<<
>>

3.1. Поняття та види правових режимів публічних видатків

Проблеми правових режимів давно розглядаються вченими – теоретиками права та вченими-адміністративістами. При цьому висловлюються різні підходи до визначення поняття правового режиму та його специфічних ознак.

У самому загальному розумінні в теорії права під “правовим режимом” розуміється сукупність правових та організаційно-технічних засобів та механізмів, які утворюють комплексний правовий інститут [370][416].

З точки зору теоретиків права, правовий режим відображає ступінь жорсткості юридичного регулювання, наявність певних обмежень чи пільг, припустимий рівень активності суб’єктів, межі їх правової самостійності [2][417]. На нашу думку, таке визначення спирається на перелік специфічних ознак правового режиму, але не визначає саме поняття “правового режиму”.

Вчені-адміністративісти вважають, що правовий режим можна розглядати як особливий порядок правового регулювання, який виражається у певному поєднанні юридичних засобів і утворює бажане соціальне становище та конкретний ступінь сприяння або не сприяння задоволенню інтересів суб’єктів права [346][418]. З цієї точки зору правовий режим є системою умов та методів здійснення правового регулювання, або – функціональною характеристикою права. У цьому разі до специфічних ознак правового режиму вчені-адміністративісти відносять: установлення режимів у законодавстві, забезпечення їх виконання державою, наявність цільової орієнтації на регулювання конкретних сфер суспільних відносин у певних межах часу та простору, особливе поєднання юридичних засобів, утворення конкретного ступеню сприяння або не сприяння задоволенню інтересів суб’єктів права. На підставі таких ознак можна отримати розгалужену класифікацію правових режимів.

На думку інших авторів-адміністративістів правовий режим є певним поєднанням адміністративно-правових засобів регулювання, яке опосередковано централізованим порядком, імперативним методом юридичного впливу, коли суб’єкти правовідносин знаходяться у юридично нерівному становищі.

Позитивне зобов’язання та заборони виражають енергію державного органу, який допускає широкий спектр дозволів та пільг [9][419].

Ю.О. Тихомиров вважає, що зазначена характеристика правових режимів та їх ознак є занадто широкою і такою, що розмиває межу між відомими категоріями права, в наслідок чого виникають певні труднощі виокремлення специфічних ознак правових режимів [121][420]. Наша спроба застосувати вищенаведені визначення правових режимів до суспільних відносин у сфері публічних фінансів та публічних видатків показує, що ці визначення є не зовсім вдалими і потребують вдосконалення.

Так, на наш погляд, при визначенні правових режимів публічних видатків місцевого самоврядування та публічних видатків соціального призначення не зовсім вдалим є акцент на утворенні “конкретного ступеню сприяння або не сприяння задоволенню інтересів суб’єктів права”, як це пропонується у першому наведеному визначенню. А при дослідженні правових режимів публічних видатків місцевого самоврядування не зовсім коректно вести мову про “юридично нерівне становище суб’єктів правовідносин”, як це пропонується у другому визначенні поняття правових режимів.

Деякі вчені-адміністративісти зіставляють правовий режим з соціальним режимом певного об’єкту, що закріплений правовими нормами та забезпечений сукупністю юридичних засобів [325][421]. Таке визначення є занадто широким і не дає можливості виявити специфічні ознаки правового режиму.

І.С. Розанов та Ю.О. Тихомиров, який погоджується з думкою І.С. Розанова, пропонують ще один підхід і визначають правовий режим як встановлену у законодавчому порядку сукупність правил діяльності, дій чи поведінки громадян та юридичних осіб, а також порядок реалізації ними своїх прав у певних умовах (ситуаціях) [370; 121][422]. Таке запропоноване визначення правових режимів, на нашу думку, є більш влучним і може бути використано як основа для визначення правових режимів у сфері публічних фінансів та публічних видатків.

Ю.О. Тихомиров також зауважує, що правові режими не можна ототожнювати із загальним правовим регулюванням та з процесом реалізації права [121][423]. На його думку, правові режими є особливим видом регулювання, в рамках якого утворюється та використовується специфічна юридична комбінація юридичних, організаційних та інших засобів для забезпечення того чи іншого державного стану. При цьому призначення правових режимів полягає у регулюванні особливих станів держави за допомогою системи спеціальних засобів. До таких засобів належать: 1) правові акти та норми, які встановлюють особливий порядок діяльності у тих чи інших сферах; 2) уповноважені державні органі, які утворюються спеціально або наділяються повноваженнями формувати та підтримувати відповідний режим; 3) детальна, операційна регламентація дій суб’єктів права та їх взаємовідносин між собою; 4) сувора система контролю та відповідальності за діяльність в рамках правового режиму; 5) більш широке застосування обмежувально-дозволяючих та забороняючих методів, які у необхідних випадках поєднуються із суто цільовим стимулюванням суб’єктів права; 6) існування спеціальних організаційних, технічних, матеріальних та фінансових засобів (техніки, ресурсів і таке інше).

У такому визначенні, на наш погляд, необхідно уточнити, що саме розуміється під терміном “державний стан”. З точки зору особливостей регулювання суспільних відносин у сфері публічних фінансів та публічних видатків, цей термін може трактуватися вузько або розширено. При вузькому розумінні цього терміну мова йде виключно про стан держави як певного виду “примусового союзу”. У цьому випадку залишається не охопленим стан адміністративно-територіальних одиниць – органів місцевого самоврядування (місцевих “примусових союзів”), які утворені в державі та відповідно до законодавства наділені певним ступенем самостійності і незалежності від держави у питаннях організації місцевого самоврядування та задоволення публічного територіального інтересу.

При розширеному розумінні терміну “державний стан” можна вважати, що він охоплює не тільки стан суто держави, але й стан, існуючий на території усіх взагалі та кожного окремо місцевого самоврядування. Однак, на наш погляд, існування можливості вузького та розширеного тлумачення ключового терміну у запропонованому вище визначенні правових режимів є достатньою причиною для його подальшого вдосконалення. З цією метою ми пропонуємо замість терміну “державний стан” використовувати термін “стан суспільства” для уникнення вузького розуміння терміну “державний стан”. Тоді правовий режим можна розглядати як специфічний порядок діяльності суб’єктів права у різних сферах суспільного життя.

Можливість існування різного розуміння поняття правового режиму у різних галузях права відмічалася в роботах А.В. Малько та О.С. Родіонова. Вони зазначали, що на визначення правового режиму впливають вид об’єкту, предмет та метод правового регулювання. При чіткому визначенні правового режиму в нормативному акті суб’єкти права автоматично орієнтуються на специфічність ситуації, особливу зацікавленість держави і відповідним чином будують свої подальші дії. Правові режими у фінансовому праві є владними, що практично не залишає суб’єкту свободи вибору поведінки [345][424].

Спираючись на наведені вище визначення правових режимів, надані вченими-теоретиками права та адміністративістами, можна запропонувати наступне власне визначення правових режимів у сфері публічних видатків:

правовий режим публічних видатків є врегульованим законодавством специфічним порядком діяльності суб’єктів фінансових правовідносин у сфері розподілу, перерозподілу та використання коштів публічних фондів. Правовий режим публічних видатків встановлюється у законах, актах органів місцевого самоврядування, підзаконних актах та направлений на всебічне забезпечення діяльності суб’єктів з приводу розподілу, перерозподілу та використання коштів публічних фондів.

Відповідні правові норми та акти можуть бути складовою частиною більш загальних тематичних законів та підзаконних актів, або можуть виражатися та встановлюватися у спеціальних законодавчих актах та актах органів місцевого самоврядування. Один або декілька спеціальних актів такого роду утворюють юридичну основу для низки конкретно-оперативних розпорядчих актів, приказів та розпоряджень. Їх зв’язок та послідовність прийняття і реалізації є дуже важливими для забезпечення юридико-операційної діяльності громадян та юридичних осіб [121][425].

Правові режими публічних видатків регулюють діяльність суб’єктів фінансових правовідносин у сфері розподілу, перерозподілу та використання коштів публічних фондів за допомогою системи спеціальних засобів, до яких відносяться:

1) правові акти та норми, які встановлюють особливий порядок розподілу, перерозподілу та використання кожного окремого виду публічних видатків;

2) державні органи, спеціально утворені або наділені повноваженнями формувати та підтримувати відповідний режим у сфері розподілу, перерозподілу та використання кожного окремого виду публічних видатків;

3) детальна, операційна регламентація дій суб’єктів права та їх взаємовідносин між собою з приводу розподілу, перерозподілу та використання кожного окремого виду публічних видатків;

4) система спеціального контролю та видів відповідальності за діяльність в рамках правового режиму, встановленого для кожного окремого виду публічних видатків.

У попередніх розділах ми виділили три види публічних видатків: публічні видатки держави; публічні видатки місцевого самоврядування та публічні видатки соціального призначення, які не можуть бути віднесені до перших двох видів. Розглянемо, чи існують відмінності у правових режимах кожного окремого виду публічних видатків.

Правовий режим публічних видатків держави встановлюється виключно законами України та підзаконними актами, які приймаються на їх виконання. Відповідно до статті 95 Конституції України, будь-які видатки держави на потреби всього суспільства, розмір та цільове призначення цих видатків встановлюються виключно законом про Державний бюджет України. Правила проведення розподілу, перерозподілу та використання коштів Державного бюджету встановлені у Бюджетному кодексі України та підзаконних актах, які приймаються на його основі та з метою його виконання. Бюджетний кодекс України також визначає: 1) суб’єктів взаємовідносин з приводу розподілу, перерозподілу та використання коштів Державного бюджету; 2) джерела фінансування державних видатків; 3) склад (види) державних видатків; 4) класифікацію державних видатків; 5) організацію здійснення державних видатків; 6) облік та звітність у сфері державних видатків; 7) уповноважені державні органи у сфері контролю за дотримання правового режиму державних видатків; 8) відповідальність у сфері державних видатків.

Необхідно відмітити, що окремі питання, пов’язані із правовим режимом державних, а точніше – бюджетних видатків, досить детально досліджувалися у юридичній літературі України та країн СНД як у часи існування СРСР, так і після його розпаду. Найгрунтовнішим дослідженням правового режиму видатків державного бюджету є роботи Л.К. Воронової [26][426]. Питання правових режимів позабюджетних фондів коштів установ, що фінансуються з державного бюджету, розглядалися Д.А. Бекерською [12; 401][427], а питання правового статусу розпорядників бюджетних кредитів – Н.О. Куфаковою [406][428]. Джерела фінансування державних видатків досліджувалися як види державних доходів та їх правові режими в роботах Д.А. Бекерської [13][429], М.П. Кучерявенка [65; 66; 67][430], Н.Ю. Пришви [94][431], Г.В. Петрової [88][432]. Проблеми правових режимів державного фінансового контролю, у тому числі у сфері державних видатків, докладно вивчалися в роботах О.Ю. Грачової [36][433], Л.А. Савченко [103; 104][434]. У той же час питання вдосконалення правових режимів фінансування державних видатків, особливо в умовах державного дефіциту, є одним із найважливіших питань державної політики у сфері фінансів у багатьох країнах світу [359; 272][435].

Публічні видатки держави здійснюються шляхом фінансування. Видатний український вчений Л.К. Воронова визначає фінансування видатків держави та органів місцевого самоврядування як безоплатне та безповоротне виділення грошових коштів [27][436]. В залежності від джерела фінансування вона виділяє три види фінансування: бюджетне фінансування, самофінансування та кредитування. Під фінансуванням державних видатків Л.К. Воронова розуміє основане на правових нормах планове, цільове, безповоротне та безоплатне виділення грошових коштів, яке здійснюється з урахуванням оптимального поєднання власних, кредитних та бюджетних джерел фінансування відповідно до плану використання грошових коштів для виконання державних функцій із додержанням режиму економії та під постійним контролем [27][437].

Інший український вчений І.Є. Криницький визначає фінансування як безоплатне та безповоротне виділення коштів із державних або муніципальних фінансових фондів на здійснення публічних потреб [142][438]. При цьому, на думку І.Є. Криницького, фінансування поширено здебільшого на державні об’єкти. А державні видатки визначаються ним як планова діяльність органів держави й місцевого самоврядування щодо цільового використання публічних коштів [142][439]. На нашу думку, у такому визначенні змішуються поняття публічних видатків держави та публічних видатків місцевого самоврядування, чого не потрібно допускати.

Відомий російський вчений-юрист Н.А. Куфакова визначає фінансування як безповоротне використання державних грошових коштів, які надаються у розпорядження підприємствам, організаціям та установам для здійснення їх статутної поточної діяльності [135][440]. При цьому вона відмічає, що фінансування розповсюджується в основному на державні об’єкти та здійснюється за рахунок різних джерел: коштів бюджету або позабюджетних фондів, власних коштів господарських об’єднань та підприємств. Таким чином, Н.А. Куфакова також співвідносить фінансування лише з видатками держави, не пов’язуючи їх із задоволенням потреб та функцій органів місцевого самоврядування та загальнодержавних соціальних програм, які можуть фінансуватися за рахунок коштів фондів, які не є власністю держави або місцевого самоврядування. Н.А. Куфакова виділяє дві основні форми бюджетного фінансування [135][441]:

1) фінансування державних об’єднань та організацій, які мають економічну та фінансову самостійність;

2) фінансування державних бюджетних установ.

На наш погляд, такий підхід є звуженим і не охоплює фінансування комунальних підприємств, установ та організацій, які також отримують бюджетне фінансування за рахунок бюджетів місцевого самоврядування.

Інший відомий російський вчений-юрист Н.І. Хімічева визначає фінансування державних та муніципальних видатків як урегульоване правовими нормами виділення державних або муніципальних грошових коштів, як правило, на безоплатній, безповоротній основі (за виключенням встановлених законодавством умов повернення та платності), для діяльності та розвитку підприємств, організацій та установ у відповідності до їх завдань та функцій [132][442]. Н.І. Хімічева зазначає, що порядок фінансування державних та муніципальних видатків може бути різним в залежності від різних факторів, наприклад, від джерел фінансування, від предметно-цільового напрямку коштів (фінансування капітальних вкладень, приросту оборотних коштів, поточних видатків тощо). При цьому вона також виділяє два основних правових режими фінансування в залежності від суб’єктів, які використовують кошти:

1) фінансування державних та муніципальних комерційних організацій, за якими майно закріплено на праві господарського ведення;

2) фінансування державних та муніципальних установ та організацій, які знаходяться на бюджеті та віднесені до некомерційних організацій, які діють на праві оперативного управління майном, тобто – кошторисно-бюджетне фінансування.

Крім цих двох режимів фінансування, Н.І. Хімічева визначає також і особливий режим фінансування казенних підприємств, який має ознаки обох вищезазначених режимів [132][443].

Визначаючи кошторисно-бюджетне фінансування як особливу форму здійснення видатків, юристи-фінансисти також демонструють певні відмінності у своїх поглядах. Так, Н.А. Куфакова визначає кошторисно-бюджетне фінансування як забезпечення державними грошовими коштами установ та організацій, які діють у невиробничій сфері – соціально-культурній, у сфері оборони та у сфері державного управління [136][444]. На наш погляд, таке визначення не охоплює фінансування діяльності органів місцевого самоврядування та комунальних підприємств, установ і організацій, яке здійснюється не за рахунок державного бюджету, а за рахунок бюджетів місцевого самоврядування. Тому, на нашу думку, цитоване визначення потребує суттєвого вдосконалення.

Л.К. Воронова визначає кошторисно-бюджетне фінансування як безоплатне та безповоротне виділення грошових коштів із бюджетів різних рівнів на повне утримання органів, установ та організацій, визначених Конституцією України, а також установ та організацій, утворених у визначеному прядку органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування [27][445]. Її визначення спирається на визначення бюджетних установ, яке наведено у статті 2 Бюджетного кодексу України і не містить вад, притаманних визначенню, яке пропонує Н.А. Куфакова.

Отже, можна стверджувати, що окремі аспекти правового режиму у сфері фінансування державних видатків є досить ґрунтовно дослідженими. Поряд з тим, мало дослідженими є питання зміни структури державних видатків та виникнення нових організаційно-правових форм їх фінансування.

Як зазначалося у попередніх розділах, проведення приватизації у сфері економіки країни та перехід на нові методи господарювання призвели до суттєвого скорочення розмірів державних видатків, пов’язаних із фінансуванням галузей народного господарства. Це, у свою чергу, суттєво змінило правовий режим державних видатків у цій сфері. Так, з’явилися такі нові організаційно-правові форми фінансування державних видатків, як: фінансування державних видатків за рахунок міжнародних кредитів; фінансування об’єктів (програм) на конкурсній основі; застосування “багатоканальної” системи фінансування державних програм з використанням коштів бюджетів різного рівня та позабюджетних джерел фінансування; виділення трансфертів з Державного бюджету. Розглянемо детальніше правові основи кожної з наведених нових форм фінансування.

Прикладами нових правових режимів фінансування державних видатків, які базуються на залученні міжнародних кредитів, є: правове регулювання фінансування українсько-бразильського проекту створення космічного ракетного комплексу “Циклон-4” [453][446]; фінансування проектування і будівництва залізнично-автомобільного мостового переходу через річку Дніпро в місті Києві [441; 452][447]; фінансування проектування і будівництва залізнично-автомобільного мостового переходу через річку Дніпро в місті Києві [441][448]; фінансування закупівлі палива [432][449]; фінансування різних будівельних робіт в рамках проектів загальнодержавного значення [456][450] та інші.

Прикладами нових правових режимів фінансування державних видатків, що базуються на здійсненні фінансування на конкурсній основі, є правове регулювання фінансування закупівлі товарів, робіт і послуг за державні кошти [428; 454][451]. Правові режими фінансування державних видатків, що базуються на “багатоканальній системі фінансування”, встановлюються при фінансуванні державних програм за участю багатьох країн, які надають технічну допомогу Україні [455][452] та фінансування програм, що реалізуються спільно декількома органами місцевого самоврядування та державою.

Як бачимо, нові форми фінансування публічних видатків держави не набрали ще такого широкого розповсюдження, як дві основні форми фінансування, визначені нами вище, і застосовуються лише до деяких окремих державних програм та проектів. Тому можна стверджувати, що найпоширенішою та основною формою фінансування публічних видатків держави залишається досить добре вивчене у фінансово-юридичній літературі кошторисно-бюджетне фінансування. Всі зазначені вище нові правові режими знаходяться в стадії свого розвитку і потребують постійного вдосконалення [398][453]. Але режим “багатоканального” фінансування видатків потребує особливої уваги, тому що базується на використанні різного виду трансфертів [276][454].

Відповідно до світової практики, правові режими міжбюджетних трансфертів як виду публічних видатків держави мають встановлюватися з метою підвищення ефективності фінансування публічних видатків всіх видів [355][455]. Поєднуючи використання трансфертів для фінансування публічних видатків з механізмом розподілу податкових надходжень, можна отримати п’ять базових методів міжбюджетного регулювання, які мають різні правові режими.

Перший метод використовують при фіскальній неспроможності місцевого самоврядування. Він полягає у тому, що при фінансуванні публічних видатків застосовують: загальні незалежні трансферти; перегляд співвідношення закріплених податків та видаткових повноважень; перегляд закріплення загальнодержавних податків за різними бюджетами або формули розподілення доходів від них.

Другий метод використовують при виникненні різниці в розмірі “чистої фіскальної вигоди” (горизонтальній нерівності). У цьому випадку застосовують вирівнюючі загальні незалежні трансферти.

Третій метод використовують при виникненні впливу зовнішніх факторів. При цьому для фінансування публічних видатків застосовують компенсації, що надаються як необмежені цільові доповнюючі трансферти з встановленням співвідношення доповнення, виходячи з величини впливу зовнішніх факторів.

Четвертий метод використовують для забезпечення мінімальних стандартів надання певних послуг населення по всій країні. Для цього публічні видатки фінансуються за допомогою обумовлених (умовних) незалежних трансфертів.

П’ятий метод використовують для стимулювання власної участі самоврядування у фінансуванні публічних видатків, пов’язаних з наданням послуг, що мають високий національний пріоритет при низькому місцевому пріоритеті. Для цього застосовують цільові необмежені доповнюючі трансферти.

Широке використання трансферів різних видів для фінансування державних видатків, у свою чергу, потребує вдосконалення механізмів контролю за здійсненням публічних видатків держави [270][456]. І хоча питання контролю у сфері фінансових правовідносин виходить за межі завдання та мети цього дисертаційного дослідження, зазначимо, що ефективне здійснення будь-яких публічних видатків не може існувати без чітких та прозорих механізмів державного контролю у цій сфері [267; 271][457]. Тому це питання також потребує ретельного вивчення вчених та практиків-юристів з метою застосування найновітніших та найкращих методів, відомих у інших державах, для вдосконалення відповідного українського законодавства.

Отже, правовий режим публічних видатків держави базується на великому масиві правових норм і може розглядатися як окремий комплексний інститут правового регулювання публічних видатків. Підсумовуючи зазначене вище, запропонуємо власне визначення фінансування публічних видатків держави: це урегульоване правовими нормами безповоротне та безоплатне виділення коштів з публічних фондів держави на задоволення публічного інтересу. При цьому, під публічним інтересом тут розуміється суспільний інтерес, визнаний державою.

Таке визначення охоплює фінансування всіх видів публічних видатків держави, включаючи делеговані видатки держави, які можуть здійснюватися за рахунок різних видів публічних фондів держави, а також за рахунок трансфертів, що надаються з державного бюджету до бюджетів місцевого самоврядування.

Таким чином, можна зробити висновок, що на сучасному етапі розвитку правових режимів фінансування державних видатків, основним правовим режимом публічних видатків держави залишається режим кошторисно-бюджетного фінансування. Але економічні та політичні зміни у країні, а також структурні зміни у сфері публічних видатків держави призвели до виникнення та розвитку нових організаційно-правових форм та режимів фінансування державних видатків, а саме: фінансування об’єктів (державних програм) на конкурсній основі; застосування системи фінансування державних програм з використанням коштів бюджетів різного рівня та позабюджетних джерел фінансування; фінансування видатків держаних програм шляхом виділення трансфертів з Державного бюджету.

Правовий режим публічних видатків місцевого самоврядування встановлюється не тільки законами України, але й актами органів місцевого самоврядування. Відповідно до статті 143 Конституції України, територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону. Таким чином, будь-які видатки органів місцевого самоврядування, їх розмір та цільове призначення видатків встановлюються не лише законами України, але й відповідними актами органів місцевого самоврядування. Це є першою причиною існування певних відмінностей між правовим режимом державних видатків та правовим режимом видатків місцевого самоврядування.

Основні правила та принципи проведення розподілу, перерозподілу та використання коштів бюджетів місцевого самоврядування встановлені не тільки у Бюджетному кодексі України, але й у актах уповноважених органів місцевого самоврядування. Це стає другою причиною існування відмінностей між правовим режимом державних видатків та правовим режимом видатків місцевого самоврядування. Необхідно відмітити, що деякі питання, пов’язані із правовим режимом публічних видатків місцевого самоврядування розглядалися у контексті досліджень, пов’язаних з правовими режимами державних видатків. Окремо від правових режимів державних видатків розглядалися режими доходів місцевих бюджетів як джерел фінансування видатків органів місцевого самоврядування [73][458].

Фінансування публічних видатків місцевого самоврядування здійснюється у формах, які також застосовуються для здійснення фінансування публічних видатків держави. Основним правовим режимом публічних видатків місцевого самоврядування залишається режим кошторисно-бюджетного фінансування. Але все більше використовуються і такі нові режими, як: фінансування об’єктів (місцевих програм) на конкурсній основі; фінансування програм з використанням коштів бюджетів різного рівня; фінансування видатків місцевих програм за рахунок коштів трансфертів з Державного бюджету та бюджету інших місцевтх самоврядувань. Отже, під фінансуванням публічних видатків місцевого самоврядування необхідно розуміти урегульоване правовими нормами безповоротне та безоплатне виділення коштів з публічних фондів місцевого самоврядування та держави на задоволення публічного інтересу, визнаного органами місцевого самоврядування або державою.

Правовий режим публічних видатків соціального призначення встановлюється законами України у випадках реалізації загальнодержавних обов’язкових соціальних програм, але у випадку реалізації соціальних програм місцевого значення може встановлюватися і актами органів місцевого самоврядування.

Порівнюючи ступінь дослідження у сфері правових режимів різних видів публічних видатків можна стверджувати, що найбільш дослідженим є правовий режим державних видатків. Значно менше досліджено аспекти правових режимів видатків місцевого самоврядування. І майже зовсім не досліджувалися в юридичній літературі України правові режими публічних видатків соціального призначення, які не можна віднести до перших двох видів публічних видатків [296][459].

Як було показано нами у попередніх розділах, реалізація загальнодержавних обов’язкових програм соціального страхування здійснюється спеціальними інституційними утвореннями – фондами соціального страхування. Ці інституції не є органами державної влади і належать до некомерційних установ, фінансування яких базується на кошторисах. При цьому їх кошториси затверджуються не державними органами, а уповноваженими органами цих спеціалізованих недержавних інституцій. Джерелом фінансування видатків є кошти публічних фондів соціального призначення, які є матеріальною основою функціонування цих інституцій. Відповідно до законодавства України ці кошти не належать державі або органам місцевого самоврядування. Саме тому протягом останніх чотирьох років в Україні провадиться суттєве вдосконалення правового режиму фінансування видатків солідарних фондів соціального страхування з метою повного розмежування публічних видатків держави від публічних видатків цих фондів та чіткого визначення джерел фінансування кожного виду видатків.

Так, наприклад, з метою завершення розмежування джерел фінансування деяких видів соціальних виплат і звільнення Пенсійного фонду України від невластивих йому видатків Верховна Рада України прийняла Закон України “Про деякі питання фінансування соціальних виплат та пов’язаних з ними адміністративних витрат” [442][460], встановивши, що:

1) пенсії за вислугу років призначаються органами Пенсійного фонду України і виплачуються в частині, що не перевищує розміру пенсії із солідарної системи, що призначається відповідно до Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” за рахунок коштів Пенсійного фонду України. Частина пенсії, що перевищує цей розмір, виплачується за рахунок коштів Державного бюджету України;

2) пенсія працівникам дипломатичної служби призначається відповідно до Закону України “Про державну службу” та виплачується в частині, що не перевищує розміру пенсії із солідарної системи, що призначається відповідно до Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”, за рахунок коштів Пенсійного фонду України. Частина пенсії, що перевищує цей розмір, виплачується за рахунок коштів Державного бюджету України.

У той же час, фінансування соціальних виплат, що встановлюються нормативно-правовими актами Кабінету Міністрів України, а також пов’язаних з ними адміністративних витрат здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.

Отже, можна зробити висновок, що основним правовим режимом публічних видатків соціального призначення, що фінансуються за рахунок коштів солідарних публічних фондів, є режим кошторисно-бюджетного фінансування. Але при цьому кошториси затверджуються не державними органами, а органами спеціалізованих недержавних інституцій, на яких законом покладено повноваження по реалізації відповідних загальнодержавних обов’язкових соціальних програм.

Правові режими фінансування накопичувальних публічних коштів значно відрізняються від правових режимів фінансування видатків солідарних публічних фондів і майже зовсім не досліджувалися в юридичній літературі України[461]. Тому ми зупинимося детально саме на правових режимах публічних накопичувальних фондів та видатків, які фінансуються за рахунок їх коштів.

<< | >>
Источник: НЕЧАЙ АННА АНАТОЛІЇВНА. ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ РЕГУЛЮВАННЯ ПУБЛІЧНИХ ВИДАТКІВ У ДЕРЖАВІ. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. Київ –2005. 2005

Скачать оригинал источника

Еще по теме 3.1. Поняття та види правових режимів публічних видатків:

  1. § 2. Правовой режим целевых бюджетных фондов
  2. § 3. Правовой режим государственных и местных внебюджетных фондов
  3. § 4. Правовой режим целевых фондов Правительства РФ и правительств (администраций) субъектов РФ
  4. § 5. Правовой режим государственных отраслевых (ведомственных) денежных фондов
  5. ВОПРОС 26 Правовой  режим  государственных внебюджетных фондов денежных средств
  6. 5. Правовой режим государственных внебюджетных фондов.
  7. Глава 3. Правовой режим и виды банковских счетов.
  8. ЗМІСТ
  9. ВСТУП
  10. РОЗДІЛ 2 ПОНЯТТЯ ТА СИСТЕМА ПУБЛІЧНИХ ВИДАТКІВ У СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ
  11. 2.1.1. Поняття публічних фінансів та його еволюція
  12. 2.6. Поняття та види фінансово-правових інститутів публічних видатків
  13. РОЗДІЛ 3 ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВОВИХ РЕЖИМІВ ПУБЛІЧНИХ ВИДАТКІВ