6.1. Управління державним боргом США

Формування державного боргу США почалося з 1775 року, коли північноамериканські колонії почали боротьбу проти Об’єднаного Королівства Великої Британії та Північної Ірландії. Військові дії фінансувалися за рахунок коштів штатів.

Прийняття американської Конституції 1787 року та затвердження її вищим законодавчим органом країни – конгресом США – відіграло значну роль у розвитку держави. Конгрес США отримав право встановлювати і стягувати податки та збори для формування бюджету, обслуговування державного боргу та забезпечувати обороноздатність країни. Відповідно до Конституції США (розділ 8, п. 2) конгрес має право проводити запозичення в рахунок боргу США. Всі борги, здійснені конфедерацією до 1787 року, було визнано законними.

Наступним поштовхом до зростання боргів федерації та штатів стала громадянська війна 1861 року між Північчю та Півднем. Надходжень податкової системи не вистачало для покриття воєнних витрат (навіть після запровадження додаткових податків). Бюджетний дефіцит було покрито за рахунок випусків позик і грошей. Завершення громадянської війни дало змогу федеральному уряду здійснювати фінансування капітального будівництва невійськових об’єктів за рахунок федеральних позик. Запозичені кошти спрямовувалися на будівництво шосейних доріг, річкових портів тощо.

Третім етапом накопичення федерального боргу стала участь США у Першій світовій війні. Значна частина воєнних витрат була пов’язана з довгостроковими військовими кредитами, що надавалися союзникам США. За період з 1914 до 1919 року федеральний борг США зріс у 21 раз.

Четвертим поштовхом зростання федерального боргу США стала економічна криза 1929–1933 років. Спроби уряду вийти з економічної кризи були пов’язані з використанням теорії державного втручання в економіку. Відповідно до положень теорії, розширено економічні функції федерального уряду. Це, своєю чергою, вплинуло на зростання розмірів витрат уряду і в абсолютних, і відносних показниках.

Труднощі в проведенні антикризових явищ, постійне зростання державного боргу стали приводом для появи в американській економічній літературі ідеї «дефіцитного фінансування». 1932 року у посланні конгресу Президент США Ф. Рузвельт заявив про те, що виконавча влада повинна мати такі самі широкі права для боротьби з економічним занепадом, як і права для боротьби зі справжнім зовнішнім ворогом. Впровадження політики «дефіцитного фінансування», отримані значні повноваження щодо державного регулювання економіки створили ситуацію, яку можна охарактеризувати як хронічний дефіцит за зростання державного боргу.

Наступний п’ятий етап зростання державного боргу США пов’язаний з воєнними витратами уряду під час Другої світової війни. За період із 1941 до 1945 року борг федерального уряду США збільшився на 217,1 млрд. дол., тобто в 6 разів (1940 року він становив 42,9 млрд. дол., а 1945 – 260,0 млрд. дол.). Порівнюючи фінансування воєнних витрат під час Першої та Другої світових війн, необхідно зазначити, що більша частина воєнних витрат у Другій світовій війні фінансувалася за рахунок податкових надходжень.

Реформування економіки на воєнні цілі зумовлює спад виробництва продовольчих товарів, а наслідком таких змін є формування диспропорцій між розмірами споживчої товарної та грошової маси. Ускладнення економічної ситуації призвело до визначення неінфляційних методів пріоритетними джерелами фінансування воєнних витрат.

Основними напрямами управління державними фінансами було визнано регулювання грошової маси в обігу, обмеження інфляційних процесів, зростання державних доходів. Регулювання грошової маси в обігу тісно пов’язано з необхідністю обмеження інфляційних процесів.

Сильним поштовхом для збільшення федерального боргу США стало різке зростання воєнних витрат, обумовлених розгортанням політики «холодної війни», створенням воєнних блоків (НАТО), проведенням «локальних війн» у В’єтнамі та Перській затоці.

Особливість ситуації, яка склалася упродовж 50–90-х років, полягала в тому, що якщо раніше після завершення воєнних дій заборгованість федерального уряду зменшувалася, то після Другої світової війни вона збільшилась. І це зростання було пов’язано з розвитком науки, техніки, нових технологій, озброєння тощо за умов високої зайнятості.

Зростання боргової залежності було пов’язано з бюджетними запозиченнями через систему фінансового ринку. Значні розміри фінансового ринку давали змогу уряду вільно розповсюджувати власні цінні папери та проводити свою економічну політику.

Військова орієнтація економіки США потребувала після завершення «холодної війни» здійснювати диверсифікацію виробництва, бо конверсійні програми потребують дотримання певних умов: інвестиційного фінансування та часу. Для диверсифікації виробництва потрібно було розширювати експорт озброєння. Тому друга половина ХХ ст. стала для економіки США ерою розвитку військово-промислового комплексу за дефіцитного федерального бюджету.

1988 року федеральний борг США становив 2,6 трлн. дол. (якщо викласти 2,6 трлн. дол. купюрами вартістю в 1 долар одну за одною, то вийде стрічка завдовжки 270 млн. миль, тобто більш як від Землі до Сонця) [79]. Тенденція до зростання розмірів федерального боргу залишалася і в подальшому (рис. 6.1) – якщо 1995 року він становив 5 001 млрд. дол., то на кінець 1999 вже досяг 5 685 млрд. дол.

Розглядаючи взаємовідносини між федеральними структурними одиницями щодо формування боргів, треба зазначити, що майже всі адміністративні одиниці мають право запроваджувати власні податки та випускати позики.

Борги штатів почали формуватися раніше боргу федерації. Стрімке зростання боргів місцевих органів влади та штатів пов’язано з будівництвом міст, транспортних комунікацій, електростанцій, систем водопостачання, каналізації, розвитком комунального господарства.

Головним джерелом фінансування підприємств і служб громадського користування є випуск муніципальних позик (муніципальних бон). Це облігації, які емітуються штатами та місцевою владою для фінансування поточних або капітальних видатків і приносять відсоток.

Історія розвитку заборгованості штатів і місцевої влади підтверджує окремі випадки банкрутства (несплати власних зобов’язань і відсотків у визначені терміни). Банкрутство штатів і місцевих органів влади пов’язано зі скороченням податкових надходжень та інших доходів, а також з банкрутством банків, які обслуговували бюджетні рахунки місцевих адміністрацій.

Розроблені урядом антикризові заходи враховували певну фінансову допомогу місцевим адміністраціям. Протягом 1929–1933 років місцеві органи влади могли формувати частину своїх доходів за рахунок коштів штатів, що дало можливість зменшити обсяги запозичень на місцях. 1937 року було прийнято федеральний закон, який визначив механізм скорочення заборгованості місцевих адміністрацій за допомогою спеціальної процедури банкрутства. Уряд штату, як і федеральний уряд, є сувереном, і тому без його згоди до нього не може бути пред’явлено позов щодо погашення боргу. У разі банкрутства уряд штату може відмовитися від свого боргу.

Відмова від погашення боргів зумовлює труднощі під час розміщення нових позик, які випускаються місцевими адміністраціями і штатами. Тому вони проводять роботу з попередження банкрутств. Ліндхольм позитивно охарактеризував взаємну узгодженість дій штатів і місцевої влади щодо своєчасної передачі коштів штатів місцевим органам для погашення боргів, термін сплати за якими настав. Така співпраця, на його думку, корисна для всіх учасників ринку державних зобов’язань.

Для підвищення привабливості облігацій штатів, за умов допущення цього конституцією штатів, іноді застосовуються припущення щодо можливостей подання до суду позовів про відшкодування неплатежів за облігаціями штатів.

Банкрутство муніципальних органів влади, що випускали муніципальні бони, призвело до необхідності створення нової галузі страхування у США – страхування облігацій і гарантованих позик. Розвиток нової страхової галузі призвів до появи нових учасників боргового ринку – страховиків і страхувальників (гарантів), які у разі банкрутства емітентів зобов’язані відшкодувати їхні борги.

Перші компанії зі страхування муніципальних облігацій з’явилися на початку 70-х років. На кінець 80-х – початок 90-х близько 25% облігацій нових позик були застраховані. До процесу страхування підключилися комерційні банки, які надавали гарантії за випущеними муніципальними облігаціями.

Із середини 70-х до кінця 1996 року відбувається випереджене зростання боргу федерації внаслідок зростання дефіцитності бюджету. Питома вага боргів штатів і місцевих органів 1992 року становила близько 18,7%, 1996 – 17,6%. У складі боргів місцевої влади найбільша питома вага боргів міст. Місцеві органи влади та штати емітують переважно довгострокові позики. Це пов’язано з фінансуванням капітального будівництва, створенням соціальної інфраструктури.

На відміну від них, федеральний уряд ніколи не був банкрутом. Це пояснюється тим, що в управлінні боргом федеральний уряд спирався на значні податкові надходження, можливості грошового обігу та монопольне управління ним.

Під час Першої та Другої світових війн фінансування воєнних витрат забезпечувалося еластичністю Федеральної резервної системи (ФРС). ФРС могла забезпечити значні покупки нових випусків цінних паперів уряду та погашення раніше випущених.

Боргове законодавство в США розвивалося одночасно з процесом акумулювання боргів. Якщо у ХІХ ст. штати та органи місцевої влади самостійно регулювали емісію облігацій, а федеральний уряд у цей процес не втручався, то у 30-ті роки ХХ ст. було запроваджено штатне регулювання місцевих боргів. Протягом 1933–1934 років прийнято федеральні закони про цінні папери, що визначали заходи з регулювання ринку цінних паперів (останні не поширювалися на муніципальні облігації).

Це положення визначалося 16-ою поправкою до Конституції США, яка лягла в основу побудови сучасної податкової системи. Відповідно до цієї поправки, конгрес має право визначати та стягувати податки, незалежно від джерел їхнього походження, розподілу між штатами та чисельності населення.

1975 року було засновано Управління з розробки правил за операціями з муніципальними цінними паперами (Municipal Securities Rulemaking Board – MSRB). На нього покладено завдання регулювання ринку муніципальних облігацій, реєстрації усіх дилерів і брокерів, заснування системи кваліфікаційних іспитів для професіоналів. Управління прийняло низку постанов, пов’язаних з вимогами конгресу розширити вплив федерального уряду на ринок муніципальних облігацій. Це стосувалося двох аспектів: розкриття емітентом інформації про нові випуски та розширення публічної звітності про діяльність штатів і місцевої влади.

Важливим питанням відносин між федерацією та місцевими органами влади є вилучення з оподаткування доходів за муніципальними облігаціями. Доходи за облігаціями місцевих органів влади оподатковуються на місцевому рівні і не підпадають під оподаткування на вищому рівні. Іноді облігації місцевого органу влади звільняють від оподаткування тільки на території, що підпорядковується даному органу влади, але це залежить від особливостей емісії паперів.

Оскільки федерація не отримує частину своїх доходів, конгрес США неодноразово робив спроби скасувати чи обмежити податкову пільгу щодо відсотків за муніципальними позиками. З іншого боку, штати та місцеві органи влади робили спроби розширення списку емітованих облігацій, у який включалися цінні папери, пов’язані з економічною діяльністю і місцевої влади, і фізичних та юридичних осіб. Поправки до законів щодо обмеження пільг у 1923, 1940, 1942 роках прийняті не були.

1960 року конгрес приймає закон про бони для фінансування будівництва споруд і створення інфраструктури, які не підлягають оподаткуванню. А 1969 року конгрес США скасував вилучення з оподаткування арбітражних бон, тобто муніципальних облігацій, кошти від продажу яких використовувалися для придбання інших цінних паперів з вищими доходами.

Подальше реформування законодавчої бази щодо емісії та оподаткування цінних паперів було пов’язано із законодавчими змінами 80-х років. Так, 1980 року було прийнято податковий закон про іпотечні субсидії, в якому запроваджено обмеження та посилено вимоги щодо неоподатковуваних іпотечних бон для житлового будівництва. 1982 року прийнято закони про оподатковуваний акціонерний капітал, фіскальні зобов’язання посилили вимоги та зобов’язали емітентів реєструвати всі цінні папери, що випускаються.

Після податкової реформи 1986 року розпочався новий етап розвитку муніципальних бон. У податковому законі підтверджується виведення з оподаткування муніципальних бон, за винятком бон, пов’язаних з приватною діяльністю, та арбітражних бон. До бон, пов’язаних з приватною діяльністю, належать такі муніципальні облігації (без урахування мети випуску або джерела погашення), 10 або більше відсотків надходжень від продажу яких буде використано приватною або юридичною особою для фінансування майна.

Відповідно до закону 1986 року від оподаткування звільняються облігації, кошти від розміщення яких використовуються для будівництва (public owned) суспільних аеропортів, доків, комунальних підприємств різних видів, на водопостачання, каналізацію, для підприємств з переробки відходів, небезпечних виробництв, потужностей, що забезпечують округ електроенергією, газом, теплом, холодом. До них належать бони, що випускаються для фінансування іпотечних паперів під будівництво житла для населення, зокрема для ветеранів, студентські позики, витрати лікарень, установ системи освіти. Всі інші облігації муніципальної влади оподатковуються особистим прибутковим податком.

Цим законом було запроваджено обмеження на рефондування муніципальних облігацій. Відсотки, отримані за муніципальними облігаціями, включалися у базу під час визначення загальної суми корпоративного податку.

Найбільша активність штатів і місцевої влади щодо залучення позикових коштів припадала на 1985 та 1992 роки, а 1990 року відбувався спад загального рівня інвестицій.

Штати та місцеві органи влади емітують два головні види цінних паперів:

— звичайні бони (general obligation bonds), які забезпечуються повною довірою між кредитором та емітентом (full faith and credit), тобто податками, які справляються штатами або місцевими адміністраціями, та не мають конкретного забезпечення. Іноді забезпеченням може бути спеціальний податок (special tax bond);

— дохідні бони (revenue bonds) випускаються для фінансування певного проекту і забезпечуються майбутніми доходами від функціонування цього проекту [68].

Головна відмінність муніципальних і федеральних облігацій полягає у напрямах використання залучених коштів. Кошти від емісії муніципальних облігацій використовуються для фінансування економічної та соціальної місцевої інфраструктури, а кошти від емісії федеральних облігацій – для фінансування державних функцій. Муніципальні бони за своєю економічною суттю схожі з облігаціями акціонерних товариств. Останнім часом більшість нових випусків облігацій місцевих позик з терміном понад рік випускаються як іменні папери.

Для задоволення тимчасових потреб місцеві органи влади емітують короткострокові боргові інструменти – антиципійовані ноти – для покриття розривів від ненадходження податків, доходів чи виручки від розміщення облігацій.

Суспільні роботи, пов’язані з будівництвом і розвитком економічної та соціальної інфраструктури США, фінансуються місцевою владою, штатами і федерацією, хоча більшість витрат фінансується за рахунок коштів штатів і місцевих адміністрацій (1980 – 92,9%, 1992 – 94,6%).

Відповідно до закону про цінні папери 1933 року облігації місцевих органів влади і федерального уряду, зокрема всі державні цінні папери, на відміну від облігацій корпорацій, не потрібно реєструвати в Комісії з цінних паперів та бірж.

Валовий борг США – сума всіх облігацій разом з нарахованими відсотками. Нетто-борг (net debt) включає суму всіх облігацій без нарахованих відсотків. Брутто-борг (державний) обчислюється у відсотках до ВВП [68].

Статистика нетто-боргу США вилучає суми:

— суму фондів (активів), призначених для погашення боргу;

— суму казначейського сальдо (залишку), який характеризує ліквідні активи (в готівковій і безготівковій формах), що можуть бути використані для погашення боргу.

Основна сума відсоткових платежів і спеціальних фондів для погашення боргу не враховується під час обчислення розмірів боргу. Зміни нетто-боргу можуть відбуватися за рахунок дефіциту або профіциту бюджету. Зміна розмірів валового боргу може відбуватися внаслідок зростання або скорочення казначейського сальдо за умов незмінності нетто-боргу.

До складу валового федерального боргу США включається:

— борг Державного казначейства;

— борг федеральних агентств;

— борг агентств, що фінансуються федеральним урядом і мають право випускати цінні папери [68].

Борг Державного казначейства США утворюється внаслідок випуску таких видів цінних паперів:

1) Ринкових боргових паперів:

a) казначейські векселі (Treasury Bills) – випускаються на термін від 3 місяців до 1 року;

б) казначейські ноти (Treasury Notes) – терміном від 1 до 10 років;

в) казначейські бони (Treasury Bonds) – терміном більше 10 років (практично термін їх обігу – від 20 до 30 років).

2) Неринкових цінних паперів казначейства:

a) цінні папери, призначені для широкого кола інвесторів:

— ощадні сертифікати серії EE та HH;

— ощадні сертифікати серії E та H;

— казначейські ноти для іноземних інвесторів;

б) цінні папери, що мають певні обмеження:

— сертифікати, ноти, бони, що розміщуються серед нижчих рівнів державного управління (штатів, місцевих органів влади);

— онкольні депозитарні цінні папери;

— облігації Управління електрифікації сільських районів;

— цінні папери, що розміщуються серед інших держав [68].

Казначейські векселі – це дисконтні цінні папери держави. Казначейські векселі є надійними, безризиковими та ліквідними інструментами фондового ринку. Вони широко використовуються для диверсифікації портфелів фінансових інститутів. Їх привабливою стороною є добре розвинений вторинний ринок.

Розміщення казначейських векселів відбувається щотижнево за допомогою проведення аукціонів через федеральні резервні банки та їхні відділення. Мінімальна вартість казначейського векселя – 10 000 дол. Випускаються казначейські векселі номінальною вартістю 100 тис. дол. та 1 млн. дол. Терміни їхнього обігу становлять 3,6 та 12 місяців. Розміщення казначейських векселів проводиться в безоблігаційній формі, тобто за допомогою записів у бухгалтерських книгах казначейства та федеральних резервних банків.

Створена система реєстрації та обліку дає змогу регулювати склад кредиторів. Казначейство США регулює власність на векселі кожного федерального резервного банку, а останні – власність на векселі власних клієнтів.

Казначейські векселі розміщуються на первинному ринку на конкурентних і неконкурентних умовах. На конкурентних умовах казначейські векселі купують інституційні інвестори, банки. Конкурентні умови дають можливість банку, що запропонував кращі умови позики, отримати максимальну кількість казначейських векселів. Казначейство США обмежує обсяги придбання даного виду державних паперів. Так, покупцеві забороняється купувати більш як 35% паперів нової позики. На неконкурентних умовах купують казначейські векселі дрібні інвестори. Вони не зазначають ціну придбання і тим самим погоджуються на середню ціну аукціону, яка визначається у кожному конкретному випадку після зіставлення конкурентних заявок.

Усі пропозиції за конкурентними та неконкурентними заявками надходять до Казначейства США. Після визначення середньозваженої ціни аукціону задовольняються конкурентні, а потім неконкурентні заявки.

Дохід за казначейськими векселями оподатковується як звичайний прибуток, з урахуванням приросту капіталу. Він визначається за принципом bank discount basis yield – на основі банківського дисконту.

Казначейські ноти є цінними паперами, номінальна вартість яких залежить від термінів їх обігу. Відсоткові ставки визначаються окремо по кожній емісії. Доходи за казначейськими нотами оподатковуються всіма федеральними податками (податок на доходи, на приріст капіталу, на майно тощо).

Казначейські облігації (бони) випускаються в бездокументарній формі. Номінальна вартість становить 1 000 дол., 5 000 дол., 10 000 дол., 1 000 000 дол. Відсоткові ставки визначаються залежно від умов випуску та термінів обігу. На відміну від інших казначейських боргових паперів, казначейські бони розміщуються щомісячно за визначеним графіком та іноді можуть передбачати (відповідно до умов випуску та розміщення) дострокове погашення з повідомленням про це за 4 місяці.

Доходи від казначейських облігацій оподатковуються податками федерального уряду. Дохідність за облігаціями (в річних %) визначається за формулою:

де D – сума дисконту в дол.;

P – номінальна вартість облігацій;

H – кількість діб до погашення [68].

Обчислення доходів за казначейськими векселями відрізняється від обчислення доходів за іншими цінними паперами.

Дохід за казначейськими бонами та нотами обчислюється під час їх погашення. В обчисленні враховується нарахування суми дисконту на ціну погашення, а не на номінальну вартість. Особливість обчислення полягає і в кількості діб, що враховуються за рік. Дохід визначається, виходячи з 365 діб, а не 360. Тому дисконтний дохід фактично завжди нижчий, ніж реальний дохід під час погашення.

Американський вчений Л. Чандлер звертає увагу на такі особливості ринку казначейських векселів:

— за своєю суттю ринок казначейських векселів є міжнародним;

— є головним каналом для регулювання ліквідності фінансових інститутів;

— структура та обсяги операцій на ньому дозволяють Федеральній резервній системі США проводити операції на відкритому ринку.

На ринку цінних паперів США обертаються ощадні бони та ноти. Вони належать до ощадних облігацій, які використовують для залучення коштів населення. Останніми роками заборгованість казначейства за ощадними бонами зросла більш як утричі, а нараховані відсотки – в 9 разів. Ефективність випусків підвищувалася внаслідок зміни співвідношення між сумами нових емісій і сумами погашення. Управління випусками ощадних облігацій здійснюють Міністерство фінансів США та федеральні резервні банки.

Для підвищення попиту населення ощадні облігації мають низьку номінальну вартість. Вони продаються за ціною, що коливається в межах від 50 до 100 відсотків номінальної вартості паперів. Розміщення таких цінних паперів проводиться і в готівковій, і в безготівковій формах одночасно з отриманням заробітної плати. Інвестори можуть продавати такі ощадні облігації фінансовій установі або банку через 6 місяців після їх придбання.

Доходи за ощадними облігаціями можуть сплачуватися (залежно від умов розміщення) двічі на місяць на рахунок у депозитарній установі, під час погашення в термін або під час дострокового погашення.

Запозичення коштів за допомогою різних за термінами обігу боргових паперів дає змогу регулювати структуру федерального боргу. Найбільша питома вага в структурі федерального боргу США припадає на коротко- та середньострокові відсоткові боргові папери (рис. 6.2).

Валовий федеральний борг США охоплює борг, сформований за рахунок випуску відсоткових і дисконтних боргових паперів. Майже весь борг (99,72%) сформовано за рахунок емісії відсоткових боргових паперів. 56,9% валового федерального боргу становить ринковий борг.

Ринковий борг формується за рахунок заборгованості за ринковими облігаціями та відсотками за ними. Він є головною частиною прямої заборгованості казначейства та федеральних агентств. Структуру ринкового боргу наведено в таблиці 6.1. Найбільшу питому вагу в його складі мають ноти (56,6%) та векселі (20,0%).

Облігації ринкового боргу вільно обертаються на фінансовому ринку. Котирування цінних паперів публікується щоденно в «Уолл Стрит Джорнал» та інших газетах США. Короткострокові казначейські векселі становлять майже 1/4 ринкового боргу. В останні десятиліття відбувається скорочення довгострокової заборгованості за рахунок зростання обсягів середньострокової (від 1 до 3 років).

Облігації, що формують неринковий борг, на фінансовому ринку не обертаються. Це спеціальні випуски облігацій, які призначені для розміщення серед іноземних фізичних та юридичних осіб; облігації для фінансування програм у штатах і регіонах; ощадні ноти та бони, що розміщуються серед фізичних осіб.

Основну частину становлять спеціальні випуски, пов’язані з діяльністю федеральних агентств, або випуски, пов’язані з фінансуванням урядових програм (83,0%) (табл. 6.2).

Для спрощення розміщення та зниження витрат, пов’язаних з випуском облігацій федеральними агентствами, 1974 року конгрес заснував Банк федерального фінансування як установу казначейства для консолідації фінансування всіх федеральних урядових агентств. Це підняло їхню ліквідність і сприяло скороченню витрат на емісії цінних паперів агентств, розвитку вторинного ринку. Особливість цих цінних паперів полягає в тому, що вони не випускаються безпосередньо казначейством, але забезпечені усіма доходами та можливими запозиченнями уряду США (Full Faith and Credit).

Найбільш значні емісії здійснюються для підтримки діяльності таких агентств уряду: Адміністрації фермерських господарств, Федеральної адміністрації житлового будівництва, Урядової національної іпотечної асоціації з кредитування, Експортно-імпортного банку, Управління долиною річки Теннессі, Управління пошти США. Доходи за облігаціями, випущеними поштовим управлінням, звільняються від сплати прибуткового податку.

Федеральні агентства, що фінансуються урядом, є більш значними емітентами, ніж просто федеральні агентства. Облігації емітують також федеральні банки для кредитування житлового будівництва, Федеральна корпорація з іпотечного кредиту, банки фермерського кредиту, Студентська асоціація з маркетингового кредиту та інші, але зобов’язання цих федеральних агентств не гарантуються урядом. Борг федеральних агентств, фінансованих урядом, становить 87–89% від загального боргу агентств США. Доходи від більшості емісій федеральних агентств звільняються від прибуткового податку [68].

Управління державним боргом США тісно пов’язано з регулюванням грошового обігу. Управління державним боргом покладено на Казначейство США. Грошово-кредитну політику в державі проводить Федеральна резервна система (ФРС). Для передбачення негативних наслідків, які може спричинити управління державним боргом для грошового обігу, ФРС співпрацює з Мінфіном США.

Операції на відкритому ринку здійснює Федеральний комітет з відкритого ринку (ФКВР). Призначення ФКВР – ухвалення рішень про обсяги випуску грошової маси. Тобто ФКВР визначає портфель цінних паперів ФРС. ФКВР підпорядковується конгресу США, і представників казначейства в комітеті немає.

У 60-ті роки ФКВР проводив політику регулювання відсоткових ставок державних облігацій та інших кредитів. У 70-ті роки відбулася зміна орієнтирів від кейнсіанської теорії фіксованого втручання держави до монетарного регулювання. Починаючи з 70-х років, головним методом регулювання є операції на відкритому ринку. Операції на відкритому ринку проводяться окремо за облігаціями казначейства та облігаціями федеральних агентств. До операцій, що проводяться на відкритому ринку США, належать:

— аутрайт – звичайні, форвардні угоди;

— угоди з продажу цінних паперів з обов’язковою наступною купівлею на рівну суму;

— угоди з продажу цінних паперів з обов’язковою купівлею на рівну суму.

Найбільш значні за своїми обсягами укладалися угоди другого виду. Такі операції проводяться винятково з державними облігаціями, переважно з казначейськими векселями. У зв’язку з тим що головне призначення таких операцій – це регулювання грошового обігу, обсяги боргу внаслідок їх проведення суттєво не змінюються.

Управління державним боргом розглядається як сукупність державних заходів, пов’язаних з випуском, погашенням державних грошових зобов’язань, визначенням відсоткових ставок і сплаченого доходу, проведенням конверсій, консолідацій, визначенням межі боргу, підтримкою курсу державних зобов’язань. Уряд, управляючи державним боргом, має сприяти досягненню оптимальної структури боргу та виконувати «золоте правило» державних фінансів: максимально збільшувати кількість довгострокових позик за скорочення питомої ваги короткострокових. Управління державним боргом націлено на стабілізацію економіки країни і має відповідати інтересам конкретного етапу розвитку держави.

Управління державним боргом належить до функцій Міністерства фінансів, при якому є спеціальне управління – Бюро з державного боргу (Bureau of the Public Debt). ФРС – фінансовий агент і депозитарій Міністерства фінансів, який виконує всі операції, пов’язані з функціонуванням державного боргу. Ці функції виконують усі ФРБ та їхні відділи.

Для розробки механізму управління державним боргом до відділу ФРБ Нью-Йорка, де є департамент цінних паперів, що здійснює операції ФКВР та з державних цінних паперів (Trading Desk), надходить інформація про:

— стан грошового ринку;

— стан фінансового ринку;

— стан ринку державних цінних паперів;

— діяльність дилерів з державних цінних паперів;

— поведінку інвесторів та інших учасників ринку;

— зміну цін;

— зміну відсоткових ставок;

— суму реалізованих цінних паперів та інше.

Роль ФРС в управлінні державним боргом – рекомендаційна. Остаточне рішення приймає Міністерство фінансів, але департамент цінних паперів ФРБ Нью-Йорка аналізує підсумки управління державним боргом і як консультант казначейства ФРС здійснює проведення державної грошової політики.

Контроль над розмірами державного боргу здійснює конгрес США через визначення лімітів. Лімітуванню підлягають казначейські цінні папери; цінні папери, гарантовані казначейством та федеральними агентськими позиками; державні облігації; сертифікати учасників пулів. За потреби здійснення додаткових емісій пропозиції щодо збільшення розміру ліміту розглядаються на засіданні конгресу. Лімітування розмірів державного боргу свідчить про значну увагу уряду країни до цієї проблеми.

За період з 1970 до 1998 року найбільшого значення співвідношення федеральний борг / ВВП було досягнуто 1995 року. Найбільша його частка була сформована за рахунок суспільного боргу. 1998 року відбулося скорочення розмірів цього співвідношення до 62%. 1998 рік – перший за останні 30 років, за фінансовими показниками якого бюджет був позитивним, що пов’язано з продовженням економічного зростання країни. За даними Казначейства США, федеральний борг США на кінець 1998 року становив 5,55 трлн. дол., за затвердженого ліміту 5,4 трлн. дол. Очевидним є фактичне перевищення його обсягів порівняно з визначеним лімітом на 1%.

Затверджуючи проект бюджету 1999 року і розміри ліміту федерального боргу на 1999–2009 роки, конгрес США визначив його в обсязі 5,95 трлн. дол. При цьому уряд США прогнозує скорочення розмірів співвідношення федеральний борг / ВВП з 60% 2000 року до 40% 2009 за одночасного скорочення приватного боргу та зростання питомої ваги боргу уряду до досягнення ними співвідношення як 1:4.