3.5. Міжнародне право щодо врегулювання проблеми правонаступництва боргів колишнього СРСР

Окреме місце у складі нормативно-правової бази з державного запозичення посідають закони, постанови, міжурядові договори, які регулюють вирішення проблеми щодо правонаступництва за боргами колишнього СРСР, зокрема й за внутрішніми борговими зобов’язаннями Ощадбанку СРСР та Укрдержстраху.

Історія врегулювання відносин щодо правонаступництва боргів та активів колишнього СРСР розпочалася з підписанням Україною у грудні 1991 року «Угоди про правонаступництво стосовно зовнішнього державного боргу та активів Союзу РСР», «Угоди про механізм погашення та обслуговування заборгованості (зобов’язань) СРСР в іноземній валюті, а також своєчасного поповнення страхового фонду», «Угоди Голів держав Спілки Незалежних Держав про власність колишнього Союзу РСР за кордоном». Договір про правонаступництво щодо зовнішнього державного боргу та активів Союзу РСР визначив частки країн у загальних обсягах боргу та активів СРСР. Згідно з цією угодою Україна в особі уряду взяла на себе обслуговування зобов’язань СРСР у розмірі 16,37% сукупного зовнішнього боргу і відповідно до власності активів СРСР. Частка України складалася:

— борг – 12,8 млрд. дол.;

— активи СРСР – 12,1 млрд. дол., 7,8 млрд. перевідних рублів;

— майно – 0,6 млрд. крб.;

— золото – 42,1 т.

За підсумками міждержавних переговорів країнами-правонаступницями у лютому 1992 року було підписано спільне комюніке, в якому відображено досягнуті домовленості щодо створення Міждержавної ради за спостереженням з обслуговування зовнішньої заборгованості та використання активів СРСР, з виведення його з-під юрисдикції Російської Федерації. Було створено Комісію повноважних представників держав-учасниць СНД з питань правонаступництва СРСР для узгодження дій у вирішенні зазначеного питання.

Складною проблемою стало визначення абсолютних розмірів активів СРСР. За окремими даними, на грудень 1991 року Золотий фонд СРСР містив 240 т золота, а за даними західних джерел, фактичні розміри його були в 10 разів більшими.

Окремим складником активів СРСР є закордонне майно СРСР у вигляді посольств і представництв СРСР в інших державах, банків СРСР за кордоном, торговельно-виробничих підприємств, агентських компаній, виставкових і культурних центрів, бункерних об’єктів, консигнаційних складів тощо. Лише балансова вартість нерухомості МЗС, МЗЕС і Міністерства рибного господарства СРСР (тільки ці дані було надано Україні) становила близько 5,3 млрд. руб.

Одночасно в березні 1992 року в Москві уповноважені представники країн СНД підписали «Угоду про принципи та механізм обслуговування внутрішнього боргу колишнього СРСР». В угоді визначається, що до державного внутрішнього боргу належить заборгованість уряду колишнього СРСР населенню за залишками вкладів у ощадбанках, за випущеними та непогашеними державними позиками випусків 1982 та 1990 років з урахуванням нарахованої компенсації, доходів і відсотків за ними, суми компенсації за внесками громадян за довгостроковими договорами страхування, а також інша заборгованість Держбанку СРСР, Держстраху СРСР та Ощадного банку СРСР за коштами, використаними для фінансування витрат союзного бюджету.

Відповідно до досягнутої домовленості країни-правонаступниці СРСР беруть зобов’язання з погашення державного боргу колишнього СРСР перед населенням пропорційно до залишку заборгованості на балансах установ Ощадбанку СРСР на території кожної країни на 1 січня 1991 року. Розподіл решти заборгованості мав відбутися відповідно до часток кожної країни у виробленому національному доході та у використанні централізованих капіталовкладень із союзного бюджету на території кожної країни в середньому з 1986 до 1991 року. Починаючи з 1 січня 1992 року, всі витрати з обслуговування державного внутрішнього боргу колишнього СРСР мають здійснюватися країнами-правонаступницями за рахунок їхніх державних бюджетів.

Починаючи з липня 1992 року, Росія підписує з іншими країнами СНД двосторонні угоди про врегулювання питань правонаступництва щодо зовнішнього державного боргу та активів колишнього СРСР.

Угоду між Російською Федерацією та Україною про врегулювання питань правонаступництва щодо зовнішнього державного боргу та активів колишнього СРСР було підписано в грудні 1994 року в Москві, але уряд України її не ратифікував. Згідно з постановою Верховної Ради України «Про порядок ратифікації Угоди між Україною та Російською Федерацією про врегулювання питань правонаступництва щодо зовнішнього державного боргу та активів колишнього СРСР» № 86-97-ВР від 19 лютого 1997 року питання може бути розглянуто лише після отримання повної інформації про: пооб’єктний склад, балансову і ринкову вартість власності колишнього СРСР за кордоном; баланси Держбанку СРСР, Госхрану СРСР, Зовнішекономбанку СРСР та його філій і відділень за межами СРСР, МБСЕ, МІБ (закордонних банків, що були власністю СРСР) на 1 грудня 1991 року; обсяги золотого запасу, Алмазного фонду СРСР на 1 грудня 1991 року та обсяги і структуру заборгованості країн-боржників СРСР.

Верховна Рада України запропонувала Кабінету Міністрів створити тимчасову спеціальну комісію з питань розподілу зовнішнього державного боргу та активів колишнього СРСР для підготовки і розгляду у Верховній Раді України питання про доцільність ратифікації Угоди між Україною та Російською Федерацією про врегулювання питань правонаступництва щодо зовнішнього державного боргу та активів колишнього СРСР.

Важливим моментом урегулювання проблеми є і питання оцінки збитків (витрат), які має профінансувати Україна, як і інші країни колишнього СРСР, не тільки від придбання необхідних активів за кордоном для підтримки міжнародних стосунків, здійснення торговельної діяльності, а й від того, що всі кредитні угоди, торговельні контракти СРСР перейшли до Росії, а для укладення нових угод, відновлення національного експорту військової техніки, вертольотобудування та інших програм потрібен час і великі гроші.

Нині лише уряд України не ратифікував угоду. Невизнання Україною свого ставлення до правонаступництва зовнішнього боргу та активів СРСР ще більше ускладнює цю проблему.

Віденська Конвенція про правонаступництво держав щодо державної власності, державних боргів від 8 квітня 1993 року, до якої приєдналась Україна 1992 року, у ст. 41 відзначає, що у разі припинення існування однієї держави й утворення на її території кількох держав-наступниць і за умов недосягнення домовленості між ними у питанні правонаступництва державний борг держави-попередниці переходить до держав-наступниць у справедливих частках з урахуванням майнових прав та інтересів, що переходять до держави-наступниці у зв’язку з цим державним боргом. У розподілі держави (ст. 18) на кілька держав-наступниць (якщо не було досягнуто інших домовленостей) нерухома державна власність держави-попередниці переходить до держав-наступниць, якщо вона розміщується на їхній території, а та нерухома власність, яка знаходиться за межами території держави-попередниці, переходить до держав-наступниць у справедливих частках.

Рухома державна власність має бути поділена відповідно до таких положень:

— державна власність, пов’язана з діяльністю держави-попередниці на території держави-наступниці, залишається в останньої;

— вся інша державна власність має перейти до держав-наступниць у справедливих частках.

Стаття 18 Конвенції визначає напрям урегулювання проблеми розподілу частини національного багатства колишнього СРСР у вигляді золотого, алмазного, валютного та культурного фондів, що розміщується в основному в Москві, але сформовані (створені) працею всіх народів колишнього СРСР.

Для формування довіри населення до політики держави в сфері державного кредиту уряд України ухвалює Закон «Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України» № 537/96-ВР від 21 листопада 1996 року. Пізніше до нього було внесено зміни Законом України № 8/97 від 17 січня 1991 року та № 201/98-ВР від 24 березня 1998 року. Позитивним моментом ухвалення закону стало визнання Українською державою зобов’язань перед громадянами України, які втратили грошові заощадження, вкладені в установи Ощадбанку СРСР, Укрдержстраху СРСР та цінні папери (облігації державної цільової безвідсоткової позики 1990 року, облігації державної внутрішньої виграшної позики 1982 року, державні казначейські зобов’язання СРСР, сертифікати Ощадбанку СРСР) до 2 січня 1992 року, та грошові заощадження громадян України, накопичені в установах Ощадного банку України та Укрдержстраху протягом 1992–1994 років, що перебували на рахунках не менше повного календарного року за період з 1992 до 1995 року. Було визнано також заборгованість Української держави щодо компенсації заощаджень в установах Ощадбанку СРСР і Держстраху СРСР, що діяли на території України, перед іноземними громадянами та особами без громадянства.

Заборгованість була відновлена у співвідношенні 1 карбованець заощаджень на 1,05 гривні на 1 жовтня 1996 року. На цю дату заборгованість становила 131,96 млрд. грн. (детальну структуру наведено у табл. 3.1). Законом передбачалася подальша компенсація, індексація заощаджень громадян відповідно до індексу інфляції під час погашення заборгованості.

Для фінансування компенсаційних виплат, починаючи з 1997 року, було дозволено використовувати кошти державного бюджету, відповідно до законодавчо визначених витрат державного бюджету, позабюджетні кошти, зокрема й від впровадження спеціальних податків, з офіційного валютного резерву НБУ та кошти від операцій з державними цінними паперами.

Значні обсяги компенсаційних виплат потребували визнання поетапного повернення заощаджень залежно від віку вкладника, суми вкладів тощо. Згідно з чинним законодавством Кабінет Міністрів України визначає перелік груп вкладників, черговість та обсяги виплат грошових заощаджень у межах коштів, передбачених Державним бюджетом України на поточний рік.

Для виконання зазначеного вище закону Верховна Рада України приймає Постанову «Про виплату у 1997 році установами Ощадного банку України грошових заощаджень громадянам відповідно до Закону України «Про державні гарантії відновлення заощаджень громадянам України» № 472/97 від 17 липня 1997 року. Постанова передбачала виплати 1997 року, з урахуванням Закону України «Про Державний бюджет на 1997 рік», у розмірі 200 млн. грн. Було визначено, що 120 млн. грн. буде виплачено особам, яким виповнилося більше 80 років, а 80 млн. грн. – спадкоємцям або іншим особам, згідно із законодавством, у вигляді державної допомоги на поховання осіб, що мали грошові заощадження, за якими здійснювалися компенсаційні виплати (решта невиплаченої суми буде повернена спадкоємцям у наступні роки).

Внесення до Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України» положення про вилучення таких заощаджень зі складу внутрішнього державного боргу свідчить про усвідомлення урядом неможливості найближчим часом здійснити погашення цього боргу. Проте надання гарантій і здійснення щорічних виплат за рахунок коштів Державного бюджету України свідчить про прагнення уряду компенсувати громадянам втрачені заощадження.

Завдання і запитання для самостійної роботи

1. У чому особливості формування правової бази щодо державних запозичень України?

2. Назвіть основні чинники, що впливають на формування правової бази з державного запозичення.

3. Охарактеризуйте нормативно-правову базу з організації процесу запозичення коштів із внутрішніх джерел.

4. Охарактеризуйте нормативно-правову базу з організації процесу запозичення коштів із зовнішніх джерел.

5. Визначте спільне та особливості в правовій базі щодо державних запозичень з внутрішніх і зовнішніх джерел.

6. Дайте характеристику рівня правової бази щодо залучення іноземних кредитів під державні гарантії.

7. Чим пояснюється низький рівень відшкодування резидентами-позичальниками витрат державного бюджету за виконання урядом обов’язків гаранта?

8. Кому відповідно до чинного законодавства надано права з укладення міжнародних угод і ведення переговорів щодо врегулювання боргових проблем?

9. Який закон визначає граничні розміри внутрішнього та зовнішнього державного боргу?

10. Запишіть у словник визначення таких термінів: конверсійні ОВДП, фідуціарні позики.