Реагування країн ЄС на фінансово-економічну кризу шляхом запровадження реформ фіскальної та економічної політики

Глобальна фінансово-економічна криза та боргова криза країн ЄС та зони євро актуалізували низку реформ у сфері інституціоналізації соціально- економічної та фіскальної політики. Серед основних причин складного фінансового становища деяких країн Європи (передусім країн - членів Монетарного союзу) відзначають: відсутність структурних реформ, слабку конкурентоспроможність, нераціональну бюджетну політику та недостатнє регулювання фінансових ринків.

З метою забезпечення тривалої стабільності країн єврозони та країн ЄС загалом було ухвалено низку інституційних реформ, зокрема у сфері бюджетного нагляду та економічного управління, запроваджено механізми стабілізації тасистему завчасного попередження механізму макроеконо- мічного контролю. Європейські владні структури розробили і реалізували стратегію боротьби з кризою затакими основними напрямами (рис. 1.1)^[25].

Було переглянуто структуру економічного та фіскального нагляду. Запроваджені різноманітні політичні ініціативи, спрямовані на забезпечення фіскальної дисципліни та відновлення довіри, що посилило профілактичне та коригувальне фіскальне управління. Прозорість та координація бюджетних

процесів були посилені, запроваджено моніторинг макроекономічних дисбалансів. Держави - члени зони євро також погодились узгоджувати свої плани емісії боргів. Посилено повноваження Євростату стосовно національних статистичних органів.

Органи влади запровадили загальну книгу правил для банків та вжили ряд інституційних заходів для посилення наглядових функцій, таких як створення Європейської ради з системного ризику та європейських наглядових органів. Наглядові інститути були розміщені на наднаціональному рівні, замінивши національні інституції. Пізніше було створено Банківський союз із єдиним керівником та механізмом врегулювання для переміщення застосування банківської політики на європейському рівні.

Рис. 1.1. Організаційна структура реформ фіскальної та економічної політики задля підвищення фінансової стійкості країн Монетарного союзу та ЄС загалом Джерело: складено за:Саппа1а Rosa Ruggeri. The Macroeconomic Imbalances Procedure Scoreboard/ Eurostat -European Commission; International Conference on Official Statistics. Sarajevo, 30-31 March 2017. P. 4.

Уряди країн єврозони створили механізми врегулювання криз. Після встановлення грецького кредитного фонду, який мав на меті лише цю країну,

зоною євро було створено EFSF (тимчасовий фонд порятунку) і в кінцевому підсумку ESM як постійний орган. При створенні механізмів підтримки міністри фінансів підкреслювали, що лише брандмауери (захисні механізми) не замінюють надійну національну політику.

Новітньою складовою інституційних реформ стало запровадження й реалізація механізму координації фіскальної та соціально-економічної політики з урахуванням результатів оцінювання фінансово-економічної ситуації країн-членів e рамках «Європейського семестру» та механізму макроекономічного контролю (рис. 1.2).

Оновлений бюджетний нагляд.Фіскальний договір та нові бюджетні положення Пакту про стабільність і зростання спрямовані на скорочення та обмеження державної заборгованості країн-членів. З метою контролю країни- члени мають регулярно звітувати в рамках «Європейського семестру» перед Європейською Комісією.

Рис. 1.2. Інституційні трансформації фіскальної та економічної політики країн Монетарного союзу та ЄС загалом

Джерело: складено з використанням:Демиденко Л.М.,Наконечна Ю.Л.Фіскальна консо­лідація в забезпеченні стабілізації державних фінансів.Науковий вісник Національного університету ДПС України (економіка, право).2014. № 1(64). С. 210-214;Translation supported by GIZ-Project “Support for the reform of public finance management”.

Пакт «Євро-плюс».Головидержав та урядів держав зони євро у березні 2011 р. ухвалили Пакт «Євро-плюс». Окрім країн зони євро, до Пакту також приєдналися Болгарія, Данія, Латвія, Литва, Польща та Румунія. Пакт є відкритим для приєднання також інших держав - членів ЄС. Пакт «Євро- плюс» покликаний сприяти зближенню економічних умов у різних країнах. Пакт спрямований головним чином на заходи та дії, що належать до національної компетенції держав-членів, зокрема стосовно: підвищення конкурентоспроможності; значного покращення ситуації на ринках праці; забезпечення довгострокової усталеності державних фінансів та зміцнення фінансової стабільності.

Механізми стабілізації:задля подолання та запобігання кризовим ситуаціям запроваджено «Європейський семестр» (цикл координації фіскальної та економічної політики), Європейський стабілізаційний механізм (ESM), захисні фонди і механізми (EFSF, EFSM), механізм макроекономічного контролю й Систему завчасного попередження механізму макроекономічного контролю.

«Європейський семестр». Ухвалений Європейською Радою у червні 2010 р. «Європейський семестр» вважають циклом координації фіскальної та економічної політики, а також політики щодо працевлаштування. Ідея полягає у розвитку комунікації між національними урядами та ЄС, а також реалізації реформ фіскальної та економічної політики. У минулому координація економічної політики згідно з Пактом стабільності та зростання була відокремленою від координації економічної політики згідно із стратегією «Європа-2020». Нині ці дві сфери гармонізовано й максимально можливо узгоджено. Вони доповнюватимуться новою процедурою макроекономічного контролю та Пактом «Євро -плюс».

«Європейський семестр» відповідає визначеному шестимісячному циклу. Держави-члени отримують основні настанови та рекомендації Єврокомісії, яківони мають враховувати у своїх національних бюджетних

процедурах. ЄС, у свою чергу, може завчасно реагувати на події у державах- членах.

У попередній фазі,з огляду на результати аналізу бюджетних і структурних проблем (Annual Growth Survey) та макроекономічних дисбалансів (Alert Mechanism Report), Європейська Рада визначає основні напрями політики, а Європейська Комісія-країни із потенційними загрозами макроекономічної нерівноваги.

Першим кроком у процесі «Європейського семестру» є Річний звіт про зростання (Annual Growth Survey, AGS), що публікується Європейською Комісією в листопаді кожного року. Єврокомісія аналізує програми економічних і структурних реформ країн-членів та розробляє конкретні рекомендації (country-specific recommendations)на наступні 12-18 місяців. Після погодження рекомендацій Радою міністрів вони передаються до Європейської Ради. У разі схвалення рекомендацій главами держав чи урядів Рада міністрів приймає зазначені рекомендації та скеровує їх до держав - членів для імплементації. Країни ЄС повинні врахувати ці рекомендації при розробленні програм національних реформ, програм стабільності (для країн єврозони) або програм конвергенції (для інших країн), а також при підготовці проєкту державного бюджету на наступний рік^[27]. AGS також спрямований на сприяння економічному зближенню в усьому Союзі, підвищенню зайнятості та зміцненню соціальної справедливості.

У проєкти бюджету країни єврозони мають включати^[28]: а) баланс бюджету загального уряду загалом та за підсекторами сектора загального державного управління (% ВВП); б) прогнози за умов дотримання незмінної політики витрат і доходів по сектору загального державного управління(% ВВП) та їхніх основних компонентів, у т.ч. валового нагромадження основного капіталу; в) цільові витрати й доходи по сектору державного управління та їхні основні компоненти (% ВВП) із урахуванням умов і критеріїв для встановлення шляхів зростання державних витрат; г) інформацію щодо видатків загального уряду за функціями, зокрема на освіту, охорону здоров’я й зайнятість, та очікувані впливи зазначених заходів; д) опис та кількісну оцінку витрат і доходів, заходи щодо яких повинні бути включені в проєкт бюджету на наступний рік на рівні кожного підсектора державного управління, щоб подолати розрив між цільовими показниками, зазначеними в пункті “в”, та прогнозними показниками доходів і витрат за незмінної політики відповідно до пункту “б”; е) основні припущення при складанні незалежних макроекономічних прогнозів та важливі економічні події, що є значущими для досягнення бюджетних цілей; ж) додаток, що містить методику, економічні моделі й припущення та будь-які інші істотні параметри,покладені в основу бюджетних прогнозів і оцінок впливу агрегованих бюджетних заходів на економічне зростання; з) вказівки стосовно реформ і заходів у проєкті бюджету, зокрема державних інвестицій, скерованих на виконання рекомендацій державі - члену ЄС від Ради міністрів фінансів із урахуванням досягнутих цілей, поставлених у Стратегії Євросоюзу щодо економічного зростання та зайнятості.

Єврокомісія приймає обґрунтований висновок щодо проєкту бюджету (до 30 листопада), а в разі виявлення недотримання зобов’язань за Пактом стабільності та зростання просити відповідну країну надати переглянутий проєкт бюджету протягом трьох тижнів від дати надання Єврокомісією обґрунтованого висновку^[29].

Одночасно з листопада розпочинається процедура макроекономічного дисбалансу (Macroeconomic Imbalance Procedure, MIP). Мета процедури MIP полягає у моніторингу, уточненні та запобіганні економічному дисбалансу в економіках держав-членів. Світова економічна криза та пов’язана з нею криза єврозони підкреслили необхідність створення системи для забезпечення раннього виявлення та виправлення таких дисбалансів (далі - система попередження). MIP набрала чинності у грудні 2011 р.^[30].

Європейська Комісія публікує звіт про результати оцінки потенційних ризиків (MIP), а Рада ECOFIN оцінює звіт Комісії. У доповіді використовується сукупність показників для оцінки наявності макроекономічного дисбалансу у державах - членах Монетарного союзу та ЄС. Вона розглядає питання про необхідність детального огляду кожної держави-члена. Рішення про проведення всеосяжного огляду базується на двох факторах. По-перше, поглиблені огляди, як правило, проводяться на території держави-члена, щоб оцінити стан дисбалансів, які раніше були визначені. По-друге, Комісія вирішує провести огляд «In-Depth», який базується на аналізі таблиці MIP Scoreboard. Нині Табло MIP складається із чотирнадцяти основних показників та доповнено 28 допоміжними показниками. Кожен індикатор має принаймні один поріг, за яким вважається, що потенційний дисбаланс відбувся. Ці основні показники

можна розділити на три групи: зовнішній дисбаланс та

конкурентоспроможність, внутрішні диспропорції та новий набір показників зайнятості (уведені в січні 2016 року) ^[31].

Поглиблені огляди Комісії складаються з ретельного аналізу джерел потенційного дисбалансу, беручи до уваги економічні умови, які є характерними для цієї країни. При складанні цих оглядів Комісія проводить дискусії з урядами держав-членів та іншими зацікавленими сторонами, щоб встановити більш глибоке розуміння потенційного дисбалансу в економіці країни. Тільки на цьому етапі Комісія робить висновок, чи існують диспропорції та надмірний дисбаланс.

Впровадження «Європейського семестру» мало на меті не лише поглиблення Комісією економічної та фіскальної політикимоніторингу, а й сприяння подальшому колективному обговоренню між державами-членами щодо їх окремих планів та спільної економічної стратегії та фіскальної позиції ЄС. У рамках цього процесу плани фінансової, економічної та структурної реформ держав-членів формально подаються до Комісії у квітні кожного року у двох відповідних документах. Середньострокова фіскальна стратегія визначена у документі Програми стабільності для країн Єврозони або Програми з конвергенції для країн, що не членами Єврозони, яка оновлюється щороку. Це є основою фіскальної політики урядів та використовується Комісією для оцінки відповідності фіскальним правилам. Кожна держава-член визначає середньострокову бюджетну ціль у своїй програмі стабільності/конвергенції кожні три роки. Якщо ціль не досягнуто, буде визначено шлях до її задоволення. У документі також представлені багаторічні економічні прогнози та припущення щодо ключових змінних з допоміжним аналізом.

Якщо аналіз демонструє наявність особливо серйозної нерівноваги (що змушує до висновку про можливі негативні наслідки для інших країн та ЄС в

цілому), виконується процедура, передбачена коригуючою складовою. Ця процедура зобов’язує державу-члена виправити нерівновагу шляхом вживання відповідних коригуючих заходів; вона є подібною до заходів боротьби з дефіцитом бюджету в рамках процесу бюджетного моніторингу. Якщо країна зони євро не виконує своїх зобов’язань, - наприклад, не вживає відповідних контрзаходів - на неї можуть накладатися фінансові штрафні санкції.

Національна реформаційна програма (NRP) є паралельним документом, що містить огляд поточних та запланованих структурних реформ кожної держави-члена. Ці плани повинні відображати загальну європейську стратегію довгострокового зростання, представлену в «Європі 2020», яка встановлює цілі ЄС на рівні зайнятості, освіти, інновацій, бідності та зміни клімату. Національна програма може забезпечити державам-членам можливість дотримуватися конкретних рекомендацій, наданихкраїні у попередньому році «Європейського семестру».

Як Програми стабільності/конвергенції, так і NRP оцінюються Комісією як частина процесу визначення Стратегічних рекомендацій (CRS) для країни. Запропонована країні конкретна рекомендація (CRS) оприлюднюється у травні кожного року. Комісія генерує запропоновані специфічні для країни рекомендації на основі глибинних оглядів та спираючись на практику більш широких звітів країн. Після обговорення та можливого перегляду запропонованих Рекомендацій кокретні рекомендації щодо країни Рада ЄС остаточно приймає в червні.

Одним із важливих фіскальних інститутів у країнах ЄС є фіскальні правила як національного, так і наднаціонального рівня. Фіскальні правила - це законодавчі або нормативні обмеження довгострокового характеру на фіскальну політику у формі кількісних лімітів на основні бюджетні агрегати. Такі кількісні ліміти відображаються у національному законодавстві чи міжнародних договорах і є обов’язковими для виконання органами державної влади. Фіскальні правила мають на меті скоригувати деформовані стимули

політиків щодо надмірного витрачання бюджетних коштів, підвищити ступінь їх фіскальної відповідальності та сприяти утриманню боргової стійкості. У багатьох країнах фіскальні правила відіграють важливу роль у системі заходів із подолання фіскальних дисбалансів і сприяють підтриманню довіри та досягненню політичного консенсусу щодо курсу бюджетно-податкової політики.

У теорії добре відома проблема дефіцитного зміщення (англ.: deficitbias), яка породжується:

а) недоступністю для виборців вичерпної інформації про реальний стан державних фінансів і фіскальні наслідки виконання передвиборних обіцянок;

б) конкуренцією політиків за виборців і можливістю перекладати тягар своїх дій на плечі інших політиків;

в) можливістю експлуатації політиками майбутніх поколінь через боргові механізми;

г) часовою невідповідністю і спокусою для чиновників порушувати попередньо визначені фіскальні цілі;

д) лобіюванням інтересів певних груп впливу, які отримують користь під податкових пільг чи державних витрат і не несуть тягар їх фінансування^[32].

Найбільш дієвими засобами нівелювання проблеми дефіцитного зміщення на практиці визнаються фіскальні правила та незалежні органи оцінювання бюджетної політики (фіскальні ради)^[33].

Основною рушійною силою модифікації і запровадження фіскальних правил у посткризовий період було створення надійних середньострокових орієнтирів у галузі бюджетної політики та підвищення ступеня довіри економічних суб’єктів до державної політики. Фіскальні правила стали важливим елементом у системі заходів із подолання фіскальних дисбалансів і

досягнення підтримки громадськості при впровадженні програм бюджетної консолідації.

Фіскальні правила у країнах ЄС, поряд із зазначеними вище мотивами, покликані мінімізувати негативні побічні ефекти фіскальної політики країн - членів на цінову стабільність в Монетарному союзі. З огляду на особливості конфігурації зони євро - спільну монетарну політику і децентралізовану фіскальну політику - фіскальні правила є необхідним елементом у системі гарантування колективної фінансової стабільності. Адже фіскальна експансія одного члена єврозони має побічні наслідки для інших, які виливаються у вимушене пожорсткішання спільної монетарної політики (задля утримання певного рівня цін); вищий рівень ринкових відсоткових ставок на інтегрованому фінансовому ринку, внаслідок реалізації ефекту витіснення; поширення ефектів зараження при виникненні панічних настроїв на фінансовому ринку; перекладання тягаря фіскальної експансії на інші країни при наданні фінансової допомоги для відвернення банкрутства проблемних позичальників^[34].

У міжнародній практиці серед фіскальних правил найбільш поширеними є боргові ліміти і правила бюджетного балансу.

Основні види фіскальних правил

Боргові правила набувають форми чітко визначених лімітів на розмір державного боргу або на обсяг накопичених боргових зобов’язань держави. Прикладом боргового правила є 60% ліміт боргу загального уряду, встановлений Європейським пактом сприяння економічній стабільності і зростанню. В законодавстві багатьох країнах фігурує 60% позначка відношення державного боргу до ВВП. Проте законодавством Сербії, Косово і Панами передбачено ліміт державного боргу на рівні 45 і 40% ВВП.

Правила бюджетного дефіциту обмежують загальний дефіцит бюджету або дефіцит загального уряду, структурний/ циклічно скоригований дефіцит бюджету або ж дефіцит упродовж економічного циклу. Такі показники перебувають у сфері безпосереднього впливу уряду і змінюють рівень державного боргу. В ЄС як міждержавному об’єднанні загальний дефіцит обмежується рівнем 3% ВВП, а структурний баланс бюджету не повинен бути меншим від -0,5 або -1% ВВП. Законодавством Німеччини передбачено ліміт для структурного балансу загального уряду на рівні -0,35% ВВП. У Сербії в середньостроковому періоді дефіцит бюджету не повинен перевищувати 1% ВВП. Законодавство Швеції вимагає досягнення профіциту бюджету, не менше ніж 1% ВВП упродовж економічного циклу.

Правила державних видатків обмежують величину загальних, первинних або поточних видатків бюджету (загального уряду). Ліміти видатків можуть набувати форми абсолютних величин або темпів приросту (номінальних чи реальних видатків), відносних величин до ВВП або доходів уряду. Наприклад, у Бельгії темп зростання реальних первинних видатків центрального уряду не повинен перевищувати 0%. У Швеції номінальна величина видатків бюджету на три роки обмежується сумами, які узгоджуються з утриманням структурного первинного балансу бюджету на рівні 1% ВВП. У Хорватії починаючи з 2012 року щорічна величина видатків загального уряду повинна скорочуватися на 1% ВВП, допоки уряд не досягне нульового первинного балансу.

Правила державних доходів встановлюють максимально можливий чи мінімально допустимий рівень бюджетних доходів, який має гарантувати прийнятний рівень податкового навантаження або ж збільшити обсяг надходжень до бюджету при проведенні фіскальних консолідацій; такі правила регламентують також напрями використання понадпланових чи тимчасових надходжень до бюджету. Правила державних доходів застосовуються у Данії, Кенії, Франції, Литві.

Для посилення ступеня фіскальної дисципліни і гарантування боргової стійкості у багатьох країнах практикувалася комбінація фіскальних правил.Саме тому нині більшість країн використовують більше, ніж одне фіскальне правило. Найбільш вагомою причиною такої ситуації є те, що боргові ліміти при наявності в уряду певного запасу міцності не створюють ніяких рамок для бюджетної політики. Тому Литва і Польща, які спершу мали тільки боргові ліміти, з часом доповнили набір фіскальних правил правилами бюджетного балансу чи розміру державних видатків. Загалом з 1997 до 2012 рр. середня кількість національних фіскальних правил у розрахунку на одну країну зросла з 1,5 до 1,7. Більше того, близько 40% «новачків» - країн, які прийняли національні правила після 2000 р., - відразу ж запроваджували комплекс фіскальних правил. У 2014 р., за даними Фіскального департаменту МВФ, 56 країн поєднували правило бюджетного балансу із борговим лімітом, 23 країни - правило бюджетного балансу із лімітом державних видатків і 18 країн - ліміт видатків із борговим лімітом (рис. 1.3).

Рис. 1.3. Комбінація фіскальних правил за видами (кількість країн, які мали відповідні комбінації у 2014 р.).

Джерело: складено автором.

Стосовно ж результативності застосування фіскальних правил, то у міжнародному контексті виявлено, що країни, які мали фіскальні правила, у 2012 р.загалом досягли скоригованого первинного балансу бюджету обсягом +0,12% ВВП, а країни, які не мали фіскальних правил, допускали первинний дефіцит обсягом 0,09% ВВП^[35]. Наявність фіскальних правил у країнах ЄС також пов’язується із позитивними значеннями циклічно скоригованого первинного балансу бюджету^[36].

Водночас негативними побічними ефектами функціонування фіскальних правил визнаються:

- схильність урядів до скорочення найменш «болісних» інвестиційних видатків заради дотримання діючих лімітів, що може негативно впливати на довгострокові темпи економічного зростання;

- ймовірність відволікання уваги державних службовців від важливих пріоритетів економічної політики заради дотримання фіскальної дисципліни;

- можливість зниження ступеня фіскальної транспарентності та маніпуляцій із звітними даними з метою приховування факту порушення фіскальних правил.

Важливим питанням при розробленні фіскальних правил є ступінь поширення фіскальних правил на операції державного сектора. У 2014 р. 48% країн, які мали фіскальні правила, вимагали їх поширення на операції центрального уряду (при цьому деякі країни поєднували правила для центрального уряду з додатковими правилами для місцевих чи регіональних органів влади). Однак дедалі більша кількість країн домагалися покриття відповідними нормами фіскальних операцій загального уряду або державного сектору загалом. Як приклад, можна навести фіскальні правила

ЄС і національне законодавство Німеччини. З іншого боку, в країнах Латинської Америки, де традиційно державні підприємства виконують значний обсяг квазіфіскальних операцій,фіскальні правила є обов’язковими для державного сектора в цілому (в Мексиці, Панамі, Перу).

Останнім часом для надання фіскальним правилам гнучкості та забезпечення антициклічної спрямованості бюджетної політики багато держав почали застосовувати правила структурного балансу бюджету (Австрія, Португалія, Іспанія, Велика Британія). Розвинені країни все більше таргетують циклічно скориговані баланси бюджету для отримання можливостей маневру і згладжування коливань економічного циклу. В законодавстві цих країн часто прописуються умови відходу від фіскальних правил. Граничні показники для циклічно скоригованого чи структурного балансу бюджету та умови припинення дії правил є характерними рисами фіскальних правил «другого покоління».

Фіскальні правила «другого покоління» є доволі складними у використанні та породжують численні проблеми для національних урядів.І хоча такі правилай посилюють стабілізаційну функцію бюджетної політики, саме тому, вони не набули значного поширення серед країн, що розвиваються, та країн з ринками, що формуються. Внаслідок наявності технічних і адміністративних перешкод, більшість таких країн не в змозі надати гнучкості своїм фіскальним правилам і забезпечити їх практичну реалізацію^[37].

Багато фахівців визнають, що обчислення структурного балансу бюджету є технічно складним завданням і може породжувати багато помилок. Зокрема, показник структурного балансу може підлягати expost- перегляду внаслідок перерахунку потенційного ВВП. За оцінками МВФ, у єврозоні розрив випуску недооцінюється в середньому на 1%, якщо

порівнювати з expost-даними. Це означає, що показник структурного балансу на першому етапі переоцінюється на 0,5% потенційного ВВП^[38]. Таким чином, правило структурного балансу, що застосовується в ЄС, внаслідок труднощів з обчисленням фактично надає урядам можливості утримувати завищений бюджетний дефіцит.

Конструкція фіскальних правил у країнах ЄС і законодавчі засади їх становлення. Маастрихтський договір, підписаний країнами - членами ЕВС у 1992 р., встановив кількісні обмеження на дефіцит бюджету і розмір державного боргу на рівні 3% ВВП і 60% ВВП відповідно.

Пакт сприяння економічній стабільності і зростанню від 1996 р. доповнив Маастрихтські критерії вимогами досягнення збалансованого бюджету або його зведення з профіцитом в середньостроковому періоді упродовж економічного циклу. Введення зазначеної норми обґрунтовувалося необхідністю забезпечення дії автоматичних стабілізаторів для згладжування коливань економічної кон’юнктури та гарантування стабільності державних фінансів у довгостроковій перспективі^[39]. Окремим положенням Пакту у випадку глибокої рецесії передбачається можливість тимчасового перевищення критичного рівня дефіциту бюджету.

Договором про функціонування Європейського Союзу (ст.126) передбачено процедуру регулювання надмірного дефіциту бюджету (excessive deficit procedure - EDP), яка активується у випадку перевищення 3% рівня для дефіциту загального уряду і 60% рівня для боргу загального уряду, якщо при цьому відносний обсяг боргу не зменшується.

Долаючи наслідки глобальної фінансово-економічної кризи країни ЄС внесли зміни до Пакту сприяння економічній стабільності та зростанню,

запровадивши т.зв. ІІ і VI пакет, а також ухвалили Фіскальний пакт, або Договір про стабільність, координацію і управління в ЕВС.

Відповідно до VI пакету, державний борг, що перевищує 60% ВВП, повинен щорічно зменшуватися на величину, не меншу 1/20 відхилення фактичного обсягу боргу від цільового. Крім того, якщо країна - член Єврозони не вживає заходів для коригування надмірного дефіциту бюджету, вона підпадає під дію фінансових санкцій. Зокрема, передбачено, що у випадку перевищення 3% позначки для дефіциту бюджету загального уряду Європейська Рада готує ряд рекомендацій національному уряду для коригування фіскального дисбалансу. При невиконанні зазначених рекомендацій на країну-порушника мають бути накладені фінансові санкції. Такі санкції можуть набувати форми безвідсоткового депозиту розміром до 0,5% ВВП країни-порушника (депозит підлягає поверненню після усунення порушень) або трансферту розміром до 0,2% ВВП у випадку надання хибних статистичних даних Єврокомісії.

Для усунення макроекономічних дисбалансів у межах ЄС VI пакетом запроваджено систему раннього попередження із визначеним набором сигнальних індикаторів. Крім того, цей пакет покладає на країни-члени обов’язки щодо: а) ведення системи обліку за методом нарахувань у всіх під- секторах загального уряду; б) вчасного і регулярного оприлюднення фіскальних даних; в) опублікування інформації про умовні зобов’язання (включаючи державні гарантії та недіючі позики і зобов’язання державних корпорацій); г) опублікування інформації про участь загального уряду в капіталі приватних і публічних корпорацій.

Однією з країн ЄС, яка пройшла процедуру регулювання надмірного дефіциту бюджету, була Італія. Відповідно до Стабілізаційного закону, ухваленого парламентом Італії, ліміти на величину нетто-запозичення відносно ВВП встановлені на рівні 3% у 2014 р., 2,6% у 2015 р. і близько нуля у 2016 р. Структурний дефіцит бюджету мав становити 0,3% ВВП у 2015 р., 0,2% ВВП у 2016 р. та 0,4% ВВП у 2017 р. Законом передбачені

також суттєві скорочення бюджетних асигнувань на рівні центрального уряду, регіонів, провінцій та міст, які в сумі повинні дати економію - 15 млрд. євро.

Єврокомісія регулярно проводить аналіз боргової стійкості та оцінює фіскальну стійкість для кожної з країн-членів. Аналіз фіскальної стійкості передбачає розрахунок трьох показників фіскального розриву S0, S1 і S2, які засвідчують необхідні обсяги коригування первинного структурного балансу загального уряду в середньостроковому чи довгостроковому періодах. Аналіз боргової стійкості проводиться за стандартною методикою прогнозування обсягу державного боргу і витрат на його обслуговування у рамках базового сценарію та стандартних стрес-тестів. Наразі Єврокомісія розраховує п’ять альтернативних показників структурного балансу для кожної з країн: два превентивні показники структурного балансу та орієнтира видатків, показники фактичних і скоригованих фіскальних зусиль та показник дискреційних фіскальних зусиль. Усі ці показники відрізняються за специфікаціями і цілями підрахунків, що підвищує складність системи та створює ризики неузгодженості оцінок і висновків.

Враховуючи задекларовані українською стороною наміри стати членом ЄС, при формуванні системи фіскальних правил в Україні варто враховувати характерні риси такої системи у країнах ЄС. Відповідно до Директиви Ради ЄС 2001/85/EU від 8 листопада 2011 р. обов’язковим компонентом рамкових умов бюджетної політики («budgetary framework») для членів ЄС є кількісні фіскальні правила, які забезпечують узгоджуваність фіскальної політики країн - членів ЄС та її відповідність зобов’язанням, які брали країни при підписанні «Угоди про функціонування Європейського Союзу».

Статтею 4 зазначеної Директиви ЄС встановлено, що кожна країна - член ЄС повинна мати кількісні фіскальні правила, які враховують специфіку країни та сприяють узгодженню її фіскальної політики з положеннями «Угоди про функціонування ЄС» на середньостроковому часовому горизонті. Фіскальні правила, зокрема, повинні забезпечувати:

(a) відповідність реферативним значенням дефіциту і боргу загального уряду, які відображені в «Угоді про функціонування ЄС»;

(b) застосування кількарічного періоду фіскального планування, в рамках якого має бути забезпечена відповідність середньостроковим бюджетним цілям членів ЄС;

Специфікація фіскальних правил країн - членів ЄС повинна включати такі елементи: (а) чітке визначення і сферу дії фіскального правила; (b) ефективний і вчасний моніторинг дотримання урядом фіскальних правил, який базується на проведенні незалежної і заслуговуючої на довіру аналітичної роботи незалежним органом чи підрозділом з автономним статусом у структурі фіскальних органів; (c) наслідки для уряду чи відповідальних установ у випадку порушення фіскальних правил.

Директивою встановлено, що бюджетне законодавство країн - членів ЄС та їх щорічні бюджети повинні відображати їх діючі фіскальні правила. Якщо кількісні фіскальні правила містять положення щодо їх тимчасової зупинки (escapeclauses), такі положення повинні містити обмежений перелік специфічних обставин, які узгоджуються із зобов’язаннями країни у сфері бюджетної політики в рамках «Угоди про функціонування ЄС» і суворі процедури тимчасового відходу від дотримання фіскальних правил.

1.3.