6.3.2. Особливості накопичення державного боргу в СРСР та управління ним

Жовтнева соціалістична революція корінним чином змінила політичну та кредитну системи Росії. Відповідно до Декрету Ради Народних Комісарів Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки (РРФСР) від 23 грудня 1917 року, було заборонено проведення усіх операцій з цінними паперами на території країни.

Декрет Вищого Центрального Виконавчого Комітету від 21 січня 1918 року проголосив анулювання боргів царської Росії та Тимчасового уряду. Націоналізація власності, формування нових розподільчих відносин призвели до порушення раніше сформованих кредитних відносин і всередині країни, і між Росією та іншими країнами світу, а також до руйнування національного фондового ринку.

Потреба у фінансових ресурсах після громадянської війни для відновлення народного господарства визначила необхідність проведення урядом РРФСР нової економічної політики (неп), що передбачала формування умов для розвитку ринку цінних паперів. Період 1921–1927 рр. характеризувався становленням бюджетних відносин, формуванням ринку цінних паперів з різноманітними ознаками (формами розміщення, термінами, дохідністю, формами виплати доходів тощо).

Відсутність можливостей для залучення внутрішніх і зовнішніх фінансових ресурсів (блокада Радянської Республіки капіталістичними країнами) для фінансування державних потреб негативно вплинула на розвиток грошово-кредитної системи Радянської Росії. Головним джерелом фінансування державних потреб стала грошова емісія Народного банку. Залучення урядом емісійних ресурсів через проведення кредитних операцій з Народним банком мало, крім позитивних (надходження грошових ресурсів), і негативні наслідки: дестабілізація грошового обігу та розвиток інфляційних процесів, руйнування довіри до грошової одиниці, невиконання урядом кредитних зобов’язань перед Народним, а пізніше Державним банком.

Розвиток державного кредиту дав змогу поступово скорочувати розміри використання кредитних ресурсів Держбанку і, починаючи з 1924 року, відмовитися від них узагалі.

Формування системи державних позик розпочалося з проведення «хлібної позики», відповідно до постанови Вищого Центрального Виконавчого Комітету від 20 травня 1922 року. Для забезпечення безумовного погашення випущених облігацій «хлібної позики», крім продовольчого фонду, було сформовано спеціальний гарантійний фонд обсягом 10 млн. руб. золотом. Розміщення облігацій здійснював Державний банк. Складна економічна ситуація призвела до необхідності розміщення облігацій за передплатою та через погашення заборгованості із заробітної плати працівникам підприємств та установ.

Загальні обсяги розміщення становили 7,6 млн. руб. (тобто 9,9 млн. пудів хліба), при цьому за готівку було реалізовано 8,3 млн. пудів. Погашення позики, хоча і передбачалося здійснити натурою, частково (2/3 загальної суми) було погашено в рахунок внесків продуктового податку.

Досвід, отриманий під час проведення першої «хлібної позики», було використано у проведенні другої «хлібної» та «цукрової» позик. Їхня емісія відбулася 1923 року і становила загальну виручку 101,4 та 10,9 млн. руб. відповідно [28].

Таким чином, цінні папери цього періоду, випущені для здійснення державних запозичень, відзначалися натуральними формами вираження – мали хлібні та цукрові одиниці. За термінами обігу вони були короткострокові та безстрокові. Позитивним моментом використання державних облігацій було те, що вони могли використовуватися для сплати продуктового податку. За рахунок проведення «хлібних» і «цукрових» позик уряд Росії мав змогу, з одного боку, профінансувати бюджетний дефіцит, з іншого – здійснити заходи зі стабілізації грошової одиниці, розвитку народного господарства тощо.

Використання короткострокових натурально-грошових позик проводилося одночасно з укладанням грошових позик. Відкриття 1921 року першої радянської товарної біржі з фондовим відділом ефективно вплинуло на розвиток інструментів фондового ринку.

Стабілізація грошового обігу та проведення операцій у фондовому відділі біржі сприяли розвитку державного кредиту і, відповідно, зростанню обсягів державних запозичень в обігу. До операцій на біржі було допущено лише платіжні зобов’язання, випущені 1923 року Наркомфіном, та облігації першої шестирічної виграшної позики. Невідповідність офіційного та реального курсу боргових паперів призвела до того, що ринок не прийняв умов функціонування, визначених державою. Проте, починаючи з кінця 1924 року, біржове котирування почало проводитися відповідно до реального ринкового попиту і пропозиції. Боргові папери могли вільно купуватися та продаватися в банківських установах, спілках взаємного кредитування, ощадкасах.

Відповідно до політики розширення кола кредиторів за рахунок створення їх додаткової зацікавленості, друга державна виграшна позика 1924 року була розміщена як відсотково-виграшна. Крім 6% річних, частково передбачалася сплата доходу через проведення виграшних тиражів. Облігації позики, угоди купівлі-продажу з ними та виграші повністю звільнялися від державних і місцевих податків. Негативним моментом цієї позики було її примусове розміщення серед платників прибутково-майнового та промислового податків, а також серед постачальників, підрядників і комісіонерів. Але вже у лютому 1925 року примусове розміщення облігацій позики було скасовано. Прийнята з цього приводу Постанова Ради Народних Комісарів СРСР від 21 лютого 1925 року визначила також необхідність відмови від примусового розміщення державних позик як чинника, що негативно впливає на стабілізацію державних кредитних відносин, операції з цінними паперами на біржі та курс державних паперів.

Реорганізація кредитних відносин проводилась і щодо регулювання розмірів позикових емісій держави. Уряд почав враховувати розміри тиску державних інструментів на фондовий ринок та обсяги попиту на них. Обмеження обсягів і кількості емісій державних боргових паперів позитивно вплинули на стабілізацію функціонування ринку, сприяли зростанню попиту на них.

Впровадження такої політики дало змогу впорядкувати кількість емісій за 1925–1926 фінансовий рік, здійснити другу «селянську» виграшну позику та другу 8-відсоткову позику. Для врахування можливостей ринку щодо поглинання державних облігацій емісії проводилися окремими серіями по 10 млн. руб., але загальні обсяги випуску не було визначено.

Привабливість облігацій «селянської» позики визначалася такими чинниками:

1) Продаж боргових паперів за ціною, нижчою від номінальної вартості.

2) Підвищення відсоткового доходу до 12% річних.

3) Збільшення відсотка виграшів з 4% до 5% суми випуску.

4) Облігації, на які припадали виграші, не погашалися, а продовжували функціонувати з усіма властивими цьому випуску правами.

5) Облігації приймалися в рахунок сплати сільськогосподарського податку.

Незважаючи на зазначені вище чинники та зростання привабливості емітованих державних облігацій, загальна дохідність позики була зменшена з 24% (за першою позикою) до 17%.

Завершення грошової реформи та стабілізація грошової одиниці негативно вплинули на подальший розвиток вкладних операцій, оскільки став непотрібним захист грошей від знецінення. Для стимулювання зростання обсягів вкладних операцій було вжито заходи з підвищення розмірів відсоткової ставки до 6% – за внесками до запитання та до 8% – за довгостроковими внесками. В цей час було знято обмеження на розміри внесків різних прошарків населення, проведено спрощення організаційно-технічної процедури оформлення та отримання внесків. Одночасно проводилася робота з розширення асортименту послуг ощадних установ.

Після проведення грошової реформи вартість боргових паперів держави почала визначатися у грошових одиницях. Хоча перші грошові позики під час їх розміщення визначалися у перерахунку на золото, після грошової реформи потреба в цьому відпала.

За термінами розміщення позики були короткострокові (до 1 року), середньострокові (до 5 років) та довгострокові (6, 7 і 10 років).

Характерною рисою ринку державних запозичень стала наявність добровільних, примусових і добровільно-примусових позик. Добровільно розміщувалися облігації «хлібних» і «цукрових» позик, платіжні зобов’язання Центрокаси Наркомфіну. Середньострокові позики розміщувалися теж на добровільних засадах, а довгострокові позики мали обов’язково-примусовий характер. У примусовому порядку розміщувалися перша та друга шестивідсоткові позики 1922 та 1924 рр., перша тривідсоткова позика 1924 року. Система примусового розміщення державних боргових зобов’язань існувала до 1958 року. Бажання зацікавити населення у придбанні таких паперів вплинуло на визначення ціни реалізації: вона була меншою, ніж номінальна вартість. Примусове розміщення державних позик пояснювалося, з одного боку, потребами держави у додаткових фінансових ресурсах, з іншого – складним економічним становищем у державі та небажанням населення надавати у позику ресурси, потрібні для власного споживання.

Значним джерелом формування коштів для покриття касових розривів державного бюджету стала емісія платіжних зобов’язань Центрокаси Наркомфіну. Емісію таких платіжних засобів було започатковано 1923 року, після ухвалення відповідної постанови Ради Народних Комісарів СРСР (7 лютого 1923 року). Ці платіжні зобов’язання визначалися в золотих рублях, що захищало їх від знецінення, і використовувалися як засіб платежу у розрахунках між підприємствами та установами. Вони видавалися підприємствам у рахунок бюджетних асигнувань у примусовій формі, а також реалізовувалися на біржі валютним управлінням Наркомфіну за ринковим курсом. Умови випуску коректувалися відповідно до фінансових потреб (розміри купюр і терміни обігу, термін давності, термін сплати відсотків), і це позитивно вплинуло на використання платіжних зобов’язань як ще однієї форми державного кредиту.

До добровільно-примусового розміщення державних боргових паперів належить система передплати в кредит. Ця система передбачала оприлюднення інструкції про порядок розміщення позики. Відповідно до неї ощадкаси видавали підприємствам, установам, сільрадам бланки обліку та авансову суму облігацій. Бланки обліку вже містили інформацію про майбутніх інвесторів і суму, на яку потрібно було придбати облігації. Після підписання підписні листи передавалися до бухгалтерій підприємств, установ. Терміни внесення платежів або вирахування зазначених сум із заробітної плати працівників становили для робочих і службовців – до 10 місяців, а для колгоспників – 10 діб. Усі отримані кошти від реалізації облігацій перераховували до держбюджету.

Розвиток державного кредиту та здійснення державних запозичень були пов’язані з бюджетним фінансуванням розвитку промисловості та сільського господарства. Державне фінансування розвитку народного господарства відбувалося через надання дотацій, казначейських позик і здійснення державних запозичень для фінансування державних програм. І якщо перший і другий напрями передбачали безпосереднє виділення коштів із союзного чи республіканських бюджетів (частка казначейських позик у 1925–1926 фінансовому році становила майже 45% загальних бюджетних витрат), то третій напрям був пов’язаний з налагодженням довгострокового банківського кредитування господарюючих організацій під державні гарантії.

Проведення державної виграшної позики господарської відбудови 1925 року мало на меті сприяти відбудові промисловості, сільського господарства, транспорту, торгівлі, кооперації та вдосконаленню кредитних відносин. Позика передбачала емісію облігацій номінальною вартістю 10 тис. руб. з терміном погашення 4,5 року. То були ринкові папери, що могли вільно обертатися на ринку та котирувалися на біржі. Дані облігації також могли використовуватися як застави або забезпечення акцизу чи митних зборів відповідно до номінальної вартості [28].

Розміщення відбувалося через передачу Наркомфіном запланованої кількості облігацій господарюючим суб’єктам. Останні за пред’явлення облігацій до Держбанку отримували 75% вартості папера. Решту 25% господарюючі органи отримували під час погашення позики, але вони, відповідно до укладених з Наркомфіном угод, мали борг перед останнім в обсягах номінальної вартості отриманих облігацій. Розміщення облігацій даної позики дало змогу прокредитувати суб’єкти господарювання за рахунок кредитних ресурсів держави. Уряд був при цьому гарантом повернення ресурсів до кредитної системи. Завдання Держбанку та його респондентів полягало в наданні коштів у обмін на пред’явлені облігації; сплаті відсотків; оплаті облігаційних виграшів за тиражами та обліку операцій за облігаціями.

Недосконалість системи розміщення, обліку та погашення змусило Наркомфін замінити раніше визначений порядок. Заміна полягала в безпосередній передачі облігацій Держбанку; угоди з Наркомфіном були замінені на угоди з Держбанком; відшкодування коштів Держбанку здійснювалося Наркомфіном під час погашення облігацій; відсотки за переданими Держбанку облігаціями не сплачувалися. Проведені зміни у процесі розміщення та обслуговування державної позики змінили її сутність так, що вона перетворилася на казначейську позику за рахунок коштів Держбанку під забезпечення випущених Наркомфіном облігацій позики державної відбудови без сплати відсотків.

Збільшення кількості кредиторів держави було пов’язано з реформуванням законодавчої бази щодо резервних коштів підприємств. Починаючи з 1927 року, державні підприємства мали вкладати в державні цінні папери 100% коштів, кооперативні підприємства – 60% запасних і резервних коштів.

Розширення сфери кредитування позитивно вплинуло на збільшення термінів залучення кредитних ресурсів. 1927 року уряд випустив останні середньострокові позики («третю селянську позику»), а короткострокові позики в цей період не розміщувалися. Політика уряду була спрямована на довгострокове запозичення коштів, і тому заборгованість держави майже на 95% була довгостроковою.

Проблеми з розміщенням облігацій нових державних позик і відмова від придбання облігацій старих позик свідчили про негативні тенденції в сфері державного кредиту. З одного боку, значно скоротилися обсяги ринкових позик (на 143,0 млн. руб.), з іншого – зросли обсяги обов’язково-примусового запозичення коштів серед фізичних та юридичних осіб (на 1 339,6 млн. руб.) порівняно з 1927 роком (табл. 6.4). Таким чином, внутрішній борг за 1927–1929 рр. зріс у 4,5 разу та досяг 1 849,7 млн. руб. [28].

Після 1930 року добровільно-примусове розміщення державних боргових паперів стало головним засобом реалізації державних облігацій. Державні боргові папери поширювалися серед різних верств населення: робітників, службовців, селян, індивідуальних виробників. Для залучення широкого кола учасників ринку державних позик уряд здійснював випуски спеціальних позик. Наприклад, «селянські позики» передбачали, передусім, розміщення державних паперів серед селян, а гарантовані позики – серед державних підприємств та установ.

Державні запозичення використовувалися для фінансування бюджетного дефіциту, фінансування витрат у проведенні грошової реформи 1922–1924 років, будівництва залізниць та оплати транспортних послуг.

Так, транспортні сертифікати використовувалися як гарантована позика Народного Комісаріату шляхів сполучення і були випущені 1923 року. Обсяг запозичень становив 24 млн. золотих рублів. Терміни обігу визначалися від 9 місяців до 1 року. Номінальна вартість транспортних сертифікатів дорівнювала 5 рублям золотом. Транспортні сертифікати передбачалося використовувати для оплати транспортних послуг, але за наявності паралельних валют (знеціненого «совзнака» та твердого червінця) грошовий обіг потребував дрібних грошей для розміну червінців. Такими грошима стали транспортні сертифікати, яким були властиві риси казначейських знаків: неможливість знецінення та визначені терміни погашення.

Уряд Радянської Росії мав великі надії на проведення міжнародних кредитних операцій. Відмова уряду погашати борги царської Росії мала негативні наслідки для держави. По-перше, країни світу не визнавали нового уряду Росії, по-друге, проводився фінансовий бойкот соціалістичної держави, по-третє, Німеччина проводила військові дії проти Росії, а уряди іноземних держав відмовилися надати допомогу голодуючим у Поволжі через відмову визнання царських боргів.

Уряд Росії проголосив ноту від 21 жовтня 1921 року, в якій зазначалося про готовність Росії визнати царські борги перед іншими державами та їхніми громадянами за державними позиками, але за умов визнання нового уряду Росії та укладення мирної угоди.

Відмова капіталістичних країн визнати соціалістичну владу Росії змусила Радянський уряд висунути зустрічні контрпретензії капіталістичним країнам. 1922 року на Генуезькій конференції Радянський уряд Росії оголосив країнам Антанти контрпретензії на суму 39 045 млн. довоєнних рублів. До контрпретензій було включено прямі матеріальні збитки, втрату золота, збитки від руйнування транспортної системи, виробничих підприємств і державні витрати Росії на утримання жертв громадянської війни у найближчі роки. Розміри контрпретензій в 2,1 разу перекривали всю заборгованість царської Росії разом з воєнним боргом, несплаченими простроченими відсотками на суму 18 496 млн. руб. [28].

Уряд Норвегії у 1922 році (до врегулювання проблеми боргів царської Росії) надав Радянській Росії 10-річну шестивідсоткову позику у продовольчій формі, а погашення мало відбутися в кронах.

Перша ринкова зовнішня позика Радянської Росії відбулася за допомогою Берлінського торгово-промислового акціонерного товариства міжнародної робочої допомоги, яке випустило довгострокові міжнародні п’ятивідсоткові облігації на загальну суму 1 млн. дол. США. Фінансування витрат з погашення та сплати відсотків з першої п’ятивідсоткової позики було покладено на Російське центральне відділення товариства міжнародної робочої допомоги. Уряд Росії надав гарантії щодо погашення облігацій і сплати відсотків. Для забезпечення своєчасності грошових витрат на обслуговування позики було дозволено використовувати кошти валютного управління Наркомфіну.

Розміщення облігацій виграшної позики, затверджене Радою Народних Комісарів від 31 жовтня 1922 року, передбачало залучення коштів і з внутрішніх, і з зовнішніх джерел. У Німеччині було опубліковано проспект емісії позики. Відповідно до умов випуску всі розрахунки з іноземними вкладниками здійснювалися в російських золотих рублях або доларах США. Підсумовуючи результати розміщення облігацій виграшної позики за кордоном, необхідно зазначити, що надходження кредитних ресурсів становило лише 10% очікуваної суми.

Залучення значної кількості кредитних ресурсів для фінансування відбудови та розвитку народного господарства через систему державного кредиту призвело до акумулювання значного державного боргу, який 1926 року становив 662,0 млн. руб. Структурні зміни в складі державного боргу відбулися під впливом реалізації політики Наркомфіну щодо зростання термінів запозичень. Внаслідок чого найбільшу питому вагу посідали середньострокові зобов’язання – 49,6%, за ними йшли довгострокові – 38,5%, і найменша частка припадала на короткострокові зобов’язання – 11,9%.

Фінансування витрат, пов’язаних з управлінням боргом, містило такі витрати:

— витрати, пов’язані з розміщенням позик (організаційно-агітаційні, сплата комісійних винагород контрагентам, курсова різниця);

— витрати, пов’язані з друкуванням облігацій державних позик;

— витрати на сплату комісійних винагород для контрагентів з обслуговування державного боргу (оплата купонів, виграшів і тиражних облігацій);

— витрати, пов’язані з пересилкою погашених цінностей до Держбанку Москви;

— виплати відсотків;

— виплати виграшів;

— витрати з дострокового погашення позик;

— витрати з погашення позик [28].

Логічно, що найбільша питома вага (69,7%) припадала на витрати з погашення позик, а на витрати, пов’язані з виплатою відсотків, – 24,3%.

Наявність значних витрат за системою державного кредиту (за 1925–1926 фінансовий рік – 122,6 млн. руб.) себе виправдовувала. Чисте перевищення надходжень над витратами за позиками становило 23,4 млн. руб., а перевищення доходів над витратами – 273 млн. руб., тобто ефективність державного кредиту становила 103,1%.

Позитивним чинником упровадження системи державного кредиту було фінансування бюджетного дефіциту, стабілізація грошового обігу, зростання темпів розвитку народного господарства внаслідок фінансування державою витрат з капітального будівництва. Значне збільшення розмірів державного боргу пов’язане зі зростанням обсягів надходжень коштів до бюджету від кредитних операцій держави, але при цьому зросли витрати на обслуговування державного боргу.

Для скорочення витрат за системою державного кредиту уряд СРСР дав доручення Наркомфіну розробити та здійснити випуск ощадними установами спеціальних позикових зобов’язань (сертифікатів), іменних чи на пред’явника, з дохідністю 12%. Ощадні сертифікати стали позиковими зобов’язаннями, гарантованими урядом СРСР, з номінальною вартістю 5 і 10 рублів. За ощадними сертифікатами нараховувався складний відсоток. Вони вільно приймалися кредитними установами, могли бути зараховані у вигляді внесків або застави за договорами державних підрядів і постачання.

Починаючи з 1930 року, уряд СРСР почав проводити політику реформування системи державного кредиту. Це проявилося в ліквідації фондових відділів бірж, резервних капіталів трестів і в забороні обігу облігацій і, відповідно, забороні утримання облігацій державними підприємствами, акціонерними товариствами й кооперативами. Так, реформування ощадних кас 1929 року призвело до виконання ними операцій з реалізації державних позик, гарантованих урядом, операцій з придбання та продажу облігацій, надання позик під заставу державних облігацій, операцій з оплати купонів, видання виграшів, погашення позик тощо. А це, своєю чергою, призвело до ліквідування фондових бірж.

Управління державним боргом в 30–40-х роках полягало в уніфікації облігацій державних позик за допомогою їхньої конверсії та консолідації. Всі раніше випущені облігації були обмінені на нові облігації внутрішньої позики п’ятирічки. Термін погашення паперів становив 10 років з дохідністю 3–4% річних. Розміщення відбувалося за колективною передплатою, але при цьому 3,4% загальної суми позики передбачалися для здійснення обміну на облігації старих позик. Уніфікація раніше випущених боргових паперів держави сприяла скороченню витрат з друкування, пересилки, здійснення розиграшів тиражів і погашення облігацій. Консолідація державного боргу була проведена через відстрочення термінів погашення старих позик та обмеження ліквідності нових облігацій.

Для забезпечення необхідної строковості облігацій було введено положення, згідно з яким для продажу та використання облігацій як застави потрібно було мати дозвіл на це ощадкаси та комісії зі сприяння кредиту.

Реформування кредитної системи держави, реорганізація сільського господарства, зростання капіталовкладень у промисловість призвели до значного погіршення економічної ситуації в країні. Проявом цього стали диспропорції у функціонуванні фінансової системи, розвиток інфляційних процесів, кризова ситуація в системі державного кредиту і, відповідно, переважання цільових позик для фінансування конкретних програм і задоволення попиту, натуралізація товарообміну на ринку, запровадження карткової системи.

Кризова ситуація в системі державного кредиту була наслідком невиваженої та непослідовної політики, за якої абсолютно не враховувалися потреби суб’єктів господарювання та населення, а загальнодержавні інтереси було визнано пріоритетними, що не завжди відповідало дійсності.

Подальше реформування системи державного кредиту відбулося 1936 року. Воно було пов’язано з проведенням політики уніфікації державних позик, консолідації державного боргу, стандартизації термінів (до 20 років) і дохідності (3–4% річних) державних позик, за одночасного скорочення дохідності вкладень в ощадних установах.

Уніфікація державних запозичень була досягнута за рахунок випуску державних конверсійних позик: державної внутрішньої позики другої п’ятирічки (1936 року) та державної внутрішньої позики 1938 року. Терміни обігу облігацій конверсійних позик становили 20 років за дохідності 4% річних за позикою 1936 року та 3% річних за позикою 1938 року. На конверсійні облігації 1936 року випуску обмінювалися раніше випущені облігації третьої позики індустріалізації, облігації, емітовані у першій і другій п’ятирічках. На облігації державної виграшної позики 1938 року обмінювалися раніше розміщені облігації виграшних позик 1929–1935 рр. випуску.

Емісія конверсійних облігацій 1936 та 1938 рр. дала можливість здійснити консолідацію раніше сформованого державного боргу з відстрочкою платежів з погашення на 11–19 років.

Реформування системи державного кредиту вплинуло на відсоткову політику ощадних кас у напрямі скорочення розмірів відсоткового доходу. Було встановлено нові розміри відсоткових ставок: для державних підприємств, установ, громадських організацій – 1%, а для населення – 3%.

Реформа 1936 року остаточно визначила особливості функціонування кредитної системи в радянській державі, а саме:

— підпорядкування інтересів суб’єктів господарювання та населення інтересам держави та пріоритетність останніх;

— монополія держави в кредитній сфері;

— відхід від урахування попиту та пропозиції на державні боргові інструменти;

— примусове розміщення державних боргових паперів;

— обмеження ліквідності державних облігацій;

— посилення впливу комісій сприяння державному кредиту та ощадній справі на позикові операції в державі;

— відмова від диверсифікації позикових операцій за такими властивостями, як строковість, дохідність, можливість вільного обігу та використання для сплати податків тощо;

— відмова від застосування інститутів фондових бірж.

Проведена реформа неоднозначно вплинула на розвиток державного кредиту в його класичній формі. З одного боку, відбулися негативні зміни в його розвитку, з іншого, – необхідні для держави ресурси, які були залучені через систему державного кредиту, вона отримала за рахунок безпосередніх надходжень від підприємств.

Потреби в значних фінансових ресурсах під час Другої світової війни змусили уряд СРСР здійснити емісію чотирьох воєнних позик. Терміни погашення цих позик становили 20 років за дохідності 4% річних. Загальні обсяги емісії воєнних позик становили 72 млрд. руб.

Значні фінансові витрати СРСР під час Другої світової війни частково було профінансовано за рахунок постачання озброєння, металу, палива, продовольчих і промислових товарів та інших поставок за умовами договору за «ленд-лізом» між урядами США та СРСР, підписаного 11 червня 1942 року. Загальна сума товарних поставок зі США становила 9 800 млн. дол.

Значні товарні поставки в СРСР військової техніки, озброєння, продуктів харчування, одягу були здійснені й урядами Великої Британії та Канади.

У 1947 та 1960 рр. між урядами США та СРСР проведено переговори про врегулювання заборгованості за «ленд-лізом», але уряд СРСР не погодився на визначений США розмір боргу СРСР у сумі 1,3 млрд. дол. США. Лише 1972 року було підписано угоду з урегулювання боргів за «ленд-лізом» між урядами США та СРСР.

Після завершення Великої Вітчизняної війни уряд СРСР з метою управління державним боргом провів обмін раніше розміщених облігацій на нові державні папери з регресивним співвідношенням. Так, передплатні облігації обмінювалися у співвідношенні 3:1, а облігації, що вільно оберталися, у співвідношенні 5:1. Застосування такого заходу було виправданим в умовах воєнного знецінення грошей і прагнення держави попередити майбутні невиправдані витрати (терміни погашення становили 20 років) у мирний час, оскільки повоєнна грошова реформа передбачала обмін старих грошей на нові у співвідношенні 10:1.

1948 року було здійснено конверсію раніше випущених (до 1947 року) боргових зобов’язань СРСР. Виняток становила виграшна позика 1938 року, яка частково погашалася готівкою, а частково обмінювалася на облігації 3-відсоткової внутрішньої виграшної позики 1947 року.

Після Другої світової війни уряд СРСР неодноразово використовував державні запозичення як засіб акумулювання коштів для фінансування державних програм. Кошти залучалися у вигляді позик з відбудови та розвитку народного господарства. Терміни запозичення коштів становили 20 років зі сплатою доходів у вигляді виграшів. Окремо було випущено дві виграшні позики з термінами обігу 25 років: 3-відсоткова внутрішня виграшна позика 1947 року та 4-відсоткова внутрішня виграшна позика 1947 року.

Для врегулювання проблем з обслуговуванням сформованого боргу уряд прийняв постанову, згідно з якою було заборонено здійснювати емісію нових позик, відстрочено погашення раніше розміщених позик і припинено роботу з проведення виграшних тиражів. Розміщення державних облігацій у примусовому порядку вже не могло забезпечити надходження потрібних додаткових ресурсів і для обслуговування та погашення боргу, і для фінансування державних програм. Фінансовий ринок був переповнений державними облігаціями, що не дало б можливості ефективно застосовувати інші методи управління державним боргом.

Єдиним джерелом формування позикових ресурсів держави залишалася 3-відсоткова виграшна позика, що користувалася довірою населення і вільно розміщувалася за допомогою системи ощадних кас.

Починаючи з 70-х років, уряд СРСР відновив періодичне погашення державного боргу й одночасно став проводити заходи із залучення зовнішніх фінансових ресурсів.

1982 року в СРСР було проведено рефінансування заборгованості, яка виникла за облігаціями державної 3-відсоткової виграшної позики 1966 року, через обмін на аналогічні зобов’язання, але при цьому без сплати курсової різниці.

Проведення активної політики залучення зовнішніх фінансових ресурсів для державних потреб призвело до того, що 1985 року зовнішній державний борг СРСР становив 28,9 млрд. дол. США, притому що заборгованість мала коротко- та середньостроковий характер. Головними кредиторами були країни, що входили до Паризького клубу кредиторів, та окремі комерційні банки. Більшість кредитів за формою були синдиційованими.

Починаючи з 1988 року, уряд СРСР для залучення зовнішніх ресурсів почав здійснювати випуски єврооблігацій. До 1990 року було випущено 8 позик загальним обсягом понад 1,6 млрд. дол. США. Випуски позик здійснювалися Зовнішекономбанком СРСР як емісії іноземних облігацій у валюті країни розміщення позики. Єврооблігації Зовнішекономбанку СРСР були номіновані в німецьких марках, італійських лірах, швейцарських франках та інших валютах. Облігації випускалися з терміном погашення від 5 до 10 років і купонною відсотковою ставкою (від 5 до 12,25%).

Обмежене надходження коштів від розміщення державних позик змусило уряд СРСР здійснювати запозичення коштів із загальнодержавного позикового фонду. Так, для фінансування бюджетного дефіциту 1988 року обсяги таких запозичень становили 90,1 млрд. руб. (1985 року – 18,0 млрд. руб., тобто збільшилися в 5 разів). На 1 січня 1991 року загальнодержавний борг банківським установам, сформований, зазвичай, за допомогою прямого вилучення коштів, становив 511,2 млрд. руб. Для оздоровлення системи державного кредиту держава мала розрахуватися з боргами, утвореними в попередні роки, та вирівняти розміри наявної грошової маси відповідно до необхідних її розмірів.

До початку 90-х років республіканські та місцеві позики не набули широкого застосування. Закони СРСР «Про Державний бюджет СРСР на 1990 рік» і «Про загальні засади місцевого самоврядування та місцевого господарства в СРСР» рекомендували проводити діяльність з емісії позик для розміщення серед підприємств, установ, організацій і закріпляли за місцевими органами влади право здійснення емісії на місцевому рівні.

1990 року в обігу перебували облігації державної внутрішньої виграшної позики 1982 року, державної внутрішньої п’ятивідсоткової позики 1990 року, державні казначейські зобов’язання СРСР та облігації державної цільової безвідсоткової позики.

Державна внутрішня п’ятивідсоткова позика 1990 року випуску розміщувалася серед юридичних осіб. Номінальна вартість облігацій становила від 10 тис. руб. до 1 млн. руб. Дохід сплачувався у безготівковій формі.

Передбачалося випустити державні казначейські зобов’язання 1990 року випуску з термінами обігу до 16 років і дохідністю 5%. Проте ситуація на ринку цінних паперів змусила скоротити вдвічі строки обігу та підвищити їхню дохідність до 10%.

Облігації державної безвідсоткової позики, випущені 1990 року, розміщувалися серед населення з терміном погашення 3 роки. У процесі розміщення умови її розміщення зазнали значних змін. Так, власникам облігацій було надано гарантії щодо придбання товару за ціною, зазначеною на облігації, незалежно від ціни цього товару на момент його отримання (крім легкових автомобілів).

Своєчасно розрахуватися за цими облігаціями уряд не зміг (через розпад СРСР), але їхні власники, починаючи з 1994 року, мали змогу отримати часткову грошову компенсацію чи обміняти їх на облігації АТ «Авто ВАЗ» 1993 року випуску відповідно до Постанови уряду Російської Федерації «Про державні боргові товарні зобов’язання» № 344 від 16 квітня 1994 року.

Управління державним боргом в СРСР було пов’язане з визначенням умов розміщення позик, здійсненням емісії позик, зі змінами умов раніше розміщених боргових паперів, виплатою доходів кредиторам, погашенням позик.

1990 року на обслуговування внутрішнього державного боргу передбачалося витратити 8,8 млрд. руб., зокрема на погашення облігацій державної позики 1954 року, а на обслуговування зовнішнього боргу – 6,2 млрд. руб. у іноземній валюті. 1990 року було здійснено рефінансування державного боргу, що виник у попередні роки (зокрема за передплатними позиками 1954–1956 років), через випуск державних казначейських зобов’язань СРСР. Розвал СРСР призвів до припинення продажу державних казначейських зобов’язань СРСР.

На 1 січня 1991 року внутрішній державний борг СРСР становив понад 550 млрд. руб., а зовнішній – майже 35,0 млрд. руб. у вільно конвертованій валюті.