6.3.3. Управління державним боргом у Російській Федерації

На сучасному етапі економічного розвитку управління державним боргом Росії розглядається як управління державним кредитом і тлумачиться у вузькому та широкому розумінні. У широкому розумінні управління державним кредитом – це напрям фінансової політики держави, пов’язаної з її діяльністю як позичальника, кредитора та гаранта.

Процес управління враховує визначення обсягів бюджетного дефіциту, обсягів необхідних запозичень, потрібних для його фінансування, за допомогою визначення їхнього впливу на грошовий обіг, кредит, виробництво тощо. Уряд Російської Федерації визначає порядок, умови емісії та розміщення державних боргових зобов’язань.

У вузькому розумінні управління державним кредитом розглядається як «сукупність дій, пов’язаних з підготовкою до випуску та розміщенням боргових зобов’язань держави, регулюванням ринку державних цінних паперів, обслуговуванням і погашенням державного боргу, наданням позик і гарантій» [170].

Перед управлінням державним кредитом поставлено такі головні завдання:

— мінімізація вартості боргу для позичальника;

— недопущення переповнення ринку позиковими зобов’язаннями держави та різких коливань їхнього курсу;

— ефективне використання мобілізованих ресурсів і контроль за цільовим використанням отриманих кредитів.

Оперативне управління державним кредитом покладено на Міністерство фінансів Росії та Центральний банк країни. Центробанк Росії здійснює первинне розміщення та обслуговування державного боргу (якщо інше не визначено законодавством) за допомогою проведення операцій з розміщення, погашення та виплати доходів за державними борговими зобов’язаннями.

Усі витрати, пов’язані з розміщенням, рефінансуванням і погашенням державного боргу, здійснюються за рахунок коштів Федерального бюджету Російської Федерації.

У Російській Федерації діє єдина система обліку та реєстрації отриманих державних зовнішніх запозичень і наданих кредитів, яка підпорядковується Міністерству фінансів Росії. Порядок ведення та особливості обліку й реєстрації руху кредитних ресурсів визначаються урядом Російської Федерації і регулюються положенням Банку Росії.

Усі розрахунки інвесторів на організованому ринку цінних паперів (ОРЦБ) здійснюються через дилерську систему і регулюються «Положенням про порядок здійснення розрахунків за операціями з фінансовими інструментами на ОРЦБ», затвердженим Центробанком Росії від 18 липня 1996 року № 02-242. Грошові розрахунки відбуваються між дилерами в безготівковій формі через розрахункові підрозділи Центробанку Росії та розрахункові центри ОРЦБ, що утворюють єдину розрахункову систему для забезпечення руху грошових потоків за угодами за державними борговими паперами.

Дилери відповідно до умов організації їхньої діяльності здійснюють облік власних облігацій та облігацій інвесторів. При такому обліку враховуються облігації за покупною вартістю, відповідно до хронологічного порядку проведення торгів. Одночасно державні ринкові боргові папери періодично переоцінюються. Переоцінка дилерських паперів відбувається після проведення торгів на первинному чи вторинному ринку за середньозваженою ціною торгів у відповідний день, незалежно від участі в торгах конкретного дилера. А переоцінка паперів інвесторів відбувається тільки після проведення ними операцій на фондовому ринку за середньозваженою ціною торгів чи аукціону цього дня. Вся інформація від дилерів надходить через розрахункову систему до Банку Росії.

Сучасна система обліку державних запозичень Росії пов’язана з реалізацією практики застосування Державної боргової книги. Це дає можливість систематизувати структуру та мінімізувати вартість державного боргу, оскільки Державна боргова книга Російської Федерації є системою обліку, реєстрації всіх позик (з урахуванням умов їх отримання), здійснених Російською Федерацією.

Спроба створити єдину систему обліку державних боргових паперів ще досі не досягнута. На сьогодні облік і реєстрацію зовнішніх боргових зобов’язань здійснюють Міністерство фінансів Росії, Зовнішекономбанк, іноземна компанія Warburg Dillon Read. При цьому в даних їхнього обліку зустрічаються розбіжності. Так, за даними Зовнішекономбанку Росії, зовнішній державний борг Росії на 1 січня 2001 року становив 158,0 млрд. дол. США, а за даними уряду Російської Федерації, поданими для розгляду проекту Федерального бюджету на 2001 рік, – 158,4 млрд. дол.

Контролює стан внутрішнього державного боргу Міністерство фінансів, Центробанк Росії та Державна Дума Росії. Законом Російської Федерації «Про державний внутрішній борг Російської Федерації» визначено, що Державна Дума має контролювати розміри внутрішнього державного боргу через встановлення його граничних розмірів під час затвердження бюджету країни на наступний фінансовий рік. Граничний розмір зовнішніх державних запозичень необхідно щорічно затверджувати федеральним законом (відповідно до Закону Росії «Про державні зовнішні запозичення Російської Федерації і державні кредити, що надаються Російською Федерацією іноземним державам, їхнім юридичним особам і міжнародним організаціям»). Граничний розмір зовнішніх запозичень має узгоджуватися з річними витратами на обслуговування та погашення зовнішнього державного боргу і, зазвичай, не перевищувати їх. Відповідно до чинного закону одночасно з внесенням пропозицій щодо граничних розмірів зовнішніх державних запозичень уряд Росії має надати Програму державних зовнішніх запозичень Російської Федерації на відповідний рік. Перегляд граничних розмірів зовнішніх державних запозичень можливий лише за внесення змін до закону, який затверджував ці граничні розміри.

Міжнародні угоди, пов’язані з одержанням кредитних ресурсів, ратифікації не підлягають. Винятком є угоди, не внесені до Програми зовнішніх запозичень Російської Федерації за умов перевищення обсягів кредитування суми 100 млн.

Відповідно до чинного законодавства уряд Російської Федерації має щорічно оприлюднювати дані про стан державного боргу Росії за попередній фінансовий рік.

Державні позики в Росії є другим після податків методом фінансування бюджетного дефіциту. Державні позики бувають федеральними і місцевими; внутрішніми та зовнішніми; ринковими та неринковими; короткостроковими (до 1 року), середньостроковими (від 1 до 5 років), довгостроковими (від 5 до 30 років). Короткострокові позики розміщуються для покриття касових розривів бюджету. До короткострокових боргових паперів Росії належать казначейські векселі та облігації з нульовим купоном, а на місцевому рівні – муніципальні векселі. Короткострокові боргові папери розміщуються на дисконтній основі. Весь дохід за такими паперами сплачується під час погашення паперів разом із сумою основного боргу (тобто номінальною вартістю паперу).

Державні боргові зобов’язання в Росії можуть бути забезпечені (зазвичай, на місцевому рівні) та незабезпечені. Забезпеченням останніх є все майно держави або конкретного органу місцевої влади.

Залежно від отримання доходу, крім відсоткових і дисконтних паперів, боргові папери бувають виграшними, відсотково-виграшними, з твердим або плаваючим доходом. За відсотковими паперами вкладники отримують дохід за встановленою відсотковою ставкою. Відсоток сплачується під час пред’явлення купонів облігацій, згідно з встановленим умовами випуску терміном. Виграшні папери дають можливість отримати дохід у формі виграшу під час пред’явлення облігацій до погашення. У розміщенні відсотково-виграшних державних облігацій умовами випуску передбачається часткова сплата доходу за відсотковими купонами, а частково – у розіграшах виграшних тиражів.

Залежно від умов випуску, розміщення та обігу боргові папери Росії можуть бути з правом дострокового їх погашення або без нього. Державні позики відповідно до Цивільного кодексу Російської Федерації є добровільними, і зміна умов випуску розміщених позик не допускається.

Погашення заборгованості за цінними паперами може відбуватися одноразово або частинами. Погашення державної заборгованості частинами, з урахуванням обумовлених термінів погашення та відповідно до умов залучення коштів, може відбуватися в різних обсягах таким чином: рівними частинами, зростаючими частинами, частинами, що зменшуються.

Державні боргові зобов’язання акумулюють кредити, отримані урядом, державні позики, здійснені за допомогою емісії цінних паперів від імені уряду Росії, та боргові зобов’язання, гарантовані урядом. До державних боргових зобов’язань Росії належать цінні папери, що відображають відносини позики, боржником у яких виступають держава, органи державної влади та управління.

Державний устрій Російської Федерації передбачає складну структуру загальнодержавного боргу, яка складається з державного боргу, сформованого урядом Росії, і боргів нижчих органів управління. Російська Федерація не несе відповідальності за розрахунками за борговими зобов’язаннями національно-державних та адміністративних утворень, що не гарантовані урядом Росії.

Національно-державні й адміністративно-територіальні утворення Російської Федерації мають право на випуск власних боргових зобов’язань. Умови випуску останніх визначаються емітентами самостійно, але відповідно до законодавства Російської Федерації.

Державний борг формується із заборгованості минулих років і новоствореної. До державного боргу Росії входять і борги колишнього СРСР, прийняті на себе Російською Федерацією. Забезпечується державний борг усіма активами, що перебувають у розпорядженні уряду Росії.

Закон Російської Федерації «Про державний внутрішній борг Російської Федерації» закріпив поділ державного боргу на внутрішній і зовнішній за валютним критерієм. Державним внутрішнім боргом є боргові зобов’язання уряду Російської Федерації у національній валюті перед фізичними та юридичними особами, якщо інше не визначено законодавством Росії. Проте Федеральний Закон «Про державні зовнішні позики Російської Федерації і державні кредити, які надаються Російською Федерацією іноземним державам, їх юридичним особам і міжнародним організаціям» № 73-ФЗ від 26 грудня 1994 року, визначає зовнішні позики, кредити як ті, що залучені із зовнішніх джерел і за якими виникають державні фінансові зобов’язання. Таким чином, наочним є законодавча суперечність щодо критерію поділу позик на внутрішні й зовнішні та, відповідно, щодо поділу боргів на внутрішні і зовнішні.

Відмова уряду Росії від політики використання позик Центробанку Росії для фінансування бюджетного дефіциту призводить до стрімкого зростання внутрішнього державного боргу. Боргові зобов’язання держави є високоліквідними та найбільш дохідними борговими паперами, що зумовлює витіснення інших паперів з фондового ринку.

Це явище треба розглядати, з одного боку, як позитивне, оскільки попит на ринку державних боргових паперів повністю покриває потреби у додаткових фінансових ресурсах, а з іншого – відволікає інвестиційні ресурси від виробничого процесу, що негативно впливає на економічний розвиток країни.

Внутрішній державний борг Росії за своєю структурою охоплює такі складники:

— заборгованість ЦБР;

— заборгованість за ГКО-ОФЗ;

— заборгованість за облігаціями ощадної позики;

— державні гарантії;

— інша заборгованість.

Внутрішні позики розміщуються серед резидентів: фізичних та юридичних осіб. Валютою позики є національна валюта країни. Іноді для стимулювання активності кредитів можуть надаватися податкові пільги.

Оподаткування цінних паперів у Росії регулюється чинним законодавством, зокрема Законом РФ «Про внесення змін у Закон РРФСР «Про податок на операції з цінними паперами» від 24 жовтня 1995 року.

Зміни, внесені в російське податкове законодавство, вивели операції з державними цінними паперами з-під оподаткування.

Прибутковий податок, як і при оподаткуванні доходів юридичних осіб, сплачується за доходами, отриманими лише від перепродажу державних боргових паперів.

В оподаткуванні фізичних осіб, відповідно до чинного законодавства, до сукупного оподатковуваного доходу не включаються:

— виграші за облігаціями державних позик колишнього СРСР, Російської Федерації та республік, що входять до її складу, інших республік колишнього СРСР та суми, що отримуються внаслідок погашення таких облігацій;

— відсотки та виграші за державними казначейськими зобов’язаннями, облігаціями та іншими цінними паперами колишнього СРСР, РФ та суб’єктів РФ, а також облігаціями і цінними паперами, випущеними органами місцевого самоврядування.

Особливість оподаткування дивідендів, які отримують громадяни, непрацездатні (пенсіонери), що не мають інших джерел, полягає у зменшенні оподатковуваного доходу (нарахованих дивідендів) на суму діючої на даний час мінімальної заробітної плати.

Не оподатковуються доходи за державними борговими паперами, до яких належать доходи, передбачені умовами їхнього випуску.

Для рефінансування державних позик СРСР уряд Росії 1992 року здійснив обмін облігацій державної внутрішньої позики СРСР 1982 року на облігації Російської виграшної позики 1992 року. Умовами позики передбачалася можливість дострокового викупу облігацій 1982 року випуску за спеціальним курсом за рахунок доходів від реалізації облігацій 1992 року випуску. Термін погашення облігацій 1992 року становив до 10 років. Облігації Російської виграшної позики 1992 року випускалися як ринкові папери, що мали вільно купуватися та продаватися установами Ощадбанку Російської Федерації та комерційними банками. Номінальна вартість облігацій – 500 і 1 000 руб. Весь дохід за облігаціями відповідно до умов випуску сплачується у формі виграшів. За 10 років передбачається отримання виграшів 32% власників облігацій. Після виграшів облігації мають бути погашені та вилучені з подальших тиражів виграшів. Виграші за позикою 1992 року визначалися в розмірі від 2 000 до 500 000 руб. Погашення облігацій відбудеться до 1 жовтня 2004 року. Облігації, що не виграли в тиражних розіграшах, погашаються за номінальною вартістю.

Для фінансування державних програм Мінфін Росії, від імені уряду Російської Федерації, здійснив емісію державних довгострокових облігацій (ГДО) з терміном погашення 30 років (до 2021 року). Емісія відбувалася окремими траншами по 5 млрд. руб. і становила в загальному обсязі 80 млрд. руб. Довгострокові облігації випускалися в бланковій формі з купонами. Номінальна вартість паперів становила 100 тис. руб. Купонний дохід облігацій становить 15% номінальної вартості та сплачується раз на рік. ГДО є ринковими паперами, і Центробанк Росії здійснює щотижневе котирування цих облігацій.

Значна частка ресурсів, що залучається для фінансування бюджетного дефіциту, припадає на державні короткострокові безкупонні облігації (ГКО). Ринок ГКО почав формуватися 1993 року, після прийняття урядом Російської Федерації Постанови «Про випуск державних короткострокових безкупонних облігацій» № 107 від 8 лютого 1993 року. 1994 року до цієї постанови було внесено зміни та доповнення. Відповідно до чинної законодавчої бази, емітентом ГКО виступає Мінфін Російської Федерації, а операції з розміщення, погашення та сплати відсотків виконує Центробанк країни. Терміни обігу таких облігацій – 3, 6 і 12 місяців. Первинне розміщення відбувається в бездокументарній формі за допомогою проведення закритих аукціонів на Московській міжбанківській валютній біржі через торгівельно-депозитарну систему у вигляді записів на рахунках «депо».

Номінальна вартість ГКО до 27 вересня 1994 року була 100 тис. руб., а після зазначеної дати вони випускаються з номінальною вартістю мільйон рублів. Продаж ГКО здійснюється за ціною, нижчою від номінальної вартості, а погашається центральним банком за номіналом.

Обіг ГКО на вторинному ринку здійснюється шляхом проведення операцій з купівлі-продажу через торгівельну систему Росії. Погашення ГКО проводиться в безготівковій формі.

Для забезпечення потреб держави у фінансових ресурсах випуски ГКО здійснювалися з дохідністю від 50 до 200 і більше відсотків річних. Наслідком проведення такої політики залучення коштів стало вимивання фінансових ресурсів від підприємств до ринку ГКО. Державні боргові папери (ГКО) через недосконалий механізм їхнього застосування призвели до значних диспропорцій у фінансовій сфері, зокрема до формування «фінансової піраміди» на національному фондовому ринку.

До державних боргових паперів належать казначейські векселі. Емісія казначейських векселів 1994 року передбачала їх випуск відповідно до Постанови уряду Російської Федерації «Основні умови випуску та розміщення казначейських векселів 1994 року» від 14 квітня 1994 року. Відповідно до зазначеної постанови вексельна сума одного казначейського векселя 1994 року дорівнювала 14 млн. руб. Сума ж заборгованості федерального бюджету, на яку оформлявся один казначейський вексель, становила 10 млн. руб. Тобто 1 вексель з номінальною вартістю 14 млн. руб. прирівнювався до боргу в 10 млн. руб. За підсумками експертів, 1994 року було розміщено векселів на 1,1 трлн. руб.

Міністерство фінансів Російської Федерації для виконання наказу Президента Росії від 8 вересня 1995 року «Про невідкладні заходи щодо продовольчого забезпечення військовослужбовців Збройних сил Російської Федерації» та для покриття тимчасового касового розриву в надходженні та витратах федерального бюджету розмістило серед комерційних банків на конкурентних засадах казначейські векселі на загальну суму 1,3 трлн. руб. Мета цієї емісії – взяття на себе урядом боргів підприємств АПК за кредитами, виданими комерційними банками впродовж 1992–1994 років. Випуски кількох серій передбачали погашення їх з 1998 до 2005 року за ставкою 10% річних.

Важливу роль у формуванні державного боргу Росії відіграло банкрутство Зовнішекономбанку СРСР та емісія облігацій внутрішньої валютної позики (ОГВВЗ) для відшкодування коштів фізичних та юридичних осіб, що були на рахунках Зовнішекономбанку СРСР. Мета емісії ОГВВЗ полягала і в тому, щоб профінансувати витрати з погашення єврооблігацій, випущених Зовнішекономбанком СРСР, терміни погашення яких припадали на 1995–1996 рр.

Гарантом за облігаціями є Мінфін Росії, а основним платіжним агентом Мінфіну – Центробанк Росії. Випуск та обіг ОГВВЗ регулюється Постановою Ради Міністрів Російської Федерації «Умови випуску внутрішньої державної валютної облігаційної позики» № 222 від 15 березня 1993 року та листом Центрального банку Російської Федерації «Про порядок здійснення на території РФ операцій з облігаціями внутрішньої державної облігаційної позики» № 87 від 13 квітня 1994 року.

Емітентом облігацій було Міністерство фінансів Російської Федерації. Облігації внутрішньої валютної позики випущені з терміном обігу від 1 до 15 років і номіналом 1000, 10 000, 100 000 дол. США.

Облігації внутрішньої валютної позики (оввз) були випущені п’ятьма серіями в травні 1993 року обсягом 7,9 млрд. дол. США. Пізніше випущено ще 6 траншів. Номінальна вартість усіх траншів становила 10 млрд. дол., а ринкова (на середину 1999 року) – майже 1,5 млрд. дол. США.

Ці облігації – бланкові купонні цінні папери на пред’явника, які розміщуються переважно серед комерційних банків, спільних підприємств і благодійних фондів. ОГВВЗ передбачають щорічну сплату доходів у розмірі 3% номінальної вартості. Облігації є ринковими, що дає змогу здійснювати з ними операції купівлі-продажу і на національному, і на іноземних фондових ринках. На вторинному ринку облігації внутрішньої валютної позики реалізуються з дисконтом від 20 до 70% залежно від серії. Таким чином, дохід за ОГВВЗ формується з двох складників: купонної та дисконтної дохідності.

Для залучення додаткових коштів у розпорядження держави, фінансування бюджетного дефіциту Міністерство фінансів Росії 1993 року випустило золоті сертифікати (ЗС). Емісія була здійснена відповідно до Постанови Ради Міністрів Російської Федерації «Основні умови продажу золота шляхом випуску Міністерством фінансів Російської Федерації золотих сертифікатів 1993 року» № 980 від 25 вересня 1993 року.

Терміни обігу ЗС – рік, а номінальна вартість відповідала 10 кг золота 0,999 проби. Обсяги емісії відповідали 100 т золота. Розміщення ЗС здійснювало Міністерство фінансів Росії за допомогою уповноважених комерційних банків.

Дохід за золотими сертифікатами визначався з урахуванням відсоткової ставки LIBOR (3-місячної), збільшеної на 3%, а їх курс визначався з урахуванням ціни золота на Лондонській біржі кольорових металів у доларах США та курсу долара на національному ринку. Привабливим у ЗС була їхня індексація, антиінфляційна забезпеченість і можливість їх конвертації в інші державні цінні папери. Вадою ЗС була недосконалість нормативно-правової бази щодо їх обігу, а внаслідок цього – обмеженість використання в кредитній сфері. Подвійний ризик (від ціни золота та курсу долара США) визначив скептичне ставлення до ЗС іноземних інвесторів.

Зазначені вади призвели до ситуації, коли було розміщено паперів лише на 10% загальної суми емісії. У вересні 1994 року золоті сертифікати було погашено.

До боргових зобов’язань Російської Федерації належать казначейські зобов’язання (КО). Їх випуск у обіг розпочався внаслідок виконання Постанови уряду Росії «Про випуск казначейських зобов’язань» від 9 серпня 1994 року та «Положення про порядок розміщення, обігу та погашення казначейських зобов’язань», прийнятого Мінфіном Російської Федерації від 21 жовтня 1994 року № 140.

Мета випуску КО – фінансування бюджетного дефіциту. Фінансування підприємств бюджетної сфери здійснювалося через надання їм казначейських зобов’язань. Таким чином, КО використовувалися як засіб розрахунків за кредиторською заборгованістю між підприємствами для оплати товарів і послуг; як закладні папери їх дозволялося обмінювати на податкові звільнення. КО мали терміни обігу 1 рік, з погашенням від 50 до 360 діб.

Емісія казначейських зобов’язань здійснювалася в бездокументарній формі за допомогою записів на рахунках «депо» в уповноважених депозитаріях. Для всіх випусків КО дохід було визначено за ставкою 40% річних, але влітку 1995 року дохідність КО становила 60–70% річних.

Особливість розміщення КО полягала в тому, що Центробанк був непричетним до їхньої емісії та розміщення. З 1996 року казначейські зобов’язання на ринку цінних паперів Росії не обертаються.

У 1993–1994 рр. найбільшу питому вагу в джерелах фінансування заборгованості Росії мали кредити Центрального банку держави. Так, 1993 року частка кредитів Центробанку становила 65,2%, а 1994 – 67,6%. Тобто чітко відстежується тенденція зростання частки кредитних ресурсів Центрального банку у фінансуванні витрат уряду Росії. 1994 року уряд спробував сформувати грошову політику в пропорції «інфляція – державний борг», тобто замінити пригнічення інфляції на обмежене зростання державного боргу. Але пропорція не була дотримана, борги почали зростати швидше, ніж можливості бюджету, що призвело до порушення рівноваги. Інфляція була придушена за рахунок затримки виплат зарплати, пенсій, стипендій, що за своєю суттю є вимушеною безвідсотковою позикою у населення, тобто державною заборгованістю, не оформленою як державний борг.

На ринку боргових цінних паперів Росії обертаються облігації федеральної позики з плаваючим відсотком (ОФЗ-ПК). Їх емісія здійснюється відповідно до Постанови уряду Росії «Про генеральні умови випуску та обігу облігацій федеральної позики» від 15 травня 1995 року № 458. Згідно з постановою, Мінфін Росії розробив «Умови випуску облігацій федеральної позики зі змінним купонним доходом».

ОФЗ-ПК – це іменні середньострокові купонні державні цінні папери з номінальною вартістю 1 млн. руб., що розміщуються серед фізичних та юридичних осіб, резидентів і нерезидентів. Терміни їх обігу становлять від 1 до 5 років. Емітентом паперів є Мінфін Росії. Формою емісії ОФЗ-ПК є безоблігаційний випуск із застосуванням рахунків «депо». Розміщення відбувається шляхом проведення аукціонів через уповноважених дилерів. Такі цінні папери обертаються і на вторинному ринку. Операції з купівлі-продажу паперів здійснюються на Московській міжбанківській валютній біржі.

ОФЗ-ПК – облігації з плаваючим відсотком, що дає змогу їхнім власникам отримувати купонний дохід як відсоток до номінальної вартості паперу та різницю між цінами купівлі-продажу паперів під час погашення. При цьому перша частина доходу не оподатковується, а друга оподатковується відповідно до чинного законодавства Росії. Розміри купонного доходу визначаються окремо за кожний період сплати й оголошуються за сім діб до дати виплати доходу за попереднім купоном. Тривалість купонного періоду становить, зазвичай, 91 добу. Нарахований купонний дохід обчислюється на конкретний день і додається до ціни чи віднімається від ціни при купівлі-продажу паперів.

Пізніше почали випускати облігації федеральних позик з постійним купонним доходом (ОФЗ-ПД). Випуск, розміщення, обіг і погашення ОФЗ-ПД визначаються листом Мінфіну Росії, що затвердив «Умови випуску облігацій федеральної позики з постійним купонним доходом». Відповідно до затверджених умов операції з ОФЗ-ПД регулюються Постановою уряду Російської Федерації № 458 щодо обігу облігацій федеральної позики зі змінним купоном. На відміну від ОФЗ-ПК, за ОФЗ-ПД щоквартальний дохід не змінюється.

Особливості розміщення ГКО-ОФЗ:

— під час проведення первинних аукціонів обсяги паперів, що розміщувалися, були не меншими ніж загальні обсяги попередніх розміщень, термін погашення яких припадав на дату аукціону;

— на вторинному ринку ГКО-ОФЗ застосовувалися такі заходи: здійснення додаткових розміщень і проведення дострокового погашення державних боргових паперів.

Залучення коштів населення для фінансування державних програм здійснюється через випуск і розміщення облігацій державної ощадної позики (ОГСЗ). Емісія розпочалася відповідно до Постанови уряду Росії «Про генеральні умови випуску й обігу облігацій державної ощадної позики Російської Федерації» № 812 від 10 серпня 1995 року та відповідної Постанови Мінфіну Росії.

Випуски ОГСЗ призначені для забезпечення гарантій збереження заощаджень населення та стабілізації ситуації на грошовому і фондовому ринках. Для цього було дозволено обмінювати облігації Російської виграшної позики 1992 року на ОГСЗ.

Постанова уряду передбачала емісію облігацій в обсязі 10 трлн. руб. за період 1995–1998 років. Розміщення здійснювалося 10 серіями по 1 трлн. руб. кожна. Номінальна вартість облігацій – 100 та 500 тис. руб. Терміни обігу паперів – рік.

ОГСЗ – це бланкові купонні цінні папери на пред’явника, що розміщувалися серед фізичних та юридичних осіб, резидентів і нерезидентів, в обсягах, визначених Мінфіном Росії в межах ліміту державного внутрішнього боргу на поточний рік.

Облігації державної ощадної позики Росії – ринкові папери. Дохідність за ОГСЗ вища від інших державних цінних паперів, оскільки враховує останню офіційно проголошену купонну ставку за ОФЗ-ПК і премію Мінфіну Росії. Купонний дохід власникам сплачується щоквартально. Виплата доходів і погашення паперів здійснюється через уповноважені банки в готівковій і безготівковій формах.

Невдалі спроби залучення коштів за допомогою золотих сертифікатів спонукали Мінфін Росії здійснити нові аналогічні запозичення з урахуванням минулих помилок. Відповідно до Указу Президента Росії № 899 від 5 вересня 1995 року, Постанови уряду Російської Федерації «Про випуск державних цінних паперів, що передбачають право їхнього власника на отримання зливків золота» від 5 листопада 1995 року № 1091, могли обертатися облігації золотої федеральної позики (ОЗФЗ). Емітентом паперів був Мінфін Росії, а генеральним агентом – Центробанк Росії. Обсяги емісії облігацій становили 300 тис. шт.

ОЗФЗ – 3-річні державні цінні папери, призначені для розміщення серед фізичних та юридичних осіб, резидентів і нерезидентів. Їхній власник мав право отримати зливок золота. Номінальна вартість виражалася в рубльовому еквіваленті та прирівнювалася за курсом Центробанку Росії до вартості 100 г золота на Лондонському ринку дорогоцінних металів на дату початку емісії облігацій. Відсотковий дохід визначався за річною ставкою LIBOR у доларах США, збільшеною на 1 відсоток, і сплачувався раз на рік. Погашення облігацій відбувалося в готівковій і безготівковій формах.

Функціонування ринку державних цінних паперів регулюється Федеральним Законом Російської Федерації «Про ринок цінних паперів» від 22 квітня 1996 року № 39-ФЗ. Важливе місце серед джерел фінансування державних витрат належить неринковим державним цінним паперам. Вони випускаються з метою залучення коштів значних інвесторів. Емісія неринкових державних паперів здійснюється відповідно до Постанови уряду Російської Федерації «Про генеральні умови випуску та обігу облігацій державних неринкових позик» від 21 березня 1996 року № 316. Особливість неринкових паперів визначена умовами їхнього випуску: вони не можуть обертатися на вторинному ринку.

Облігації цього виду випускаються в бездокументарній формі. Їхня номінальна вартість – 1 млн. руб. Дохід за ними визначається як відсоток до номінальної вартості папера, що визначається Мінфіном Росії щорічно.

У середині 1996 року ситуація на ринку внутрішніх державних боргових паперів трохи стабілізувалася. Це насамперед було пов’язано з політичними (у даному випадку – президентські вибори) та економічними (широкий офіційний допуск нерезидентів до внутрішнього державного ринку цінних паперів) чинниками. Зниження ризикованості участі на ринку вплинуло на зниження дохідності державних боргових зобов’язань, а це привело до зменшення вартості обслуговування та темпів накопичення державного боргу. Аналіз тенденцій формування внутрішнього державного боргу Росії для фінансування бюджетного дефіциту свідчить, що фінансові ресурси переважно залучаються через розміщення державних боргових паперів. Так, з березня до травня 1996 року відбулося збільшення обсягів розміщень на суму 12,1 трлн. неденомінованих рублів за одночасного зростання їхньої дохідності з 60,9% до 172,6% річних. На ринку державних боргових паперів з’явилася тенденція зростання середнього терміну погашення ГКО-ОФЗ. Так, на початку 1996 року середній термін погашення таких паперів становив 105 діб, а у вересні 1997 – 230 діб. Головним чинником, який вплинув на зростання термінів обігу державних цінних паперів, було переоформлення заборгованості Мінфіну Росії перед Центробанком (процес сек’юритизації державного боргу перед Центробанком відбувся і в 1995 році) у 13 траншів ОФЗ в обсягах 80 трлн. руб. (3,1% ВВП) з терміном погашення від 4 до 16 років. Значну частку внутрішнього державного боргу становить заборгованість Федерального уряду перед Центробанком (16%), а решту займає заборгованість за державними короткостроковими зобов’язаннями (55%) та за облігаціями федеральних позик (8%).

Головними причинами накопичення внутрішнього державного боргу стали потреби у фінансуванні соціальних витрат; спад рівня фінансової та податкової дисципліни; велика вартість обслуговування накопиченого боргу.

Значні валютні надходження від нерезидентів (майже 2 млрд. дол. за лютий – серпень 1996 року) вплинули на зменшення обмежень щодо участі нерезидентів на ринку ГКО-ОФЗ. Залучення коштів нерезидентів до ринку внутрішніх боргових зобов’язань Росії справили позитивний вплив на розвиток самого ринку: відбулася стабілізація функціонування ринку, збільшився щоденний оборот, зменшився спред між заявками попиту та пропозиції, відбулося зростання термінів погашення облігацій за одночасного зниження рівня відсоткових ставок. Внаслідок цього Центробанк Росії продовжував здійснювати політику лібералізації допуску нерезидентів на ринок державних боргових зобов’язань.

Одночасно лібералізація допуску нерезидентів до внутрішнього фондового ринку мала і значний негативний вплив: отримання значних прибутків спричинило дестабілізацію фондового ринку, відбулося зменшення золотовалютних резервів Центробанку, а в умовах фінансової кризи 1997 року «втеча» капіталів нерезидентів спричинила значний тиск на курс рубля та зовнішні боргові папери Росії (на ринку ГКО частка нерезидентів становила 40% емітованих паперів). Такі вкладення нерезидентів перевищували обсяги валютних резервів Центробанку Росії.

Фінансова криза 1998 року зумовила обвал фондового ринку. Прийняття урядом Росії розпорядження «Про новації по державних цінних паперах» № 1787 від 12 грудня 1998 року визначила процедуру проведення реструктуризації (новації) заборгованості за ГКО-ОФЗ. Уряд припинив здійснення всіх платежів утримувачам ГКО, проголосив тимчасовий мораторій на виплати нерезидентам і про відмову індексації заробітної плати, пенсій, внесків населення в національній валюті в умовах інфляційного знецінення. При цьому гарантувалося повернення валютних внесків у рублях за умов переведення внесків до Ощадбанку Росії. Ощадбанку була надана значна сума грошових коштів у національній валюті (випущених після серпневих подій 1998 року), оскільки він взяв на себе частину зобов’язань комерційних банків з виплати внесків населенню та погашення заборгованості із заробітної плати, пенсій і стипендій перед бюджетною сферою.

Одночасно була проведена примусова конверсія короткострокових ГКО у довгострокові, номіновані в доларах США. Нові валютні облігації в рівному співвідношенні мали терміни погашення 7 і 20 років. Нерезидентам було запропоновано також здійснити обмін прострочених боргових зобов’язань на участь у капіталі фактично збанкрутілих банків чи компаній.

За згодою Комітету банків-утримувачів ГКО, створеного нерезидентами для ведення переговорів про реструктуризацію російських ГКО, було прийнято порядок реструктуризації, згідно з яким 10% боргу мали бути сплачені грошима, 20% – обмінювалися на безкупонні дохідні папери, а 70% боргу – на купонні облігації з терміном погашення 4–5 років. Безкупонні бездохідні папери в рублевій формі було дозволено використовувати для придбання акцій російських банків і компаній, які реформуються, для сплати податків тощо.

Отримання зовнішніх кредитних ресурсів регулюється Законом РФ «Про державні зовнішні запозичення Російської Федерації і державні кредити, надані Російській Федерації» від 26 грудня 1994 року.

Залучення зовнішніх кредитних ресурсів від урядів та юридичних осіб іноземних країн, міжнародних фінансових організацій прямо або опосередковано впливає на формування зовнішнього державного боргу.

Запозичення від імені уряду РФ безпосередньо включаються до складу зовнішнього державного боргу. Розмір щорічних зовнішніх запозичень включається до Програми державних зовнішніх запозичень РФ і затверджується разом з федеральним законом про федеральний бюджет на попередній фінансовий рік і враховує розмір платежів з погашення та сплати відсотків за раніше сформованим основним боргом.

Зміни граничних обсягів державних зовнішніх запозичень мають бути ратифіковані Державною Думою Російської Федерації. Валютна структура боргу визначається Бюджетним кодексом Російської Федерації: граничні розміри обсягів зовнішніх запозичень мають бути не більшими ніж розмір витрат з погашення та сплати відсотків за зовнішнім боргом.

Державний зовнішній борг Росії складається з боргів:

а) власне російський борг (26%);

б) борг колишнього СРСР (74%):

— заборгованість перед Паризьким клубом кредиторів;

— заборгованість перед Лондонським клубом кредиторів;

— заборгованість перед фірмами-постачальниками;

— заборгованість перед країнами, що не входять до Паризького клубу кредиторів [170].

Ситуація з управлінням державним боргом ускладнилася 1992 року, на який припадав пік погашення в обсягах 21 млрд. дол. США. Починаючи з 1992 року, уряд Російської Федерації, крім безпосередніх виплат, пропонує реструктуризацію платежів (перегляд термінів і порядок виплат боргів). Так, 1993 року було реструктуризовано всі платежі перед Паризьким клубом кредиторів. А у 1994–1995 рр. було укладено угоди про реструктуризацію боргів колишнього СРСР з термінами погашення грудень 1991 року – січень 1995.

Щорічні переговори уряду Росії про реструктуризацію боргів дали можливість 1996 року укласти угоду з Паризьким клубом кредиторів про упорядкування боргів Російської Федерації. Згідно з домовленістю, Росія сплатить Паризькому клубу кредиторів борги на суму 38 млрд. дол. США, зокрема 45% протягом 25 років (до 2020 року), а 51%, що складається з короткострокової заборгованості, – за 21 рік. При цьому реструктуризований борг має бути погашений наростаючими платежами з 2002 року.

Проведення переговорів з Лондонським клубом кредиторів про реструктуризацію боргу Росії з 1992 року надало можливість 1995 року досягти певних домовленостей.

Для реструктуризації заборгованості за поточними рахунками Зовнішекономбанку Росії було випущено «ВэБРовки» (облігації зовнішньої державної позики MinFin bonds чи Taiga bonds).

1997 року було підписано угоду про реструктуризацію боргу СРСР перед іноземними банками. Особливості реструктуризації полягали в необхідності погашення основної суми боргу – 24 млрд. дол. США до 2020 року, а накопичені відсотки у сумі 8,3 млрд. дол. до 2015 року. Перші сім років Росія має сплачувати лише відсотки за шестимісячними купонами з урахуванням шестимісячної ставки libor, збільшеної на 13/16. Обслуговування цих боргових зобов’язань полягає в тому, що частка відсоткових платежів сплачується грошима, а інша – облігаціями ian. Відповідно до досягнутих домовленостей основний борг переоформлено у синдиційований кредит на 25 років, а накопичені відсотки в обсязі 3 млрд. дол. США виплачено кредиторам і на суму 6 млрд. дол. випущено облігації ian.

Згідно з Постановою уряду РФ від 15 вересня 1997 року, ці боргові папери прирівняні до боргових зобов’язань Росії, які можуть обертатися на внутрішньому та зовнішньому ринках. Реструктуризація радянських боргів позитивно вплинула на кредитний рейтинг Росії. Так, агентство ІВСА присвоїло рейтинг «ВВ+», Moody’s – «Ba2», a Standard & Poor’s – «BB-».

Підписана угода про погашення за наступні 4 роки заборгованості в 400 млн. дол. США громадянам Франції за облігаціями царського уряду. Послідовне виконання зобов’язань Російською Федерацією перед іноземними кредиторами та досягнення домовленостей з МВФ дало можливість уряду Росії отримувати стабілізаційні позики від МВФ протягом 1994–1997 рр. та 1996 року здійснити випуск єврооблігацій.

Це дало змогу Росії в подальшому здійснювати значні запозичення на світовому фінансовому ринку. Вихід Росії на міжнародний ринок позикових капіталів для залучення додаткових фінансових ресурсів через розміщення єврооблігацій став можливим лише після стабілізації політичної ситуації 1996 року, скорочення інфляційних процесів і стабілізації курсу рубля. Першу емісію було здійснено у листопаді 1996 року. Випущені єврооблігації мали термін обігу 5 років і середньозважену дохідність 9% річних. Розміщення здійснювалося одночасно в 15 країнах.

Другу емісію єврооблігацій Росії проведено в березні 1997 року. Єврооблігації було деноміновано в німецьких марках, і їх обсяг становив 2 млрд. німецьких марок. Ці боргові папери було розміщено терміном на 7 років і з фіксованою дохідністю 9% річних.

Розміщення єврооблігацій у червні 1997 року відзначилося 10-річним терміном, купонною дохідністю 10% річних та обсягом 2 млрд. дол. США. Попит на російські єврооблігації червня 1997 року, перевищував пропозицію вдвічі. Обмеження розмірів емісії було визначено затвердженими лімітами зовнішніх запозичень на 1997 рік. Але вже в жовтні 1997 р. уряд Росії додатково розмістив єврооблігації на суму 400 млн. дол. (ІІІ транш) на тих самих умовах.

Розміщення єврооблігацій Росії на світовому ринку значно вплинули на зниження дохідності ГКО-ОФЗ. У серпні 1997 року валютна дохідність від операцій з ГКО-ОФЗ знизилася з 11% до 9% річних. Це дало можливість уряду Росії під час планування бюджету 1998 року визначити курс долара США щодо темпу інфляції і, відповідно, планувати різницю в дохідності боргових інструментів у національній (12–14%) та іноземних (7–8%) валютах.

На кінець 1997 року зовнішній державний борг Росії становив 123,5 млрд. дол. США, зокрема 91,6 млрд. дол. – борг колишнього СРСР (1992 року – 96,6 млрд. дол.) та 32,1 млрд. дол. – борг Російської Федерації.

На ринку єврокредитів та європаперів 1998 року Росія посідала 103 позицію серед усіх типів позичальників і запозичила у цьому році майже 5 млрд. дол. США.

Вихід Росії на ринок єврооблігацій позитивно вплинув на фінансування витрат з обслуговування зовнішнього державного боргу Росії та його реструктуризацію, оскільки дохідність за єврооблігаціями в кілька разів нижча за дохідність ГКО і заборгованість за ними триваліша, ніж можливості внутрішнього ринку Росії. Тенденція зростання пов’язана з післядефолтовими наслідками та зниженням кредитного рейтингу рейтинговим агентством Moody’s до «В3».

Заборгованість Росії перед Паризьким клубом кредиторів (членом якого вона є з 1997 р.) на 1 січня 1998 року становила майже 37 млрд. дол. США. На відміну від інших учасників клубу держав-кредиторів, Росія одночасно є кредитором (на 1 січня 1998 року – майже 50 млрд. дол.) і боржником.

Специфічність урегулювання проблеми зовнішньої кредиторської та дебіторської заборгованості Росії полягає і в тому, що, будучи членом Паризького клубу кредиторів, вона зробила значні знижки власним боржникам – зроблено чисте списання до 80% боргів.

Заборгованість перед Росією (дебіторську заборгованість колишнього СРСР) має 51 країна на суму майже 123 млрд. дол. США за номінальною вартістю. Найбільшими з них є Алжир, В’єтнам, Ємен, Мозамбік, Ефіопія. Серед країн, що не входять до Паризького клубу, найбільша заборгованість перед Росією у Куби, Сирії, Монголії, Афганістану, Іраку, Анголи та Північної Кореї. Заборгованість країн СНД – майже 6 млрд. дол. США.

Державна заборгованість Російської Федерації перед міжнародними фінансовими організаціями почала формуватися 1992 року під час приєднання до цих організацій (Сб, мвф, єбрр). Найбільшу питому вагу становлять «зв’язані» кредити, тобто ті, що призначені для фінансування конкретних проектів і передбачають цільове використання коштів. За напрямами використання коштів визначають кредити:

— на структурну перебудову;

— у промисловість, енергетику, будівництво, транспорт, зв’язок, житлово-комунальне господарство, сільське господарство, освіту, охорону здоров’я;

— реабілітаційні кредити;

— на розвиток ринкової інфраструктури;

— на державне управління;

— на охорону навколишнього середовища;

— на соціальну сферу.

На початок 1998 року офіційний зовнішній борг Росії (державний борг без заборгованості за ОГВВЗ та облігаціями, випущеними для реструктуризації заборгованості за ГКО в червні 1998 року, що належала нерезидентам) становив 123,2 млрд. дол. США, новий російський борг – 32 млрд. дол. Залежно від кредиторів, його структура становила (млрд. дол.):

— 18,3 (57,2%) – МВФ і МБРР;

— 4,4 (13,7%) – єврооблігації 1996–1997 років;

— 9,3 (29,1%) – інша заборгованість за довгостроковими міждержавними кредитними угодами [175].

Окремим складником зовнішнього державного боргу Росії, зокрема боргу колишнього СРСР, є борги перед країнами, що не входять до Паризького клубу кредиторів. Частину таких боргів (перед Словаччиною, Угорщиною, Республікою Корея, Болгарією, Польщею) в обсязі майже 2,57 млрд. дол. урегульовано і вони погашатимуться товарними поставками.

Урегулювання потребує зовнішня державна заборгованість Росії перед Китаєм, Чехією, Туреччиною, ОАЕ, Оманом, Таїландом, Мальтою та Фінляндією.

1998 року уряд Росії за домовленістю з Лондонським клубом кредиторів провів реструктуризацію частини зовнішнього державного боргу на умовах сплати лише 10% визначеної суми боргу грошима (рублями).

1998 року витрати на обслуговування зовнішнього боргу Росії становили близько 9 млрд. дол., а з 1999 планувалося витрачати щорічно 16–17 млрд. дол. (що становить близько 25% податкових надходжень федерального бюджету та є критичним показником витрат на обслуговування).

Заборгованість Росії перед банками Японії, США та європейських країн на 1 січня 1999 року становила 76,0 млрд. дол. Найбільша питома вага припадає на заборгованість перед європейськими країнами (51,6 млрд. дол., або 67,89%), зокрема перед Німеччиною (31,3 млрд. дол., чи 41,2%).

Негативний вплив на рівень боргового тягаря мають такі чинники:

1) 1998 року на руках у населення Росії перебувало близько 40–60 млрд. дол. США, притому що банківська система охоплювала лише 2–3 млрд. дол.

2) Обсяги «втечі» капіталу майже на порядок більші від офіційно визначених: співвідношення легального та нелегального вивезення капіталу з Росії дорівнює 1:99. За 90-ті роки з країни «витекло» капіталів на суму близько 300–400 млрд. дол., що в 1,5–2 рази перевищувало зовнішню заборгованість Росії іншим країнам, а враховуючи прострочену заборгованість інших країн Росії, – втричі.

Внаслідок цього Росія опинилася на межі банкрутства. Фінансова криза в Росії 1998 року негативно відбилася на розмірах державного боргу: до 17 серпня державний борг становив 55% ВВП (внутрішній – 25% ВВП, зовнішній – 30% ВВП), а після 17 серпня – 95% ВВП (внутрішній – 75%, зовнішній – 20% ВВП). За 1998 рік зовнішній борг Росії зріс на 37,3 млрд. дол. і на кінець року досяг 150,8 млрд. дол. (без заборгованості нерезидентів за ГКО-ОФЗ). Значне нарощування зовнішнього боргу Росії пов’язано зі спробою попередити дефолт за внутрішнім боргом і конвертації частини внутрішнього боргу в зовнішній за високими відсотковими ставками.

На 1 січня 1999 р. зовнішня заборгованість федеральних органів Російської Федерації, номінована в іноземній валюті, оцінювалася в 141,5 млрд. дол. США (табл. 6.10). 1999 року ситуація ускладнилася необхідністю зробити виплати за зовнішнім боргом у сумі 16 млрд. дол. Значні виплати у наступні роки (з 1999 по 2010) з обслуговування зовнішнього державного боргу щорічно становитимуть 14–19 млрд. дол. (без урахування виплат за ГКО-ОФЗ). Враховуючи прострочення виплат платежів у 1999 році, за наступні 12 років Росія змушена буде здійснювати виплати на 160 млрд. дол.

Лише наприкінці 1998 та 1999 рр. 2/3 виплат (12,7 з 21,1 млрд. дол.) за зовнішнім боргом припадало на сплату відсотків за основним боргом. Додатково ще 14,5 млрд. дол. припадало на погашення боргів перед МФО, зокрема перед членами Паризького клубу кредиторів.

Переговори з Лондонським клубом кредиторів дали змогу досягти домовленостей про відстрочку платежів у грудні 1998 р. в сумі 362 млн. дол. до 2015 року за рахунок часткового погашення (215 млн. дол. грошима, а решта обміняна на валютні облігації Зовнішекономбанку Росії).

На розміри зовнішнього державного боргу Російської Федерації впливають і опосередковані запозичення, тобто запозичення, здійснені за безумовної гарантії уряду. Значну питому вагу в обсягах державного боргу відіграють гарантовані Російською Федерацією запозичення. До них належать такі:

— внески населення в Ощадному банку;

— боргові зобов’язання різних об’єднань та організацій;

— зовнішні запозичення для підтримки підприємництва.

Усі витрати держави на обслуговування таких кредитів передбачаються у федеральному бюджеті. Відповідно до Закону Російської Федерації «Про відновлення та захист заощаджень громадян Російської Федерації» № 68-ФЗ від 24 лютого 1995 року держава виступає гарантом відновлення та збереження грошових заощаджень громадян, внесених до Ощадного банку Російської Федерації до 20 червня 1991 року, та внесків до Держстраху Російської Федерації за накопичувальними видами страхування, здійснених до 1 січня 1992 року. Усі заощадження громадян, які гарантуються цим законом, віднесено до внутрішнього державного боргу Російської Федерації, з урахуванням індексації їх купівельної спроможності на момент вкладення. Для упорядкування платежів і забезпечення системності в обслуговуванні цих вкладень було здійснено їх обмін на державні боргові папери.

У Росії в 1996 році погашення заощаджень громадян здійснювалося в основному через випуск неринкових позик, що розміщувалися серед інституційних інвесторів (ощадних банків, пенсійних фондів, страхових компаній).

Для нарощування виробничого потенціалу промислових підприємств і відповідно до Указу Президента Російської Федерації № 2096 від 5 грудня 1993 року держава надає гарантії на залучення інвестиційних ресурсів.

Починаючи з 1998 року, уряд Росії вирішив припинити практику надання гарантій підприємствам-резидентам для отримання кредитів у національних та іноземних банках. Таке рішення було продиктоване значною простроченою заборгованістю підприємств за гарантованими кредитами (близько 800 млрд. дол. США).

Фінансова криза 1998 року та значні потреби у валютних ресурсах у наступні роки внесли корективи у практику надання урядових гарантій під кредити значних приватних банків, фінансових та інвестиційних фондів і компаній-імпортерів (таких як алмазна компанія «Де Біре», з якою продовжена угода на отримання кредиту в 1 млрд. дол. США).

З жовтня 1994 року уряд Російської Федерації враховує у складі зовнішнього державного боргу комерційну заборгованість перед іноземними фірмами-експортерами (понад 4 млрд. дол. без відсотків).

Складність управління державним боргом Росії полягає в тому, що 1999 року витрати на обслуговування та погашення зовнішнього боргу держави становили майже 10% ВВП (що дорівнювало частці федерального бюджету у ВВП), або 30% національних накопичень.

Уряд надає переваги залученню зовнішніх кредитних ресурсів на ринкових умовах, оскільки неузгодження інтересів кредитора та позичальника може справити і негативний вплив на ставлення до уряду країни-позичальника і на внутрішньому, і міжнародному фінансових ринках (наприклад відносини з МВФ).

На початок 2001 року розмір державного зовнішнього боргу досяг 145 млрд. дол. США і на кожного жителя Росії припадало боргу на суму 1050 дол.