<<
>>

Законодавчий інструментарій забезпечення основних проявів конфіденційності у фінансово-правових відносинах

При дослідженні актуальних питань щодо регулювання конфіденційності у фінансово-правових відносинах необхідно приділити увагу саме законодавчому інструментарію забезпечення основних проявів конфіденційності.

У першу чергу, це необхідно для того, щоб знайти відповідні правові норми, реалізація яких призведе до бажаного стану правового регулювання та належного функціонування вказаного інституту. У процесі забезпечення бюджетної, податкової, банківської, комерційної (фінансово- комерційної) та валютної конфіденційності виникають специфічні суспільні відносини, які, будучи врегульованими нормами фінансового права, стають правовими відносинами. Природно, що відмінною рисою даних правовідносин буде їх тісний взаємообумовлений зв’язок при реалізації норм фінансового права.

На сьогоднішній день законодавче забезпечення окремих проявів конфіденційності у фінансово-правових відносинах ще недостатньо розроблене та належним чином не закріплене. У першу чергу, це стосується бюджетної та валютної конфіденційності. Більш детально закріплена податкова конфіденційність, яка знаходиться у нормах ПК України. Законодавець значно більше уваги приділяє визначенню банківської та комерційної (фінансово- комерційної) конфіденційності. Розглянемо законодавче закріплення кожної з них.

Бюджетна конфіденційність закріплюється у нормах БК України у статті, що регулює таємні видатки. Таємними видатками являються ті, які пов’язані з державною таємницею. Слід зазначити, що Державний бюджет України містить пояснення всіх видатків, окрім таємних. Зокрема, таємні видатки в інтересах національної безпеки нашої держави включаються до Державного бюджету України без конкретизації та деталізації. Контроль за проведенням таємних видатків здійснюють Рахункова палата та Міністерство фінансів у порядку, визначеному Верховною Радою України (далі - ВРУ). Спеціально уповноваженими Комітетами ВРУ розглядаються звіти про проведені таємні видатки на закритому пленарному засіданні.

Опосередковано бюджетна конфіденційність регулюється нормами Законів України «Про державну таємницю» та «Про Державний бюджет України» на поточний рік.

У діючому законодавстві інститут податкової конфіденційності є достатньо новим. Незважаючи на те, що до фіскальних органів платники податків постійно направляють певну інформацію, до цих пір становище такої інформації є належним чином неузгоджене. Відзначимо, що питання податкової конфіденційності у ПК України є досить розпорошені та викладені у багатьох главах, а саме: у Главі 2 «Податкова звітність» визначаються питання подання податкової звітності, а також найважливіші засади подання відомостей про доходи платників податків - фізичних осіб; у Г лаві 3 «Податкові консультації» окреслюються порядок консультування платників податків та наслідки таких консультацій; у Главі 4 «Визначення суми податкових та/або грошових зобов’язань платника податків, порядок їх сплати та оскарження рішень контролюючих органів» розкриті визначення обсягів податкових і грошових зобов’язань, порядок оскарження рішень контролюючих органів, а також питання подання податкової вимоги та податкового повідомлення; у Главі 5 «Податковий контроль» знаходиться інформація про забезпечення податкового контролю, а також правовий статус органів державної влади при його здійсненні; у Главі 7 «Інформаційно-аналітичне забезпечення діяльності контролюючих органів» визначаються питання стосовно збору, опрацювання та використання інформації органами державної фіскальної служби при реалізації власних завдань та функцій; у Главі 8 «Перевірки» закріплена інформація щодо надання платниками податків документів при перевірках [35]. Як ми бачимо, у ПК України у багатьох главах міститься інформація, яку можна віднести до податкової конфіденційності.

Здійснивши аналіз правозастосовчої практики, відзначимо, що досить часто невірне тлумачення та застосування положень ПК України призводять до порушень принципів функціонування та захисту інформації, що становить податкову таємницю.

В Україні не вироблено правової конструкції «податкова таємниця». Але, відповідно до статті 17 ПК України, платник податків має право на нерозголошення фіскальними органами інформації стосовно себе без його письмової згоди. Також, згідно ПК України, фіскальні органи зобов’язані не допускати розголошення інформації з обмеженим доступом, що одержується, використовується, зберігається під час реалізації функцій, покладених на контролюючі органи [35]. Документи, що містять комерційну таємницю або є конфіденційними, передаються спеціальним способом. Таємна інформація про платника податків є для фіскальних органів такою, що стала їм відомою у зв’язку із здійсненням професійної діяльності. Даний підхід закладено у ПК України. Питання збереження такої таємниці закріплюється і у присязі службових осіб фіскальних органів, які зобов’язуються суворо зберігати державну та службову таємницю, що становить податкову конфіденційність у фінансово-правових відносинах.

ПК України закріплені відомості, що складають податкову таємницю та віднесені до професійної таємниці посадовців фіскальних органів. Такий режим оптимально сприяє вирішенню двох завдань: з одного боку, - захищає відомості стосовно платника податків, що становлять конфіденційну інформацію, комерційну чи банківську таємницю; а з іншого боку, - узгоджується з концепцією адміністративних послуг, які надаються фіскальними органами платникам податків, та сприяє розширенню їх переліку за рахунок інформаційних, консультативних та сервісних послуг [35].

Досить довго питання податкової таємниці розглядалось у контексті особливостей правового режиму відкритої інформації та інформації з обмеженим доступом [202, с. 134-139]. Дійсно, вказаний інститут є новим та доволі дискусійним. На жаль, донині не здійснено комплексних наукових досліджень, у яких визначалися б суб’єкти та об’єкти податкової таємниці, юридичний і фактичний зміст правовідносин у цій сфері, правовий статус осіб, які пов’язані податковою таємницею, механізм відшкодування збитків при завданні шкоди.

Перейдемо до розгляду правового забезпечення банківської конфіденційності у фінансово-правових відносинах. З теорії держави і права відомо, що правові відносини можна визначити як суспільні відносини, що врегульовані правом та знаходяться під охороною держави. Учасники таких відносин виступають у якості носіїв взаємообумовлюючих юридичних прав та обов’язків. До складу правовідносин входять наступні елементи: суб’єкти, об’єкт та зміст правовідносин, що включає у себе суб’єктивне право та обов’язок. Виходячи з основних постулатів права, можемо зазначити, що правовідносини, які виникають стосовно банківської таємниці, доцільно визначити як врегульовані нормами фінансового права суспільні відносини, що складаються у процесі зберігання, використання та розкриття відомостей, які відносяться до банківської таємниці на основі норм законодавства.

У юридичній літературі до теперішнього часу не визначено єдиного поняття банківських правовідносин. Так, О. М. Олійник окреслює банківські правовідносини як урегульовані приватними та публічними нормами права суспільні відносини, що складаються в процесі діяльності банків та інших кредитних організацій, які реалізують свій специфічний правовий статус і використовують гроші та інші фінансові кошти як кошти звернення, заощадження і як товар [203, с. 69-72]. Дещо іншу трактовку сутності банківських правовідносин пропонує Р. А. Тосунян, який вважає, що банківські правовідносини можна визначати як урегульовані нормами банківського та іншого законодавства суспільні відносини, що представляють собою комплексну форму соціальної взаємодії, учасники яких, володіючи взаємними кореспондуючими юридичними правами та обов’язками, реалізують приписи, що містяться у даних нормах стосовно здійснення банківської діяльності [204, с. 56-62]. З наведених формулювань можна зауважити, що банківські правовідносини мають важливу особливість - вони носять комплексний, тобто, складний, змішаний характер та мають свої специфічні характеристики, що можна обумовити тим, що банківські правовідносини виникають у процесі здійснення банківської діяльності. Поняття банківської діяльності також є досить спірним у правовій літературі. Так, одні науковці вважають, що банківська діяльність являє собою впорядковану систему дій спеціальних суб’єктів, які здійснюються ними з приводу грошей, цінних паперів і валютних цінностей як засобів платежу, заощадження і як товару [205, с. 37-45].

Точка зору інших вчених полягає у тому, що: банківська діяльність являє собою не тільки проведення власне банківських операцій, але і діяльність, безпосередньо пов’язану, що випливає з уже здійснених банківських операцій, та зумовлену ними, а також діяльність, пов’язану зі здійсненням банківських операцій у майбутньому. Банківські правовідносини припускають наявність спеціального суб’єкта, однією із сторін у них завжди є банк, кредитна організація або небанківська кредитна організація. НБУ може виступати суб’єктом банківських правовідносин і як кредитна організація, що здійснює відповідно до норм чинного законодавства банківські операції, і як орган державної влади, що здійснює свої владні повноваження. Правовий статус ключових суб’єктів банківських правовідносин чітко обмежений. Вони мають можливість формувати власне волевиявлення лише у межах, встановлених відповідними нормативно-правовими актами. На відміну від фінансових правовідносин, які завжди виникають з приводу грошових ресурсів, банківські правовідносини можуть також виникати щодо організаційної структури самого банку і банківської системи у цілому, а також з приводу надання інформаційних послуг. Банківські правовідносини регулюються не тільки банківським законодавством, але й іншими галузями права, у першу чергу, публічними галузями права та цивільним правом, носять змішаний, одночасно публічно - правовий та приватно-правовий характер на відміну від цивільного права, яке носить лише приватно-правовий характер, і від фінансового права, яке носить публічно-правовий характер [206, с. 137-139].

Відзначимо, що збереженням банківської таємниці відають банки. Але у законодавстві не зазначаються питання діяльності інших фінансово-кредитних установ, що здійснюють діяльність, подібну банківській. Наприклад, у чинному законодавстві не регламентований обов’язок страхових організацій зберігати інформацію, яка стала їм відомою внаслідок проведення ними своєї професійної діяльності.

Найбільш повно суб’єктивні права та обов’язки учасників правовідносин реалізуються на практиці. У Законі України «Про банки і банківську діяльність» закріплюється вичерпний перелік суб’єктів, які мають право знайомитись з певним обсягом інформації щодо юридичних та фізичних осіб, що становить банківську таємницю [67]. Такими суб’єктами є: власник інформації, що належить до банківської таємниці, та треті особи з письмового дозволу власника такої інформації; суд; органи прокуратури України, Служби безпеки України, Державного бюро розслідувань, Національної поліції,

Національного антикорупційного бюро України, Антимонопольного комітету України; центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, у даний час представлений Державною фіскальною службою України; органи державної виконавчої служби, приватні виконавці; Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку; за рішенням суду - Національне агентство з питань запобігання корупції; інші банки; центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної фінансової політики; Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів [на закон]. Даний перелік є досить об’ємним і неоднозначним.

Виходячи з положень Закону України «Про банки і банківську діяльність», об’єктом правовідносин банківської таємниці є перелік відомостей, що розглядатиметься кількома сторінками пізніше. Змістом правовідносин банківської таємниці виступають обов’язки їх учасників стосовно здійснення банківської діяльності [207]. До прав учасників у правовідносинах банківської таємниці відносять: право клієнта банку вимагати збереження переданої банку інформації, що становить банківську таємницю, у порядку та у спосіб, які передбачені законодавством, локальними нормативними актами банку та договором, що укладений між банком та клієнтом, а також відшкодування збитків, в тому числі, моральної шкоди, заподіяних внаслідок розголошення інформації, що становить банківську таємницю; право осіб вимагати надання їм інформації, що становить банківську таємницю, у спосіб та у межах, передбачених законом [208, с. 14-17]. Звичайно ж, суб’єктивні права та обов’язки учасників правовідносин реалізуються на практиці у конкретних правовідносинах з визначеним суб’єктивним складом.

Володіючи та використовуючи банківську інформацію, банки виступають суб’єктами фінансових правовідносин. Юридичні особи, у тому числі, і банки можуть мати одночасно різні види правосуб’єктності: адміністративну, фінансову, цивільну та ін. Дані види правосуб’єктності в юридичній науці прийнято називати галузевими [209, с. 99-102]. Вони охоплюють собою здатність особи бути учасником тієї чи іншої галузі права [210, с. 144-145]. Проблема фінансової правосуб’єктності юридичних осіб, у тому числі, банків на сьогоднішній день є однією з найважливіших у теорії фінансового права у зв’язку з тим, що в умовах розвитку ринкової економіки діє зовсім інший підхід держави до фінансових правовідносин та ступеню участі у них юридичних осіб.

Як пише М. В. Карасьова, у даний час питання правосуб’єктності у фінансовому праві стоїть дуже гостро. Враховуючи те, що фінансові правовідносини за своєю суттю є владними відносинами, тобто, відносинами, побудованими за принципом нерівності сторін, держава повинна турбуватися про те, щоб надати їм максимально справедливого характеру. Для цього сучасне фінансове законодавство повинно відобразити ті фактори, які розкривають зміст і структурні елементи правосуб’єктності [211, с. 98-99].

Розглянемо більш детально специфіку правосуб’єктності банків як суб’єктів фінансових правовідносин. Актуальність даних положень зумовлена тим, що: за допомогою визначення об’єму фінансової правосуб’єктності окреслюється загальне юридичне становище суб’єктів та їх положення по відношенню один до одного. Правильне визначення фінансової правосуб’єктності дозволяє дати юридичну оцінку правомірності поведінки суб’єктів права у сфері дії фінансового законодавства. Наявність у банку фінансової правосуб’єктності є обов’язковою умовою, яка дозволяє йому набувати якості учасника фінансових і податкових правовідносин та встановлювати відповідні правові зв’язки з іншими суб’єктами публічного та приватного права. Вивчення фінансової правосуб’єктності банку дозволить правильно визначати у майбутньому податкову правосуб’єктність банку.

Правосуб’єктність, вважає С. С. Алексєєв, по своїй ролі та специфічним функціям у механізмі правового регулювання правосуб’єктність виступає в якості засобу фіксації (закріплення) кола суб’єктів - осіб, які володіють здатністю бути носіями суб’єктивних юридичних прав і обов’язків [212, с. 140]. В законодавстві України термін «правосуб’єктність» охоплює собою об’єм прав та обов’язків особи, які надані (гарантовані) державою, та знаходить своє

вираження у Законі України «Про громадянство» [213]. Правосуб’єктність у фінансовому праві, на думку Л. К. Воронової, являє собою властивість особи бути носієм юридичних прав і обов’язків у силу юридичних норм і включає у себе два елементи: можливість мати права і нести обов’язки (правоздатність) та можливість до самостійного здійснення прав і обов’язків (дієздатність) [214, с. 75-75]. Перш ніж стати повноправним учасником фінансових правовідносин, суб’єкт права повинен бути заснований (створений) у порядку, передбаченому законодавством. Дані питання регулюються конституційним і адміністративним правом. Відповідно конституційно-правовий або

адміністративно-правовий статус визначає здатність певного суб’єкта вступати у фінансові правовідносини [215, с. 175-177].

В юридичній літературі можна знайти думку про те, що у банків фінансова правосуб’єктність має похідний характер від цивільної правосуб’єктності, так як, лише визнання особи суб’єктом цивільного права визначає можливість її самостійної участі у майнових відносинах. Реалізація майнових прав, які складають зміст цивільної правосуб’єктності, для покладення на неї фінансових, у першу чергу, податкових прав і обов’язків, іншими словами, - для вступу її у фінансові правовідносини [216, с. 122-124].

На нашу думку, дана позиція є не зовсім обґрунтованою. Для фінансової правосуб’єктності характерна відсутність прямої залежності від елементів цивільної правосуб’єктності: форми власності, вступу у договірні зобов’язання та ін. Юридичні особи не можуть здійснювати ряд видів господарської діяльності без отримання ліцензії. Отримати таку ліцензію може лише зареєстрована юридична особа, яка вже володіє правоздатністю. Тобто, юридична особа може здійснювати окремі види діяльності, перелік яких встановлюється законом, після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії).

Але, як слушно зазначає А. О. Селіванов, після реєстрації банк набуває статусу юридичної особи і може виступати суб’єктом цивільно-правових відносин, наприклад, укладати господарські угоди про постачання електроенергії. Проте суб’єктом банківської діяльності він стає лише з моменту одержання ліцензії НБУ [217, с. 182-183].

Саме конкретність, як властивість фінансової правосуб’єктності, відрізняє її від цивільної правосуб’єктності, яка має загальний абстрактний характер. Фінансову правосуб’єктність банків можна одночасно віднести до двох видів правосуб’єктності: активної і пасивної. Такий поділ досить часто зустрічається у наукових роботах з фінансового права, і зводиться він, як зазначає А. Пронін, до того, що активною правосуб’єктністю наділений орган, який має владні повноваження, а пасивною - адресати владної компетенції, суб’єкти підпорядкування у сфері фінансового права [218, с. 65-70].

У даному випадку банк, володіючи властивою лише йому фінансовою правосуб’єктністю, може виконувати завдання по перерахуванню обов’язкових платежів до бюджетів та державних цільових фондів, нести за це відповідальність, здійснювати певні контрольні функції у сфері фінансових правовідносин і, крім того, забезпечувати виконання обов’язків, які характерні для суб’єктів тільки пасивної правосуб’єктності (наприклад, вести бухгалтерський облік, подавати декларації тощо) [219, с. 114]. Але поділ фінансової правосуб’єктності на активну і пасивну останнім часом піддається критиці з боку частини науковців. На нашу думку, він дозволяє у більш повній мірі розкрити специфіку правосуб’єктності банків та виділити їх серед інших суб’єктів фінансових правовідносин. Тобто, фінансова правосуб’єктність банку володіє такою ознакою як універсальність, тобто, здатністю поєднувати у собі права і обов’язки банку та органів, що здійснюють фінансові та податкові контрольні повноваження стосовно нього.

Фінансову правосуб’єктність банків можемо визначити як гарантовану державою властивість банків мати та набувати нових прав і обов’язків в фінансових правовідносинах, а також відповідати за неправомірну реалізацію своїх прав або невиконання обов’язків, що зумовлено специфікою банківської діяльності та здійсненням ними ряду публічно-правових функцій [220, с. 66-68]. Таким чином, враховуючи вищевикладене, доцільно зробити наступні висновки. До банківської інформації можна відносити відомості, які містяться у банківських документах або є оголошеними банківською установою у порядку, передбаченому чинним законодавством України, та які стосуються його функціонування у процесі здійснення ним власної діяльності.

У залежності від режиму доступу можна виділити банківську інформацію з відкритим доступом і банківську інформацію з обмеженим доступом. У свою чергу, банківську інформацію з відкритим доступом можна поділити на банківську інформацію, у розповсюдженні якої зацікавлена банківська установа, і банківську інформацію, розповсюдження якої є обов’язком банківської установи [221, с. 62-65].

Банк має право розкривати інформацію лише в окремих визначених законом випадках та не допускати до неї інших осіб. Така діяльність складається з кількох аспектів, а саме: збереження інформації у банку; недопущення її поширення у банківській системі; недопущення її поширення за межами банківської системи. Вказані обмеження не поширюються на співробітників НБУ та Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, робота яких зосереджується в опрацюванні такої інформації [222]. У свою чергу, НБУ має право надавати Фонду гарантування вкладів фізичних осіб інформацію про банки чи клієнтів банків, що збирається під час проведення банківського нагляду і становить банківську таємницю, та має право розкривати інформацію про банк чи пов’язаних із банком осіб, що збирається під час проведення банківського нагляду і становить банківську таємницю, органам державної влади, уповноваженим здійснювати досудове розслідування, у разі виявлення порушення законодавства, що містить ознаки кримінального правопорушення [223, с. 208-210].

Також НБУ має право надавати органам державної виконавчої служби для примусового виконання свої рішення про застосування до банку або філії іноземного банку заходів впливу у вигляді накладення штрафів, які є виконавчими документами та містять інформацію, що становить банківську таємницю. У такому разі органи державної виконавчої служби мають право розкривати одержану від НБУ інформацію, що містить банківську таємницю, учасникам виконавчого провадження та особам, які залучаються до проведення виконавчих дій. Окрім вищезгаданого, НБУ відповідно до міжнародного договору України або за принципом взаємності має право надавати інформацію, отриману при здійсненні нагляду за діяльністю банків, органу банківського нагляду іншої держави, а також отримувати від органу банківського нагляду іншої держави таку інформацію. Надана інформація може бути використана виключно з метою банківського нагляду або для запобігання легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, чи фінансуванню тероризму. Як бачимо, НБУ володіє досить широким спектром прав по розкриттю банківської таємниці. Фонд гарантування вкладів фізичних осіб при здійсненні тимчасової адміністрації або ліквідації неплатоспроможного банку має право розкривати інформацію, що містить банківську таємницю, приймаючому банку, перехідному банку, інвестору, що придбає неплатоспроможний або перехідний банк, іншим особам, що задіяні у цьому процесі. Зазначені особи зобов’язані забезпечити збереження отриманої інформації, що містить банківську таємницю [224, с. 35-36].

У законодавстві закріплені такі норми правовідносин між банками й органами держави, а саме: норми, що встановлюють матеріально-правові і процесуальні підстави для направлення запиту в банк; норми, що визначають коло посадових осіб, уповноважених від імені того чи іншого органу робити цей запит; норми, що пред’являють вимоги до форми запиту; норми про терміни і форму відповіді банку [225, с. 15-16]. Правомірним є надання банком відомостей у випадках, коли: характер інформації має пряме відношення до здійснення функцій даного органу; вимога пред’явлена уповноваженою посадовою особою, а не будь-яким працівником даного органу; для пред’явлення вимоги існують установлені законом матеріально-правові підстави; дотримана процедура і процесуально-правові норми реалізації такої вимоги [226, с. 163-165].

Виходячи з положень законодавства, вимога відповідного державного органу на отримання інформації, яка містить банківську таємницю, повинна: бути викладена на бланку державного органу встановленої форми; бути надана за підписом керівника державного органу чи його заступника, скріпленим гербовою печаткою; містити передбачені підстави для отримання даної інформації; містити посилання на норми закону, відповідно до яких державний орган має право на отримання такої інформації. Також банк має право надавати інформацію, що становить банківську таємницю, іншим банкам та НБУ в обсягах, необхідних при наданні кредитів чи банківських гарантій. Але банку забороняється надавати інформацію про клієнтів іншого банку, навіть якщо їх імена зазначені у документах, угодах та операціях клієнта [227, с. 470-477].

Лише безпосередній керівник державного органу чи його заступник має право підписання запиту про розкриття банківської таємниці у визначених законом випадках. Але на практиці не завжди безпосередній керівник цілого відомства чи його заступник навіть фізично має змогу реалізувати це положення норми закону. З іншого боку, поняття «керівник державного органу» можна розуміти і більш розширено, тобто, у якості керівника може виступати навіть начальник певного відділу.

За порушення режиму банківської таємниці наступає юридична відповідальність. Суб’єктивний склад такого правовідношення необхідно визначити наступним чином: з одного боку, стороною правовідношення такої відповідальності є держава в особі уповноважених органів, а з іншого, - правопорушник, тобто, особа, яка розголосила, використала або в інший спосіб порушила правовий режим захисту банківської таємниці [228, с. 155-160]. Розглядаючи вищезгадане, до першої сторони можемо віднести: НБУ, що може застосовувати штрафи до банків; суд, який може накладати штрафи [176]; власник банку, який застосовує дисциплінарну чи матеріальну відповідальність до працівників банку. Іншою стороною виступати може працівник банку, як фізична особа або сам банк, як юридична особа.

П. С. Пацурківський визначає метод фінансово-правового регулювання, як «метод владних приписів, що являє собою систему засобів впливу держави на учасників фінансово-правових відносин, які характеризуються юридичними фактами, з якими пов’язується виникнення, зміна чи припинення фінансових правовідносин, правовим статусом їх суб’єктів та розподілом прав та обов’язків між ними, видами та мірою санкцій за порушення приписів держави та порядком їх застосування» [229, с. 15-16]. Вчений стверджує, що метод фінансово-правового регулювання має відмінні від інших, притаманні лише йому риси, які відрізняють його від методів правового регулювання інших галузей права. А метод фінансово-правового регулювання характеризується наступними ознаками: порядок встановлення юридичних прав та обов’язків, які у фінансовому праві виникають виключно на підставі нормативних правових актів і обумовлюються змістом конкретних правовідносин, оскільки, фінансово-економічні відносини існують виключно у формі правовідносин; обсяг прав та обов’язків суб’єктів фінансових правовідносин до найменших нюансів установлюється державою; сторони фінансових правовідносин є нерівними.

Входження більшості держав в епоху інформаційного суспільства вимагає адекватного правового регулювання відносин, пов’язаних з інформацією. До цих відносин належать сьогодні в першу чергу відносини, пов’язані з конфіденційною інформацією або таємницею. Серед таємниць найбільше значення для розвитку економіки має банківська таємниця, так як, саме фінансова система є «кровоносною» для всієї економіки. Слід зазначити, що проблеми, пов’язані з банківською таємницею, мають тепер і політичне значення, а численні кримінальні справи, пов’язані з легалізацією доходів, одержаних злочинним шляхом, і незаконним переміщенням капіталів, тільки підкреслюють актуальність дослідження вищезгаданих правових питань.

Питання, що виникають при вивченні даного виду інформації, є наслідком самої правової багатопланової природи банківської таємниці. З вищезгаданим видом таємниці пов’язані відразу три види правовідносин: між банком та клієнтом, клієнтом та державою, банком і державою. При цьому, дані види правовідносин абсолютно різні. Для досягнення балансу інтересів зазначених вище суб’єктів сьогодні у світі існують норми законодавства про банківську таємницю. Важливість розвитку даних норм важко переоцінити, а аналіз їх стану і перспектив надзвичайно корисний як для тих, хто вперше відкриває банківський рахунок, так і для великих промислово-фінансових груп і, звичайно ж, для державних інститутів. Історія свідчить, що законодавство про банківську таємницю може стати стимулом для припливу капіталів або для їх втечі, а також причиною процвітання чи системної кризи у державі.

У вітчизняному банківському праві, як і в цілому у законодавстві, не встановлено точне і повне визначення банківської таємниці. Кожен автор, що досліджує дану проблему, інтерпретує поняття банківської таємниці по-своєму. У вітчизняній доктрині існує дві позиції інтерпретації банківської таємниці - широка і вузька. Прихильники вузького підходу вважають, що банківська таємниця являє собою сукупність норм, що встановлюють перелік відомостей, що не підлягають розголошенню, коло суб’єктів, зобов’язаних забезпечити їх збереження, а також випадки і порядок доступу до відомостей, що становлять банківську таємницю. При цьому, не слід розширено тлумачити банківську таємницю та поширювати на її на режим будь-які відомості про клієнта. Прихильники широкого розуміння банківської таємниці вважають, що перелік відомостей, що відносяться до неї є відкритим. Під відкритістю розуміється допустимість запровадження режиму банківської таємниці до будь-якого змісту відомостей, отриманих кредитними організаціями у ході їх діяльності.

Наступним розглянемо правове забезпечення комерційної (фінансово- комерційної) конфіденційності у фінансово-правових відносинах. Сьогодні в Україні, як і в інших державах світу, у процесі здійснення підприємницької діяльності створюються передові технології, у результаті інтелектуальної праці виникають нові інформаційні об’єкти, що мають комерційну цінність. До них відносяться такі, як: перспективні технічні рішення, методики робіт, результати проведених досліджень, які впроваджуються у практику для досягнення підприємницького зростання. Саме тому, постає важливе питання про критерії вибору інформації, яку необхідно захищати у правовому полі. В умовах значної конкуренції та впливу негативних зовнішніх і внутрішніх чинників суб’єкти господарювання змушені створювати та підтримувати систему захисту власних фінансових інтересів, значне місце серед яких займає правове забезпечення комерційної таємниці. У зв’язку з вищевказаним проблеми забезпечення комерційної таємниці були, є і залишаються актуальними як для науковців, так і для практиків.

У ХХІ столітті інформація здійснює величезний вплив на життя сучасного суспільства, являється продуктом його діяльності та предметом повсякденного використання. У той же час, процеси створення, накопичення, збереження, передачі та обробки інформації прискорюють прогрес у сфері виробництва, насамперед, завдяки використанню сучасних засобів комунікації. При використанні передових інформаційних досягнень кордони держав перестають обмежувати переміщення інформації. При цьому, чим більше зазначена галузь залучається у комерційний обіг, тим більше виникає необхідність у належному захисті інтересів власників інформації, що належить до комерційної таємниці. Звичайно ж, не лише комп’ютерні технології становлять загрозу для збереження комерційної таємниці, але й особливо критично стоїть сьогодні питання правового забезпечення комерційної таємниці, оскільки, дане правове явище являє собою важливу частину професійної діяльності у суспільстві.

Слід зазначити, що правове забезпечення комерційної таємниці як невід’ємного елементу фінансово-правових відносин, також потребує певних знань про форми та методи захисту комерційних «секретів», прийняття практичних заходів по забезпеченню економічної та фінансової безпеки. Проблема теоретичного дослідження та практичного вдосконалення правового забезпечення комерційної таємниці обумовлюється кількома обставинами, а саме: посиленням конкуренції; відсутністю відповідних правових знань стосовно організації захисту конфіденційної інформації, а також юридичної літератури та наукових розробок з даної проблематики. Досить поширеним у науковій літературі є ототожнення понять «конфіденційна інформація» і «комерційна таємниця». Наприклад, на думку В. М. Лопатіна, до конфіденційної інформації або до відомостей, що складають комерційну таємницю, відносяться відомості, що не є державними секретами, пов’язані з виробництвом, технологічною інформацією, управлінням, фінансами та іншою діяльністю підприємства, розголошення або передача яких третім особам, витік можуть завдати шкоди інтересам даного підприємства або безпеці працівників [230, с. 85-91].

Вважаємо, що не варто погоджуватися з ототожненням комерційної таємниці та конфіденційної інформації. У наукових джерелах присутнє занадто широке розуміння комерційної таємниці, до змісту якої включається конфіденційна інформація [231, с. 624-629]. Наприклад, відзначається, що розвиток ринкових відносин в Україні, зміна форм власності, розвиток підприємництва, посилення конкуренції привели до появи таких понять, як ділова інформація, службова таємниця, секрет виробництва, торговельний секрет, нерозкрита інформація «ноу-хау», конфіденційна інформація, що опосередковано входять до найбільш розповсюдженого у законодавстві поняття - «комерційна таємниця» [232, с. 239-240]. Але, незважаючи на заявлену умовність визначення терміну «комерційна таємниця» та інші застереження у зазначеному розумінні, з даною позицією не варто погоджуватися, тому що, не конфіденційна інформація є різновидом комерційної таємниці, а, навпаки, комерційну таємницю слід розглядати як підвид конфіденційної інформації.

Вважаємо, що відносно комерційної таємниці загальним поняттям виступає інформація, при цьому, менш загальним поняттям постає інформація з обмеженим доступом, а більш вузьким видовим поняттям являється конфіденційна інформація, основною ознакою котрої є конфіденційність. Варто зауважити, оскільки, комерційна таємниця є видом конфіденційної інформації, їй також властива конфіденційність.

Певним чином правове закріплення визначення комерційної таємниці здійснене у ЦК України, у нормах якого відзначено, що комерційною таємницею виступає інформація, яка є секретною та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якого вона належить, у зв’язку з чим характеризується відповідною цінністю [36]. Відповідно до норм ГК України комерційна таємниця відноситься до об’єктів права інтелектуальної власності суб’єктів господарювання, а саме: дані, пов’язані з виробництвом, технологією, управлінням, фінансовою та іншою діяльністю суб’єкта господарювання, що не виступають державною таємницею, можуть бути визнані комерційною таємницею [174]. Тобто, вітчизняне законодавство визнає комерційну таємницю як певний вид інформації. У законодавстві інших держав терміни «комерційна таємниця» і «інформація, що становить комерційну таємницю» певним чином розмежовуються. Під комерційною таємницею розуміють не лише виключну інформацію, а і таку її властивість як конфіденційність [233, с. 199-201]. В «Угоді з торговельних аспектів прав інтелектуальної власності» також визначені ознаки комерційної таємниці, а також право на її зберігання та розповсюдження. Опосередковано вказані положення кореспондуються до тексту прийнятого пізніше ЦК України [234, с. 12-17].

Відзначимо, що комерційна таємниця являється досить давнім способом охорони результатів діяльності. Правове забезпечення та охорона комерційній інформації здійснювалася ще у Давньому Римі, де передбачалася відповідальність за вивідування у рабів секретів своїх господарів [235, с. 101102]. Теперішнє тлумачення комерційної таємниці почало формуватися у Великій Британії та у Сполучених Штатах Америки (далі - США) з початку ХІХ століття [236, с. 59-62]. У Російській Імперії правові норми, які спрямовувалися на, так званий, захист комерційної таємниці, були закріплені лише у другій половині того ж століття, тобто інформація захищалася від недобросовісних конкурентів та партнерів. Ситуація значно змінилася у радянський період, коли утаємничення виробничої інформації сприймалося як «пережиток капіталізму» [237, с. 101-103]. Саме з початком радянської доби було окреслено способи та засоби, за допомогою яких забезпечувався необхідний рівень боротьби із секретністю. В окремих випадках таємниця існувала і захищалась адміністративними заходами, хоча й не мала характеру правової категорії [238, с. 144-147]. Повернення інституту захисту комерційної таємниці до законодавства відбулося лише наприкінці радянської доби. Комерційна таємниця підприємства закріплювалася як пов’язані з виробництвом, технологічною інформацією, управлінням, фінансами та іншою діяльністю підприємства відомості, що не є державними таємницями, розголошення, передача чи витік яких може завдати шкоди його інтересам. Деталізовано дані питання визначалися керівником підприємства [239, с. 155157]. Окремі питання правового регулювання комерційної таємниці були закріплені в Основах цивільного законодавства. Пізніше вищевказані норми закріплюються у відповідних законодавчих документах нашої держави. З’являються норми про відповідальність контролюючих органів, які проводили перевірки юридичних осіб за розголошення комерційної таємниці [240, с. 188-189].

Законодавство у дещо видозміненому вигляді діяло до 2004 року, тобто, до набуття чинності ГК України. Слід погодитись, що зі здобуттям Україною незалежності почав формуватися окремий правовий інститут комерційної таємниці. Але до сьогодні у нашій державі відсутній єдиний орган, який би організовував та координував роботу щодо забезпечення зберігання комерційних «секретів». Організація роботи щодо захисту конфіденційної інформації, яка є важливою та невід’ємною ланкою фінансових відносин, поки що не розглядається належним чином керівниками підприємств. Дана ситуація становить загрозу не лише для окремого підприємства, але і для держави у цілому.

Багато у чому проблеми правового забезпечення та належного врегулювання комерційної таємниці в Україні визначені наступними факторами, а саме: посиленням конкуренції, відсутністю у керівників підприємств достатніх правових знань з організації захисту конфіденційної інформації, а також юридичної літератури та наукових розробок з даної тематики. Варто зауважити, що в останні роки в Україні виникає все більша кількість розгалужених видів юридичних осіб. Досить часто вони не у повній мірі забезпечують власну фінансову безпеку у частині охорони та захисту власних комерційних таємниць. У переважній більшості діяльність по забезпеченню власної фінансової безпеки, звісно, проводиться, але нерідко обмежується лише фізичною та технічною системою охорони. Подібні режимні заходи не дозволяють або не у повній мірі дозволяють забезпечити захист конфіденційної, інвестиційної, фінансової, інтелектуальної власності, наукової, науково-технічної, технологічної інформації, ноу-хау та іншої діяльності підприємців, тобто, найбільш цінного товару, продукції чи послуг у підприємницькій діяльності [241, с. 145-147]. Проблема належного правового забезпечення та регулювання даної інформації важлива вже зараз, а її актуальність зростатиме з поглибленням реформ у фінансовій сфері.

Варто зазначити, що основними документами для ведення комерційної діяльності підприємством являються Статут підприємства та Установчий договір, зареєстровані у встановленому законодавством порядку. Документами, які регламентують взаємовідносини усередині підприємства, є Колективний договір, Правила внутрішнього трудового розпорядку та Перелік відомостей, які містять комерційну таємницю підприємства. Правовими підставами забезпечення комерційної таємниці в Україні стали положення низки діючих нормативно-правових актів, які багато у чому повторюють норми один одного або ж мають правові прогалини та колізії [242, с. 47-49].

Характерна особливість інституту комерційної таємниці полягає у тому, що вона не піддається офіційній реєстрації. Складності у питаннях нормативноправового регулювання захисту комерційної таємниці додає різноплановість трактування дефініції «комерційна таємниця» у діючих документах та відсутність базового закону, який у повній мірі врегульовував інститут комерційної таємниці [243, с. 55-56]. Так як, комерційна таємниця за своєю сутністю може бути багатоаспектною, то правовий механізм захисту комерційної таємниці стає ефективним лише при активній участі власника такої інформації. Окреслити заходи, що мають входити до такого механізму не завжди є можливим [244, с. 110-114]. Варто зазначити, що необхідним є розробка спеціального договору, яким регулюватимуться питання нерозголошення комерційної таємниці. Щодо питань відповідальності за порушення права володіння та розпорядження комерційною таємницею, то вони встановлюються внутрішньовідомчими документами підприємства та КК України. Важливим також є врахування норм міжнародного права та досвіду міжнародних організацій у сфері правового регулювання охорони та захисту комерційної таємниці.

Важливість збереження комерційної інформації достатньо ефективно досліджена американськими фахівцями. На їх думку, втрата 20 % інформації, що становить комерційну таємницю, веде до розорення організації протягом місяця у 60 випадках зі 100. У багатьох фінансово розвинених державах, де використовуються інформаційні об’єкти, які являють собою комерційну цінність, на жаль, ще не вироблено єдиного підходу до визначення поняття такої інформації [245, с. 85-86]. Застосовуються різні визначення, а саме: «конфіденційна інформація», «комерційна таємниця», «ділові секрети», «виробничі секрети», «торгівельні секрети». Дійсно, у сучасному світі інформація доволі оперативно розповсюджується за допомогою значного поширення та доступу до всесвітньої мережі Інтернет, а також за рахунок мобільного зв’язку. Використання вищезгаданих засобів є найбільш масовим. Саме тому, досить складно контролювати їх поширення та передачу інформації такими каналами. Існує міжнародний досвід щодо попередження розповсюдження інформації, яка становить комерційну таємницю. Проте потрібно давати об’єктивну оцінку наслідкам таких дій, оскільки, вони становлять загрозу праву людини на недоторканність його особистого життя, а тому заходи стосовно збереження і охорони комерційної таємниці потребують індивідуалізації та постійного коригування.

У сфері законодавчого забезпечення захисту комерційної таємниці в Україні існують багато елементів. До найважливіших з них можемо віднести такі: юридичне закріплення права на комерційну таємницю; формування гарантій такого права; регулювання відносин, які забезпечують функціонування комерційної таємниці. Проаналізувавши правові норми, що регулюють основні канали зв’язку та джерела інформації, яка носить характер комерційної таємниці, можемо запропонувати систему заходів для її захисту. Вона має включати виявлення такої інформації, відведення місця для її накопичення, встановлення проблемних аспектів стосовно при її поширенні, оцінка ефективності уже існуючих заходів з її захисту та контроль за здійсненням вищезгаданих дій. Також важливим є створення системи захисту інформації від несанкціонованого доступу, що потребує особливо зосередженої роботи з персоналом.

Взагалі, охорона інформації, що становить комерційну таємницю, може бути забезпечена лише за допомогою взаємопов’язаного та взаємообумовленого комплексу юридичних, фізичних, технічних і психологічних заходів [246, с. 207-212]. До них можемо віднести такі: розробка документів, що регламентують порядок забезпечення збереження комерційної таємниці; ведення обліку осіб, які мають доступ до комерційної таємниці; регулювання вказаних відносин із працівниками та партнерами на підставі правових договорів. При оформленні трудових відносин з майбутніми працівниками необхідним є правове закріплення таких зобов’язань останніх, а саме: зберігати комерційну таємницю та не розголошувати її без дозволу керівництва, виконувати вимоги інструкцій, положень, наказів щодо забезпечення збереження комерційної таємниці; перешкоджати спробам сторонніх осіб отримати доступ до комерційної таємниці; не використовувати здобуті знання для завдання шкоди підприємству.

Особливої уваги заслуговує правовий механізм захисту комерційної таємниці у фінансових відносинах. Ефективний механізм захисту комерційної таємниці від її розголошення, як інструменту недобросовісної конкуренції на ринку, складається з трьох основних елементів, а саме: правових заходів; організаційних заходів та технічних заходів.

Захист комерційної таємниці може здійснюватися юридичними засобами захисту такої інформації. Він полягає у внесенні змін та доповнень до внутрішніх документів юридичної особи, тобто, до статуту, колективного договору та внутрішніх положень організації. Організаційні заходи захисту інформації є доволі важливими для обмеження доступу до відомостей, що є актуальними для підприємства. Це означає надання співробітникам лише тих інформаційних ресурсів, які необхідні їм для виконання власних завдань та функцій. Наприклад, охоронцеві не обов’язково знати про деталі підписання контрактів з партнерами для виконання власних повноважень, у той же час дана інформація є ключовою у роботі юриста. Таким чином, дані стратегічного розвитку підприємства будуть у розпорядженні лише керівництва та ключових працівників. Технічні заходи захисту інформації являють собою використання спеціального обладнання та відповідних програм, які забороняють здійснення копіювання чи навіть перегляду важливої інформації в електронному вигляді.

Варто зазначити, що частина вчених, у тому числі, і вітчизняних вважають, що банківська таємниця є різновидом комерційної таємниці. Дана позиція заслуговує на увагу, але після проведення аналізу вітчизняного законодавства у цій сфері можна відмітити, що, на відміну від комерційної, банківська таємниця визначається як особливий правовий режим, що не зводиться до жодного раніше відомого правового режиму інформації [247, с. 14-16]. Вважаємо за недоцільне стверджувати, що банківська таємниця виступає різновидом комерційної, оскільки, рівень віднесення тих чи інших відомостей до таємниці та правове регулювання і оформлення цих дій абсолютно різні. Вищезгадане підтверджують наступні факти: комерційною таємницею визначені самим суб’єктом відомості, за винятком тих, які заборонено відносити до комерційних, і, навпаки, перелік відомостей, що складають банківську таємницю, визначається законодавством та є однаковим як для банків, так і для їх клієнтів та кореспондентів; обсяг відомостей, що становлять комерційну та банківську таємниці, різний. Власник інформації сам визначає коло відомостей, що складають комерційну таємницю. При цьому, комерційна таємниця передбачає відповідне оформлення на рівні локальних актів, у той же час, закон закріплює вичерпний перелік відомостей, що складають банківську таємницю [248, с. 94-98]. За розголошення таких відомостей встановлена відповідальність банку, що наступає незалежно від законодавчого оформлення обов’язку і її збереження, а розголошення комерційної таємниці іншим особам здійснюється за відповідну винагороду. У той же час, надання даних, що відносяться до банківської таємниці, носить вимушений або навіть незаконний характер. Для комерційної таємниці найбільш важливою є охорона її змісту, а для банківської - важливою являється охорона не тільки її змісту, а і самого факту правовідносин між суб’єктами.

Система законодавства відносно комерційної (фінансово-комерційної) конфіденційності у фінансово-правових відносинах носить комплексний характер, оскільки, до її складу входять групи різних нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини з приводу комерційної (фінансово- комерційної) конфіденційності. Вони не порушують побудову основних галузевих нормативних актів та не виключаються з їх структури, об’єднуючись у системі права їх юридична сила та значення збільшуються, рівномірно розподіляючись між публічними та приватними галузями вітчизняного діючого законодавства. Частково правове забезпечення комерційної (фінансово- комерційної) конфіденційності можуть бути здійснені у межах діючих законів України «Про державну таємницю» та «Про науково-технічну інформацію» у сегменті, який стосується нерозголошеної інформації. Беручи до уваги процес організації та упорядкування системи захисту комерційної (фінансово- комерційної) конфіденційності, варто вказати, що для всіх його етапів характерне певне коригування.

Правове забезпечення валютної конфіденційності у фінансово-правових відносинах здійснюється на основі норм Закону України «Про державну таємницю», Декрету КМУ «Про систему валютного регулювання та валютного контролю», Постанови правління НБУ «Про затвердження Положення про порядок валютного регулювання та валютного контролю в особливий період».

Стаття 8 вищевказаного нормативно-правового акту містить положення стосовно інформації, яка може бути віднесена до державної таємниці у сфері економіки, а саме, про: державні запаси дорогоцінних металів монетарної групи, коштовного каміння, валюти та інших цінностей; операції, пов’язані з виготовленням грошових знаків і цінних паперів, їх зберіганням, охороною і захистом від підроблення, обігом, обміном або вилученням з обігу; інші особливі заходи фінансової діяльності держави. Невелика кількість нормативно-правових актів, що регулюють валютну конфіденційність у фінансово-правових відносинах, зумовлена тим, що політика держави здійснюється на засадах прозорості та відкритості. Потреба у належному врегулюванні валютної конфіденційності у фінансово-правових відносинах стосується лише окремих операцій, що проходять на валютному ринку.

Існуючі на сьогодні в Україні протиріччя та певні суперечності у діючих нормативно-правових актах з визначенням окремих проявів конфіденційності у фінансово-правових відносинах можуть бути усуненні лише за умови розробки та прийняття відповідного нормативно-правового акту, який би належним чином врегулював правовий статус та шляхи захисту прав суб’єктів фінансових відносин. Як бачимо законодавче регулювання окремих проявів конфіденційності у фінансово-правових відносинах є доволі неоднорідним. Законодавець приділяє значну увагу окремим з них, а інші практично обходить стороною. Усунення даного дисбалансу на сьогодні є вкрай важливим.

2.3.

<< | >>
Источник: БРИГІНЕЦЬ АНДРІАНА ВАСИЛІВНА. ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КОНФІДЕНЦІЙНОСТІ У ФІНАНСОВО-ПРАВОВИХ ВІДНОСИНАХ. Київ - 2018. 2018

Скачать оригинал источника

Еще по теме Законодавчий інструментарій забезпечення основних проявів конфіденційності у фінансово-правових відносинах:

  1. ЗМІСТ
  2. ВСТУП
  3. Законодавчий інструментарій забезпечення основних проявів конфіденційності у фінансово-правових відносинах
  4. Висновки до розділу 2