5.6. Дефолт. Методи врегулювання боргової кризи

У світовій практиці неспроможність країни обслуговувати державні боргові зобов’язання періодично виникала в процесі розвитку державного кредиту багатьох країн. Наслідком такого становища, зазвичай, стає відмова держави від виконання власних боргових зобов’язань (дефолт).

Так, 1820 року країни Латинської Америки відмовилися від сплати державних боргів після отримання ними незалежності, а в середині ХІХ ст. – південні штати США, країни Латинської Америки, Греція, Туреччина, Єгипет. У ХХ ст. відмову сплатити борги як метод управління державним боргом застосували Мексика, Росія, країни Латинської Америки, Китай, Японія (в 1941 та 1952 роках), Іспанія, Філіппіни.

У системі міжнародних позик процедура врегулювання платежів недосконала. І відмова погашення боргів, і часткове погашення заборгованості застосовувалося неодноразово. Фінансові кризи 1893, 1907, 1929 та 1987 років призводили до разових невиплат, що формувало в результаті загальне неповернення боргу.

У 1924 та 1929 роках Німеччині було запропоновано плани Доуса та Ланга щодо реорганізації заборгованості, але позитивних наслідків вони не мали.

Залежно від бажання країни-позичальника оплачувати боргові зобов’язання та наявності згоди кредиторів щодо зміни терміну виплати боргу дефолт може бути повний і технічний. Оголошення повного дефолту призводить до світової ізоляції країни, арешту іноземних активів країни, неможливості здійснення додаткових запозичень коштів зі світового ринку позикових капіталів тощо. Тому уряди багатьох країн-позичальників намагаються всілякими засобами не допустити цього.

Технічний дефолт, оголошений країною-позичальником, свідчить про те, що країна проголошує неспроможність здійснити платіж у визначений термін і висловлює бажання провести переговори з кредиторами про зміну терміну виплати боргу.

Технічний дефолт характеризується тим, що формально він не проголошується, але окремі кредитори порушують судові позови, і подальше отримання кредитів стає неможливим. Відбувається поступова ізоляція країни, що негативно впливає на економічну систему країни-боржника та розвиток національного бізнесу.

Країни, які відмовилися через різні обставини погашати власні борги, стикаються з такими негативними наслідками:

1) Заморожування майна країни-боржника за кордоном. До нього належать золотовалютні резерви та інші активи боржника (наприклад літаки державних компаній, кораблі, будівлі тощо).

2) Затримка перерахування надходжень від експорту в обслуговуванні банками-кредиторами.

3) Неможливість здійснення операцій на світовому фінансовому ринку.

4) Застосування ембарго на торгівлю з країною-кредитором (зокрема й обмеження чи заборона імпорту з країн-боржників, введення торгових санкцій).

Для скорочення розмірів боргового навантаження країни, врегулювання кризи заборгованості застосовуються методи оперативного управління державним боргом – конверсія, консолідація, уніфікація, обмін облігацій за регресивним співвідношенням, відстрочення погашення боргу, анулювання боргу, списання боргу, викуп боргу або, за домовленістю з кредиторами, комплекс методів з реструктуризації боргу.

Серед ринкових методів застосовуються конверсія боргів та їхній продаж на вторинному ринку. Конверсія боргу може розглядатися з погляду зміни дохідності позики. Мета застосування конверсії – бажання уряду країни-боржника скоротити розміри витрат з обслуговування боргів, сприяти поліпшенню стану платіжного балансу та надходженню іноземних ресурсів до національної економіки. Держава-позичальник може змінювати розмір відсотків, що мають бути виплачені за користування запозиченими ресурсами. Конверсія також виступає на передній план як метод управління державним боргом, оскільки передбачає застосування механізмів заміни боргових зобов’язань для обміну державних боргових зобов’язань на акції національних підприємств, боргові зобов’язання третіх країн, погашення товарними поставками чи зворотний викуп боргових зобов’язань боржниками на інших умовах або здійснення взаємозаліків.

За відсутності достатніх коштів для проведення своєчасних і в повних обсягах розрахунків за зобов’язаннями, що формують державний борг, конверсія може бути одним із дієвих методів управління державним боргом. Позитивним у застосуванні цього методу є те, що він дає змогу вирішити цілу низку проблем:

1) Відбувається реструктуризація державного боргу через надання кредиторам права продажу боргових зобов’язань з дисконтом у національній валюті та придбання за останню акцій національних підприємств і компаній або через безпосередній обмін боргових зобов’язань на державну частину акцій компаній.

2) Зменшується розмір державного боргу і, відповідно, навантаження на державний бюджет.

3) Частина державного боргу зменшується за рахунок зростання приватного боргу перед іноземними інвесторами.

До негативних чинників, що виникають внаслідок проведення конверсії державних боргових зобов’язань у цінні папери, що є в державній власності, належать такі:

1) Обмін державного боргу на приватний внаслідок проведення конверсії не забезпечує надходження капіталу до реального сектору економіки.

2) Кредитор позитивно ставиться до конверсії тільки у разі обміну державних боргових зобов’язань на акції підприємств чи компаній за наявності їх сталого функціонування, позитивних перспектив розвитку або якщо вони належать до підприємств стратегічних галузей. За відсутності у розпорядженні держави пакета акцій таких підприємств уряд має спочатку профінансувати придбання акцій зазначених підприємств, а вже потім проводити конверсію.

3) У процесі реструктуризації державного боргу зростають відсоткові ставки за державними борговими зобов’язаннями, що негативно впливає на динаміку державного боргу.

Продаж боргових зобов’язань країн-боржників на вторинному ринку дає змогу частково списати борги. Купівля-продаж на вторинному ринку боргових зобов’язань пов’язані з наявністю значних знижок за такими паперами. У здійсненні зазначених операцій кредитори зазнають збитків, а покупці усвідомлюють неможливість погашення боргу в повному обсязі.

Списання боргів здійснюється кредиторами за погодженням з країною-позичальником. Списання може бути застосовано і до всієї заборгованості з урахуванням відсотків, і до якоїсь частини боргу. Борги списуються у двох випадках:

— з політичних міркувань;

— за умов перевищення розмірів боргових зобов’язань країни-позичальника порівняно з очікуваною платоспроможністю, коли виникає питання про розгляд зовнішнього державного боргу як пропорційного податку, який країна-позичальник сплачує своїм зовнішнім інвесторам.

Лондонський клуб кредиторів застосував часткове списання комерційних боргів Мексики, Коста-Рики та Венесуели 1990 року через заміну старих боргових зобов’язань новими на пільгових умовах.

У світовій практиці списання боргів застосовується лише для країн, у яких спостерігається перевищення граничних (критичних) показників, що характеризують рівень заборгованості. До них належать відношення зовнішнього боргу до ВВП, відношення зовнішнього боргу до експорту, відношення витрат на погашення і сплату відсотків за зовнішнім боргом до річного експорту у відсотках.

Консолідація державного боргу як метод управління державним боргом передбачає зміну умов позики, які пов’язані з термінами дії боргових зобов’язань. Іноді держава проводить заходи, що поєднують консолідацію та конверсію одночасно. Наприклад, в Україні врегулювання внутрішньої боргової кризи 1998–1999 років було пов’язане із заміною внутрішніх державних боргових зобов’язань на нові конверсійні боргові папери. При цьому відбулося подовження термінів обігу внутрішніх державних боргових паперів і зменшення їхньої дохідності, тобто було поєднано методи конверсії та консолідації. Застосування цих методів в Україні мало і позитивний, і негативний ефект. Позитивним було скорочення розмірів основного внутрішнього державного боргу і витрат, пов’язаних з його обслуговуванням. Негативний ефект виявився в спаді довіри резидентів і нерезидентів до внутрішніх боргових зобов’язань України, у відпливі іноземного спекулятивного капіталу та спаді кредитного рейтингу держави.

Уніфікація державних позик – це метод, що передбачає об’єднання кількох позик в одну із заміною раніше випущених боргових зобов’язань на облігації нової позики. Прикладом застосування цього методу може бути досвід СРСР 1930 року та Росії 1992. Часто уніфікація проводиться одночасно з консолідацією боргових паперів.

Обмін облігацій за регресивним співвідношенням – метод управління державним боргом, що передбачає заміну раніше випущених облігацій на одну облігацію нового випуску. Такий обмін дає змогу державі не сплачувати відсотки та не погашати облігації у повноцінних грошових одиницях після проведення грошової реформи.

Відстрочення погашення позики – це метод управління державним боргом, за яким сплата відсотків і погашення позики відкладаються урядом на майбутнє, оскільки більша частина надходжень від реалізації облігацій нових позик використовується для погашення раніше випущених позик і тому подальший випуск і реалізація нових боргових зобов’язань не має фінансової ефективності для держави. Відстрочення погашення позики відрізняється від консолідації тим, що під час консолідації власники облігацій отримують свої доходи за облігаціями. Відстрочення погашення позики як метод управління державним боргом застосовувалося в СРСР 1957 року з відстрочкою погашення на 20 років.

Анулювання боргу полягає у повній відмові уряду держави від своїх боргових зобов’язань. Анулювання державного боргу може здійснюватися в разі фінансового банкрутства держави чи в разі зміни політичного устрою в країні. Так, 1918 року уряд Росії повністю відмовився від усіх боргів царської Росії.

Викуп боргу як метод управління державним боргом застосовується за наявності можливостей нарощування необхідних обсягів золотовалютних резервів. Викуп боргових зобов’язань можливий, по-перше, за наявності в умовах розміщення боргових зобов’язань відповідних положень, що обумовлюють можливість дострокового погашення цих зобов’язань. Зазвичай, дострокове погашення державних боргових зобов’язань можна застосувати на внутрішньому ринку боргових зобов’язань, де уряд визначає правила гри.

На світовому ринку кредитних ресурсів позичальник, викуповуючи борг, має оптимально враховувати протилежні інтереси позичальника і кредитора. Позичальник під час викупу боргу зацікавлений у значному розмірі дисконту. Зростання дисконту за міжнародними чи зовнішніми борговими зобов’язаннями держави свідчить про невпевненість інвесторів у платоспроможності позичальника.

Інтереси кредитора відображають їхнє бажання максимально повно профінансувати всі витрати. За умов, коли відбувається зростання ризику неповернення боргу або неповного розрахунку за нього, інвестори можуть бути зацікавлені у зменшенні обсягів боргу та термінів використання кредитних ресурсів, тому вони можуть погодитися на викуп боргу, аби мінімізувати свої втрати та збитки.

Сек’юритизація як метод управління державним боргом визначає доцільність дострокового викупу суверенного боргу з урахуванням інтересів кредиторів та можливостей і потреб позичальника. Цей метод управління державним боргом застосовується у двох випадках:

1) У разі потреби залучати нові кредитні ресурси за наявності раніше випущених боргових зобов’язань. Тоді погашення старих боргових паперів відбувається через достроковий обмін старих паперів на нові.

2) У разі залучення додаткових кредитних ресурсів через розміщення нових паперів для погашення старих боргів необхідно передбачати низький дисконт на нові папери, що дає змогу скорочувати розміри загального боргу. Але це може призвести до неприйняття ринком боргових паперів. За таких умов уряд має визначити пріоритетність нових боргів перед старими. Хоча, зазвичай, усі умови випусків боргових паперів визначаються відповідно до норм міжнародного права й обумовлюють, що кожен з випусків боргових паперів має рівні умови їх обслуговування (зокрема погашення).

Визнання пріоритетності одних паперів щодо інших призводить до порушення норм міжнародного права. Обмежуючим чинником для проведення сек’юритизації можуть бути й обсяги наявних валютних ресурсів, і ставлення самих кредиторів до застосування такого механізму реструктуризації боргу.

Світовий досвід управління державним боргом значну увагу приділяє реструктуризації заборгованості. Реструктуризація державного боргу – це засіб подолання боргової кризи, пов’язаний з переглядом умов погашення заборгованості за чинними зобов’язаннями у зв’язку зі складним фінансовим становищем країни-боржника. Реструктуризація пов’язана з переоформленням раніше сформованого боргу на нових умовах, згідно з досягненими домовленостями. Потреба у реструктуризації державного боргу виникає за неспроможності країни-боржника своєчасно (за графіком) виконувати власні зобов’язання. Реструктуризація боргів дає змогу кредиторам і боржникам не проводити щорічні переговори.

Механізм проведення реструктуризації залежить від резидентства кредиторів, типів боргів тощо. Підлягають реструктуризації лише борги, термін погашення яких більше року; борги, утворені до настання дати відсіку; борги за наявності кредитних угод країни-боржника з МВФ при тому, що терміни погашення боргу мають припадати на період кредитування його МВФ.

У реструктуризації державних боргів застосовуються такі основні заходи:

— пряме списання певної частки (або повністю) боргу;

— зменшення розмірів відсоткової ставки;

— загальний перегляд боргових умов, пов’язаних з переглядом сум погашення основного боргу, термінів і порядку сплати відсотків;

— конверсія боргів у фінансові активи;

— зворотний викуп боргових зобов’язань;

— конверсія боргу в облігації (рекапіталізація та надання нових кредитів для обслуговування і погашення давніх боргів);

— списання частки або усієї суми боргу.

Реструктуризація заборгованості має багато ускладнювальних чинників:

— необхідність врахування положень міжнародного права і правових засад окремих країн, що мають свою специфіку;

— необхідність обговорення реструктуризації зі значною кількістю приватних кредиторів;

— незбігання інтересів приватних кредиторів, що ускладнює переговори з реструктуризації.

Реструктуризація боргів може проводитися Паризьким або Лондонським клубами кредиторів, окремими кредиторами, що не входять до зазначених клубів (раніше входили до Токійського клубу), та іншими не клубними кредиторами.

Паризький клуб кредиторів – неофіційне об’єднання держав-кредиторів, створене 1956 року з метою впорядкування боргів, сформованих від імені чи під гарантії держав-позичальників або застраховані урядовими страховими організаціями.

Статус постійних членів мають 19 країн-кредиторів, зокрема Росія (з 1997 року). Інші країни та міжнародні фінансові організації мають право брати участь у засіданнях, на яких розглядаються цікаві для них проблеми. Росія, на відміну від інших членів клубу, є одночасно і кредитором (на 1 січня 1998 року – майже 50 млрд. дол. США), і боржником (на 1 січня 1998 року – близько 37 млрд. дол. США).

Паризький клуб дотримується принципу справедливого розподілу збитків серед кредиторів унаслідок скорочення заборгованості, тому всі рішення Клуб приймає за умов досягнення консенсусу.

Реструктуризація міжнародних позик або позик, гарантованих урядом у рамках Паризького клубу кредиторів, відбувається через зменшення розмірів основного боргу або зменшення розмірів його обслуговування за рахунок пониження поточних ставок платежів. Паризький клуб кредиторів пропонує країнам-боржникам різні умови реструктуризації боргів.

Лондонський клуб кредиторів – це клуб банків-кредиторів, що надають кредити без гарантій своїх урядів та страхування і розглядають проблеми врегулювання заборгованості перед клубом. У Лондонському клубі застосовують такі основні методи вирішення боргових проблем:

— реструктуризація боргів (була застосована до таких країн, як Румунія, Угорщина, Габон, частково Польща, Бразилія, Болгарія);

— надання відновлювальних кредитів (частково застосовувалося до Бразилії);

— відстрочення погашення та списання заборгованості (частково здійснювалися під час урегулювання боргових проблем у Польщі та Болгарії).

Реструктуризація в рамках Лондонського клубу кредиторів може відбуватися через конверсію боргу в акції, експорт, переоформлення в національну валюту тощо. Часткове списання боргів, застосоване до Польщі та Болгарії, пов’язане зі значним перевищенням критичного рівня показника відношення заборгованості до експорту, визнаного як 275% (у Польщі та Болгарії він перевищував 600%).

Проблема залучення у кредиторів нових позик для обслуговування давніх боргів, оскільки існують сумніви щодо здатності країни-позичальника розрахуватися у повному обсязі, створює ситуацію, коли кредитори можуть погодитися на часткове списання заборгованості, аби зменшити майбутні ризики щодо погашення давніх і нових боргів. Рівень кредитного ризику країни-кредитора і позиція позичальника щодо подальшої боргової політики залежать передусім від розмірів боргу та витрат, які необхідно здійснити для фінансування витрат з обслуговування і скорочення боргу, наслідків дефолту та з політичних міркувань. Країни-кредитори, опинившись перед вибором оголошення дефолту чи реструктуризації боргу, вибирають останнє. Це дає їм змогу, можливо, не в повному обсязі, а частково, компенсувати минулі витрати або реінвестувати кредитні ресурси на більший термін і на умовах, які врахували б покриття давніх боргів.

У ХХ ст. внаслідок накопичення значного державного боргу окремими країнами, світової фінансової глобалізації та взаємозалежності економічних систем різних країн між собою, коли криза платоспроможності в одній країні призводить до ускладнення боргової ситуації в низці інших країн, оперативне управління державним боргом відіграє важливу роль у забезпеченні фінансової стабільності в міжнародній економічній системі.

Для врегулювання проблеми заборгованості країн, що розвиваються, Дж. Бейкер 1985 року запропонував програму стабільного зростання, що мала забезпечити економічне зростання, безперервну виплату країнами-боржниками відсотків кредиторам за рахунок полегшення їхнього валютно-фінансового становища, надходження фінансових ресурсів до цих країн. Програма передбачала спільне кредитування розвиненими країнами, міжнародними фінансовими інститутами та комерційними банками найбільших країн-боржників. Одночасно країни-боржники мали здійснювати узгоджені з МВФ програми з реорганізації їхнього економічного розвитку. Відповідно до цього передбачалася зміна кредитних умов (зменшення відсоткової ставки, збільшення пільгового періоду чи періоду погашення без зміни відсоткових платежів), часткове списання заборгованості за відсотковими виплатами одночасно зі зміною умов погашення основної суми з комерційними відсотковими ставками під час скорочення періоду погашення боргу тощо.

Для врегулювання зазначеної проблеми також було запропоновано (1989 року) списувати борги, якщо країни-боржники проводять радикальні економічні реформи та природоохоронні заходи.

Для врегулювання заборгованості найменш розвинених країн було запропоновано «план Міттерана». Його особливість полягала в наданні суттєвих пільг під час розрахунків із заборгованості за державними експортними кредитами. Врегулювання такої заборгованості могло відбуватися такими шляхами:

— під час списання 1/3 боргу відстрочка з погашення решти боргу надавалася терміном на 14 років з нарахуванням відсотків за ринковою вартістю;

— відстрочка з погашення боргу терміном на 14 років передбачала зменшення ринкової ставки на 3,5%, а якщо вона буде нижчою ніж 7%, то наполовину;

— відстрочка погашення боргових платежів на 25 років передбачала сплату відсоткових платежів за ринковою вартістю.

За пропозицією Паризького клубу кредиторів 1988 року було прийнято «Торонтські умови», що передбачали здійснення заходів для країн з низьким рівнем доходів. До запропонованих заходів включалися: пільговий варіант, зі списанням 50% приведеної вартості платежів з обслуговування боргу, за якими термін сплати настає під час консолідаційного періоду, та непільговий варіант, що передбачав 25-річний період погашення з 14-річним пільговим періодом і консолідацією боргу за комерційною ставкою.

Консолідаційний період – період, за який переглядаються витрати з обслуговування боргу.

Для вирішення кризової ситуації 1989 року було використано «план Брейді». Його було застосовано для врегулювання боргових проблем Мексики, Венесуели, Коста-Рики, Уругваю, Аргентини та Бразилії. «Планом Брейді» для врегулювання боргової ситуації в країнах було запропоновано заходи, пов’язані зі значними ринковими перетвореннями; скороченням витрат з обслуговування заборгованості; стимулюванням надходження зовнішніх фінансових ресурсів для потреб національної економіки.

«План Брейді» полягав у необхідності реорганізації певної частини боргу за рахунок, зазвичай, зменшення відсоткових ставок для того, щоб національна економіка країни-позичальника могла відновити свій потенціал і повернути кредитору решту боргу. При цьому реорганізація має проводитися лише за умов виконання урядом країни-боржника радикальної програми макроекономічних і структурних перетворень, узгодженої з МВФ.

Передбачено окремі етапи застосування «плану Брейді»:

1) Зниження боргу на 50%, зокрема за рахунок викупу країною-боржником 10–15% власних боргових зобов’язань за зниженим валютним курсом (нижче цін валютного ринку).

2) Обмін боргових зобов’язань (основного боргу та відсотків) на облігації «Брейді», що дисконтовані або дорівнюють номінальному боргу з тривалим терміном погашення та можливістю пільгових відсотків. Існує три варіанти обміну. Країна-боржник обирає найбільш зручний для неї варіант. Ці облігації за номінальною вартістю є гарантованими облігаціями Казначейства США. За їхньою допомогою оброблено понад 1/3 боргів країн Латинської Америки.

3) Проведення окремих фінансових операцій за рахунок коштів міжнародних фінансових організацій, зокрема кредитування ними країн-боржників для викупу останніми нових облігацій на вторинному ринку.

Для врегулювання боргової кризи, відповідно до «Х’юстонських умов», прийнятих 1990 року, країнам-боржникам із середнім рівнем доходів на особу (не більше 1345 $) і високим рівнем заборгованості було дозволено здійснювати конверсію боргів на акції, у національні фонди на благодійні цілі. Борги, що сформувалися як запозичення для національного розвитку, могли повністю конвертуватися. Для інших боргів були обмеження щодо їхньої конвертації.

Згідно з «Х’юстонськими умовами», країни, що отримали офіційну фінансову допомогу для розвитку і мали при цьому гранти в розмірі 25% кредиту, могли розраховувати під час реструктуризації на пільговий період до 10 років і термін погашення боргу до 20 років. Країни-боржники за кредитами, залученими не як офіційна допомога розвитку, могли отримати пільговий період до 8 років, а погашення боргу продовжувалося до 15 років. Дозволено також конвертувати 10% загальної суми боргу чи 10 млрд. дол., залежно від того, що було більшим за обсягом.

1991 року було прийнято «Лондонські умови», які застосовувалися до найбідніших країн, де ВВП на особу менше 675 дол. США та найбільший рівень зовнішньої заборгованості. «Лондонські умови» передбачають два шляхи реструктуризації:

1) 50% скорочення загального боргу, що своєчасно обслуговується.

2) 50% скорочення витрат на обслуговування боргу.

При цьому погашення реструктуризованого боргу має відбутися відповідно до таких умов:

— упродовж 23 років з 6-річним пільговим періодом (під час нарахування відсотків за ринковим курсом);

— упродовж 23 років без пільгового періоду (під час реструктуризації із застосуванням пільгових відсоткових ставок);

— упродовж 25 років з 16-річним пільговим періодом (під час реструктуризації боргу за ринковими ставками).

«Лондонські умови» застосовувалися Паризьким клубом у врегулюванні заборгованості Гвінеї, Гондурасу, Мавританії, Малі, Мозамбіку, Сьєрра-Леоне, Ефіопії та інших країн.

Пізніше, 1994 року, умови реструктуризації державного боргу були розширені та отримали назву «Неапольські умови». «Неапольські умови» дають можливість боржникам з низьким рівнем доходу застосовувати опціони, відповідно до яких витрати з обслуговування боргів знижуються на 67%, і через реструктуризацію отримати відстрочку виплат основної частини боргу на термін від трьох до восьми років із термінами погашення боргу до 23–33 років.

1996 року було прийнято «Ліонські умови», згідно з якими Паризький клуб може списувати до 80% приведеної вартості боргу найбідніших країн і привести співвідношення показників зовнішній борг/експорт і платежі за зовнішнім боргом/експорт до 200–250% і 20–25% відповідно.

Для підвищення дієвості пропонованих заходів Світовий банк здійснив класифікацію країн за основними категоріями експорту та розміру зовнішнього боргу. Відповідно до класифікації 1999 року, визначено такі складові:

1) Країни з високим доходом, зокрема: Німеччина, Італія, Канада, Японія, Велика Британія, США, Франція.

2) Країни з низьким і середнім доходом:

а) країни з низьким доходом:

— надмірна заборгованість – Афганістан, Ангола, Ефіопія, Замбія;

— помірна заборгованість – Бангладеш, Бенін, Чад, Індія, Пакистан;

— низька заборгованість – Албанія, Вірменія, Азербайджан, Киргизія, Таджикистан, Туркменістан;

б) країни із середнім доходом:

— надмірна заборгованість – Аргентина, Бразилія, Куба, Болгарія;

— помірна заборгованість – Угорщина, Туреччина, Грузія, Панама;

— низька заборгованість – Словаччина, Чехія, Естонія, Росія, Україна, Узбекистан, КНДР, Чехія.

3) Група країн, що не класифікуються за розміром боргів.

Надмірна заборгованість свідчить про те, що три з чотирьох основних коефіцієнтів перевищують критичний рівень:

— відношення зовнішнього боргу до ВВП (50%);

— відношення зовнішнього боргу до експорту (275%);

— відношення обслуговування боргу до експорту (30%);

— відношення відсотків за зовнішнім боргом до експорту (20%).

Помірна заборгованість свідчить про те, що три з чотирьох основних коефіцієнтів перевищують 60% критичного рівня, але не досягають його.

Інші країни, що мають середній і низький рівень доходів, віднесено Світовим банком до групи країн з низькою заборгованістю.

Решта пропозицій щодо врегулювання міжнародних боргових проблем пов’язана з регулюванням взаємовідносин між позичальниками і кредитором за рахунок капіталізації відсоткових платежів, додаткового кредитування, конвертації боргів держави в борги підприємств, зміни кредитних умов на пільгові, надання можливості країні-позичальнику викупити борги (боргові зобов’язання та відсотки) за пільговими умовами, списання боргу тощо.

У червні 1999 року на економічному саміті країн Великої сімки в Кельні прийнято нові умови врегулювання боргової кризи найбідніших країн, що отримали назву «Ініціатива НІРС». Їх ухвалення пов’язано з тим, що, за визнанням країн-учасниць саміту, попередні спроби скоротити борги країн, що розвиваються, зазнали поразки, і тому було прийнято рішення про розширення діяльності й надання офіційної допомоги, спрямованої на полегшення боргового тягаря країн з найвищим рівнем заборгованості (Highly Indebted Poor Countries – HIPC). «Ініціатива НІРС» охоплює 36 країн. У вересні 2000 року було розширено програму НІРС, за підтримки МВФ і Світового банку. Для зниження боргового тягаря країнам пропонується провести реформи з фінансового оздоровлення. Після 3-річного періоду реалізації реформ і проведення оцінки можливого застосування стандартних програм Паризьким клубом кредиторів визначаються потреби у наданні додаткової допомоги. Прискорення скорочення заборгованості має відбутися через надання тимчасової допомоги в період між «датами прийняття рішення» та «датою реалізації» програми в рамках «Ініціативи НІРС». Одночасно передбачається сприяти зменшенню боргового тягаря до прийнятного рівня. Для забезпечення цього було знижено критичні розміри показників боргового навантаження: відношення зовнішнього державного боргу та обсягу експорту з 200–250% до 150%, а відношення обсягу зовнішнього державного боргу до обсягу бюджетних надходжень з 280% до 250%. МВФ і Світовий банк мають зменшувати власні боргові вимоги з урахуванням обсягів зниження боргу в рамках Паризького клубу та відповідних дій двосторонніх кредиторів і комерційних банків. Для забезпечення скорочення боргу перед кредиторами Світовий банк визначено управляючим Довірчим Фондом НІРС, який створюється за рахунок коштів МВФ і Світового банку та призначений для викупу частки боргів багатосторонніх кредиторів або за рахунок якого мають здійснюватися платежі замість боржників. Після застосування механізмів полегшення боргового тягаря країн НІРС очікується скорочення заборгованості цих країн на 60% від розмірів, досягнених 1997 року [184].