6.3.1. Формування та обслуговування боргів царської Росії
Розвиток державного кредиту в Росії набув широкого поширення у XVIII – ХІХ ст. Він пов’язувався з формуванням системи кредитних установ для розвитку земельного та ломбардного кредитування, а пізніше і торгового кредиту.
Перші спроби відкриття державних кредитних установ було здійснено 1733 року при російській імператриці Анні Йоанівні. Хоча вони закінчилися невдало, але створили прецедент для подальших спроб. Формування російського державного боргу розпочалося під час правління Катерини ІІ. Попередники цариці неодноразово намагалися запозичити кошти в іноземних інвесторів, але погана обізнаність щодо Росії та низький рівень довіри до позичальника зводили нанівець усі їхні зусилля.Політичний устрій в Росії та її економічний розвиток зумовив формування державного боргу Росії як приватного (царського).
Формування ринку державних цінних паперів царської Росії розпочалося з 1769 року, коли Катерина ІІ вперше здійснила випуск облігацій зовнішньої позики Росії. Боргові папери було розміщено на голландському ринку терміном на 10 років під 5% річних. Посередником розміщення виступив іноземний банк [38].
Значні кошти, що залучалися для фінансування державних потреб, частково «з’їдала» інфляція, а це негативно впливало на грошовий обіг, кредитні та торговельні відносини.
1810 року було проведено реформу, що передбачала реорганізацію фінансів, упорядкування державного бюджету та грошового обігу. Для трансформації частини поточного безвідсоткового боргу, сформованого за допомогою асигнацій, уряд здійснив емісію внутрішніх відсоткових боргових паперів. Цього ж року було створено Комісію з погашення боргу, яка випустила внутрішні та зовнішні, довгострокові та безстрокові позики [28].
До 20-х років ХІХ ст. система державного кредиту в Росії розвивалася повільно. Періодично ресурси кредитних установ отримувала і державна казна. Починаючи з 1812 року, уряд почав випускати короткострокові казначейські зобов’язання, а з 1831 – чотирирічні білети Державного казначейства.
1817 року Комісія з погашення боргу прийняла Статут, що дало змогу створити Державну боргову книгу. Після цього всі емісії позик мали бути занесені до цієї книги.
За часів царювання Миколи І проводилася політика скорочення розвитку кредитних відносин. Непоодинокими були випадки затримання видачі приватних позик перед здійсненням великих за обсягами запозичень для потреб Державного казначейства. Тривале використання ресурсів кредитних установ для фінансування урядових потреб призвело до накопичення значної заборгованості уряду. На 1 січня 1858 року загальна сума заборгованості Державного казначейства становила 521,3 млн. руб., при тому, що річна сума відсотків (5% інтересу та 1% погашення) перевищувала 31 млн. руб.
Заборгованість Державного казначейства була і короткостроковою, і довгостроковою. Значні її розміри свідчили про неможливість казначейства одночасно і повністю розрахуватися без здійснення нових запозичень чи нової емісії кредитних білетів. Аналогічна ситуація склалася і з приватними запозиченнями.
Вади в організації державних кредитних установ загострилися в 1857–1859 роках та призвели до їхньої ліквідації і проведення реформи кредитних установ. Для фінансування витрат з обслуговування і погашення зобов’язань державних банківських установ, які ліквідувалися, було здійснено обмін вкладних свідоцтв державних банків на 5-відсоткові банківські білети для приватних осіб, а для решти – на 4-відсоткові банківські білети (починаючи з 1830 року за вкладними операціями сплачувався дохід за ставкою 4%). Також для збільшення можливостей кас державних кредитних установ було здійснено зовнішні запозичення в Лондоні та Берліні 20 березня 1859 року обсягом 12 млн. фунт. ст. [38].
У процесі реформування кредитної системи Росії 31 травня 1860 року було засновано Державний банк, до якого мали бути перераховані всі кошти, внесені до кредитних установ, що раніше існували. На Державний банк було покладено зобов’язання щодо розрахунків з Державним казначейством, обслуговування і погашення заборгованості випущених у процесі реорганізації кредитної системи 5- та 4-відсоткових банківських білетів.
З іншого боку, Державне казначейство мало забезпечити Державний банк коштами, що перебували у розпорядженні уряду для виконання зазначених платежів.Державний банк був підпорядкований Міністерству фінансів. За його роботою спостерігала Рада державних кредитних установ.
Для формування короткострокових ресурсів почали створюватися позикоощадні товариства. Їхню діяльність було упорядковано з прийняттям 1862 року статуту ощадних кас.
Значним поштовхом для розвитку державного кредиту в Росії стала заборона царем Олександром ІІІ з 1 січня 1881 року здійснювати запозичення коштів з Державного банку для потреб казни. Державне казначейство було зобов’язане відшкодовувати з казни кошти для компенсації витрат банку, здійснених для обслуговування потреб казни. Подальше реформування діяльності Державного банку в 90-ті роки відзначилося прийняттям нового статуту банку та розширенням кола його діяльності. Державному банку було дозволено здійснювати операції з купівлі-продажу державних цінних паперів за власний рахунок, за умов, що обсяги придбаних паперів не перевищують розмірів його власного капіталу.
До операцій Державного банку також були включені випуск, розмін, обмін кредитних білетів за рахунок розмінного фонду та боргу Державного казначейства за кредитні білети; викупні операції; ліквідація старих державних і недержавних кредитних установ; реалізація окремих державних позик; конверсії урядових позик; здійснення дохідних і витратних операцій з рахунків Державного казначейства в губернських, повітових і Головному казначействах.
Виконання Державним банком зазначених операцій призвело до злиття 1897 року казначейських кас із банківськими і до введення казначейських банківських операцій. Використання казначейством операцій з розміну грошей, купівлі-продажу білетів Державного казначейства, сплата відсотків за державними відсотковими паперами, переказні операції та операції ощадкас, приймання та видача коштів за рахунок установ Державного банку привело до значного зростання кількості місцевих казначейств.
На початок ХХ ст. на фінансовому ринку Росії оберталися короткострокові, довгострокові та безстрокові відсоткові папери уряду. Короткострокові папери мали терміни обігу від 3-х місяців до 1 року. Емісія таких цінних паперів здійснювалася з ініціативи міністра фінансів і за умов, що обсяги обігу паперів не перевищують суми 50 млн. руб. Починаючи з 1905 року, граничний розмір емісії було збільшено до 200 млн. руб. (з урахуванням обігу на національному та іноземному ринках).
Найбільшу питому вагу в структурі державного боргу мали довгострокові та безстрокові борги. Довгострокові позики передбачали використання ресурсів терміном від 50 до 80 років. Зазвичай, дохідність паперів становила 4% річних. Безстрокові папери за своєю суттю були рентою, яку уряд Росії зобов’язувався сплачувати утримувачам таких паперів. Але уряд залишив за собою право скуповувати папери за їхньою номінальною вартістю.
Обсяги емісії та умови розміщення позик були в компетенції царя. Після створення Державної Думи саме вона отримала право затверджувати емісії нових позик. Державний борг царської Росії на 1 січня 1917 року дорівнював 8 811,2 млн. руб.