<<
>>

Формування предмета доказування на судовій стадії вирішення податкових спорів.

Доказами в адміністративному судочинстві є будь -які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи [70, ст.

69][288]. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів. Фальшивість документа, що надає права або звільняє від обов’язків, може бути перевірено як за допомогою висновків експертизи, порівняння його з іншими письмовими чи речовими доказами, поясненнями свідків, зокрема посадових осіб, котрі його виготовили, так і шляхом кримінального переслідування за наявності підстав для порушення кримінальної справи.

У разі підтвердження доводів податкового органу про безтоварність операцій визначення податкового кредиту було б безпідставним і податок на додану вартість не підлягав би відшкодуванню з бюджету. При цьому неважливі були наявність чи відсутність у платника податку податкової накладної та доказів сплати продавцю вартості товару з податком на додану вартість. Визнання недійсними установчих документів юридичної особи та подальше анулювання свідоцтва платника податку на додану вартість самі по собі не призводять до недійсності всіх угод, укладених із моменту державної реєстрації такої особи до моменту виключення її з державного реєстру. Це не позбавляло правового значення виданих за цими господарськими операціями податкових накладних. У разі якщо на час здійснення господарських операцій (за якими податкова інспекція не визнавала обґрунтованим віднесення позивачем до податкового кредиту сум податку на додану вартість), постачальники були включені до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, мали свідоцтво про реєстрацію платника податку на додану вартість, покупець не міг нести відповідальність ні за несплату податків продавцями, ні за можливу недостовірність відомостей про них.

При цьому слід було виходити з того, що відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, були внесені до нього, вважалися достовірними та використовувались у спорі з третьою особою, доки до них не внесені відповідні зміни [152, ст. 18][289]. Якщо відомості, які підлягають внесенню до цього реєстру, є недостовірними і були внесені до нього, то третя особа може посилатися на них у спорі як на достовірні, за винятком випадків, коли вона знала або могла знати про те, що такі відомості є недостовірними. Предмет доказування у справах, пов’язаних із формуванням сум податкового кредиту з податку на додану вартість і бюджетного відшкодування з цього податку, становлять обставини, що підтверджують або спростовують обґрунтованість визначення податкового кредиту та відшкодування податку на додану вартість з бюджету.

Про безпідставність вимоги щодо бюджетного відшкодування податку на додану вартість могли свідчити операції враховані на підставі удаваних правочинів, операції підтверджені доказами доводи податкового органу. Саме тому, якщо судом було встановлено, що головною метою платника податку є одержання доходу винятково або переважно за рахунок податкової вигоди, зокрема відшкодування податку на додану вартість з бюджету, за відсутності наміру здійснювати реальну підприємницьку діяльність, то у визнанні обґрунтованості одержання такої вигоди відмовлялося.

Верховним Судом України [135][290] у справі за позовом Приватного підприємства «Ібрис» до Державної податкової інспекції у

м. Дніпродзержинську Дніпропетровської області про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень зазначалося, що передумовою визначення податкового зобов’язання з податку на прибуток та податку на додану вартість у цій справі була угода на поставку ячменю (загальний обсяг поставки - понад 7 тис. тонн), укладена між позивачем і Приватним підприємством «Лани Придніпров’я» [206][291]. Останнім було виписано відповідні податкові накладні на користь підприємства.

Ця операція визначена податковим органом як безтоварна із посиланням на відсутність товарно - транспортних накладних, які у свою чергу підтверджували б факт перевезення товарно-матеріальних цінностей за указаною угодою.

Верховний Суд України виходив із того, що податкова накладна є водночас звітним податковим і розрахунковим документом, який за умови його належного оформлення, є підставою для включення до податкового кредиту сум податку на додану вартість, сплачених у ціні товару. При цьому докази, на які послалися суди в ухвалених рішеннях, визначалися ним обов’язковими, але не вичерпними. Предмет доказування у цій справі становили обставини, що підтверджують або спростовують обґрунтованість визначення податкових зобов’язань. Податковий орган, приймаючи податкові повідомлення-рішення, про скасування яких заявлено позов, виходив із того, що позивач товар не придбавав і ці операції були безтоварними. Суди повинні були з урахуванням сутності заперечень податкового органу проти позову витребувати у позивача докази, які підтверджують віднесення сум податку на додану вартість до податкового кредиту та збільшення сум валових витрат.

Визначення податкового зобов’язання з податку на прибуток у розглядуваних справах було здійснено у зв’язку із порушенням вимог пп. 5.3.9 п. 5.3 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», п. 8 Правил продажу непродовольчих товарів [157][292] та наказу Міністерства транспорту України «Про затвердження типових форм первинного обліку роботи вантажного автомобіля» [158][293]. Ці порушення зводились до того, що платник податку відніс до складу валових витрат суми без підтверджуючих документів - товарно- транспортних накладних, які б засвідчували факт перевезення товарно - матеріальних цінностей за зазначеною вище угодою. Суди доходили висновку, що наявність у платника податку виданої йому продавцем товару податкової накладної, оформленої з дотриманням вимог чинного законодавства, і сплата продавцю вартості товару з податком на додану вартість є достатніми підставами для визначення податкового кредиту та відшкодування цього податку з бюджету.

На думку колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, докази, на які послалися суди в ухвалених ними рішеннях, є обов’язковими, але не вичерпними, оскільки предмет доказування у цій справі становлять обставини, що підтверджують або спростовують обґрунтованість визначення податкового кредиту та відшкодування податку на додану вартість з

бюджету, а податковий орган, приймаючи податкове повідомлення- рішення, про визнання якого недійсним заявлено позов, виходив із того, що позивач товар не придбавав і ці операції були фіктивними. Суди повинні були з урахуванням сутності заперечень проти позову витребувати у податкового органу докази, які підтверджують її доводи відносно того, що наведені в податковій накладній відомості не відповідають дійсності. У разі підтвердження доводів податкового органу про безтоварність операцій визначення податкового кредиту було би безпідставним і податок на додану вартість не підлягав би відшкодуванню з бюджету, незважаючи на наявність у платника податку (позивача у справі) податкової накладної, що за формою відповідає вимогам чинного законодавства, а також доказів сплати продавцю вартості товару з податком на додану вартість.

Сама по собі несплата податку продавцем у разі фактичного здійснення господарської операції не впливає на формування податкового кредиту покупцем та суму бюджетного відшкодування [164]1. Разом з тим, виходячи із змісту ч. 4, ч. 5 ст. 11 Кодексу адміністративного судочинства України, суд мав з'ясувати зміст правової вимоги, а також факти, що підлягають встановленню і лежать в основі вимог та заперечень; докази на підтвердження зазначених фактів. При недостатності доказів суд мав право вжити заходів для їх витребування із власної ініціативи. Відповідно до цього, він постановляв ухвалу про закінчення з’ясування обставин у справі. Перевірка доказів відбувалася лише після того, як проведено всі дії, необхідні для повного і всебічного з’ясування обставин, перевірено всі вимоги та заперечення осіб, які беруть участь у справі, і вичерпано всі можливості щодо збирання й оцінки доказів.

Багато спорів у судах на сьогодні ще пов'язується з розумінням змісту податкового законодавства, яке було чинним до прийняття Податкового кодексу України. Аналіз судової практики дозволяє дійти висновку, що процесуальна діяльність суду із встановлення обґрунтованості права платника податку на бюджетне відшкодування з податку на додану вартість повинна включати такі етапи [164][294]:

1. Встановлення факту здійснення господарської операції. На цьому етапі дослідженню підлягають усі первинні документи, які належить складати залежно від певного виду господарської операції. Необхідно з'ясувати фізичні, технічні та технологічні можливості певної особи до вчинення тих чи інших дій, що становлять зміст господарської операції (наявність кваліфікованого персоналу, основних фондів, у тому числі транспортних засобів для перевезення, приміщень для зберігання товарів тощо; можливість здійснення операцій з відповідною кількістю певного товару у відповідні строки з урахуванням терміну його придатності, доступності на ринку тощо; наявність відповідних ліцензій та інших дозвільних документів, що необхідні для ведення певного виду господарської діяльності). Встановленим обставинам належить давати оцінку з урахуванням усіх доказів у справі в їх сукупності, сама собою відсутність ліцензії чи іншого дозвільного документа не є безумовним доказом неправомірності вчиненої господарської операції.

2. Встановлення спеціальної податкової правосуб’єктності учасників господарської операції. Враховуючи те, що реалізація прав та обов'язків платника в цих умовах обумовлюється наявністю спеціального дозволу, дослідженню підлягали саме наявність, законність надання такого документа. Відповідно до цього, потребує встановлення статус постачальника товарів (послуг), придбання яких є підставою для

формування податкового кредиту та/або сум бюджетного відшкодування з податку на додану вартість. Особа, що видає податкову накладну, повинна бути зареєстрована як платник податку на додану вартість на момент вчинення відповідної господарської операції. При цьому в обов’язковому порядку необхідно було з’ясувати можливу обізнаність платника податку щодо дефектів у правовому статусі його контрагентів, зокрема, з використанням даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.

3. Встановлення зв’язку між фактом придбання товарів (послуг) і господарською діяльністю платника податку. Включенню до складу податкового кредиту підлягають лише суми податку, сплачені (нараховані) у зв’язку з придбанням товарів (послуг), що підлягають використанню у господарській діяльності платника податку [162, п. 7.4 ст. 7]1. При цьому в обов’язковому порядку необхідно було дослідити наявність господарської мети при вчиненні відповідних дій платника податку. Перевірці підлягали доводи податкового органу, що свідчать про відсутність ділової мети у діях платника податку, зокрема у разі подальшого продажу придбаного товару нижчу за ціну придбання; придбання товарів (послуг) у посередників за наявності прямих контактів із їх виробниками; придбання послуг, використання яких не може мати позитивного впливу на результати господарської діяльності платника податку тощо. Законодавство на той час не ставило у залежність виникнення права на податковий кредит у платника податків від фактичного використання придбаних товарів або послуг у своїй господарській діяльності. Для підтвердження відповідного права платника податку достатньо наявності мети використання товарів та послуг, що ним придбані, незалежно від фактичних результатів такого використання.

4. Встановлення дотримання платником податку спеціальних вимог щодо документального підтвердження сум податкового кредиту та/або бюджетного відшкодування з податку на додану вартість. У межах цього етапу підлягала дослідженню правильність складання податкових накладних, податкових та митних декларацій. Одночасно перевірялись на предмет достовірності всі наведені у відповідних документах дані.

5. Встановлення факту надмірної сплати податку на додану вартість у ціні товарів (послуг), що придбані платником податку. Бюджетному відшкодуванню підлягає частина податку, сплачена платником податку, що придбав товари та послуги, їх постачальникам [162, пп. 7.7.1 та пп. 7.7.2 п. 7.7 ст. 7]1. Закон не обмежував можливості врахування під час визначення розміру бюджетного відшкодування сум податку на додану вартість, сплачених у складі ціни придбаних товарів та послуг. Також не було передбачено можливості зменшення суми бюджетного відшкодування в разі несплати сум податку на додану вартість до бюджету контрагентами платника податку, який має право на бюджетне відшкодування.

Вищий адміністративний суд України, розглядаючи питання щодо розстрочення податкового боргу, конкретно визначає, що предметом доказування в такій справі є сплата позивачем самостійно узгодженої ним в розрахунку суми податкових зобов'язань у встановлений законодавством строк та сплата частини суми в передбачений договором про розстрочення строк, адже податковий орган нарахував оспорюванні штрафні санкції на частину таких сум. Питання сплати процентів за договором розстрочення податкового боргу не є предметом доказування в такій справі, відповідно обставини щодо сплати таких процентів позивачем не можуть бути підставою, що впливає на оцінку щодо

правомірності застосування штрафних санкцій за несвоєчасну сплату узгодженої суми основних податкових зобов'язань [145][295].

Узагальнення судової практики призводить до висновку щодо суперечливих рішень за однотипними справами. Серед причин виникнення різної практики в адміністративних судах у спорах, пов’язаних із визнанням права платників податку на бюджетне відшкодування з податку на додану вартість, можна виділити наступні.

1. Наявність внутрішніх колізій норм Закону України «Про податок на додану вартість». Зокрема, це стосується співвідношення п. 1.8 ст. 1 Закону України «Про податок на додану вартість» та п. 7.7 ст. 7 цього ж Закону. Основна проблема полягає у визначенні надмірної сплати податку як юридичного факту. Саме він є підставою для виникнення права на відшкодування податку на додану вартість з державного бюджету. Проте судова практика Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України [134][296] дозволила дійти висновку, що факт надмірної сплати товару повинен розумітися як сплата податку на додану вартість у складі ціни товарів (послуг), що придбані платником податку, і розрахунки за які є здійсненими.

2. Невідповідність правового регулювання відносин, що складаються у процесі формування податкового кредиту та сум бюджетного відшкодування з податку на додану вартість, реальним економічним можливостям. З одного боку, суто формальне слідування приписам ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» дозволяє дійти висновку про те, що отримати право на бюджетне відшкодування можна лише на підставі наявності необхідних документів, зокрема податкових накладних та документів, що підтверджують факт оплати придбаних товарів (послуг) [132; 140].[297] З іншого боку, обмеження процесу доказування у відповідній категорії спорів лише аналізом документальних доказів створює передумови для зловживання з боку недобросовісних платників податку. Зокрема, не виключається штучне створення документообігу з метою імітації господарських операцій, що дають право на формування сум податкового кредиту та/або бюджетного відшкодування.

При цьому зміна моделі правового регулювання відносин із формування сум бюджетного відшкодування з податку на додану вартість у бік спрощення процедури, а так само формалізація судової практики посилювали намагання недобросовісних осіб незаконно заволодіти коштами державного бюджету. Додаткове ускладнення відповідних процедур створювало передумови для порушення інтересів добросовісних платників податку внаслідок бюрократизації та посилення корупції у розглядуваній сфері. У зв’язку з наведеними суспільно - об’єктивними суперечностями видається ефективним індивідуалізований підхід до розв’язання спорів розглядуваної категорії, відображений у практиці Верховного Суду України [133; 137][298]. При цьому ретельній перевірці підлягають обґрунтовані доводи податкових органів щодо недобросовісного характеру діяльності окремих платників податку.

3. Складність і різноманітність правовідносин, що складаються в процесі формування сум податкового кредиту та/або сум бюджетного відшкодування з податку на додану вартість. Неможливо передбачити в законі чи відобразити в судовій практиці усі варіанти господарських операцій, що вчинюються в процесі формування податкового кредиту, та сум бюджетного відшкодування з податку на додану вартість. У практиці Верховного Суду України [137; 135; 131; 139][299] наведені деякі обставини, що можуть свідчити про незаконний характер відповідних операцій, а також деякі способи доказування цих обставин. У той же час величезна кількість справ ґрунтувалася на нетипових операціях. Це призводило до судових помилок. При цьому значна кількість обставин мала оціночний характер (встановлення економічно обґрунтованих причин вчинення господарської операції [138; 135][300]; можливість реального здійснення господарської операції силами наявного у платника податку трудового колективу тощо), що не могло забезпечити єдності як в тлумаченні, так і в застосуванні.

4. Необхідність досліджувати суб’єктивну сторону в діях осіб, що беруть участь у здійсненні операцій, пов’язаних з отриманням права на бюджетне відшкодування. При цьому вимагалося встановлювати реальний намір використання придбаних товарів (послуг) у господарській діяльності платника податку, обізнаність щодо протиправного характеру діяльності його контрагентів тощо.

5. Недостатній рівень формування податковими органами доказової бази у відповідній категорії спорів. Під час здійснення ними перевірок платників податку не завжди аналізувалися обставини, що можуть мати значення при вирішенні відповідних спорів, іноді податкові

органи обмежувались виключно посиланнями на факт несплати податку одним з учасників ланцюга постачання товарів. У той же час фактам обізнаності з цими обставинами останнього з учасників ланцюга належної уваги не приділялося.

6. Суттєві перешкоди щодо взаємодії між податковими та правоохоронними органами. Деякі фактичні обставини у розглядуваній категорії спорів (наприклад, наявність умислу на заволодіння державними коштами за рахунок безпідставного одержання бюджетного відшкодування) об’єктивно можуть бути встановлені лише шляхом вчинення відповідних слідчих дій і підтверджені вироком суду. Однак адміністративні суди не наділені подібними повноваженнями. Водночас податкові органи недостатньо активно використовували надані їм права та не приділяли достатньої уваги питанням кримінального переслідування осіб, винних у спробі заволодіння державними коштами внаслідок протиправного завищення сум бюджетного відшкодування.

7. Деякі розбіжності в практиці розгляду цієї категорії спорів. Зокрема, різні підходи існували у позиціях Судових палат у господарських та адміністративних справах Верховного Суду України (стосовно надмірної сплати податку на додану вартість). Здебільшого у 2009 році було конкретизовано правові позиції Верховного Суду України щодо обставин, які підтверджують право на відшкодування з податку на додану вартість. Зокрема, було роз’яснено співвідношення між документальним підтвердженням права на бюджетне відшкодування та обставинами реального здійснення господарських операцій.

Податок на додану вартість є одним із найскладніших механізмів формування доходів Державного бюджету. Хотілося б підкреслити, що йому притаманна одна особливість, яка не характеризує жодний інший податок. Якщо у класичному вигляді податковий механізм забезпечує чітко спрямоване надходження коштів в одному напрямку - до бюджету, то справляння податку на додану вартість передбачає і зустрічний канал

руху коштів - із бюджету до платника. Йдеться не про певні винятки, які можуть бути притаманні будь-якому податку (повернення незаконно стягнутих або надміру сплачених податків та зборів), а про конструкцію бюджетного відшкодування [164]1.

Поряд з цим не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами. Податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до Податкового кодексу України, та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою п. 193.1 ст. 193 Податкового кодексу України, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими діючим законодавством. При цьому законодавцем, безумовно, презюмується реальність оподатковуваних

операцій та витрат платника податку, достовірність документів податкового обліку.

За змістом наведених норм право платника податків на збільшення витрат та на включення сум ПДВ до податкового кредиту обумовлене юридичним складом, до якого входять такі юридичні факти, як придбання цим платником податків товарів (послуг) або основних фондів, призначених для використання в оподатковуваних операціях, що відповідають цілям його господарської діяльності; підтвердження обліковими, розрахунковими документами, зокрема податковою накладною, виписаною постачальником - платником ПДВ, митною декларацією (іншими подібними документами), суми витрат на придбання товару (послуг) та ПДВ, нарахованого (сплаченого) податку в ціні придбання товару (послуг).

Наведені обставини відповідно до ч. 1 ст. 138 Кодексу адміністративного судочинства України входять у предмет доказування при розгляді судом адміністративного позову стосовно правомірності рішення контролюючого органу про донарахування сум податкових зобов'язань з ПДВ та/або зменшення сум бюджетного відшкодування з цього податку. Обов'язкове встановлення факту поставки як підстави для включення сум ПДВ, вказаних у податкових деклараціях, до податкового кредиту відповідає правовій позиції Верховного Суду України за такою категорією спорів, висловленій, зокрема в Постанові від 22 жовтня 2010 року у справі за позовом Приватного підприємства «Балтімор» до ДПІ у Кіровоградській області, Головного управління Державного казначейства України у Кіровоградській області про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення та стягнення суми бюджетного відшкодування з податку на додану вартість [136][301].

Згідно зі ст. 244-2 Кодексу адміністративного судочинства України рішення Верховного Суду України, прийняте за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначені норми права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішенням Верховного Суду України.

Враховуючи вказані обставини, Вищий адміністративний суд України робить висновок про те, що факт поставки сировини та послуг, а також зв'язок інших послуг із господарською діяльністю позивача не можуть вважатися встановленими з огляду на те, що оцінка доказів у справі провадиться судом за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

У той же час, ч. 1 ст. 69 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів (ч. 2 ст. 69 Кодексу адміністративного судочинства України).

Слід зазначити, що з огляду на положення ч. 5 ст. 82, ч. 2 ст. 86 Кодексу адміністративного судочинства України, адміністративний суд, оцінюючи висновок експерта, повинен виходити з того, що цей висновок не має заздалегідь встановленої сили і переваг щодо інших доказів. Такий висновок повинен оцінюватися судом нарівні з іншими доказами, що містять інформацію про обставини, які входять до предмета доказування у справі, під час безпосереднього та всебічного дослідження судом цих обставин [207][302].

Отже, заперечуючи проти позову та доводячи правомірність прийнятих податкових повідомлень-рішень, потрібно посилатися на відсутність встановлення фактів походження товару у вказаних постачальників, на відсутність основних фондів (виробничих потужностей, складських приміщень, транспортних засобів) та трудових ресурсів, необхідних для здійснення поставки товару у таких обсягах, а також на відсутність зв'язку послуг із господарською діяльністю [144][303].

Також треба додати, що з метою підтвердження правомірності формування платником податку даних податкового обліку необхідно встановити їх об'єктивний предметний зв'язок із фактами та результатами реальної підприємницької або іншої економічної діяльності, що слугує підставою для висновку про достовірність представлених первинних документів, у тому числі щодо відомостей про учасників та умови господарських операцій [204][304].

Практично аналогічна ситуація спостерігається і при доказуванні відсутності у правочину самостійної ділової мети (фактично доказування реальності господарської операції). Так, відсутність у правочину самостійної ділової мети, відмінної від податкової економії, є доказом укладення правочину без наміру створити відповідні йому економічні

наслідки. Такий правочин укладається з метою незаконного отримання коштів із бюджету або ухилення від конституційного обов'язку зі сплати податків, тобто з метою, що суперечить інтересам держави. Правочин, укладений виключно з метою зниження податкового тягаря та без ділової мети, не відповідає основам правопорядку. Таким чином, наведені обставини входять до предмета доказування у справі [205]1.

При доказуванні в податкових спорах взагалі, а також при формуванні предмета доказування зокрема важливим є аналіз рішень Європейського суду з прав людини. Насамперед варто зазначити, що таких судових рішень не дуже багато. Так, у своєму Рішенні від 22 липня 2008 року № 32993/02 у справі «Хану Лехтінен проти Фінляндії» Європейський суд з прав людини приділяє увагу саме процедурі доказування в податковій сфері. Суть вказаної справи полягала в тому, що діяльність компанії - заявника за відповідний податковий період стала предметом податкової перевірки фінськими податковими органами. За результатами вказаної перевірки контролюючими органами було виявлено порушення податкового законодавства. Вказані порушення полягали в тому, що в бухгалтерському обліку не було відображено всіх операцій з реалізації продукції, внаслідок чого доходи компанії були занижені. На думку податкових органів, сума від таких операцій використовувалася основним акціонером компанії, як «скриті дивіденди». У той же час відповідно до податкового законодавства Фінляндії дивіденди обкладаються відповідним податком, який заявником не було сплачено. Враховуючи таку ситуацію, податковими органами було донараховано відповідну суму податку.

Поряд з цим заявник наголошував на тому, що всі вказані операції були відображені в бухгалтерському обліку компанії, і це можуть

підтвердити свідки, які були працівниками компанії в період виявленого порушення. Сподіваючись на усебічний та повний розгляд справи, заявник звернувся до адміністративного суду з клопотанням про проведення судового засідання в умовах усного процесу, з тією метою, щоб суд зміг безпосередньо заслухати показання свідків. Але адміністративний суд відхилив клопотання заявника, зазначивши, що письмових пояснень заявника та свідків достатньо для оцінки обставин справи. Таке рішення адміністративного суду було підтримано і Верховним адміністративним судом Фінляндії.

Але Європейський суд з прав людини при розгляді вказаної справи встановив, що фінськими судами було порушено ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Наведена норма надає кожному громадянину право на справедливе та публічне вирішення справи судом у випадку виникнення спору щодо його громадянських прав та обов’язків. Кожний звинувачений має право опитувати осіб, які свідчать проти нього, чи право на те, щоб такі свідки були допитані, а також право на виклик та допит свідків, які свідчать на його користь, на тих же умовах, що і для свідків, які свідчать проти. Аналізуючи матеріали справи, Європейський суд з прав людини зазначив, що письмових пояснень заявника та свідків було, в даній ситуації, недостатньо для забезпечення справедливого судового розгляду [223, с. 264][305].

Напевно одним із най важливіших рішень Європейського суду з прав людини з питань пов’язаних зі сферою оподаткування, є Рішення по справі «ТОВ «Нафтова компанія Юкос» проти Російської Федераці» [196][306]. Аналіз наведеного судового рішення свідчить про те, що прецедентна практика Європейського суду з прав людини враховує не лише межі розсуду, яким користуються органи публічної влади, а й презумпцію добросовісності зі сторони держави. Як і більшість інших презумпцій, вказана презумпція має спростовний характер. Але стандарти доказування для подолання презумпції добросовісності державних органів є високими та повинні забезпечуватися відповідними неспростовними доказами. Прикладом такої ситуації може бути Рішення по справі «Ходорковський проти Російської Федерації» [215][307], в якому Європейський суд з прав людини визначив, що політично вмотивоване переслідування державою повинно доказуватися беззаперечними та переконливими доказами. Така ситуація характерна і для конфліктних податкових правовідносин.

<< | >>
Источник: ЩЕРБАКОВА ОЛЬГА ЮРІЇВНА. ПРЕДМЕТ ДОКАЗУВАННЯ В ПОДАТКОВИХ СПОРАХ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Харків - 2015. 2015

Скачать оригинал источника

Еще по теме Формування предмета доказування на судовій стадії вирішення податкових спорів.:

  1. ЗМІСТ
  2. ВСТУП
  3. Поняття та зміст предмета доказування в податкових спорах.
  4. Предмет доказування в податкових спорах та суміжні правові категорії.
  5. Стадійність вирішення податкових спорів та її вплив на предмет доказування.
  6. ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 1
  7. Суб’єкти доказування на адміністративній (досудовій) стадії вирішення податкових спорів.
  8. Формування предмета доказування на адміністративній (досудовій) стадії вирішення податкових спорів.
  9. ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 2
  10. 3.1. Обов’язок доказування та предмет доказування на судовій стадії вирішення податкових спорів.
  11. Суб’єкти доказування на судовій стадії вирішення податкових спорів.
  12. Формування предмета доказування на судовій стадії вирішення податкових спорів.
  13. ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 3
  14. ВИСНОВКИ
  15. 2.1. Фіскальна достатність як вихідна засада упорядкування бюджетних та податкових відносин
  16. Дискреційні повноваження та активність адміністративного суду в податковому правозастосуванні.
- Антимонопольное право - Бюджетна система України - Бюджетная система РФ - ВЭД РФ - Господарче право України - Государственное регулирование экономики России - Державне регулювання економіки в Україні - ЗЕД України - Инвестиции - Инновации - Инфляция - Информатика для экономистов - История экономики - История экономических учений - Коммерческая деятельность предприятия - Контроль и ревизия в России - Контроль і ревізія в Україні - Логистика - Макроэкономика - Математические методы в экономике - Международная экономика - Микроэкономика - Мировая экономика - Муніципальне та державне управління в Україні - Налоги и налогообложение - Организация производства - Основы экономики - Отраслевая экономика - Политическая экономия - Региональная экономика России - Стандартизация и управление качеством продукции - Страховая деятельность - Теория управления экономическими системами - Товароведение - Управление инновациями - Философия экономики - Ценообразование - Эконометрика - Экономика и управление народным хозяйством - Экономика отрасли - Экономика предприятий - Экономика природопользования - Экономика регионов - Экономика труда - Экономическая география - Экономическая история - Экономическая статистика - Экономическая теория - Экономический анализ -