<<
>>

Обов’язок доказування та предмет доказування на адміністративній (досудовіи) стадії вирішення податкових спорів.

Відповідно до п. 17.1.7 ст. 17 Податкового кодексу України, платник податків має право на оскарження рішень, дій (бездіяльності) контролюючих органів (посадових осіб), надані контролюючими органами податкові консультації.

Як справедливо зауважує Є. М. Смичок, таке право платника податків набуває подальшого розвитку в процедурах оскарження, які ним використовуються. Є. М. Смичок, зокрема, звертає увагу на те, що сучасна законодавча конструкція порядку оскарження рішень контролюючих органів, закріплена в положеннях Податкового кодексу України, дозволяє виділити адміністративний та судовий порядок такого оскарження. Одразу потрібно наголосити, що право вибору процедури та способу захисту залежить від конкретних обставин конфліктних правовідносин та обирається платником на власний розсуд[180, с. 71-77][117].

Аналіз положень чинного Податкового кодексу України дозволяє говорити про одночасне оскарження рішень контролюючих органів у судовому та адміністративному порядку. В той же час законодавець, в п. 56.18 ст. 56 Податкового кодексу України встановив заборону на адміністративне оскарження рішень контролюючих органів, оскаржених у судовому порядку. Процедура адміністративного оскарження вважається досудовим порядком вирішення спору. До таких висновків, розглядаючи процедури оскарження рішень контролюючих органів доходить і Є. М. Смичок[180, с. 71-77][118].

Безумовну зацікавленість викликають пропозиції М. П. Кучерявенка щодо змістовного аналізу процедур оскарження. Так, оскарження рішень контролюючих органів в адміністративному порядку науковець пропонує розглядати, як:

1) спосіб узгодження податкового зобов’язання;

2) спосіб вирішення податкового спору;

3) гарантію захисту прав та свобод платника податків.

Сьогодні в науці немає уніфікованого підходу щодо з’ясування

змісту доюрисдикційних податкових процедур, природи адміністративних процедур вирішення податкових спорів[93, с.231][119].

Вивчення проблеми оскарження рішень контролюючих органів в адміністративному порядку, як способу вирішення податкового спору, є актуальним. Увагу дослідженню вказаного питання приділяли такі вчені, як М. П. Кучерявенко, Є. А. Усенко, С. В. Буряк, В. Т. Білоус та ін. У сучасній науковій літературі, зокрема у працях С. В. Буряка, щодо визначення процедури адміністративного оскарження використовується такий термін як «податкова апеляція» [128, с. 41 ][120]. Апеляція (від. лат. Appellation - звернення) - оскарження ухвали, постанови нижчої судової інстанції перед вищою.

Аналізуючи суть поняття «податкова апеляція» у різних країнах світу, простежується деяка спільність, що вивляється в оскарженні платником податків рішень органів податкової служби, прийнятих за результатами відповідної перевірки. Приєднуючись до думки

К. В. Мінаєвої, вважаємо, що вказаний термін не дозволяє відобразити глибинний зміст поняття, оскільки право на адміністративне оскарження входить до складу правового статусу платника податків. Окрім цього, адміністративний та судовий порядок оскарження рішень контролюючих органів є різновидом апеляційного оскарження, яке розпочинається самим платником[107, с. 479-486][121]. В свою чергу, ми цілком погоджуємося з науковою позицією Є. М. Смичка, що використання термінології запропонованої С. В. Буряком, може призвести до неправильного розуміння процедур оскарження та заплутування як платників податків, так і контролюючих органів при вирішенні податкових спорів [180, с. 71- 77][122].

На думку Є. А. Усенко, процедура адміністративного оскарження рішень контролюючих органів являє собою розв’язання конфлікту, який виник між сторонами податкового правовідношення та долається самими сторонами без втручання третьої особи - суду. Сторонами при досудовому оскарженні рішень податкових органів виступають платник податків, як зобов’язана сторона, та контролюючий орган, уповноважений здійснювати функції щодо справляння податків[202, с.

95][123]. Підстави, які супроводжують початок процедури адміністративного оскарження, можна поділити на фактичні та процесуальні. Погоджуючись із думкою М. П. Кучерявенка, до фактичної підстави відносять інше, ніж у контролюючого органу, уявлення платника податків щодо його податкового обов’язку та компетенції такого органу при визначенні такого обов’язку, здійсненні заходів, спрямованих на його виконання. Скарга платника податків про перегляд рішення, яке, на його думку, суперечить законодавству або виходить за межі компетенції органу, що його прийняв, є процесуальною підставою. Початок процедури адміністративного оскарження виводить конфлікт, який виник між сторонами матеріального правовідношення на процесуальний рівень[127, с. 559][124].

Оскарження рішень контролюючих органів регламентується положеннями ст. 56 Податкового кодексу України. Так, у разі коли платник податків вважає, що контролюючий орган неправильно визначив суму грошового зобов’язання або прийняв будь-яке інше рішення, що суперечить законодавству або виходить за межі повноважень контролюючого органу, встановлених Податковим кодексом або іншими законами України, він має право звернутися до контролюючого органу вищого рівня із скаргою про перегляд цього рішення. До ґрунтовного аналізу зазначених нормативних приписів вдається Є. М. Смичок, який наголошує на тому, що наявність у диспозиції статті формулювання «платник податків вважає» свідчить про те, що у межах імперативно дозволених процедур податкового права, платнику податків надається можливість самостійно, на власний розсуд формувати фактичну підставу початку процедури адміністративного оскарження [180, с. 71-77][125].

Важливим нововведенням запровадженим Податковим кодексом України, є те, що скарги на рішення, передбачені п. 56.2 ст. 56 Податкового кодексу України, подаються саме до контролюючого органу вищого рівня.

Податкові правовідносини характеризуються потенційною конфліктністю, великою імовірністю виникнення податково-правової суперечки.

Завдання зі зняття напруження, досягнення компромісу у сфері оподаткування покликане виконувати провадження із позасудового розв’язання податкових суперечок. Зауважимо, що переважна більшість випадків непорозуміння між платниками податкових платежів та податковими органами виникає при здійсненні податкового контролю та при вирішенні питання щодо притягнення правопорушників до відповідальності. Підставою створення ситуації непорозуміння та протистояння, як правило, стають необґрунтовані та незаконні (на думку однієї зі сторін) процесуальні акти-документи та рішення, дії (бездіяльність).

В. А. Кінсбурська стверджує, що акти суб’єктів влади можуть стати дефектними через різні причини: вибір не найкращого варіанта рішення; недбалість, упередженість або некомпетентність посадової особи, що ухвалює управлінське рішення; зловживання правом; перевищення посадових повноважень та ін. Тому право однієї сторони на використовування влади повинне бути урівноважене правом другої сторони на оскарження акта, вимогу його перегляду відповідно до законодавчо встановленої процедури[111, с. 202][126]. Право на оскарження актів-документів і дій (бездіяльності) посадових осіб, на вирішення правової суперечки, таким чином, виступає необхідним атрибутом демократичної, правової держави. Особа, права якої в галузі оподаткування негативно деформовані, на іншому, вищому за ієрархією (компетенцією) рівні, отримує компенсацію заангажованості або непрофесіоналізму посадовців (як правило, державних). Держава приводить сторони не просто до порозуміння, а до компетентного рішення, заснованого на чинному законодавстві. До речі, не завжди учасники податкового процесу залишаються задоволені остаточним рішенням.

Зазвичай в юридичній літературі зустрічаємо певне звуження сфери цієї специфічної процесуальної діяльності. Автори акцентують увагу виключно на провадженні з оскарження рішень на дії (бездіяльність) посадових осіб податкових органів. На наш погляд, такий підхід не є обґрунтованим та виправданим. Наведемо нашу аргументацію. По-перше, ініціатором суперечки (правового конфлікту) може виступати будь-яка сторона, будь-хто з учасників податкового процесу. В іншому випадку ми обмежуємо провадження залежно від правового статусу (становища) ініціатора пошуку оптимального рішення. По -друге, право на оскарження акта-документа або дії (бездіяльності) повинні мати всі учасники податкового процесу. Таким чином, навряд чи доречно пов’язувати назву та сутність цього провадження тільки з діями платника податкових платежів. Зауважимо, що це лише одна складова податково- правового конфлікту, хай подання скарги платником і є найпоширенішою формальною підставою до розгляду податкового спору в

правозастосовній діяльності.

Більш виважений підхід наведено в навчальному посібнику «Податкові процедури». Так, його авторами пропонується виділити та розглядається провадження за скаргами і суперечками у сфері оподаткуваннями, с. 202][127] Вважаємо, що така наукова позиція повною мірою відповідає правовим реаліям. Водночас зазначимо, що, за великим рахунком, у цьому випадку наявна певна суперечність, бо поєднується частина (видове поняття) — форма захисту (скарга) та ціле (родове поняття) — зміст конфлікту (суперечка, спір). Так, на нашу думку, якщо виключити з наведеної назви процесуального провадження термін «скарга», його сутність не зміниться.

Потрібно зауважити, що розв’язання податково -правових спорів можливе в позасудовому або судовому порядку. Можемо тільки підтримати висновок Ю. В. Боднарука у тому, що судовий порядок їх оскарження перебуває за межами податкового процесу [27, с. 13][128] Дійсно, як ми вже зазначали, податковий процес майже завжди є неюрисдикційним (із певними застереженнями, до єдиного винятку з наведеного загального правила можливо віднести випадки застосування податково-процесуальної відповідальності). Тому судовий порядок розв’язання податкових спорів виходить за межі податково - процесуального правового регулювання.

В. Є. Кузнеченкова стверджує, що Податковий кодекс РФ розглядає оскарження в широкому значенні, включаючи до нього, по - перше, звернення заінтересованої особи зі скаргою і, по-друге, відновлення права та інтересів, що охороняються законом, — «виправлення» — податковим органом або посадовою особою податкового органу припущених порушень. У вузькому значенні під оскарженням слід розуміти тільки безпосередньо ініціативу

заінтересованої особи, тобто її звернення зі скаргою на акти державного органу, дію (бездіяльність) посадовця до вищого органу (вищого посадовця) або до суду [87, с. 460][129]. Знову ж таки йдеться про оскарження з боку платника.

В. А. Кінсбурська вказує, що як стадія податкового процесу провадження за скаргами й суперечками в сфері оподаткування має свої об’єкти: нормативні та ненормативні акти податкових органів, рішення, дії і бездіяльність їх посадовців [111, с. 204][130]. Питання взаємозв’язку стадій та проваджень ми вже торкались. Тому звернемо увагу на інші моменти. З одного боку, на нашу думку, слід розглядати рішення та дії як тотожні категорії. Аналогічну позицію займає й В. Є Кузнеченкова [87, с. 459-460][131]. З другого - мова йде тільки про наявність незгоди з різними проявами діяльності податкових органів. Діяльність інших учасників податкового процесу в цьому плані не розглядається. Водночас їх діяльність може бути не менш конфліктною та викликати нагальну потребність в узгодженні, пошуку правового компромісу.

Ми підтримуємо точку зору В. Є. Кузнеченкової, яка зазначає, що у податковому процесі основною формою захисту прав платників податків виступає скарга. При цьому назва в неї може бути різною [87, с. 381 ][132]. Скаргу в податковому процесі вона пропонує визначати як правову вимогу заінтересованої особи до податкового органу, що випливає з податкових правовідносин, на підставі юридичних фактів, з якими пов’язуються неправомірні акти податкового органу, дії (бездіяльність) його посадових осіб, і звернена до вищого податкового органу (вищої посадової особи) або до суду для розгляду та вирішення в певному процесуальному порядку [87, с. 382][133]. Проте наведена точка зору, на наш погляд, потребує певного уточнення. Наші зауваження стосується кількох положень. По-перше, враховуючи навіть тільки назву податкового провадження, що розглядається, вважаємо за доречне виключити розгляд у цьому контексті випадків звернення зі скаргою до суду. По-друге, навряд чи обґрунтованою є пропозиція визначати скаргу як правову вимогу, а не офіційне прохання з вирішення правового конфлікту. По - третє, виходячи з наявної широкої гами учасників податкового процесу, різноманітності їх спеціальної компетенції (як за предметом, так і за обсягом), існує певне коло правових питань, вирішення яких вони можуть здійснювати самостійно, без втручання податкових органів. Цілком зрозуміло, що в такому випадку адресатом оскарження повинні виступати, швидше не податкові органи, а саме повноважні учасники податкового процесу. Так, податковий спір між платником податкових платежів та податковим агентом з питань, віднесених до компетенції останнього, спочатку доречно спробувати вирішити їм самостійно, без втручання сторонніх осіб.

На нашу думку, важливо розробити та закріпити в податковому законодавстві чітку регламентацію конкретних проявів податково - процесуального правового механізму, умов визнання процесуальних дій нікчемними. Напрацювання стандартних моделей поведінки учасників податкового процесу, визначення критеріїв оцінки їх дій (бездіяльності) в сучасних умовах є вкрай нагальним завданням. Вважаємо, що такий підхід: а) сприятиме значному зниженню кількості порушень з боку всіх суб’єктів податково-процесуальних правовідносин, учасників податкового процесу; б) спростить провадження з позасудового розв’язання податкових спорів, забезпечить швидке, ефективне та передбачуване вирішення податкових конфліктів; в) значно зменшить корупційне навантаження у цій сфері.

Вважаємо, що податковий процес цілком може сприйняти принциповий підхід щодо суворого дотримання процесуальних правил, який напрацьований у юрисдикційних процесах. Так, у кримінально - процесуальному праві докази, що одержані шляхом застосування незаконних дій, втрачають ознаку допустимості, стають юридично нікчемними [83, с. 67][134] На наш погляд, доцільно законодавчо закріпити: процесуальний порядок та правила, що регламентують поведінку учасників податкового процесу, фіксацію його результатів; умови, за яких можливе здійснення конкретної процесуальної дії; перелік заходів процесуального примусу та підстави їх застосування. Важливо також чітко визначити темпоральні умови податково-процесуальної діяльності. Вважаємо, що потрібно законодавчо передбачити, що у разі порушення зазначеної системи процесуальних правил (навіть окремої її складової), одержані докази втрачають правову значущість, процесуальна діяльність та її наслідки визнаються юридично нікчемними [84, с. 95][135].

До обставин, що підлягають доказуванню в конкретній адміністративній справі, належать будь-які факти, необхідні для правильного вирішення цієї справи, для прийняття законного й справедливого акта правозастосування.

Надання певному колу осіб повноважень на участь у пізнавальній діяльності та порядок її здійснення визначаються законодавцем. Спеціальне пізнання, спрямоване на встановлення фактичних обставин справи, отримало назву юридичного доказування [8, с. 10][136]. Проте в нашій правовій літературі юридичне доказування повністю ототожнюється з судовим доказуванням, з доказуванням у кримінальних та цивільних справах [200; с. 91][137], унаслідок чого про доказування в адміністративному процесі практично не згадується. Доказування для органів управління є так само необхідною умовою у справі встановлення істини, як і для судово-слідчих органів. Це органічно пов’язано з глибоким і всебічним вивченням конкретної ситуації.

При аналізі обставин справи посадові особи управлінських органів використовують весь арсенал прийомів і методів доказування,

представлених наукою. Разом з тим не можна забувати, що правозастосування не тільки викликає юридичні наслідки, а й саме засноване на праві. Така обставина надає доказуванню в

адміністративному процесі правового характеру. Це означає, що діяльність із збирання й дослідження доказів по адміністративних справах здійснюється в рамках і за правилами, встановленими законодавцем. З точки зору законів мислення будь-яке інформаційне повідомлення розширює уявлення особи, яка здійснює правозастосування, про обставини справи і, на перший погляд, наближує до встановлення істини у справі. Але законодавець шляхом правового регулювання ставить певні межі діяльності особи, яка здійснює правозастосування в доказуванні.

Правовими нормами визначаються перелік каналів (джерел), з яких може бути отримана інформація, порядок її отримання, форма, якої вона має набути. Необхідність такого правового регулювання процесу доказування в адміністративному процесі зумовлена об’єктивними причинами. Матеріальна істина, до пізнання якої прагнуть учасники адміністративного процесу, і перш за все, особи які здійснюють правозастосування, «не лежить на поверхні». З’ясування окремих фактів і обставин у ряді випадків становить відомі труднощі, іноді пов'язані з уторгненням у сферу особистих і майнових інтересів громадян, у сферу різноманітних інтересів державних і громадських організацій.

Оперативна самостійність, якою наділяються посадові особи і яка дає можливість при доказуванні обрати найбільш оптимальний (з точки зору посадової особи) варіант дії, нетотожна вільному розсуду. Оперативна самостійність створює можливість вибору посадовими особами найбільш оптимального варіанта при доказуванні із арсеналу, встановленого законодавцем. У кримінально -процесуальному та

цивільно-процесуальному законодавстві містяться й виділені в особливу групу норми, що регламентують порядок діяльності зі збирання й дослідження доказів і встановлюють загальні правила їх оцінки.

Норми, що визначають порядок діяльності осіб зі збору та дослідження інформації про обставини справи і встановлюють загальні принципи оцінки цієї інформації, містяться в різних нормативних актах. Особливо численну групу актів, що містять норми цього виду, становлять положення та інструкції, що визначають правовий статус посадових осіб.

У теорії права склалося два підходи до обсягу доказування. Одна група авторів включає в доказування тільки збір і дослідження доказів, залишаючи оцінку за межами доказування, оскільки, на їхню думку, оцінка проводиться тільки за законами мислення [91, с. 138][138]. Друга група розглядає доказування як єдність збирання, дослідження та оцінки доказів, єдність практичної та розумової діяльності, що спрямовується і регулюється в певних межах законом [13, с. 14][139]. Більш переконливою видається друга точка зору і не дивно, що вона знаходить дедалі більше прихильників [188, с. 295][140]. Дослідження інформації в процесі доказування не є самоціллю. Вона добувається для використання при винесенні рішення у справі. А це стає можливим тільки тоді, коли поряд зі збором і дослідженням інформації одночасно йде й їх оцінка.

Дослідження відповідної інформації та її оцінка завжди йдуть паралельно й нерозривно. Так само неможливо розривати дослідження й оцінку отриманої інформації у процесі доказування з конкретного правового питання. У зв'язку з цим доказування в адміністративному процесі являє собою складне поняття, що включає практичну і розумову діяльність зі збирання, дослідження та оцінки необхідної для вирішення справи інформації. Процес доказування в адміністративному процесі може здійснюватися або безперервно, або з перервами, викликаними передачею справи для розгляду іншій особі, яка здійснює правозастосування, або передачею справи особі, правомочній прийняти по ній остаточне рішення.

Тому для того щоб визнати особу суб’єктом доказування, зовсім не обов’язково наділяти її всім обсягом повноважень зі збирання, дослідження та оцінки необхідної для справи інформації. Для цього потрібно брати участь у доказуванні або за допомогою збирання, або за допомогою дослідження інформації. На відміну від кримінального і цивільного процесів, де коло суб’єктів доказування обмежується посадовими особами системи спеціально створених органів (суду, органів слідства, прокуратури) та особами, зацікавленими в результаті справи, в адміністративному процесі кількість суб’єктів доказування є значно ширшою. До них належать посадові особи державних і громадських органів та громадяни. Але не можна не бачити того, що інтереси і функції суб’єктів доказування не є рівнозначними.

Одні суб’єкти, будучи наділені державно-владними

повноваженнями, несуть відповідальність за доказування і його результати. Вони зобов'язані вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного й об'єктивного дослідження всіх обставин справи. Це органи управління та їх посадові особи, які володіють повноваженнями на застосування норм адміністративного права. Вони збирають і досліджують докази або упродовж адміністративного процесу, або на якійсь певній стадії залучають інших осіб до участі у процесі як суб'єктів доказування і, оцінивши зібрану по справі інформацію, виносять відповідне рішення.

Усі інші суб’єкти доказування: 1) громадяни; 2) особи, зацікавлені в результатах справи; 3) особи, зобов’язані подавати інформацію про обставини, які є підставою правозастосування. І хоча вони не несуть відповідальності за доказування і його результати, їм не відводиться роль простих глядачів активних дій представників суб'єктів першої групи.

Вони сприяють їм у збиранні та використанні інформації, висловлюють свої міркування про обставини справи, джерела, місце знаходження інформації тощо. Тільки в результаті спільної діяльності всіх суб'єктів доказування можливе встановлення всіх обставин справи, які є підставою правозастосування [49, с. 145][141].

Кожний із доказів відіграє свою особливу роль у процесі встановлення істини у справі і займає певне місце в системі доказування. У зв'язку з цим у правовій літературі для визначення місця того чи іншого доказу у процесі доказування проводиться їх класифікація. Найбільш поширеним є поділ доказів на первісні й похідні, на прямі й непрямі, обвинувальні й виправдувальні, позитивні й негативні. У кримінально- процесуальній і криміналістичній літературі класифікації доказів приділено багато уваги. Більшість із висновків і рекомендацій, що містяться в роботах кримінально-процесуального та криміналістичного плану, тією чи іншою мірою може бути використано особами, які здійснюють правозастосування в органах державного управління. Така можливість випливає з єдності й загальності процесу пізнання. Як судове доказування, так і доказування в адміністративному процесі, є окремими випадками пізнання об’єктивної дійсності [56, с. 32][142]. З гносеологічної точки зору доказування є з’ясуванням зв’язків між даним явищем, фактом і іншими фактами та явищами. Як перед слідчим (суддею), так і перед посадовою особою органу управління, стоїть завдання вирішення конкретної справи. А саме це рішення являє собою певний, заздалегідь обумовлений законом вид державної діяльності - правозастосування. Р. С. Бєлкін і А. І. Вінберг правильно звертають увагу на те, що ні слідчий, ні суд не можуть довільно визначати предмет свого дослідження [23, с. 177][143]. Ці ж вимоги адресовані і до посадових осіб управлінських органів. Встановлений нормативним актом рівень їх компетенції визначає межі їх діяльності, зобов’язує робити дослідження тільки певних зв'язків в об’єктивному світі [49, с. 112][144].

Треба сказати, що, наприклад у Російській Федерації, у період з 1995 по 2002 рік спостерігалася тенденція до поступової відмови від обов’язкового досудового врегулювання спорів. Останнім же часом, навпаки, інтерес до досудового порядку тільки посилюється. У численних інтерв’ю [59][145], наукових статтях [123, с. 25; 147, с. 62][146] говориться про необхідність відродження досудового врегулювання спорів. Це пояснюється тим, що такий підхід дозволить розвантажити суди та є більш ефективним і дешевим у порівнянні з судовим розглядом тощо.

Чинне законодавство дозволяє виділити такі ознаки попереднього досудового врегулювання спорів. По-перше, досудове врегулювання спорів являє собою певний порядок (процедуру). У науці цивільного процесуального права загальновизнаним є поділ форм захисту суб'єктивних прав і (або) законних інтересів на неюрисдикційну і юрисдикційну процедури. Названі форми захисту прав та інтересів є процедурами, які складаються з певних елементів - стадій (грец. stadion - міра довжини [178, с. 449][147]X спрямованих на припинення суперечок законними впорядкованими способами.

М. Є. Мєднікова вважає, що досудовий порядок врегулювання спорів являє собою сукупність фіксованих у письмовій формі правових засобів (матеріально-правове значення). Дотримання його є обов’язковою умовою для реалізації права на судовий захист (процесуальне значення) [104, с. 13-14, 17][148]. На нашу думку такий підхід не дозволяє виявити закономірності функціонування, механізму розгортання досудових процедур і, як наслідок, збіднює науку процесуального права. Зміст досудового врегулювання спорів не можна розглядати в статиці, як щось "нерухоме". Досудовому порядку в силу його правової природи притаманна стадійність, тому й вивчати його необхідно в динаміці, тобто в дії, розвитку.

Стадії неюрисдикційної досудової процедури утворюють

послідовні дії учасників спірного правовідношення. Такі дії здійснюються на підставі норм матеріального права і можуть спричинити зміну або припинення правовідносин. Крім того, їх вчинення має значення для подальшого розвитку досудової процедури. Тому дії сторін спірного правовідношення є юридичними фактами матеріально-правового характеру. Юридичні факти в сукупності утворюють фактичні склади. Проте безпосередньо фактичні склади рідко входять у предмет доказування у справі. Як правило, на стадії судового розгляду юридичні факти матеріально-правового характеру досліджуються окремо.

Таким чином, дослідження фактичного складу, що має матеріально-правове значення, здійснюється за допомогою переходу від приватного до загального, від конкретного юридичного факту до всього складу. У той же час у вигляді виключення в предмет доказування можуть входити і фактичні склади в цілому. Юридичні факти не тільки змінюють або припиняють існуючі правовідносини, але також породжують нові. У цьому сенсі вони являють собою передумови правовідносин і отже, знаходяться за їх межами. Крім цих фактів, можна виділити факти всередині сформованих правовідносин - факти реальної взаємодії сторін, які складають зміст правовідносини [78, с. 256] [149] При цьому акцент необхідно робити не на те, до якого конкретно виду належить той чи інший юридичний факт, а на те, яке значення він має. Тому дії учасників матеріальних правовідносин становлять його суть, зміст (матеріально-правове значення) і одночасно виступають передумовою виникнення процесуального правовідношення (процесуальне значення).

Для виникнення судового розгляду необхідний складний фактичний склад, що включає в себе дотримання позивачем досудового порядку врегулювання спору, звернення з позовом до суду і зустрічну владну дію суду - винесення ухвали про прийняття позовної заяви до провадження. Ю. І. Осіпов вважав владну дію суду вторинним юридичним фактом, оскільки вона завжди обумовлена наявністю або відсутністю життєвих обставин, з якими і зв'язуються правові наслідки [120, с. 312][150]. З цієї позиції дії сторін правовідносини із досудового врегулювання спору і пред'явлення позову до суду є первинними юридичними фактами, а винесення судом ухвали - вторинним фактом. Однак при закріпленні досудової процедури в договорі первинним юридичним фактом слід вважати узгодження його сторонами, вторинними - дотримання цієї процедури позивачем і звернення його з позовом до суду. Винесення же судом ухвали про прийняття позовної заяви до провадження в останньому випадку буде третинним юридичним фактом [18, с. 177][151].

2.2.

<< | >>
Источник: ЩЕРБАКОВА ОЛЬГА ЮРІЇВНА. ПРЕДМЕТ ДОКАЗУВАННЯ В ПОДАТКОВИХ СПОРАХ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Харків - 2015. 2015

Скачать оригинал источника

Еще по теме Обов’язок доказування та предмет доказування на адміністративній (досудовіи) стадії вирішення податкових спорів.:

  1. ЗМІСТ
  2. ВСТУП
  3. Поняття та зміст предмета доказування в податкових спорах.
  4. Предмет доказування в податкових спорах та суміжні правові категорії.
  5. Обов’язок доказування та предмет доказування на адміністративній (досудовіи) стадії вирішення податкових спорів.
  6. Суб’єкти доказування на адміністративній (досудовій) стадії вирішення податкових спорів.
  7. Формування предмета доказування на адміністративній (досудовій) стадії вирішення податкових спорів.
  8. ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 2
  9. 3.1. Обов’язок доказування та предмет доказування на судовій стадії вирішення податкових спорів.
  10. ВИСНОВКИ
- Антимонопольное право - Бюджетна система України - Бюджетная система РФ - ВЭД РФ - Господарче право України - Государственное регулирование экономики России - Державне регулювання економіки в Україні - ЗЕД України - Инвестиции - Инновации - Инфляция - Информатика для экономистов - История экономики - История экономических учений - Коммерческая деятельность предприятия - Контроль и ревизия в России - Контроль і ревізія в Україні - Логистика - Макроэкономика - Математические методы в экономике - Международная экономика - Микроэкономика - Мировая экономика - Муніципальне та державне управління в Україні - Налоги и налогообложение - Организация производства - Основы экономики - Отраслевая экономика - Политическая экономия - Региональная экономика России - Стандартизация и управление качеством продукции - Страховая деятельность - Теория управления экономическими системами - Товароведение - Управление инновациями - Философия экономики - Ценообразование - Эконометрика - Экономика и управление народным хозяйством - Экономика отрасли - Экономика предприятий - Экономика природопользования - Экономика регионов - Экономика труда - Экономическая география - Экономическая история - Экономическая статистика - Экономическая теория - Экономический анализ -