<<
>>

1.4. Критерії розмежування публічних та приватних видатків

Історики та теоретики держави та права відзначають, що пізнавальна проблематика нерідко породжується логікою розвитку наукового знання. Тому зрозуміти її глибинний зміст можливо лише за умови історичного підходу до розгляду самої проблеми [115][119].

При цьому часто з’ясовуються такі причини проблеми, які беруть початок у далекому минулому. Саме так виглядає справа з поступовим виділенням публічних видатків як особливого різновиду видатків у державі, розмежуванням “публічного” і “приватного” у суспільних відносинах, у тому числі тих, що виникають з приводу здійснення будь-яких видів видатків, та визначенням поняття “публічні видатки” у праві.

Для з’ясування критеріїв чіткого відокремлення “публічного” та “приватного” у суспільних відносинах, у праві та відмежування публічних видатків від приватних, спочатку необхідно з’ясувати поняття “публічності” та її характерні ознаки, що проявляються у суспільних відносинах.

Публічність як поняття походить від латинського терміна “publicus” – “суспільний” (“не приватний”) [282][120], належний усім людям взагалі, гласний, відкритий, спільний. У зарубіжній юридичній термінології, що використовувалася протягом останніх ста років в американському та англійському праві, “публічність” як ознака суспільного явища характеризується через похідне поняття “публічний”. Останнє трактується як “такий, що належить державі, нації, комуні (територіальному об’єднанню громадян); такий, що належить, використовується або впливає на життя та діяльність усього людства взагалі, певної нації, певної держави, комуни або великого об’єднання людей (але не класу); дозволений до спільного використання; такий, що не належить до жодної певної окремої особи або певного конкретного класу (осіб)” [203][121]. Отже, підкреслюється різниця між поняттями “публічний” та “класовий”, що дає змогу розрізняти суспільні явища, які носять “публічний”, але не “класовий” характер.

Таким чином, спираючись на першоджерела визначення термінів “публічність” та “публічний”, можна виділити певні їх ознаки як економічного, так і правового характеру. До правових ознак “публічності” в суспільних явищах із вищенаведеного можна віднести: 1) право власності на об’єкт дослідження: державна власність або власність комуни, 2) мету використання об’єкта дослідження: чи використовується він в інтересах всього людства, всієї держави, усієї нації, всієї комуни, або усього об’єднання людей, що створено не за класовим принципом.

Але чи будуть такі правові ознаки “публічності” суспільних явищ вичерпними (та достатніми) на сьогодні? Без перебільшення можна сказати, що проблема чіткого розмежування “публічного” і “приватного” у суспільних відносинах та, відповідно, у праві, а також проблема пошуку ознак (характерних якісних критеріїв) “публічності” досліджувалися вченими-юристами протягом багатьох століть. Однак актуальність цього питання не завжди була однаковою. Проблема чіткого розмежуванням “публічного” та “приватного” у праві та пошуки ознак “публічності” в суспільних явищах у постсоціалістичних країнах гостро постала перед фахівцями лише наприкінці 90-х рр. минулого століття і виявилася непростим завданням з певних об’єктивних і суб’єктивних причин.

До наших днів дійшла відома формула розмежування права на публічне (jus publicum) та приватне (jus privatum), яка приписується давньоримському юристу Ульпіану: “Publicum lus est quod ad statum rel Romanae spectat, privatum quod ad singulorum utilitatem”[122]. Інший відомий вислів римського правника Папініана проголошує: “Lus publicum privatorum mutari non potest”[123]. Однак і сьогодні серед юристів не існує єдиної думки щодо юридичних критеріїв, які можна було б взяти за основу розмежування публічного та приватного в суспільних відносинах та праві.

Римські юристи зводили відмінність приватного та публічного у суспільних відносинах та праві до різниці інтересів, що захищалися державою, поділяючи інтереси на “приватні” та “публічні”.

Таким чином, римляни використовували як ознаку “публічності” саме характер інтересу, що пов’язаний із певним суспільним явищем, що регулюється правовими нормами, а саме – наявність “публічного” (загального, більш широкого) чи суто “приватного” (пов’язаного з певною конкретною особою) інтересу. Але пізніше було визнано, що цей критерій є занадто “розмитим” і потребує подальших пояснень.

Проблема встановлення чітких ознак “публічного” та “приватного” у російському дореволюційному праві (яке є джерелом і для українського сучасного права) посилювалася ще й тим, що в ньому поділ на публічне і приватне історично не був виражений настільки чітко, як в інших державах, через певні особливості і помітну питому вагу звичаєвого права [28; 46; 48][124]. Ця проблема привернула до себе певну увагу правників лише наприкінці XIX ст. у зв’язку з підвищенням інтересу прогресивної громадськості до ідей конституціоналізму та введенням системи законів. Тому в російській та українській юридичній літературі поняття “публічності” як правової категорії досліджувалося лише в контексті розмежування публічного та приватного права. Але в ході дискусій щодо визначення предмета кожної з цих галузей розглядалися також і загальні ознаки публічності суспільних явищ, відносини стосовно яких мають охоплюватися саме публічним правом.

Проте спроби знайти “універсальні принципи” класифікації на “публічне” і “приватне” призводили до різних, іноді таких, що суперечать один одному, підходів і висновків [120][125]. Так, наприклад, визначаючи державне майно дореволюційної Росії, С.І. Іловайський відносив до нього в тому числі і “майно імператорського двору” [47][126], що свідчить про нетривіальність питання розподілу “державного” і “приватного” в дореволюційній Росії. А інший видатний учений дореволюційної Росії О. Свірщевський вважав, що державні фінанси у новий та новітній період історії людства пов’язані переважно з публічними фондами грошових коштів [105][127].

Спробу конкретизувати поняття “інтересу” як ознаку “публічності” і “приватності” та класифікаційний критерій їх розмежування зробив Л.Л. Герваген. Він вважав, що різниця між моментами приватного та публічного у праві криється в трьох відносинах: 1) у відносинах до людини, яка указує, 2) у відносинах до людини, якій указується, 3) у відносинах до способу, яким указується об’єкт дії [29][128]. На думку Л.Л. Гервагена, необхідно враховувати ступінь значення певного життєвого інтересу. Тоді до публічного права мають належати більш важливі життєві відносини, а до приватного – дрібніші життєві інтереси[129].

Шукаючи “більш певні”, ніж запропоновані римлянами, критерії розмежування “публічного” та “приватного”, відомий російський учений К.Д. Кавелін вважав, що ознака приватного чи публічного характеру самих правовідносин є штучним критерієм розмежування. Він зазначав, зокрема, що правові відносини мають різні сторони, і залежно від того, яка з них виділяється, правовідносини можна включати до предмета регулювання тієї чи іншої галузі права [49; 50][130].

Інші вчені пропонували проводити розподіл на “публічне” та “приватне” у соціальних явищах та праві за формальною ознакою, вважаючи, що зовнішня (формальна) відмінність цивільного (приватного) та публічного права криється в способі захисту прав: публічні права захищаються за ініціативою держави та через державні органи, а приватні – за ініціативою зацікавленої особи [107; 75; 144][131].

На нашу думку, недолік такого підходу до визначення “публічного” та “приватного” у суспільних явищах полягає в тому, що наявний у сучасному законодавстві розподіл ініціатив щодо захисту тих чи інших прав не завжди відповідає дійсному існуючому розмежуванню між предметами публічного та приватного права. Наприклад, ініціатива громадян щодо порушення та припинення окремих категорій кримінальних справ, ініціатива учасників цивільного процесу щодо подання заяви про відвід судді або всьому складу суду є реалізацією прав приватних зацікавлених осіб, які виявляються у сфері публічних правовідносин.

Відомий російський юрист М.М. Коркунов наприкінці XIX ст. зробив ґрунтовну характеристику розвитку ідей публічного та приватного права в російській історії правознавства [58; 59][132]. Він також звернув увагу на те, що римляни зводили відмінність між “приватним” та “публічним” правом до відмінності “приватних” та “публічних” інтересів, що захищалися державою. Але, як зазначає М.М. Коркунов, через недостатню визначеність такої ознаки розмежування публічного та приватного в праві пізніше з’явилися нові спроби розмежування та інші ознаки [78][133].

Савінья і Шталь [250; 59][134], який підтримав класифікацію Савіньї, запропонували взяти за основу розмежування “публічного” та “приватного” у суспільних відносинах мету виникнення відносин. Вони звернули увагу на те, що одні юридичні відносини мають на меті та визначають своїм завданням задоволення потреб однієї окремої людини. А метою та завданням інших є поєднання людей в одне ціле та регулювання їх життя в цьому єдиному цілому.

Набагато пізніше Р. Ієринг розвинув цю ознаку “публічності” в юридичних відносинах, виходячи із суб’єктів мети таких відносин [162; 44; 163][135]. Він виділив три класи юридичних відносин: 1) відносини, метою яких є певна окрема особа; 2) відносини, метою яких є суспільство; 3) відносини, метою яких є держава. Однак, виділивши зазначені види інтересів, Р. Ієринг не використовував їх як критерій розмежування публічного та приватного в суспільних відносинах та у праві. Він відмічав, що правом забезпечують цілі всіх та кожного і розглядав право як систему соціальних цілей, що гарантуються примусом, або як сукупність життєвих умов суспільства в загальному розумінні, забезпечених зовнішнім примусом, тобто – державною владою. У зв’язку з цим, Р. Ієринг вважав, що всі члени сучасного йому суспільства солідарні у своїх інтересах та мають спільні цілі, тому право як явище є виразом “спільних, загальних інтересів”.

На наш погляд, цікавим у цій класифікації є перше намагання не лише розмежувати “публічні” та “приватні” юридичні відносини, але й відокремити два види “публічності” в юридичних відносинах: 1) публічні відносини, суб’єктом яких є держава, та 2) публічні відносини, суб’єктом яких є суспільство (а не держава).

Але згодом класики українського та російського публічного права дійшли висновку про неможливість провести чітке розмежування “публічного” та “приватного”, спираючись на різницю змісту юридичних відносин.

Ще одна нова ознака для розмежування публічного та приватного була запропонована Г. Еллінеком [59][136]: різниця між “юридичною можливістю” (яка надає діям суб’єктів особливої сили таким чином, що ці дії тягнуть за собою наслідки, які не випливають із природних властивостей цих дій) та “юридичною відвагою” (яка є визнаною юридично природною свободою дії). “Юридична можливість” визнавалася властивою публічному праву, яке має базуватися виключно на нормах, що надають владних повноважень. А “юридична відвага”, яка може розширювати юридичні права суб’єктів правовідносин, визнавалася властивою приватному праву. Іншими словами, різниця між приватним та публічним, на думку Г. Еллінека, може бути зведена до того, що у приватних суспільних відносинах та у праві окремі індивіди протистоять один одному як рівні у своїх відносинах індивіди, у той час як публічне право нормує відносини різних суб’єктів влади або організацію та функції суб’єктів влади і їх відношення до тих, хто є підлеглим цій владі [161][137].

Цей критерій також був визнаний іншими юристами занадто штучним та хибним. Але, на наш погляд, у ньому криється корисна ознака, яка базується на методі правого регулювання, що застосовується до певних відносин. Так, “юридична можливість” базується на методі встановлення владних приписів, що є характерним для публічних галузей права. А “юридична відвага” базується на цивільно-правових засобах і заходах формування поведінки окремих фізичних та юридичних осіб, характерних для приватного (цивільного) права.

Розмежування публічного та приватного у праві на основі методу правового регулювання також пропонував проводити Б.Б. Черепахін [150][138]. Він відзначав, що для публічного права характерне регулювання відносин приписами імперативного характеру, які не можуть бути змінені ніякою приватною волею окремої особи. Б.Б. Черепахін вважав, що приватноправові відносини будуються на принципах координації суб’єктів, тому приватне право являє собою систему децентралізованого регулювання життєвих відносин. А публічно-правові відносини будуються на принципах субординації суб’єктів, тому публічне право являє собою систему централізованого регулювання життєвих відносин. У сучасний період цей підхід підтримують такі автори, як І.О. Покровський [91; 92][139] та С.В. Полєніна [367][140], а також використовує у своїх дослідженнях М.В. Карасьова [51][141].

Але, на нашу думку, визначення “публічного” та “приватного” через принципи “координації” та “субординації” в суспільних відносинах є не дуже влучним і “звуженим”. Так, наприклад, цей принцип не дозволяє віднести до “публічних” відносини, що виникають при утворенні, розподілі (перерозподілі) та використанні бюджетів місцевого самоврядування. Адже з точки зору держави такі фонди коштів є децентралізованими, а пов’язані з ними відносини не регулюються органами держави. Отже, ознака “субординації” відсутня і навряд чи допоможе нам визначити відносини щодо місцевих бюджетів як “публічні”, хоча природа цих відносин не містить також і приватних характеристик.

Відкинувши вищезазначені ознаки “публічного” та “приватного” як недосконалі, М.М. Коркунов пропонує шукати нові ознаки не у різниці фактичних, побутових підстав (причинах та меті) виникнення тих чи інших суспільних відносин, а в різниці юридичної форми відповідних суспільних відносин. Він приходить до висновку, що поряд з формою розподілу об’єкта (тобто – визначення його як “моє” чи “твоє”), існує ще й форма пристосування об’єкта до спільного використання з метою спільного задоволення певних окремих (відокремлюваних) інтересів. Отже, М.М. Коркунов запропонував виявляти ознаки публічності, спираючись на поєднаний аналіз форми розподілу об’єкта та форми його пристосування до спільного використання.

Відповідно до цієї ознаки приватне право регулює лише розподіл об’єктів у приватну власність та надає суб’єкту приватних правовідносин право самостійного визначення мети та способів подальшого використання розподілених об’єктів для власної користі (власного споживання) чи для виробництва нових цінностей з метою задоволення власних потреб. А публічне право формулює правила пристосування об’єктів до спільного використання, а тому регулює не тільки розподіл, але й споживання цих об’єктів та їх використання для виробництва нових цінностей. Адже існують такі об’єкти, які просто неможливо розподілити між усіма зацікавленими особами, але можливо використовувати спільно, задовольняючи при цьому інтерес кожної окремої зацікавленої особи.

За цією ознакою розмежування між “приватним” та “публічним” у суспільних відносинах може проводитися, спираючись на різницю форми розподілу та пристосування об’єкта, щодо якого виникають ці суспільні відносини. Тоді, наприклад, якщо законодавство надає певному суб’єкту суспільних відносин право управління (чи володіння) конкретним об’єктом заради його подальшого пристосування до спільного використання, то відносини, які виникають з цього приводу, будуть носити публічний характер та регулюватимуться публічним правом. Якщо ж законодавство наділяє певний суб’єкт правом управління (або володіння) певним об’єктом заради виключного використання цього об’єкта конкретним суб’єктом (фізичною чи юридичною особою), то тоді ми маємо справу з приватними відносинами, які регулюються приватним правом незалежно від виду суб’єктів, між якими виникають ці відносини.

Таким чином, приватне право регулює лише розподіл об’єктів у приватну власність та надає суб’єкту приватних правовідносин право самостійного визначення мети та способів їх подальшого використання для власної користі (власного споживання) чи для виробництва нових цінностей для задоволення власних потреб. А публічне право формулює правила пристосування об’єктів до спільного використання, а тому регулює не тільки розподіл, але й споживання цього об’єкта та використання його для виробництва нових цінностей.

З економічної точки зору це означає, що коли економічні блага мають приватний характер, то відносини щодо цих благ регулюються приватним правом. При цьому приватне право не регулює їх споживання та виробництво, а регулює лише розподіл економічних благ щодо яких виникають приватні суспільні відносини. А коли економічні блага носять публічний характер, то тоді такі економічні відносини регулюються публічним правом, і при цьому публічне право регулює і розподіл, і використання, і споживання економічних благ публічного характеру.

На нашу думку, запропонована М.М. Коркуновим ознака “публічності” є цікавою та корисною сьогодні. Користуючись нею в сучасний період, можна обґрунтувати: 1) різні ступені державного втручання при регулюванні відносин щодо “публічних” та “приватних” об’єктів, 2) різницю між “допустимим”, “дозволеним” і “забороненим” як у методах державного регулювання, так і в поведінці суб’єктів, між якими виникають відносини з приводу “публічних” та “приватних” об’єктів. Але ці ознаки також є недостатніми для чіткого розмежування приватного та публічного в суспільних відносинах.

На початку минулого століття (1910-1912 рр.) відомий російський учений Г.Ф. Шершеневич відзначав, що в юридичній літературі наприкінці XVIII – початку XX ст. панували дві точку зору, а саме: відмінність між публічним та приватним правом провадиться або за змістом відносин, які регулюються, – це “матеріальний фактор”, або за порядком їх захисту – це “формальний момент” [176][142]. При цьому, на думку Г.Ф. Шершеневича, позитивна якість “формальної” ознаки розмежування публічного та приватного полягає в тому, що вона базується на суто юридичних витоках.

Інший момент на користь формального підходу до розмежування публічного та приватного Г.Ф. Шершеневич бачить у повній відповідності цього підходу до поняття права взагалі, яке може бути визначено та виокремлено від інших соціальних норм лише з формального боку.

Г.Ф. Шершеневич також відзначає необхідність пам’ятати про те, що межа між публічним та приватним правом, яка базується на відмінності захисту інтересів, не може бути безумовно точною. На цій межі завжди залишатиметься “смуга відносин, яка буде породжувати сумніви про те, куди їх віднести”[143]. Тому найбільш доцільно, на думку вченого, використовувати обидва критерії – формальний та матеріальний – у сукупності.

Отже, на думку Г.Ф. Шершеневича, відповідно до матеріального критерію розмежування приватне право може бути визначене як сукупність норм права, що регулюють приватні відносини у державі, а публічне право – як сукупність норм права, що регулюють загальнодержавні відносини.

На нашу думку, критерій відокремлення “приватного” і “публічного” в праві та суспільних відносинах, запропонований Г.Ф. Шершеневичем, знову повертає нас до необхідності визначення ознак “публічного” та “приватного” у самих суспільних відносинах, і коло замикається. Крім того, вважаємо, що на сучасному етапі розвитку держав також необхідно враховувати нетотожність таких понять, як “загальнодержавне” та “публічне”.

Ще один російський вчений В.М. Хвостов у своїй роботі 1911 року зазначав, що у основі розмежування права на публічне та приватне лежить поняття інтересу, яке взагалі грає велике значення у праві і тому вимагає попереднього з’ясування [143][144]. В.М. Хвостов уточнював, що під поняттям “інтересу” у даному випадку розуміються суб’єктивно-сприйняті і такі, що виникають з певних потреб відносини між суб’єктом, який відчуває певну потребу, та об’єктами, в яких виникла така потреба, тобто тими об’єктами, за допомогою яких ця потреба може бути задоволена з точки зору суб’єкту[145].

Міркуючи про межу між приватним та публічним у суспільних відносинах та праві, В.М. Хвостов зазначав, що встановлення такої правильної межі залежить від умов “часу та місця”: те, що корисно в одних умовах, може завдати шкоди в інших умовах. Ось чому ця межа змінюється у різні часи та у різних народів. Відносини, які вважалися приватноправовими, перетворюються на публічно-правові та навпаки.

До цього В.М. Хвостов додавав, що навіть сама різниця між публічним та приватним у праві не завжди усвідомлювалась однаково чітко. На думку В.М. Хвостова, римляни вперше точно встановили цю різницю, але в окремих випадках іноді допускали змішання приватно-правової точки зору з публічно-правовою. У середні віки таке змішання було “звичайним явищем”. А у “розвинутому сучасному (для Хвостова В.М. – прим. А.Н.) праві межа цивільного та публічного права не завжди легко вловима, не дивлячись на чітке розуміння принципової різниці цих галузей права. Є відносини змішаного типу, тобто такі, які містять у собі багато елементів цивільно-правового характеру, але в яких у той же присутні і публічні інтереси, в якості предмету, який пасивно підлягає регулюванню юридичними нормами. У таких випадках відносини отримують змішаний характер і знаходяться на межі цивільного та публічного права: побудова такого відношення стає менш залежною від волевиявлення приватних осіб, що приймають участь у ньому, а його нормування носить більш примусовий характер”[146].

Після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції 1917 р. дискусія юристів-теоретиків і практиків СРСР про “публічне” та “приватне” в суспільних відносинах та у праві набула скоріше політичного, ніж наукового характеру [311; 353; 160; 30; 95; 114; 299][147]. Вона вже не стосувалася пошуків базових, первинних ознак “публічності” у суспільних явищах для чіткого розмежування “публічного” та “приватного” у праві, і поступово звелася до обговорення навіть самої доцільності зберігання розподілу права на “публічне” та “приватне” в радянській системі права.

З цього приводу висловлювалося дві точки зору. Перша полягала у можливості збереження поділу на “публічне” та “приватне” право в радянській системі права. При цьому основні ознаки “публічності” та “приватності” у явному вигляді не дискутувалися. Але дослідження робіт юристів – прибічників цієї точки зору дає змогу виявити певні ознаки “публічного” та “приватного” у суспільних явищах, які закладалися ними в основу такого розподілу. Так, наприклад, на думку Я. Бермана, публічно-правове регулювання полягає у встановленні складної системи вищих та нижчих (підпорядкованих) органів із планомірним приписуванням їм напряму діяльності[148]. А приватно-правова система права регулює відносини між великою кількістю незалежних одна від одної господарських одиниць, які діють на власний розсуд відповідно до власних планів. Отже, ознаками “публічності” в суспільних відносинах у Я. Бермана є: 1) наявність системного зв’язку між суб’єктами, що вступають у ці відносини, 2) використання методу владних приписів при регулюванні цих відносин.

І.Г. Наумов пропонував зберегти у перехідний період від капіталізму до соціалізму розподіл права на публічне та приватне, але базував такий розподіл на “методі розуміння економічної дійсності” [353][149], повністю розмиваючи межу між “публічним” та “приватним”, нівелюючи будь-які “об’єктивні” ознаки та критерії відокремлення першого від другого.

У роботах Ф.Д. Корнілова розподіл на “публічне” та “приватне” проводиться за ознакою “формального відображення матеріальних умов розвитку суспільних відносин”: цивільне право розглядається ним як форма виробничих відносин, а публічне право – як форма політичних відносин. Тобто ознакою “публічності” в суспільних відносинах та їх регулюванні виступає наявність політичних питань.

Прибічники другої точки зору вважали неможливим застосування розподілу права на публічне та приватне в системі радянського права з різних причин, тим самим декларуючи повне розмиття та нівелювання різниці між “публічним” і “приватним” у радянському суспільстві. Одні вважали, що розподіл на приватне та публічне право є недоцільним через те, що переважна частина господарської діяльності в СРСР зосереджувалася в руках державних органів, і в законодавчому порядку, з одного боку, встановлювалося обмеження захисту прав, якщо вони суперечили їх “соціально-господарському призначенню”, а з іншого – узаконювалась необмежена можливість втручання органів влади у відносини між громадянами з метою запобігання укладанню “кабальних угод” [160; 30][150].

Інші [114; 95][151] відкидали розподіл на “публічне” та “приватне” в системі радянського права, спираючись на ленінську тезу про “невизнання нічого приватного”, коли “все у сфері господарювання є публічно-правове, а не приватне” [169][152]. Останнє означало повну зупинку пошуків будь-яких “специфічних ознак”, за якими можна провести чітке розмежування між “приватним”, державним та “публічним” у суспільних явищах, відносинах, та, відповідно, у правових нормах, які їх регулюють. А Є.Б. Пашуканіс взагалі висловив думку про те, що поступове посилення планових основ діяльності держави веде до “загасання” закону та звуженню сфери товарних відносин [299][153]. Отже, на цьому етапі розвитку права головною і єдиною ознакою “публічності” в суспільних явищах та відносинах неявно приймалася наявність класових інтересів пролетаріату. Таким чином, питання чіткого розмежування між “приватним”, “державним” та “публічним” у суспільних явищах стало “не актуальним” у часи існування СРСР.

Цікаво відзначити, що декларування повного витіснення “публічним” усього “приватного” в суспільних відносинах тривало аж до 80-90-х років минулого століття. Протягом цього часу в результаті майже повної націоналізації економіки, знищення приватної власності у виробничій сфері та тотального панування суспільної власності на засоби виробництва сталася ще одна трансформація поняття “публічного”, а саме – відбулася поступова підміна терміна “публічне” на термін “державне”. Це означало повне витіснення всіх можливих різновидів “публічного” лише одним видом “публічного”, а саме – “державним” [354][154]. При цьому значно звузилося розуміння того, про що, власне, йшлося на початку дискусії про “публічне” та “приватне” у суспільних відносинах та праві. Необхідно відзначити, що у той же час в законодавстві зарубіжних країн при обговоренні грошових фондів різних видів публічної влади та публічних об’єднань мова велася (і ведеться в наші часи) саме про “public funds”, тобто “публічні фонди” [472][155]. Але в радянські часи цей термін традиційно перекладався на російську та українську мови як “державні фонди” з метою додержання відповідності юридичній термінології, яка була прийнята в СРСР.

Перегляд предмета публічного права, його ролі та місця в системі права розпочався в Україні, Росії та інших колишніх республіках СРСР лише у зв’язку з радикальними змінами суспільного життя наприкінці 80-х та на початку 90-х років минулого століття. Докорінні економічні та політичні зміни в нових країнах – колишніх республіках СРСР – знову зробили актуальним питання розмежування “публічного”, “приватного” та “державного” у суспільних відносинах, у тому числі у сфері фінансів.

При цьому надзвичайна актуальність цього питання пояснюється тим, що воно “не є просто загальнотеоретичним питанням. Воно має яскраво виражений прагматичний характер, оскільки від його вирішення залежить право держави на втручання в приватне життя, у економічну, підприємницьку та інші сфери” [34][156]. Іншими словами, від правильного розмежування “публічних” та “приватних” суспільних відносин, у тому числі у сфері фінансів, залежить правильне визначення та обґрунтування видів правових режимів, які можуть застосовуватися державою при регулюванні відповідних суспільних відносин у всіх сферах життєдіяльності країни. У зв’язку з цим серед сучасних юристів-науковців намічається тенденція “абсолютизації приватного” у суспільних відносинах [308; 286; 76][157]. На наш погляд така позиція також не дає можливості зваженого пошуку ознак, які б стали надійними критеріями для визначення “приватного” та “публічного” в суспільстві й допомогли б систематизувати норми права, які мають регулювати ті чи інші суспільні відносини.

Представники романо-германської системи права пропонують використовувати для розмежування публічного та приватного в суспільних явищах та праві одразу кілька класифікаційних ознак. Так, М. Гунель проводить класифікацію за такими чотирма ознаками [183][158]:

1) ознака органічності – публічне право (та, відповідно, публічні суспільні відносини) пов’язане переважно з державою, а приватне – з відносинами між громадянами;

2) ознака формальності – публічне право (та відносини) ширше використовує новітні технічні прийоми та засоби регулювання, а приватне право зберігає класичну юридичну техніку;

3) ознака теологічності – публічне право (та відносини) забезпечує публічні інтереси, а приватне право – приватні;

4) ознака матеріальності – норми публічного права за змістом частіше є загальними та безособовими, а норми приватного права звертаються до суб’єктивного права громадян.

Серед робіт інших учених-правників, в яких протягом останніх десяти років досліджувалися ознаки та критерії розмежування “публічного” і “приватного” у суспільних відносинах та праві, необхідно назвати також роботи С.С. Алєксєєва [5][159], Е. Аннерса [178][160], Р. Давида та К. Жоффре-Спінози [184][161], О.В. Кряжкова [336][162], О.Я. Курбатова [341][163], С.В. Полєніної [367][164], Г.Ф. Ручкіної [100; 99; 101; 98; 372; 371][165] та інші.

Значним прогресивним кроком у дослідженні “публічного” і “приватного” в суспільних відносинах та у праві стала монографія Ю.О. Тихомирова, присвячена дослідженню трансформації понять “публічне” та “приватне” у праві, починаючи з часів римського права і до середини 90-х років минулого століття [120; 122][166]. Вперше за роки, починаючи з Великої Жовтневої соціалістичної революції 1917 р., в російській юридичній літературі висловлюється думка про те, що сучасному праву (як і життю) характерно досить складне та тонке переплетіння “публічного” і “приватного”, яке потребує ретельного дослідження та вивчення.

Його точку зору підтримали і інші вчені, звертаючи увагу на діалектику приватного і публічного в правовому регулюванні та взаємодію публічного і приватного права в системі права [374; 375][167]. Провідний український вчений у галузі теорії права О.Ф. Скакун також вважає, що перевага у галузі засад публічного права не виключає наявності в ній норм приватного права і певного суміщення імперативного і диспозитивного методів регулювання, що свідчить про відсутність “чистих” галузей права [108][168].

Розглядаючи нові суспільні явища, Ю.О. Тихомиров доходить висновку, що сьогодні необхідно по-новому осмислити поняття публічності в суспільстві, не звужуючи його лише до державних інтересів і розуміючи під цим також спільні інтереси людей як інтереси різного виду товариств, об’єднань (у тому числі – територіальних), інтереси колективної самоорганізації та саморегулювання й самоуправління [120; 122][169]. Основною ознакою “публічності” у Ю.О. Тихомирова виступає наявність публічного інтересу як сумарного, узагальненого соціального інтересу в кожній із сфер – економічній, соціальній та інших. При цьому виділяються три види публічного інтересу: державний, суспільний та територіальний. Позицію Ю.О. Тихомирова підтримало багато вчених [172; 340][170], які також вважають, що критерієм розмежування публічного та приватного у праві виступає інтерес: для публічного права переважно мають значення державні інтереси, правовий статус держави, її органів, посадових осіб, регулювання відносин, які мають яскраво виражений суспільний характер. А для приватного права мають значення інтереси окремих осіб.

Підсумовуючи наведене вище, можна виділити три найпоширеніші на сьогодні теорії розмежування публічного та приватного в суспільних відносинах та праві [189][171]. Перша теорія, яка бере витоки ще від визначення Ульпіана, – це теорія врахування характеру інтересу, який виявляється в суспільних відносинах. Публічні інтереси регулюються публічним правом, приватні інтереси – приватним.

Друга – теорія субординації у суспільних відносинах (або теорія влади – підпорядкування, теорія суб’єкта), яка базується на характері взаємовідносин учасників. Відповідно до цієї теорії публічне право характеризується відносинами владного підпорядкування, тому регулює та встановлює відносини владно-підпорядкування. А приватне право характеризується відносинами рівності.

Третя теорія – віднесення за суб’єктами мети виникнення суспільних відносин (інакше – теорія особливих прав), відповідно до якої публічне право включає правові положення, які стосуються виключно таких суб’єктів, як держава чи будь-який інший носій державної влади. А до приватного права належать всі інші правові норми та положення, які діють відносно усіх громадян.

Як бачимо, пошуки ознак “публічного” та “приватного” у суспільних явищах є досить складними і довготривалими. З кінця XIX ст. і до сьогодні юристи досліджують різні підходи до їх встановлення. Деякі з ознак були політично кон’юнктурними і навряд чи можуть застосовуватися нами сьогодні. Але інші, як відзначалося вище, є досить цікавими та корисними для сучасного дослідження рис “публічного” та “приватного”, притаманних різним суспільним явищам.

Отже, для подальшого визначення публічних видатків як різновиду суспільних відносин і як складової частини публічних фінансів ми пропонуємо використовувати такі ознаки “публічності” та “приватності”:

1) форма власності на матеріальний носій (об’єкт) правовідносин[172]: державна власність; комунальна власність; приватна власність (спільна власність учасників певного об’єднання громадян та власність юридичних осіб, уповноважених законом здійснювати загальнодержавні обов’язкові соціальні програми) – для публічних правовідносин або приватна власність окремих громадян – для приватних правовідносин;

2) характер інтересу, який виявляється у правовідносинах: публічний інтерес – у публічних правовідносинах та приватний інтерес – у приватних;

3) мета виникнення відповідних суспільних відносин: задоволення потреб однієї окремої людини – для приватних суспільних відносин; задоволення потреб суспільства, держави чи територіальних утворень – для публічних суспільних відносин;

4) метод правового регулювання відповідних суспільних відносин: встановлення владних приписів стосовно утворення, розподілу та використання фондів коштів – для публічних суспільних відносин та встановлення цивільно-правового регулювання відносин між суб’єктами – для приватних суспільних відносин;

5) форма розподілу та форма пристосування матеріального носія (об’єкта) відповідних суспільних відносин до використання:

– призначення об’єкта для розподілу між окремими юридичними чи фізичними особами для прямого задоволення приватних потреб цих осіб, коли держава регулює лише процес розподілу об’єкта, з приводу якого виникають відносини – для приватних суспільних відносин, або

– пристосування об’єкта для спільного задоволення відокремлюваних інтересів осіб – суб’єктів правовідносин, коли держава регулює не лише розподіл, а й використання (споживання) об’єкта, з приводу якого виникають суспільні відносини – для публічних суспільних відносин.

Одна з наведених вище ознак все ще потребує подальшого дослідження, а саме – характер інтересу, який виявляється у правовідносинах (публічний чи приватний). Розглянемо докладніше публічний інтерес як запропоновану нами ознаку публічності.

У сучасній юридичній літературі теоретики публічного права визначають три види публічного інтересу: державний, суспільний і територіальний інтерес[173]. Ці види публічного інтересу також виділяються та досліджуються в сучасних роботах вчених-цивілістів України [317; 318; 316; 403][174]. Але задоволення будь-якого суспільного інтересу вимагає використання певних ресурсів, включаючи грошові кошти. Отже, при задоволенні будь-якого виду публічного інтересу виникають видатки, які носять публічний характер, або іншими словами – публічні видатки. Для подальшого дослідження характеристик, класифікації, правових режимів та методів здійснення (фінансування) публічних видатків необхідно з’ясувати легітимних носіїв кожного виду публічного інтересу, при задоволенні якого виникають публічні видатки. Це, у свою чергу, допоможе нам у наступному розділі з’ясувати види фондів грошових коштів, за рахунок яких задовольняється кожний із зазначених публічних інтересів, іншими словами – визначити систему публічних фондів грошових коштів, які є матеріальною основою забезпечення публічних інтересів і за рахунок яких здійснюються публічні видатки.

З визначенням державного інтересу та його легітимних носіїв не виникає складнощів. Державний інтерес є різновидом публічного інтересу, носієм якого виступає держава в особі відповідних державних органів.

Питання постають при визначенні інших різновидів публічного інтересу – територіального та суспільного інтересу та інституцій, які є їх легітимними носіями [361][175]. У роботі відомого вченого-фінансиста кінця XIX ст. Р. Кауфмана зазначається, що “не всі інтереси людського суспільства, що входить до складу держави, управляються безпосередньо державою; громади, округи, провінції, повіти, департаменти, графства та адміністративні підрозділи усяких інших назв зі свого боку також беруть участь або у формі одиниць самоврядування, або ж як просто виконавчі органи державної влади... Було б надзвичайно цікаво з’ясувати, як у різних державах розподіляється між самою державою – з одного боку, та провінціями і общинами – з другого, задоволення різноманітних потреб державно організованого людського суспільства” [192][176]. Отже, ще наприкінці XIX ст. вчені-фінансисти, які вивчали фінанси “найголовніших” європейських країн, звернули увагу на існування різновиду суспільного інтересу, який не є тотожним інтересам усієї держави, але підлягає врахуванню та задоволенню місцевими адміністративно-територіальними утвореннями.

В наші часи, згідно з Конституцією України, носієм територіального інтересу є органи місцевого самоврядування. Так, відповідно до ст. 140 Конституції України місцеве самоврядування є правом територіальної громади – жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста – самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Отже, територіальний інтерес є різновидом публічного інтересу, носієм якого є органи місцевого самоврядування.

Розглянемо тепер третій вид публічного інтересу – суспільний інтерес: з’ясуємо, що розуміється під “суспільним інтересом”, та визначимо його легітимних носіїв. Проблема інтересів у публічному праві, як уже зазначалося, завжди сприймалася та дискутувалася юристами дуже гостро. Основною темою для дискусій та предметом розбіжностей у поглядах було визначення джерел формування саме суспільного інтересу [120][177]. Обговорювалося, чи вважати такими джерелами класові, групові, особисті чи узагальнені соціальні інтереси?

Видатний російський учений І.Х. Озеров у 1911 р. писав: “Сильні суспільні групи, користуючись своїм впливом на державну владу, намагаються із своїх потреб зробити колективні потреби, тобто задовольняти їх за суспільний (а не власний) рахунок; хоча нерідко в такому задоволенні в тій чи іншій мірі зацікавлене все ціле (суспільство – прим. А.Н)... В останні часи на сцену виходять трудящі, і їх інтереси отримують більше уваги, ніж раніше; і частково під впливом їх сили, а з іншого боку також і внаслідок зацікавленості усього суспільства в сприятливих умовах існування цих нових груп, союзи політичного характеру починають витрачати великі суми коштів на задоволення їх потреб” [83][178]. Таким чином, І.Х. Озеров показує, що інтереси окремих груп можуть набувати ознак “колективних”, тобто публічних інтересів, коли такі інтереси визнаються союзами публічного характеру (якими є держава або місцеві самоврядування) і починають фінансуватися за рахунок коштів, які належать таким публічним союзам.

Сучасні автори – теоретики публічного права приходять до висновку, що під суспільним інтересом як різновидом публічного інтересу треба розуміти спільні інтереси, які можна розглядати як узагальнення особистих та групових інтересів, без задоволення і реалізації яких, з одного боку, неможливо реалізувати приватні інтереси осіб, а з другого – неможливо забезпечити цілісність, стабільність та нормальний розвиток організацій, держав, націй, соціальних прошарків та суспільств у цілому [120][179]. При цьому закони та інші нормативно-правові акти поступово забезпечують державне визнання, реалізацію та захист будь-яких публічних інтересів, включаючи суспільні інтереси.

Отже, на нашу думку, не всі суспільні інтереси набувають ознак публічності і стають різновидом публічного інтересу, що регулюється публічними галузями права, а лише ті з них, які отримали визнання держави або органів місцевого самоврядування, якщо останні мають певну самостійність та незалежність від держави відповідно до законодавства країни. Якщо органи місцевого самоврядування не наділені правом самостійного прийняття рішень щодо організації життєдіяльності відповідних адміністративно-територіальних одиниць, а також не мають юридичного права самостійно утворювати, розподіляти та використовувати фонди коштів місцевих бюджетів, вони фактично не зможуть незалежно від держави підтримати будь-який суспільний або територіальний інтерес.

При цьому визнання державою або органами місцевого самоврядування тих чи інших суспільних інтересів відбувається шляхом декларування у нормах законодавства зацікавленості держави або органів місцевого самоврядування у підтримці та задоволенні таких інтересів. Найчастіше це здійснюється шляхом визначення у відповідному законодавстві джерел та правил фінансування заходів, спрямованих на задоволення відповідного суспільного інтересу.

Таким чином, визнані державою суспільні інтереси в загальному вигляді формулюються в конституціях країн, а механізми їх реалізації та захисту встановлюються у законах та інших нормативно-правових актах. А суспільні інтереси, визнані органами місцевого самоврядування, знаходять своє відображення у відповідних актах органів місцевого самоврядування. Суспільні інтереси, визнані державою або органами місцевого самоврядування, набувають ознак публічності і стають різновидом публічного інтересу.

Прикладом суспільного інтересу, який не має ознак публічності, можуть бути інтереси великих суспільних (громадських) утворень – партій, політичних об’єднань тощо, в яких бере участь велика кількість громадян, але робить це добровільно, регулюючи свою діяльність внутрішніми документами цих об’єднань (статутами) У таких випадках необхідність задоволення суспільних інтересів членів зазначених громадських (суспільних) утворень держава визнає як потреби приватного, а не публічного характеру, вбачаючи в цьому реалізацію приватного права кожного громадянина на самовираження, свободу слова, свободу зібрання та інших політичних прав та свобод людини (ст. 34 Конституції України). Визнаючи ці потреби як потреби приватного характеру, держава не бере на себе обов’язок визначати конкретні джерела та правила фінансування таких потреб, залишаючи ці питання повністю на вирішення членами таких об’єднань. Тому суми, порядок збору членських внесків таких громадських утворень встановлюються не законами країни, а лише статутами таких об’єднань. Статути таких об’єднань також визначають правила та напрями використання фондів коштів цих об’єднань, органи внутрішнього контролю за їх використанням та інші питання, пов’язані із фінансуванням діяльності таких суспільних утворень. Отже, задоволення суспільних інтересів, які не набули публічного характеру (і не знайшли свого відображення в законах чи рішеннях органів місцевого самоврядування), відбувається за рахунок власних коштів членів відповідних суспільних об’єднань в обсягах, визначених самими членами таких об’єднань, та не регулюється владними приписами держави.

Відзначимо, що публічні суспільні інтереси можуть стосуватися різних напрямів публічного суспільного життя. Серед основних “класичних” прикладів публічних інтересів, що є як суспільними, так і державними, визнається інтерес у забезпеченні охорони державних кордонів, оборони країни від зовнішньої агресії, у захисті політичної активності громадян тощо. В цьому разі можна говорити про випадок, коли суспільний інтерес набув ознак державного інтересу через винятково велике значення цього інтересу для кожного громадянина держави. З прийняттям багатьма країнами, у тому числі Україною, концепції побудови правової держави, на перший план виступають соціальні функції держави та, відповідно, з’являються нові суспільні інтереси, що визнаються в правовій державі [226; 274; 275][180].

Підвищення ролі соціальної функції сучасних держав пов’язано із значним розширенням соціальних прав людини [109][181], які зафіксовані в міжнародних правових актах [546; 545][182] та національному законодавстві багатьох сучасних країн [230; 199; 265][183].

Одним із основних публічних суспільних інтересів, які визнаються, захищаються та реалізуються в сучасних державах, стає інтерес громадян в отриманні соціального захисту та соціального забезпечення у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від громадян обставин, а також у старості та в інших випадках [255; 229; 234][184]. В Україні відповідно до ст. 46 Конституції України право на таке соціальне забезпечення не тільки визнається, але й гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних коштів та інших джерел фінансування соціального забезпечення.

Підвищення ролі соціальних функцій держави та визнання все більшою кількістю держав інтересу громадян в отриманні соціального захисту та соціального забезпечення підтверджується зростаючою кількістю міжнародних правових актів у цій сфері та збільшенням кількості країн, які їх визнають. До основних міжнародних актів у сфері соціального захисту та соціального страхування, які враховуються урядом України при розробці відповідного законодавства, належать:

1) Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, прийнятий 16 грудня 1966 р. Генеральною Асамблеєю ООН та ратифікований Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 19 жовтня 1973 р. № 2148‑VІІІ [549][185];

2) Конвенція Міжнародної організації праці від 28 червня 1952 р. № 102 “Про мінімальні норми соціального забезпечення” [547][186];

3) Конвенція Міжнародної організації праці від 22 червня 1962 р. № 117 “Про основні цілі та норми соціальної політики” [548][187];

4) Угода про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у сфері пенсійного забезпечення від 13 березня 1992 р. [550][188].

Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права встановлює, що держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право кожної людини на соціальне забезпечення, включаючи соціальне страхування [549][189].

Розділ XI Конвенції Міжнародної організації праці № 102 “Про мінімальні норми соціального забезпечення” встановлює норми (розміри) періодичних виплат, які мають бути забезпечені системами державного пенсійного забезпечення країн, що ратифікували цю Конвенцію.

Конвенція Міжнародної організації праці № 117 “Про основні цілі та норми соціальної політики” в ст. 1 зазначає, що будь-яка соціальна політика держави повинна передусім спрямовуватися на досягнення добробуту й розвитку населення та на заохочення його прагнення до соціального прогресу. При цьому підвищення життєвого рівня населення має розглядатися як основна мета планування економічного розвитку країни. Крім того, соціальна політика держави повинна гарантувати скасування будь-якої дискримінації серед працівників за ознаками раси, кольору шкіри, статі, віросповідання, належності до племені або профспілкового членства [548][190].

Угода про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у сфері пенсійного забезпечення від 13 березня 1992 р. визначає право кожної держави здійснювати пенсійне забезпечення громадян держав, що уклали цю Угоду, за національним законодавством [550][191], але при цьому держави-учасниці Угоди проводять політику щодо гармонізації свого законодавства про пенсійне забезпечення, яке є різновидом соціального забезпечення громадян [550][192].

Отже, держави беруть на себе організацію механізмів реалізації визнаного ними суспільного інтересу (який при цьому набуває ознак публічності), а також визначають джерела та правила здійснення фінансування з метою його реалізації. Інакше державна гарантія забезпечення реалізації цього інтересу залишилася б лише декларацією, і цей суспільний інтерес не був би задоволений. Визначимо тепер, які інституції є легітимними носіями суспільного інтересу в соціальному захисті та забезпеченні в Україні та інших державах.

В Україні функціонує чотири інституції, які утворені для забезпечення задоволення суспільного інтересу в існуванні ефективного соціального страхування громадян України. Це – фонди державного соціального страхування, визначені Основами законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування [425][193] та законами України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” [440][194], “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності” [427][195], “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням” [433][196], “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття” [429][197]:

1) Пенсійний фонд України, кошти якого формуються за рахунок внесків роботодавців (32 % суми фактичних витрат на оплату праці) та найманих працівників (1% - 5% суми оплати праці для визначених категорій найманих працівників). За рахунок коштів цього фонду фінансуються трудові (страхові) пенсії за віком громадян України;

2) фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття. Його кошти формуються за рахунок страхових внесків роботодавців (1,9 % суми фактичних витрат на оплату праці), найманих працівників (0,5 % суми оплати праці) і державних асигнувань. За рахунок його коштів фінансується, наприклад, допомога по безробіттю, здійснюється профорієнтація, перепідготовка, підвищення кваліфікації безробітних;

3) фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань. Страхові внески до фонду вносять лише роботодавці – від 0,2 до 13,8 % сум фактичних витрат на оплату праці (залежно від класу професійного ризику виробництва);

4) фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності [433][198]. Роботодавці сплачують у фонд 2,9 % від сум фактичних витрат на оплату праці, а наймані працівники – 0,5 % від суми оплати праці. Ці гроші використовуються, зокрема, на оплату лікарняних листків, для допомоги вагітним і породілям, на санаторно-курортне лікування й оздоровлення, на поховання.

Управління цими фондами (за виключенням Пенсійного фонду України) здійснюється правліннями, які утворюються на паритетній основі з представників держави, застрахованих осіб та роботодавців, представлених у правліннях кожного фонду в рівній кількості (по 15 осіб від кожної сторони). І відповідно до зазначених законів України органи управління цих фондів (крім Пенсійного фонду України) не є органами державної влади та місцевого самоврядування. Отже, фонди загальнообов’язкового державного соціального страхування в Україні як інституційні утворення є легітимними носіями публічного суспільного інтересу, який визнано державою. При цьому лише Пенсійний фонд України має статус органу державної виконавчої влади, а інші три фонди соціального страхування не мають статусу органів державної влади.

Ще одним новим видом публічного фонду соціального призначення, кошти якого є державною власністю, є Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, який утворюється за рахунок обов’язкових відрахувань комерційних банків згідно із законодавством України. Цей Фонд як інституціональне утворення також є носієм публічного суспільного інтересу, а його кошти утворюються, розподіляються та використовуються відповідно до Закону України “Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб” [436][199].

<< | >>
Источник: НЕЧАЙ АННА АНАТОЛІЇВНА. ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ РЕГУЛЮВАННЯ ПУБЛІЧНИХ ВИДАТКІВ У ДЕРЖАВІ. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. Київ –2005. 2005

Скачать оригинал источника

Еще по теме 1.4. Критерії розмежування публічних та приватних видатків:

  1. 2.1. Основні принципи діяльності та функції публічних адміністрацій
  2. РОЗДІЛ 4 РЕФОРМУВАННЯ ПУБЛІЧНИХ АДМІНІСТРАЦІЙ В УКРАЇНІ
  3. 4.3. Ефективність діяльності публічних адміністрацій
  4. 4.3.1. Моделі ефективності діяльності публічних адміністрацій
  5. ЗМІСТ
  6. ВСТУП
  7. 1.4. Критерії розмежування публічних та приватних видатків
  8. Висновки до розділу 1
  9. 2.1.1. Поняття публічних фінансів та його еволюція
  10. 2.4. Сучасна система публічних фінансів та публічних видатків в Україні
  11. 3.1. Поняття та види правових режимів публічних видатків
  12. 3.2. Правові основи запровадження публічних накопичувальних фондів в Україні
  13. 3.3. Правові режими публічних недержавних пенсійних фондів в Україні
  14. 3.4. Особливості державного регулювання та нагляду у сфері видатків публічних накопичувальних фондів