумовій діяльності сторін щодо формування предмета доказування, а й у тому, що він підкріплений логікою закону. «Нікому ще не спадало на думку бажання ввести у вживання закон тому тільки, що він закон. Не в тому полягає обов'язок присяжних, щоб механічно перераховувати докази і повірити їм без подальших міркувань, ні! Їх потрібно розглянути і перевірити їх достовірність. Краще залишити безкарним винного, ніж засудити невинного» [53, с. 325][248].

Питання пов’язані з визначенням предмета доказування при судовому вирішенні спорів є дискусійними не лише у вітчизняній науці, а й у зарубіжній. Так, предмет доказування посідає одне з центральних місць у судовому процесі Англії, а його визначення відбувається ще до початку розгляду справи. У той же час факти, які входять до предмета доказування в Англії, систематизуються на підставі їх значення для справи. Першу групу складають принципові факти. Тобто ті факти, які є основними та на які в першу чергу потрібно звернути увагу при вирішенні справи. Другу групу формують ті факти, за допомогою яких знаходяться (доказуються) принципові факти. Такі факти ще мають назву «доказових» [5, с. 377][249].

Продовжуючи розгляд питань, пов’язаних із фактами та предметом доказування в англійській правовій науці, варто більш детально зупинитися на тому, які ж саме факти складають такий предмет. Серед фактів, які входять до предмета доказування, англійські науковці виділяють: породжуючі факти, припиняючі факти, змінюючі факти, юридичні факти. Причому всі наведені факти безпосередньо чи опосередковано впливають на права та обов’язки сторін [2, с. 749][250]. Така ситуація, на нашу думку, потребує деякого уточнення. Напевно, не варто говорити, що кожен із перелічених фактів у безумовному порядку буде однією зі складових предмета доказування. Факти, які формують предмет доказування, найголовніше, повинні мати значення для конкретної справи та прийняття справедливого рішення по такій справі.

У наведеному випадку неможливо оминути увагою і теорію відносності доказів, яка має неабияке значення саме для правильного визначення предмета доказування. Отже, теорія доказів поділяє факти, які складають предмет доказування, на: facts in issue (які підлягають безпосередньому вирішенню) та facts relevants to the issue (які належать до вирішення) [169, с. 87][251]. Всі інші факти мають характер irrelevant facts (які не належать до суті спору). Такі факти виключаються із процесу їх дослідження судом та, відповідно, не підлягають включенню до предмета доказування. Із наведеними особливостями тісно пов’язана і доктрина «Res gestae», відповідно до якої англійські судові органи вирішують питання допустимості доказів. Зміст вказаної доктрини полягає в тому, що докази формує сторона, яка доводить, що вони є допустимими і

доказують ту чи іншу фактичну дію [5, с. 401][252].

О. М. Нечитайло логічно зазначає, що Кодекс адміністративного судочинства України не містить визначення судового доказування [114, с. 85 - 89][253]. Але до цього питання потрібно підходити більш системно. Так, Кодекс адміністративного судочинства не містить чіткого визначення розглядуваної категорії, але поряд з цим він містить визначення поняття «обов’язок доказування». Відповідно до ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 72 Кодексу адміністративного судочинства України (обставини звільнені від доказування) [70][254]. Фактично з цього нормативного визначення можна синтезувати і визначення поняття «доказування». Так, під доказуванням можемо розуміти процес доведення сторонами тих обставин, які обґрунтовують їх вимоги та заперечення.

Поряд із таким підходом, потрібно сказати і про інші точки зору. Деякими науковцями пропонується чітка регламентація визначення поняття «доказування» у процесуальному законі [175, с. 55][255]. Інші наголошують на тому, що складність та неоднорідність такої категорії викликає чимало дискусій із приводу її нормативної регламентація, а її закріплення в нормі процесуального закону неможливе [198, с. 134][256].

Враховуючи стадійність доказування, вітчизняними теоретиками юридичної науки [221, с. 253 - 255; 77, с. 175 - 178; 74, с. 189 - 192; 54, с. 45 - 46][257] сформовані такі етапи доказування:

1) подання позовної заяви (формування обставин, якими сторона обґрунтовує свої позовні вимоги);

2) подання доказів у справі (за рахунок таких доказів обґрунтовуються вимоги та заперечення сторін);

3) витребування доказів (витребування доказів в адміністративному судочинстві відбувається за активної участі суду, як одного з учасників доказування);

4) дослідження доказів;

5) оцінка доказів судом.

Певну зацікавленість викликають погляди групи російських науковців. Дослідники, розглядаючи доказування як певну процесуальну дію, формують такі її етапи: «визначення предмета доказування; подання (витребування) доказів; дослідження доказів; оцінка доказів» [34, с. 19; 30, с. 264 - 265; 101, с. 600 - 618][258]. Досить поширеним є також підхід до визначення стадій доказування, за якого виділяють: виокремлення обставин, які потребують доказування; виявлення та збирання доказів; вивчення доказів; оцінка доказів; перевірка змісту доказування при перегляді судових рішень. Потрібно також сказати і про те, що С. Я. Фурса та Т. В. Цюра у доказуванні, як останню стадію його здійснення, виокремлюють «аналіз доказів на предмет їх: належності до справи; допустимості як доказу в конкретній справі; достатності доказів у сукупності для доведення певної обставини; значущості як доказу в конкретній справі та переваги над доказами іншої сторони» [214, с. 123][259]. На нашу думку, вказаний підхід частково заслуговує на увагу, з огляду на те, що він розкриває зміст розумової та аналітичної діяльності протилежних сторін у процесі вирішення певного спору.

Для доказування в податкових спорах, також є характерним те, що одним із перших його етапів є саме визначення предмета доказування. Треба сказати, що деякі автори розглядають доказування лише в «контексті діяльності адвокатів під час розробки адвокатом правової позиції у справі» [45, с. 178][260]. Одразу потрібно визначитися з тим, що встановити початок та кінець стадії формування предмета доказування в судовому процесі практично неможливо. Це звичайно пов’язано з багатьма чинниками: з динамічністю цього явища, з можливостями сторін доказування тощо.

Треба погодитися з О. М. Нечитайлом, який зазначає, що для людей, які не здобули юридичної освіти, така стадія не має особливого значення. Особа може навіть не замислюватися над тим, що їй потрібно чітко визначити предмет доказування, або, що вона вже його визначила. У більшості випадків, коли в процесі доказування приймають участь юридично неосвічені люди їх діяльність зводиться до описування всіх обставин без чіткого уявлення про їх значення. Докази ж будуть надаватися лише ті, які вважатиме за потрібне подати саме ця сторона, а докази буде визначати лише ті, які вона вважає такими, що стосуються справи [114, с. 85 - 89][261].

Аналізуючи наведене та враховуючи той факт, що в базисному процесуальному законі, який застосовується при вирішенні податкових спорів, міститься визначення поняття «предмет доказування», процес формування такого предмета можна визначити як діяльність, пов’язану з опрацюванням та викладенням обставин, якими обґрунтовуються позовні вимоги чи заперечення, або які мають інше значення для вирішення справи та які належить встановити при ухвалення судового рішення у справі.

Класифікувати податкові спори, які вирішуються в судовому порядку намагалася значна кількість науковців. Причому, при визначенні спірних податкових правовідносин, які вирішуються сторонами в судовому порядку, більшість з них застосовує поняття «податковий конфлікт», фактично не даючи власного розуміння такого явища. До таких вчених можна віднести: І. В. Ващенко [36][262], О. Ю. Сидорович [177][263], В. К. Гіжевський [43][264], Г. В. Ложкін [179][265], В. І. Краснов [82][266], Левіс Козер [3][267], А. Т. Ішмуратов [62][268], Є. М. Бабосов [17]1, Ральф

Дарендорф [4][269] [270], Кеннет Боулдинг [1][271], Л. А. Нечипоренко [113][272]. Звичайно така точка зору заслуговує на увагу, але на нашу думку, конфліктність відносин полягає в тому, що їх результатом сторони бачать знищення одна-одної. У податковому конфлікті сторони першочергово спрямовані на те, щоб за його результатом відповідним органом було прийняте законне, обґрунтоване та правильне рішення.

Отже, повертаючись до питання систематизації податкових спорів, потрібно відзначити, що така систематизація, на нашу думку, не має практично ніякого наукового значення. Певно, що вона може бути використана в практичних цілях з метою впорядкування практики контролюючих та судових органів при вирішення податкових спорів. Вдаватися ж до детальної систематизації тих відносин, які на наш погляд є динамічними, а в деяких випадках навіть швидкоплинними, не варто.

Доказування в податкових спорах істотно відрізняється від доказування у спорах цивільно -правового характеру. Як правило, у першому випадку доказова база є більш об'ємною і включає документи різного характеру: не тільки документи податкового обліку та документи, що оформлюються у процесі податкового контролю, а й цивільно-правові, первинні облікові документи, регістри бухгалтерського обліку, організаційно-розпорядчі документи організацій, довідки компетентних органів, експертні висновки тощо.

Слід зазначити, що на практиці застосовуються два основних підходи до визначення предмета доказування і, як наслідок, формування доказової бази - вузький і широкий. При вузькому підході предмет доказування визначається як обставина, яка безпосередньо оспорюється або піддається сумніву податковим органом. Наприклад, зі спору про правомірність прийняття до відрахування сум вхідного ПДВ за послугами, які, на думку податкового органу, не пов'язані із здійсненням діяльності, що обкладається податком, предметом доказування для платника податків може стати наявність зв'язку придбаних послуг з оподатковуваною ПДВ діяльністю.

Нерідко сторони стикаються з недобросовісністю учасників судового засідання, яка виражається в поданні фальсифікованих документів. Йдеться про додрукування тексту, заміну внутрішніх аркушів у документах, внесення до них перекручених даних. Як правило, сторони заявляють про фальсифікацію підписів. Податкові органи теж часто використовують цей аргумент. При цьому їх доказування зводиться до наступного: на стадії проведення перевірки інспекція витребує реєстраційну справу, яка містить документи, підписані засновником. Далі підписи, що містяться на документах реєстраційної справи, візуально порівнюються з підписами на рахунках-фактурах, за якими пред'являється ПДВ до заліку, на договорах і накладних. Якщо такі підписи очевидно різняться, то інспекція вказує, що підписи були сфальсифіковані і, як наслідок, документи підписані не уповноваженими особами, що позбавляє платника податків права на відшкодування ПДВ і виключає можливість врахувати ряд витрат із метою обчислення податку на прибуток [51, с. 66][273].

Предметом доказування у цих спорах є дві обставини: невідповідність закону прийнятого ненормативного акта та порушення прийнятим ненормативним актом прав платника податків. Суд намагається з'ясувати ці обставини на стадії попереднього засідання, з тим щоб при проведенні основного засідання підтвердити або засумніватися в зроблених висновках. Крім того, на стадії попереднього судового засідання доцільно представити документи, на яких ґрунтується правова позиція платника податків. Безперечно, існує така адвокатська практика, коли всі "козирі" видаються в останньому засіданні так, щоб у опонентів не було можливості повноцінно відреагувати на наведені докази. Інакше кажучи, багато чого в тактиці ведення суперечки залежить від самої категорії справи [190, с. 33][274].

В. М. Бевзенко, А. Т. Комзюк та Р. С. Мельник розглядають доказування в адміністративному судочинстві як поєднання: пізнання, об’єкта пізнання та суб’єкта пізнання. Варто сказати, що наведені елементи є не лише взаємозалежними, а й взаємопов’язаними. Тільки їх сукупність утворює справжнє пізнання. Відсутність хоча б одного з елементів руйнує весь процес доказування, здійснення доказування унеможливлюється [76, с. 477][275].

Як розумову діяльність з одержання інформації про публічно - правовий спір пізнання розглядають В. К. Колпаков та В. В. Гордєєв. Причому серед особливостей пізнавальної діяльності науковцями виділяється:

1) відстрочений характер здійснення (щодо моменту виникнення правового спору);

2) доказування виступає формою пізнавальної діяльності;

3) здійснення спеціальними суб’єктами (сторони спору, суд

тощо);

4) метою є отримання інформації, яка впливає на прийняття саме справедливого рішення у справі;

5) засоби здійснення вказані у відповідному процесуальному законі [73, c. 84][276].

Г оворячи про те, що пізнання здійснюється спеціальними суб’єктами, потрібно пам’ятати, що коло таких суб’єктів чітко визначається процесуальним законом. На думку В. К. Колпакова та В. В. Гордєєва, головним учасником пізнання є суд. Суд, в особі відповідних суддів, поряд зі сторонами спору, також здійснює розумову діяльність, визначену характером спірного правовідношення [73, с. 91][277]. У випадку з податковими спорами такий характер має публічно-правове забарвлення.

Існують наукові точки зору, відповідно до яких, доказування в адміністративному судочинстві взагалі непотрібне. М. Масленніков, наприклад, говорить, що у справах, які виникають з адміністративно - правових відносин, в силу специфіки їх провадження доказування не потребується. На обґрунтування такого твердження автор говорить про те, що саме в таких спорах суд не вирішує питання про право. Першочерговою метою діяльності суду, на думку автора, є «перевірка законності дії або рішення адміністративного органу» [102, с. 23 - 25][278]. Ми не можемо погодитися з такою точкою зору. Адже за такого підходу руйнується не лише функціональна складова діяльності судів, а й те, що судовий процес перетворюється на формальну процедуру, яка існувала в часи Середньовіччя.

Беззаперечним є той факт, що доказування характеризується певною стадійністю. Так, серед стадій доказування у більшості випадків виділяють: формування предмета доказування, збір та подання доказів, дослідження і оцінку доказів [217, с. 270][279]. Звичайно, свій відбиток на таку поетапність здійснення накладають і нормативні приписи процесуального законодавства. Для цього дисертаційного дослідження головним питанням є саме формування предмета доказування. Правильне за змістом та формою визначення предмета доказування дає О. Б. Муравін. На його думку, предмет доказування - це сукупність обставин фактичного характеру, які повинні бути доказані по справі з метою її правильного розгляду та прийняття правильного рішення [109, с. 377][280]. Уточнюючи таке визначення, В. К. Колпаков та В. В. Гордєєв, додають, що обставинами фактичного характеру є факти, які мають матеріально - правове значення. Також до таких фактів науковці додають факти, «з наявністю або відсутністю яких закон пов’язує можливість виникнення, зміни або припинення матеріально-правових відносин між їх суб’єктами» [73, с. 77][281].

Розглядаючи особливості предмета доказування в адміністративному судочинстві, Я.С. Калмикова [65, с. 49][282] говорить про те, що проблема вказаного явища полягає у площині розподілення обов’язків щодо доказування [166; 212][283]. Із приводу вирішення спорів існує думка, що в адміністративному процесі приватними особами можуть захищатися не лише публічні, а й суб’єктивні приватні права.

Разом з цим для адміністративного процесу притаманно також те, що суб’єктивні публічні права захищають не лише сферу публічних інтересів, а й приватних [28, с. 74][284]. Говорячи про стадійність визначення предмета доказування, Р. О. Куйбіда пов’язує його, в першу чергу, з визначенням предмета позову, а вже потім з певними діями осіб щодо його уточнення. Також науковець не включає до предмета доказування обставини, передбачені ст. 72 Кодексу адміністративного судочинства України [71][285].

Процедури вирішення податкових спорів стосуються саме публічно-правового регулювання. У будь-якому разі вони виходять із протистояння представника владної сторони податкового правовідношення та представника зобов'язаної сторони. У той же час принципово розрізняються як процедури розв'язання спорів, так і законодавство, які застосовуються при розв'язанні податкових спорів у режимі апеляційного оскарження та на етапі вирішення такого спору в суді. Якщо в першому випадку йдеться про застосування виключно податкового законодавства [126][286], то в другому випадку ми стикаємося з певною комплексною межею використання податкового та адміністративного законодавства [126;70].[287] Хотілося б проаналізувати проблему врахування доказів на прикладі аналізу еволюції судової практики при вирішенні спорів щодо бюджетного відшкодування з податку на додану вартість.

3.3.

<< | >>
Источник: ЩЕРБАКОВА ОЛЬГА ЮРІЇВНА. ПРЕДМЕТ ДОКАЗУВАННЯ В ПОДАТКОВИХ СПОРАХ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Харків - 2015. 2015

Скачать оригинал источника

Еще по теме Суб’єкти доказування на судовій стадії вирішення податкових спорів.:

  1. ЗМІСТ
  2. ВСТУП
  3. Поняття та зміст предмета доказування в податкових спорах.
  4. Предмет доказування в податкових спорах та суміжні правові категорії.
  5. Стадійність вирішення податкових спорів та її вплив на предмет доказування.
  6. Обов’язок доказування та предмет доказування на адміністративній (досудовіи) стадії вирішення податкових спорів.
  7. Суб’єкти доказування на адміністративній (досудовій) стадії вирішення податкових спорів.
  8. Формування предмета доказування на адміністративній (досудовій) стадії вирішення податкових спорів.
  9. ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 2
  10. 3.1. Обов’язок доказування та предмет доказування на судовій стадії вирішення податкових спорів.
  11. Суб’єкти доказування на судовій стадії вирішення податкових спорів.
  12. Формування предмета доказування на судовій стадії вирішення податкових спорів.
  13. ВИСНОВКИ
  14. 2.1. Фіскальна достатність як вихідна засада упорядкування бюджетних та податкових відносин
  15. Правове регулювання меж розсуду в податковому правозастосуванні.
  16. Дискреційні повноваження та активність адміністративного суду в податковому правозастосуванні.
- Антимонопольное право - Бюджетна система України - Бюджетная система РФ - ВЭД РФ - Господарче право України - Государственное регулирование экономики России - Державне регулювання економіки в Україні - ЗЕД України - Инвестиции - Инновации - Инфляция - Информатика для экономистов - История экономики - История экономических учений - Коммерческая деятельность предприятия - Контроль и ревизия в России - Контроль і ревізія в Україні - Логистика - Макроэкономика - Математические методы в экономике - Международная экономика - Микроэкономика - Мировая экономика - Муніципальне та державне управління в Україні - Налоги и налогообложение - Организация производства - Основы экономики - Отраслевая экономика - Политическая экономия - Региональная экономика России - Стандартизация и управление качеством продукции - Страховая деятельность - Теория управления экономическими системами - Товароведение - Управление инновациями - Философия экономики - Ценообразование - Эконометрика - Экономика и управление народным хозяйством - Экономика отрасли - Экономика предприятий - Экономика природопользования - Экономика регионов - Экономика труда - Экономическая география - Экономическая история - Экономическая статистика - Экономическая теория - Экономический анализ -