6.4. Причини та наслідки зростання державної заборгованості країн, що розвиваються

Зростання рухливості міжнародних кредитних потоків пов’язано з нерівномірним економічним розвитком країн, нестачею або надмірним накопиченням ресурсів у окремих країнах, дефіцитністю та дорожнечею внутрішніх ресурсів, розбалансованістю платіжних систем, реформуванням національних економічних систем, інтеграцією економіки у світове господарство, проведенням розрахунків за накопиченими державними боргами тощо.

Світова фінансова глобалізація безпосередньо вплинула на зростання зовнішньої заборгованості країн, що призвело до функціонування останньої як складового елемента міжнародної економічної системи. Зростання світової боргової залежності відбувається з двох причин. З одного боку, внаслідок розширення відкритості національних економік, зокрема участі іноземних інвесторів у фінансово-економічному житті і розвинених країн, і тих, що розвиваються. З іншого боку, через небажання окремих країн, що мають змогу розраховуватися з усіма боргами, здійснювати повне погашення боргу, оскільки додаткові кредитні ресурси сприяють прискореному зростанню економічних, фінансових, військових та інших можливостей країни.

Кожна країна здійснювала накопичення заборгованості під впливом спільних та особливих чинників. Для визначення спільних чинників треба згрупувати країни за їхньою дебіторсько-кредиторською належністю. Так, усі країни можна поділити на три групи:

— країни-кредитори;

— країни, що є одночасно боржниками і кредиторами;

— країни-боржники.

Країни, які одночасно розглядаються як кредитори і боржники (наприклад США, Росія), за всієї специфічності формування їхніх боргів, мають спільне – це державна політика накопичення міжнародних інвестицій.

Країни-боржники – це, зазвичай, країни, що розвиваються, які здобули свою незалежність у першій половині ХХ ст. (країни Азії, Африки, Латинської Америки), і країни, які стали на шлях самостійного розвитку після розпаду СРСР.

Країни Азії, Африки, Латинської Америки отримали незалежність від метрополій і, переставши бути колоніями, стали на шлях самостійного економічного розвитку. Особливість їхнього розвитку до отримання незалежності значно вплинула на можливості їх розвитку в майбутньому. Більшість країн прийняли за основу як концепцію розвитку «розрахунок на власні сили». Отримання значної фінансової допомоги суттєво не вплинуло на ситуацію в цих країнах. Хронічний дефіцит торговельного та поточного платіжного балансу, скорочення експорту і, відповідно, надходжень від експорту, зростання імпорту призвели до того, що, одночасно зі здобуттям незалежності, ці країни почали накопичувати державну заборгованість.

Індустріалізація національних економік, зорієнтована на внутрішній ринок, за рахунок залучення міжнародних фінансових ресурсів обмежується незначними обсягами національного ринку та низьким платоспроможним попитом населення. Незначне зростання доходів за одночасного зростання вартості товарів, послуг, дефіциту платіжного балансу свідчить про збільшення потреб в іноземних фінансово-кредитних ресурсах.

Досвід країн, які розвиваються, свідчить, що, на відміну від імпортозамінних товарів, налагодження виробництва техніки й обладнання потребує великих капіталовкладень, новітніх технологій тощо. А це все можливе за рахунок значних запозичень на міжнародному ринку капіталів, що призводить до суттєвого зростання державних боргів.

За даними Світового банку, державний і гарантований державою зовнішній борг країн, які розвиваються, збільшився з 8–10 млрд. дол. США 1955 року до 24 млрд. дол. 1962. Середньорічні темпи приросту становили майже 15 відсотків. З урахуванням заборгованості перед МВФ і короткострокової заборгованості перед комерційними банками борг зріс до 28 млрд. дол. США.

Витрати на обслуговування боргів зросли з 900 млн. дол. 1956 року до 3,1 млрд. дол. 1963. Залучення середньо- та короткострокових кредитних ресурсів країнами, що розвиваються, створило на початку 60-х років складну ситуацію з обслуговуванням боргів, коли багато країн мали сплатити від 20 до 50 відсотків заборгованості.

Стурбованість урядів розвинених країн диспропорцією в розвитку країн, що розвиваються, призвела до розробки та прийняття країнами-членами ООН стратегії розвитку на 70-ті роки. При цьому всі країни мали самостійно забезпечити зростання економіки, соціальний прогрес для отримання щорічного приросту ВВП в обсязі 5%.

Комісія Світового банку розробила рекомендації для ООН на наступні роки. Серед них рекомендувалося провести реорганізацію Світового банку, підпорядкувавши йому регіональні банки розвитку, здійснювати контроль за проведенням політики допомоги інвестиційній діяльності ООН, а також проводити обстеження та аналіз економічного стану країн, що розвиваються. У процесі реорганізації Світовий банк отримав повноваження на визначення економічної політики країн, які розвиваються, та почав виконувати функції координатора політики капіталовкладень і допомоги Заходу цим країнам.

Негативним чинником, який впливав на формування диспропорцій в економічному розвитку країн, був і колоніальний характер міжнародного розподілу праці. Прийняття 1974 року ООН рішення про встановлення нового міжнародного економічного порядку дало змогу країнам, що розвиваються, набути рівних прав у міжнародних господарських зв’язках.

Перша Конференція ООН з торгівлі та розвитку, крім інших питань, розглянула питання про врегулювання зовнішньої заборгованості через зміну термінів і умов позик.

Важливим чинником накопичення державної заборгованості є стратегія економічного розвитку, обрана країною. Так, країни Азії, що обрали за основу японську модель, визначили пріоритетність активної взаємодії національного й іноземного капіталів та участі в міжнародному розподілі праці. Країни азійського регіону визначили необхідність взаємного поступового регіонального розвитку, який передбачає такі етапи:

— поєднання імпорту товарів, створених за новими технологіями, зі створенням імпортозамінних виробництв;

— розвиток експорту національної продукції, виготовленої за новітніми технологіями;

— вивезення капіталів і створення національних виробництв за кордоном;

— розвиток новітніх технологій і виробництв у країні за рахунок надходжень від зворотного імпорту.

Національні особливості країн азійського регіону, що обрали собі таку стратегію розвитку і впроваджували її у національних економіках як загальну модель розвитку, отримали назву азійської моделі економічного розвитку. Загальними для цих країн стали такі складники:

— дієва та ефективна робота керівництва країни (зокрема з авторитарним режимом);

— експортна орієнтація промисловості;

— активізація демократичних перетворень;

— національна єдність інтересів, зокрема релігії (ідеї конфуціанства щодо пріоритетності освіти, працелюбності, дисципліни, колективізму тощо) [168].

Важливу роль у стрімкому економічному зростанні країн цього регіону відіграли жорсткий контроль уряду, виважена політика залучення й використання власних і запозичених ресурсів, ціноутворення, бюджетна і фінансова політика.

Для досягнення визначеного стратегічного курсу керівництво країн неодноразово змінювало економічну тактику, використовуючи переваги субсидій, податкових пільг для стимулювання підприємницької діяльності, створення сучасних технологій виробництв, обмеження імпорту або, навпаки, стимулюючи імпорт для адаптації та посилення конкурентоспроможності національного виробництва. За відсутності платоспроможного внутрішнього попиту окремі галузі та виробництва одразу ж створювались як експортні.

Залучення іноземних інвестицій відіграло значну роль у стрімкому економічному зростанні нових індустріальних країн південно-східної Азії. Надходження фінансових ресурсів до цих країн від США, Японії, Великої Британії, іноземних транснаціональних корпорацій та інших інвесторів було забезпечено політичною стабільністю та сприятливою економічною ситуацією в державі. Важливе значення мали податкові та спеціальні амортизаційні пільги, заходи, пов’язані зі стимулюванням накопичень, прибутку та реінвестування коштів. Цьому також сприяла політика в сфері фінансів і зовнішньоекономічної діяльності. Одночасно уряд контролював відсоткову ставку, розміщення і використання кредитних ресурсів, рівень імпортних технологій, розвиток виробничих потужностей. Разом з політикою заохочення виробничих інвестицій на перших етапах розвитку вживалися заходи з обмеження вивозу капіталу.

Одночасно з формуванням і стимулюванням зростання виробничих можливостей наголос робився на створення нових, перспективних виробництв і галузей, що дало значний інноваційний потенціал з урахуванням довгострокової перспективи.

Орієнтація на залучення іноземних капіталів, зокрема ресурсів транснаціональних корпорацій (ТНК), стимулювання експортного виробництва на умовах збігання інтересів ТНК і приймаючих країн потребували відповідної зміни нормативно-правової бази. Надання підприємствам, зорієнтованим на виробництво експортної продукції, податкових, митних та інших пільг стимулювало активізацію інвестиційного процесу.

Одночасно уряди проводили політику створення експортно-промислових зон. Така політика з урахуванням сприятливих геологічно-економічних умов (наявність розвинених транспортних комунікацій, портів, виробничої інфраструктури тощо) надала змогу значно впливати і на розвиток виробничих галузей, і на формування та накопичення валютних надходжень країни.

Переорієнтація економіки країн азійського регіону на створення сучасного експортного виробничого потенціалу здійснювалась одночасно зі стимулюванням малого та середнього національного бізнесу. Підприємці, задіяні в промисловості та сільському господарстві, отримували державні пільгові кредити, консультації та пільги. Підтримка малих і середніх суб’єктів господарювання дала змогу поліпшити ситуацію на внутрішньому ринку, забезпечити стабільне надходження товарів, продовольства, а також ефективно використовувати робочу силу, сприяючи зростанню накопичень у національній та іноземних валютах. Така державна політика підтримки підприємницької активності населення дала змогу не допустити розриву в розвитку малого, середнього та великого виробництва.

З 1975 до 1980 року відбувалося значне накопичення зовнішньої заборгованості східноазійських країн. Загальні обсяги їхньої заборгованості 1980 року становили 38,1 млрд. дол. США, а витрати з обслуговування боргу – 7,3 млрд. дол. При цьому співвідношення боргових платежів до експорту залишалося незмінним у межах 11–11,5% [168].

Наведений приклад становлення економік країн південно-східного азійського регіону свідчить про реальні можливості здійснення переходу відсталих аграрних країн з незначними природними ресурсами до індустріально розвиненої економічної системи з високим життєвим рівнем населення та орієнтованого на експорт високотехнологічного виробництва.

Країни латиноамериканського регіону пішли шляхом формування орієнтованої на експорт моделі економічного розвитку, вважаючи, що імпортозамінна індустріалізація вичерпала свої можливості. Уряди таких країн робили акцент на прискорення зростання виробничої та технологічної трансформації національних економік. При цьому індустріалізація в країнах латиноамериканського регіону базувалася на зростанні обміну продукцією промислового виробництва між країнами регіону та збільшенні експорту продукції в інші країни світу. Внаслідок проведення зазначеної політики відбувалося посилення технологічної залежності між країнами, зростання питомої ваги імпорту товарів промислового виробництва та зростання потреб у дефіцитному фінансуванні для створення капіталомістких, високотехнологічних виробництв у експортних галузях (зокрема в країнах Великої трійки – Аргентині, Бразилії, Мексиці).

На початок 80-х років у країнах латиноамериканського регіону 80% експорту становила сировина (зазвичай нафта та кава). Питома вага промисловості у ВВП регіону становила майже третину.

Продукція власного виробництва забезпечувала лише 70% потреб у промисловому обладнанні. Експорт продукції переробної промисловості 1980 року досяг 16,0 млрд. дол. США, а імпорт – 35,3 млрд. дол. Позитивним моментом стало те, що зростання питомої ваги промислової продукції за 20 років (1960–1980 рр.) на 7,1% пов’язано і з експортом машин, обладнання, морських суден, електронно-обчислювальної техніки [168].

Значне економічне зростання регіону було досягнуто зокрема й за рахунок зростання внутрішньої та зовнішньої заборгованості. З 1970 до 1980 року зовнішня заборгованість країн латиноамериканського регіону зросла на 218,6 млрд. дол. США, у тому числі Бразилії – на 58 млрд. дол., Аргентини – на 29,5 млрд. дол., Мексики – на 51,2 млрд. дол. Одночасно зросли витрати на обслуговування державних боргів країн латиноамериканського регіону. З 1976 до 1980 року вони зросли на 26,8 млрд. дол. При цьому відбулися структурні зміни у складі зовнішньої державної заборгованості. Так, за 1970–1980 рр. скоротилася питома вага заборгованості перед офіційними кредиторами на 34,6% та зросла заборгованість приватним кредиторам на 36,3%.

Тенденція до зростання міжнародного ринку позикових капіталів у 70-ті роки була пов’язана з відносним надлишком фінансових ресурсів у міжнародному обороті. Переорієнтація міжнародних кредиторів на кредитування національних економік країн, що розвиваються, позитивно вплинула на економічне зростання економік цих країн.

Одночасно відбулося посилення негативних чинників, що суттєво впливали на функціонування національних економічних систем: закритість внутрішнього ринку; недостатнє стимулювання експортної активності; значне залучення зовнішніх позикових ресурсів за низької ефективності їхнього використання; підтримка завищеного курсу національної валюти; дефіцитне зовнішнє фінансування державних витрат; низька фінансова дисципліна та неефективне державне регулювання тощо.

Значне накопичення зовнішньої державної заборгованості країн, що розвиваються, залежність від надходження міжнародних позикових капіталів та експортних доходів в умовах погіршення соціально-економічного становища, скорочення обсягів експортних доходів, акумуляція короткострокової заборгованості та інші негативні чинники призвели до ситуації, коли криза платоспроможності окремих країн переросла у світову боргову кризу.

Збільшення цін на нафту та інші види сировини зумовило зростання короткострокової зовнішньої заборгованості для фінансування дефіцитів поточних платіжних балансів. Диспропорції в обсягах експортних позикових валютних надходжень і розмірах фінансових витрат з обслуговування накопиченого зовнішнього боргу поглибили боргову кризу в країнах-позичальниках.

Спад світових цін на експортну продукцію країн, що розвиваються, на початку 80-х років, зростання відсоткових ставок за кредитними ресурсами (для країн, що розвиваються, з 6,6% до 11,0%), зменшення середніх строків кредитування з 18,6 року до 14,4 року, а за державними кредитами до 22,4 року (пільговий період у середньому скоротився з 5,6 до 4,3 року), зростання курсу долара ще більше ускладнили проблему обслуговування зовнішніх боргів. 1982 року заборгованість країн, що розвиваються, західним банкам становила 362,7 млрд. дол. США, а найбільшими боржниками були Аргентина, Бразилія, Мексика, Чилі, Венесуела, Філіппіни, Південна Корея.

Криза платоспроможності в одній країні спричинила погіршення кредитної ситуації в регіоні, відплив кредитних ресурсів, зростання відсоткових ставок і, відповідно, боргову кризу в низці країн. Причиною такої реакції стало і те, що міжнародні банки, кредитуючи країни-позичальники, видавали кредитні ресурси в обсягах, які значно перевищували їхні власні капітали, а це могло призвести до банкрутства банків-кредиторів.

Фінансова криза повністю охопила економіку країн-боржників, дестабілізувала виробництво та спричинила негативні соціальні наслідки. Країни, що змогли здійснити внутрішні структурні та стабілізаційні перетворення, мобілізувати національні фінансові ресурси, реорганізувати внутрішній ринок з метою підвищення конкурентоспроможності, відкритості, перебороли фінансову кризу і відновили економічний потенціал.

Решта країн залишилася неспроможною справитися з борговою кризою. Скорочення на початку 80-х років обсягів запозичень країн, що розвиваються, на світовому ринку позикових капіталів майже наполовину, обсягів прямих іноземних інвестицій на 31,6%, офіційної двосторонньої та багатосторонньої допомоги посилило негативні тенденції на світовому фінансовому ринку. Така ситуація сприяла переходу міжнародної боргової кризи в хронічну стадію.

Норма обслуговування боргу всіх країн-імпортерів нафти зросла з 15% на початку 70-х років до 40% на початку 80-х. А в окремих країнах вона перевищила 100%, як, наприклад, 1983 року в Аргентині – 153%, Мексиці – 126%, Бразилії – 117% [168].

1982 року 18 країн, що розвиваються, серед них Мексика, Аргентина, Венесуела, Пакистан, виступили з проханням перед кредиторами про відстрочення погашення боргу, у зв’язку зі значними обсягами накопиченого боргу. За період 1982–1983 рр. було укладено 41 угоду про зміну умов погашення заборгованості з 33 країнами в обсязі 63,4 млрд. дол. США.

Загальна сума відкладених платежів 1982 року становила понад 30 млрд. дол. Кредитори погодилися на перенесення основного боргу у формі укладання середньострокового кредиту, не перериваючи при цьому сплату відсотків. Одночасно кредитори змінили умови кредитування, застосовуючи селективний підхід.

Значну роль у вирішенні кризової ситуації з обслуговуванням зовнішніх державних боргів відіграли міжнародні фінансово-кредитні організації. Спроба МВФ урегулювати проблему за допомогою зменшення співвідношення між припустимим розміром запозичень і розміром квоти зі 150% власної квоти до 102% (окремим країнам до 125%) мети не досягла. Тому, починаючи з 1983 року, країни – члени МВФ – прийняли рішення про збільшення ресурсів фонду і, відповідно, кошти, які передбачалося використовувати як позикові ресурси, було збільшено більш як удвічі.

Одночасно МВФ почав брати активну участь у вирішенні проблеми зовнішньої державної заборгованості країн-боржників. Фонд почав проводити політику взаємоузгодження надходження нових зовнішніх кредитних ресурсів до країн-позичальників з проведенням стабілізаційних програм національними урядами. МВФ почав надавати санкції на рефінансування, конверсії державних боргів. Це не давало можливості урядам країн-боржників використовувати кредитні ресурси МВФ для обслуговування раніше створеної заборгованості.

Для перегляду кредитних умов, відстрочення сплати боргу обов’язковим стало узгодження з МВФ стабілізаційних програм для країн-боржників. Стабілізаційні програми були спрямовані на скорочення бюджетного та платіжного дефіцитів, формування ринкової економіки, розширення сфери приватної підприємницької діяльності та скорочення державного сектору, обмеження внутрішнього споживання, державних соціальних витрат, розширення експорту і створення сприятливих умов для участі іноземного капіталу тощо. При цьому країни-боржники мали виконувати кредитні умови, обмежуючи внутрішнє споживання, інвестиції і нарощуючи експорт.

Після світової боргової кризи 80-х років проблеми з обслуговуванням зовнішньої державної заборгованості, як уже зазначалося, набули хронічного характеру. Ситуація з обслуговування зовнішніх боргів ускладнилася після розвалу СРСР, коли утворилося багато нових держав, що стали на шлях ринкових перетворень, для досягнення яких вони почали значними темпами накопичувати зовнішні державні борги.

Розбудова незалежних національних економічних систем здійснювалася одночасно з проведенням фінансових, структурних та інших реформ. Значні фінансові витрати, що перевищували дохідну базу державного бюджету, від’ємне сальдо платіжного балансу, потреби в інвестиційних, валютних ресурсах призвели до використання країнами, що раніше входили до складу СРСР, системи державного кредиту для мобілізації у розпорядження уряду додаткових фінансових ресурсів. Внаслідок цього країни поступово почали накопичувати державні борги. Динаміка та обсяги накопичення державних боргів відрізнялися. Зміни рівня боргового навантаження цієї групи країн відображено у додатку 8.

Найбільші розміри зовнішнього боргу у відсотках до ВВП 1993 року були у Таджикистану (63,5%), Росії (61,3%), Грузії (47,1%), Киргизії (30,0%) та Білорусії (27,7%). У процесі розвитку національних економічних систем, змін боргової політики урядів країн у 90-х роках відбулися певні зміни розмірів цього показника. Так, 1997 року найбільше відношення зовнішнього державного боргу у відсотках до ВВП було в Туркменії (73,8%), Таджикистану (68,4%), Киргизії (57,9%), Молдавії (54,7%), Вірменії (45,1%) [188].

Таким чином, для країн, колишніх республік СРСР, спостерігається тенденція накопичення державного боргу і, відповідно, збільшення боргового тягаря. Це призводить до зростання частки державних доходів, що спрямовуються на обслуговування боргів. Найбільші обсяги витрат на обслуговування державного боргу у відсотках до державних доходів у 1997 році мали Молдавія (15,4%), Узбекистан (11,3%), Литва (10,3%).

Відбулися структурні зміни у складі світової зовнішньої державної заборгованості країн, що розвиваються. Так, скоротилася короткострокова та зросла довгострокова заборгованість (1997 року – 82%). Одночасно скоротилася частка заборгованості перед банками (з 50,1% 1985 року до 24,1% 1997), зросли частки заборгованості офіційним кредиторам (з 34,3% 1985 року до 40,7% 1997) та запозичень на міжнародному фінансовому ринку (з 15,7% до 35,2% відповідно).

Збільшення обсягів сукупної зовнішньої заборгованості країн, що розвиваються, з 795,6 млрд. дол. США 1982 року до 1199,8 млрд. дол. 1989 року та до 1790,8 млрд. дол. 1997 не послабило борговий тягар країн. Відношення зовнішнього державного боргу до ВВП 1985 року становило 36,1%, 1989 – 32,7%, 1997 – 32,0%. Відношення зовнішнього державного боргу до надходжень від експорту товарів і послуг – 154,7%, 134,6% та 147,2% відповідно до зазначених років. Відношення платежів з обслуговування боргу до надходжень від експорту товарів і послуг (норма обслуговування боргу) – 20,9%, 16,2% та 22,5% відповідно [200].

1997 року найбільшими боржниками серед країн Латинської Америки були Аргентина, Бразилія, Мексика. Їхній зовнішній державний борг становив 102,9 млрд. дол., 197 млрд дол., 168 млрд дол. відповідно. Таким чином, частка їхньої зовнішньої заборгованості у зовнішній заборгованості регіону становила 70%.

Серед країн африканського регіону відстежується тенденція до накопичення зовнішньої заборгованості. З 1985 до 1997 року її обсяги збільшилися зі 144,3 млрд. дол. США до 283,3 млрд. дол., тобто вдвічі. При цьому зросла питома вага заборгованості офіційним кредиторам з 53,8% 1985 року до 70% 1997.

Зростання обсягів боргового навантаження країн африканського регіону було спричинено багатьма чинниками, серед них:

— досягнення економічного зростання за рахунок значних зовнішніх запозичень;

— відплив кредитних ресурсів комерційних банків нейтралізувався зростанням надходжень від офіційних кредитів;

— відсутність впровадження імпортозамінних технологій за значних імпортних потреб;

— недостатність розвитку експортних виробництв;

— низька ефективність зростання інвестиційних ресурсів;

— недостатній внутрішній та інвесторський контроль за використанням зазначених ресурсів;

— диспропорції в розвитку національних економік;

— неконкурентоспроможність національного виробництва;

— помилки керівництва у проведенні національної економічної політики;

— зростання питомої ваги короткострокової заборгованості в загальних обсягах зовнішньої заборгованості.

1996 року серед країн, що розвиваються, країн-кредиторів було 6, а серед країн-боржників, що мали проблеми з обслуговуванням боргів, – 56. Частка країн-кредиторів становила 2,9% ВНП, 12,4% припадало на експорт товарів і послуг, 0,9% – на зовнішню заборгованість країн, що розвиваються.

Частка країн-позичальників, що не мали проблем з обслуговуванням боргів, становила 69,7% ВНП, 60,8% експорту товарів і послуг та 49,3% сукупного зовнішнього боргу країн, що розвиваються. В економічному розвитку цієї групи країн відстежується тенденція до зростання обсягів зовнішніх фінансових ресурсів (1996 року – 135 млрд. дол. США, зокрема майже половина – запозичені ресурси) та витрат на обслуговування боргів майже у 2–3 рази за 1990–1996 рр., що становить 19,2% їхніх експортних надходжень. Серед витрат на обслуговування боргів 8,3% становили відсоткові платежі.

До цієї групи країн входять країни-нафтодобувачі Середнього Сходу, Тайвань і країни-імпортери капіталу. Платоспроможність цієї групи країн не викликає хвилювань у кредиторів через високі темпи їх економічного розвитку.

Поява значної кількості країн, які на початку 90-х років своєчасно не могли обслуговувати зовнішню державну заборгованість, змусила МВФ у класифікації країн за борговим фактором виділити групи країн, що мали труднощі в обслуговуванні боргу. До цієї групи було віднесено країни, що мали прострочену або реструктуризовану заборгованість за 1992–1996 рр. За даними МВФ, на кінець 1996 року до цієї групи входило 65 країн. На їхню частку припадало 27,4% сукупного валового продукту країн, що розвиваються, 26,8% експорту товарів і послуг та 49,8% сукупної зовнішньої заборгованості.

Структура їхньої заборгованості була сформована таким чином, що з 888,3 млрд. дол. США заборгованості 146,4 млрд. дол. припадало на короткострокову. Витрати на обслуговування боргів становили 84,8 млрд. дол. з існуванням реальної тенденції до їх зростання. Негативним моментом залишалося зростання дефіциту платіжного балансу з 1990 до 1996 року на 26,8 млрд. дол. за одночасного зростання надходження зовнішніх фінансових ресурсів. Позитивним було скорочення інфляції з 294% 1990 року до 19,0% 1996 та зростання ВНП до 4% 1996 року.

За даними міжнародного рейтингового агентства Standard & Poor’s, сьогодні в обігу перебувають облігації на суму 44 млрд. дол. США за номінальною вартістю країни-емітента, що віднесені до спекулятивних рейтингових категорій. Агентство Moody’s зазначає вірогідність проголошення дефолту інших емітентів протягом 5 років на рівні 27–37%.

При цьому світова заборгованість нерезидентам перевищує розміри заборгованості за зовнішніми борговими зобов’язаннями. З 30 трлн. дол. США внутрішніх боргових зобов’язань на кінець 1998 року значна частина належала нерезидентам. Найбільшу дохідність мали боргові папери Бангладеш – 196%, Росії – 156% та Венесуели – 132%. Внутрішній ринок ГКО Росії на 1/3 належав нерезидентам, 2/3 ринку корпоративних паперів теж належали їм. У США, Великій Британії, Німеччині, Канаді придбання нерезидентами внутрішніх облігацій обчислюється трильйонами доларів.

Зростаюча роль у національному розвитку зовнішніх запозичень у 1990–1998 роках призвела до збільшення державних боргів і витрат на їх обслуговування у всьому світі (додатки 1 і 9). Найбільшими боржниками у Латинській Америці є Бразилія, Аргентина та Мексика; серед арабських країн-імпортерів нафти – Єгипет, Йорданія, Ліван; серед азійських країн – Філіппіни, Таїланд, Індонезія, Республіка Корея, Китай, Індія; до 80 відсотків боргу африканських країн належить найбіднішим країнам Центральної Африки. Зі 127 країн, що розвиваються, 70 країн 1998 року мали прострочену заборгованість або реструктуризували борги [88, 192].

Низька ефективність заходів з урегулювання боргової кризи найбідніших країн, що розвиваються, зумовила необхідність прискорення, посилення та розширення заходів для послаблення їхнього боргового тягаря. Програма офіційної допомоги країн Великої сімки, МВФ і Світового банку «Ініціатива НІРС» ставить за мету скоротити розміри зовнішньої заборгованості найбідніших країн, включених до цієї Програми, на 60% від рівня заборгованості 1997 року.

На початок 2000 року угоди про полегшення боргового тягаря в рамках «Ініціативи НІРС» підписано з п’ятьма країнами (Болівією, Мавританією, Мозамбіком, Об’єднаною Республікою Танзанією та Угандою) на загальну суму 4,4 млрд. дол. США. Одночасно розглядалося питання про участь у Програмі ще 16 країн [88,184].

У доповіді Генерального секретаря Організації Об’єднаних Націй про роль ООН в ХХІ ст. запропоновані нові заходи з вирішення проблеми заборгованості. Вони передбачають негайне списання заборгованості країн, що постраждали від великих конфліктів і стихійного лиха; збільшення кількості країн, охоплених «Ініціативою НІРС», виходячи з критерію бідності; встановлення граничного обсягу виплат у рахунок погашення заборгованості у вигляді певної частки надходжень в іноземній валюті та створення арбітражного механізму з проблем заборгованості для узгодження інтересів кредиторів і суверенних боржників.

Завдання і запитання для самостійної роботи

1. З яких складників формується валовий борг США?

2. Визначте специфіку функціонування ринку американських боргових інструментів.

3. Назвіть англійські державні боргові інструменти.

4. Охарактеризуйте роль Банку Англії в управлінні державним боргом.

5. Що стало поштовхом для формування державного боргу Росії?

6. Які основні етапи можна виділити в історії формування боргу Росії?

7. У чому полягає сутність управління державним кредитом Російської Федерації?

8. Визначте суб’єкти управління боргом Росії.

9. Назвіть та охарактеризуйте державні боргові папери Росії.

10. Назвіть найбільші в світі країни-боржники.

11. Запишіть у словник визначення таких термінів: федеральний борг, муніципальний борг, бони, ноти, авуари.

Під час планування державних запозичень дотримання критеріїв ефективності потребує врахування, крім економічного, фінансового, соціального аспектів, інтересів національної безпеки та складників боргового портфеля держави.

Борговий портфель держави охоплює такі види позик:

— фактичні (позики, що перебувають у стані реалізації);

— планові (позики, за якими визначено кредиторів);

— прогнозні (позики, за якими визначаються базові умови).

Під час планування фактичних і планових позик, що входять до складу боргового портфеля держави, головним є проведення фінансових розрахунків позик (тобто плануються та прогнозуються перспективні виплати за даними позиками, відповідно до укладених угод або визначених умов).

Для планування прогнозних показників розробляють сценарій запозичення, тобто визначають ключові показники за різних макросценаріїв, які відображають рівень боргової залежності (суму державного боргу у відсотках до ВВП). Також визначають потреби у внутрішніх і зовнішніх запозиченнях і можливості їх взаємозамінності. Технічно це відбувається на підставі розроблених у Міністерстві фінансів шаблонів кредитних сценаріїв на будь-який період. У складанні шаблонів позик враховують базові параметри кожної конкретної кредитної угоди. Базові параметри описують умови залучення коштів: терміни, основну сума боргу, термін виплат, відсоткові ставки, види кредиторів і валюту позик. Одночасно розробляють комп’ютерні тести сценаріїв боргу, за допомогою яких перевіряється дієздатність розробленого.

Важливим наступним етапом боргового планування є розгляд і вивчення боргових сценаріїв запозичення через призму державних потреб з урахуванням реального та перспективного стану боргової залежності, з визначенням відповідних макроекономічних показників державного розвитку.

У плануванні залучення бюджетних коштів у розпорядження уряду або підприємства під державні гарантії визначають:

— загальну суму необхідних додаткових коштів для фінансування державних програм за рахунок залучення державного кредиту;

— суму запозичень за рахунок внутрішніх і зовнішніх джерел;

— запозичення за внутрішніми джерелами поділяють за видами та формами державного кредиту. Особливо наголошується на кредитуванні центральним банком та емісії облігацій;

— зовнішні запозичення поділяють на кредитування міжнародними організаціями НБУ (платіжного балансу, національного резерву), бюджетних проектів, бюджетного дефіциту. За кожним складником визначають валюту кредиту та платежу, умови обслуговування, терміни погашення.

Після планування змін у борговому портфелі держави, відповідно до визначеного оптимального боргового портфеля, детально опрацьовуються версії боргу, тобто сценарії поведінки боргових зобов’язань, з одного боку, щодо загальної суми боргу, планових позик, фактичних позик або окремого часткового запозичення; з іншого боку, версії боргу розглядаються з погляду взаємної узгодженості з відсотковими ставками та курсами валют. Після цього за версією боргу визначають групу звітності (єдиних форм звітності в Україні немає).

Завдання планових органів полягає у прагненні до оптимізації боргового портфеля. Але в зв’язку з тим, що планування державного боргу і боргової ситуації здійснюється на підставі обліку даних на конкретну дату укладання кредитних проектів і кредитних угод, воно функціонує як облікова система. Тому в його плануванні відсутнє економетричне моделювання, тобто вивчення зворотного впливу на чинники.

Визначення обсягів залучення коштів – головне питання боргової та економічної стратегії уряду держави та важливе політичне питання.

Для визначення обсягів коштів, що мають залучатися додатково через систему державного кредиту, необхідно враховувати і власні потреби у таких коштах та можливості держави щодо їх ефективного використання, і можливості безризикового обслуговування даних обсягів запозичених коштів.