<<
>>

Характеристика основних проявів конфіденційності та їх місця у фінансово-правових відносинах

У даний час фінансово-правові відносини, що складаються у нашій державі, потребують належного правового регулювання, особливо у сегменті чинного законодавчого закріплення, питань, пов’язаних з конфіденційністю.

Сьогодення України характеризується значними економічними та політичними перетвореннями. В умовах становлення і розвитку фінансово-правових відносин виникають проблеми, пов’язані із забезпеченням безпеки не тільки фізичних і юридичних осіб, їхньої майнової власності, а й інформації, що має важливе значення. Місце та роль будь-якої держави на світовій арені багато у чому залежать безпосередньо від її спроможності винаходити, виробляти та використовувати нові знання і технології. Вищезгадані процеси відбуваються на основі чотирьох складових, до яких відносять: науку, освіту, виробництво та бізнес, спільним інструментом для яких являються інформаційні та комунікаційні технології.

Збереження конфіденційності має особливе значення для ефективного функціонування фінансово-правового механізму держави. Більшість фізичних та юридичних осіб є учасниками фінансових правовідносин. Саме тому, першочерговим завданням для держави виступає здійснення належного правового регулювання конфіденційності та основних її проявів у фінансово- правових відносинах, які доцільно розглядати через бюджетну, податкову, банківську, комерційну (фінансово-комерційну) та валютну конфіденційність. Більш детально розглянемо місце кожної із них у фінансово-правових

відносинах.

Державною владою найбільше зловживань зазвичай відбувається у фінансово-бюджетній сфері. До них відносимо: нецільове витрачання бюджетних коштів, порушення тендерних процедур, фінансові махінації, біржові шахрайства, нелегальні схеми вивезення капіталів та, звичайно ж, зловживання службовими повноваженнями. Згадана проблематика зумовлює необхідність наукової розробки та практичного регулювання фінансово- правових відносин на засадах прозорості.

Дійсно, прозорість фінансово- бюджетної сфери нашої держави є одним із найважливіших досягнень суспільної стабільності в Україні. Дана проблема знаходиться у центрі уваги міжнародних організацій і є однією з ключових, вирішення якої контролюватиме Міжнародний валютний фонд та ЄС. Зокрема, в Угоді про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та ЄС і його державами-членами, з іншої, питання відкритості фінансово-бюджетної системи знаходить своє відображення багато разів. Наприклад, у статті 107 «Прозорість та розкриття конфіденційної інформації» вказується, що сторони швидко реагують на всі запити щодо конкретної інформації про будь-які заходи загального застосування чи міжнародні угоди, які стосуються або впливають на даний документ. Для забезпечення вищезгаданого передбачається створення інформаційного центру, який буде здійснювати підготовку та надання такої інформації. У той же час, у тексті йдеться, що жодна із Сторін не має права вимагати від іншої конфіденційну інформацію, розкриття якої перешкоджало б забезпеченню дотримання законодавства або певним способом загрожувало державним інтересам. Також у статті 263 «Прозорість» глави 10 «Конкуренція» визначалося, що кожна сторона реалізовує прозорість у сфері державної допомоги. Причому, контролю підлягала державна допомога, що надана протягом 3-річного періоду. Сума такої допомоги не повинна перевищувати 200 тис. євро для однієї юридичної особи. Зміст Угоди містить попередження щодо надання державної допомоги державним підприємствам, де Сторони мають забезпечити прозорість фінансових стосунків між органами державної влади та внутрішньо-державними юридичними особами, що передбачає належне відстеження руху державних коштів, виділених органами державної влади, а також контроль за їх витрачанням.

У статті 346 глави 3 «Управління державними фінансами: бюджетна політика, внутрішній контроль і зовнішній аудит» окреслено, що управління державними фінансами зосереджується на забезпеченні розвитку бюджетної політики. Також в Угоді визначено необхідність здійснення обміну інформацією стосовно розвитку системи бюджетного прогнозування та планування, удосконалення програмно-цільових підходів у бюджетному процесі, аналізу ефективності виконання бюджетних програм, покращення обміну досвідом з питань, що стосуються планування та виконання бюджету.

Стаття 127 визначає міжнародні стандарти ефективного та прозорого регулювання, а саме: основні принципи обміну інформацією, які поширюються міністерствами фінансів «Великої сімки»; основні принципи ефективного банківського нагляду, що окреслені Базельським комітетом; базові засади страхування, що зазначені Міжнародною асоціацією органів страхового нагляду; цілі та основи регулювання обігу цінних паперів, окреслені Міжнародною організацією комісій з цінних паперів; Угоду Організації економічного співробітництва та розвитку про обмін інформацією з питань оподаткування; заяву «Великої двадцятки» щодо прозорості інформації та обмін інформацією для цілей оподаткування; Сорок рекомендацій і Дев’ять спеціальних рекомендацій стосовно боротьби з фінансуванням тероризму FATF [106].

Проаналізувавши Угоду у сегменті закріплення питань стосовно прозорості фінансово-бюджетної сфери, визначимо кілька ключових моментів. Слід зазначити, що суттєво посилюється увага міжнародних організацій у сфері забезпечення вітчизняних процесів прозорості фінансової системи. Застосування значної частини відповідних правил передбачається саме у бюджетній сфері, та їх рекомендується дотримуватися всім національним урядам. Статистично прозорість бюджетних процесів ілюструється в Індексі відкритості бюджету, який щорічно розраховується за даними більшості держав світу. Саме у ньому вказуються питання стосовно надання доступу до основних бюджетних документів у державі, а також визначається їх зрозумілість та корисність. До таких документів відносять: проект бюджету, бюджет, бюджет для громадян, бюджетну декларацію, квартальні звіти про виконання бюджету, піврічний звіт, річний звіт і звіт про аудит. За останні роки позиція України дещо знизилась у даному рейтингу [107].

Варто зазначити, що у нашій державі досить багато наукових публікацій присвячено питанням, які стосуються регулювання Державного бюджету. Позитивним у вищезгаданій Угоді є те, що досягнення прозорості Державного бюджету неможливе без впорядкування більшості фінансових операцій, що відбуваються у державі, а також дотримання відповідної конфіденційності.

Мова йде, про наступне: у першу чергу, про прозорість діяльності страхових компаній, інституцій спільного інвестування, фінансово-кредитних установ; контроль за інвестиціями з боку широких кіл громадськості; доступ до інформації про доходи та капітали, які знаходяться на рахунках у будь-якій точці світу, національних податкових органів тощо [108, с. 30-32]. Важливим є забезпечення доступу громадськості до даних з питань розробки та реалізації бюджетної політики, а також наявністю глибоко-структурованого механізму інструментів стосовно регулювання фінансово-бюджетних операцій на всіх рівнях фінансової системи держави.

При забезпеченні прозорості фінансово-бюджетної системи України варто звернути увагу на проблемні аспекти, що заважають становленню та розвитку усіх інших процесів та призводить до відсутності впровадження цілеспрямованих дій щодо вирішення даного питання. Важливим також є впровадження належного контролю за виконанням бюджетних програм на місцевому рівні [109, с. 350-354].

Разом з питаннями прозорості не менш актуальними виступають питання конфіденційності у фінансово-бюджетній сфері, особливо це проявляється у процесі правового регулювання таємних видатків. Стаття 31 БК України визначає, що Державний бюджет України має містити пояснення всіх видатків, за винятком видатків, пов’язаних з державною таємницею (таємних видатків), так як таємні видатки, передбачені на діяльність органів державної влади, в інтересах національної безпеки включаються до Державного бюджету України без деталізації [34]. Також нормами БК України передбачено, що Рахунковою палатою та Міністерством фінансів України (далі - МФ України) уповноважені здійснювати контроль за витрачанням таємних видатків. Наприклад, Рахункова палата здійснює фінансовий аудит та аудит ефективності стосовно здійснення таємних видатків державного бюджету [110]. При роботі з вказаними видатками Рахункова палата враховує їхню специфіку, саме тому розгляд її звітів у таких випадках проводиться з урахуванням вимог конфіденційності.

За порушення конфіденційності у фінансово-бюджетних правовідносинах та недотримання існуючої процедури захисту даної інформації передбачається кримінальна відповідальність. Дійсно, оприлюднення таємних видатків може створювати реальну загрозу загальнодержавним інтересам, що також передбачається нормами статті 17 Конституції України, у якій захист суверенітету та цілісності території України, забезпечення її інформаційної безпеки визначені одними із ключових напрямків діяльності держави [66].

Таким чином, питання бюджетної конфіденційності у законодавстві розглядається лише опосередковано та у цілому базується на нормах БК України. У даний час існує тенденція збільшення рівня публічності у бюджетних процесах для залучення більшої підтримки громадськості у процесі осучаснення наявної системи держави. Це пояснюється і тим, що з 1 січня 2018 року вступають у дію змінені норми Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» [111], за якими фінансову звітність уже не можна буде вважати таємною. Також вони встановлюють, що фінансова звітність не буде конфіденційною інформацією та не буде належати до інформації з обмеженим доступом. Підсумовуючи вищевикладене, вважаємо, що бюджетна конфіденційність - це стан захищеності бюджетної інформації від несанкціонованого доступу та використання, який забезпечується державою для належного регулювання бюджетних відносин.

Перейдемо до розгляду податкової конфіденційності у фінансово- правових відносинах. Відзначимо, що у чинному законодавстві відсутні легальні визначення понять «податкова конфіденційність» чи «податкова таємниця». Аналогічна ситуація і з рештою проявів конфіденційності у фінансово-правових відносинах. Слід зазначити, що у Законі України «Про інформацію» та у ПК Україні існує визначення дефініції «податкова інформація» як сукупності відомостей, які отримуються учасниками інформаційних відносин у ході їх діяльності та необхідні для забезпечення визначених законодавством завдань та функцій контролюючих органів [33; 35]. Вважаємо, що приведене визначення є доволі абстрактним, оскільки, його можна застосувати до багатьох контролюючих органів у нашій державі. Тобто, лише його закріпленість у ПК України, дає можливість визначати таку інформацію як податкову. Тобто, таке визначення належним чином не відокремлює інститут податкової інформації від інших. Водночас, фіскальні органи у своїй діяльності переважно працюють з інформацією, що має статус інформації з обмеженим доступом [112, с. 81-82]. На жаль, конкретний перелік даних, що становлять податкову інформацію, у законодавстві відсутній, і тому створюються умови для зловживань такою інформацією у фінансово-правових відносинах.

У сфері наукових досліджень розуміння поняття «податкова таємниця» є багатогранним. Зокрема, К. О. Юсупов визначає, що спеціальний правовий статус податкової таємниці зумовлений потребами захисту інтересів платника податків [113, с. 34-41]. С. В. Дуканов представляє аргументи щодо того, що існування інституту податкової таємниці нині не відповідає вимогам часу, оскільки, фіскальні органи вже давно трансформувалися [114, с. 23-30]. На жаль, переважно науковці зосереджують свою увагу на окремому виді податкової інформації, а саме податковій таємниці [115, с. 51-56]. Але і до тепер, правовий механізм захисту податкової таємниці у вітчизняному законодавстві не визначений.

При дослідженні нормативно-правового регулювання податкової інформації у фінансово-правових відносинах можна поділити її на три види: відкрита податкова інформація, службова податкова інформація, податкова таємниця. Відзначимо, що останні два вказаних види податкової інформації відносяться до інформації з обмеженим доступом. Тобто, податкову інформацію умовно можна поділити на два види: відкрита податкова інформація та податкова інформація з обмеженим доступом [116, с. 99-101].

Виходячи з норм ПК України, платник податків може вимагати від контролюючих органів не розголошувати відомості, які вони дізналися про нього у ході власної діяльності [35]. Саме тому доцільно законодавчо закріпити термін «податкова таємниця» та визначити перелік інформації, з якої складається податкова конфіденційність у фінансово-правових відносинах у наступній редакції: податкова конфіденційність - це стан захищеності податкової інформації від несанкціонованого доступу та використання, який забезпечується державою для належного регулювання податкових відносин.

Необхідно вказати, що правове забезпечення банківської конфіденційності у сфері фінансово-правових відносин ще недостатньо вивчено у юридичній науці. Сучасна правова доктрина не містить єдиного виваженого підходу до розкриття основних характеристик формування та тлумачення банківської конфіденційності у фінансово-правових відносинах. Подальший розгляд банківської конфіденційності буде здійснюватися за допомогою уже існуючого інституту банківської таємниці. Разом з тим, варто зазначити, що дослідження провідних науковців, а також чинна нормативно-правова база налічують низку визначень різних видів таємниць, проте дані дефініції мають суперечливий, а у деяких випадках тотожний характер. Крім того, недосконала теоретична розробка та підвищена практична значимість правового захисту банківської таємниці у фінансово-правових відносинах потребують повного та всебічного наукового дослідження норм, що регулюють дане явище. Наявність у вітчизняному законодавстві окремих положень стосовно банківської таємниці у фінансово-правових відносинах не здатні у повній мірі та належним чином

забезпечити необхідне правове регулювання даної сфери [117, с. 436-440]. Недоліки діючого правового забезпечення інституту банківської таємниці неодноразово критикувалися науковцями та практиками. Наприклад, наголошувалося на відсутності однозначних та точних визначень багатьох понять, відмічалась недосконалість процедур відповідальності за порушення порядку надання інформації, що становить банківську таємницю, а також за незаконне надання, розголошення та втрату відомостей. Безперечно, у процесі забезпечення фінансово-правових відносин особлива роль належить інституту банківської таємниці, яка, з одного боку, захищає конфіденційність вказаної інформації, а з іншого, - обмежує свободу держави у фінансовій сфері. Таким чином, даний інститут являє собою, по суті, компроміс між правами на захист власної конфіденційної інформації у фінансово-правових відносинах та загальнодержавними соціально-правовими інтересами. Тобто, вдосконалення даного правового явища багато у чому залежить від оптимального поєднання інтересів особи та держави. Звичайно ж, підвищення інформатизації сучасного суспільства, наявність правових прогалин та колізій у сфері регулювання фінансово-правових відносин, пов’язаних з банківською таємницею, а також відсутність досконалого законодавства, що забезпечує права осіб - суб’єктів банківських правовідносин, обумовлюють необхідність подальшого наукового пошуку.

Дійсно, інформація, що утворює банківську таємницю, стає одним з основних ресурсів у діяльності банків. Всі етапи здійснення банківської діяльності пов’язані з використанням такої інформації та її належним захистом. Здійснений аналіз відповідного законодавства дає підстави стверджувати, що забезпечення банківської діяльності та виконання конкретних банківських операцій виражаються у роботі з інформацією, що має високу цінність. Досить багато осіб та організацій прагнуть одержати і використовувати таємну інформацію, якою володіє банківська система. Банк надає контролюючим органам на етапі реєстрації основну інформацію стосовно майбутньої діяльності, а потім систематично інформує їх про операції, які здійснює. У процесі роботи банку клієнти також зацікавленні у отриманні відомостей про банк, у той же час, банк намагається отримати максимум даних про потенційних клієнтів.

Банківська таємниця є досить важливою у роботі органів банківського нагляду при реєстрації банку, а потім: для клієнта - при виборі банку, з яким він буде співпрацювати, а для банку - при здійсненні обслуговування клієнта [118, с. 45-46]. Разом з вищезазначеними діями виникає ряд питань, що потребують правового, технічного та економічного вирішення. До них зазвичай відносять такі: одержання інформації, її аналіз та оцінка, збереження, перевірка її надійності і правдивості. Виходячи з того, що клієнти самі мають право обирати банк для обслуговування власних операцій, то відповідно виникає питання, за якими критеріями і принципами вони це роблять та що являється ключовим при виборі банку. Розібратися у вищезгаданому не завжди буває просто тому, що поверхневе уявлення про простоту відповідей пояснюється звичкою працювати з великими масивами даних. Основна складність полягає у тому, що значна частина банківської таємниці або інформації про банки у нашій державі є таємною, частина являється недостовірною, а інша частина не є опрацьованою належним чином, прийнятним для подальшої роботи з нею [119, с. 99-101]. Не завжди зрозумілим є і обсяг інформації, який потрібно опрацювати миттєво. Вищезгаданими міркуваннями обумовлена постановка питання про сутність банківської таємниці та роботу з нею, утримання і використання якої недостатньо повно регулюється та забезпечується правовими актами, що деколи у значній мірі визначається не тільки керівниками банків, але й представниками багатьох наглядових та контролюючих органів, виходячи із власних уявлень про належність і допустимість таких діянь.

Зазначимо, що вивчення сутності та особливостей банківської таємниці ні у наукових, ні у практичних джерелах майже не досліджувалося. Саме тому, дуже важливим є вивчення сучасного законодавства України у сфері регулювання банківської таємниці, а також історичної ретроспективи її виникнення, наприклад в Європі у сфері дотримання та збереження банківської таємниці вчені, правителі держав та керівники державного апарату працювали ще з давніх часів. Звичайно ж, із виникненням перших банків постало питання про додержання банківської таємниці. Загальновідомо, що з 1593 року знаходять своє закріплення питання банківської таємниці на території сучасної Італії [120, с. 33-34]. Для підтримки довіри до банків у власній державі у XVIII столітті король Пруссії Фрідріх Великий видав указ, за яким банківська таємниця зберігалася довічно [121, с. 25-31].

Також вже більше 300 років тому назад особливо ретельно дбали швейцарські банкіри про збереження інформації стосовно банківських рахунків клієнтів. Багато у чому цьому сприяли правлячі кола сусідньої Франції, які потребували суворої секретності, бо мали великі фінансові потреби і не завжди належним чином і вчасно вирішували власні боргові проблеми. Перші нормативно-правові акти, у яких чільне місце відводилось банківській таємниці, також належать до даного періоду. Наприклад, 1713 року було обмежено право банкірів розголошувати відому їм інформацію [122, с. 65-67], тобто, було законодавчо заборонено обмінюватись інформацією про заощадження клієнта банку, ні з ким, крім самого клієнта, за виключенням випадків, коли міська рада погоджувалась з необхідністю розголошення інформації. Наступні історичні події багато у чому сприяли розвитку інституту банківської таємниці.

У першій половині минулого століття завдяки секретності швейцарські банки досить активно почали користуватися попитом, особливо у ситуації, коли великі європейські держави практично синхронно посилили податковий тиск у післявоєнні роки. У той час багато заощадливих європейців здійснювали спроби приховати власні кошти від оподаткування. 1934 року у Швейцарії було встановлено кримінальну відповідальність за розкриття інформації, що становить банківську конфіденційність. Саме тоді в нестабільній ситуацій між світовими війнами у Європі у сусідній Німеччині змінилась влада. Керувати нею почав Адольф Гітлер і нацистська партія. Новий керівник Німеччини дуже переймався заощадженнями німців у Швейцарії. Саме тому, Швейцарія була змушена прийняти закони про банківську таємницю після того, як нацистські власті намагалися розслідувати і конфіскувати у Швейцарії активи євреїв та інших «ворогів німецької держави». Вищезгадані закони дозволяло євреям та іншим громадянам залишити свою державу без втрати всього майна [123, с. 386-395].

З іншого боку, на території сучасної України розвиток інституту банківської таємниці розпочався безпосередньо зі створенням Державного комерційного банку Росії 1817 року. Зокрема, у Статуті Державного комерційного банку було визначено, що кожний вкладник міг кожного дня вимагати для ознайомлення Банківські книги для спостереження за станом власного рахунку. Разом із тим, зазначалося, що особи не мають права знайомитися з рахунками інших вкладників, їхніми переказами. Також було закріплено, що чиновники Банку взагалі зобов’язуються зберігати у таємниці всі рахунки клієнтів під страхом відсторонення від посади, яку вони обіймали, та притягнення до суду [124]. Значно більшого розвитку банківська таємниця набула з 1903 року за допомогою закріплення даної категорії у Статуті Державного Банку Російської Імперії. Окремо встановлювалась відповідальність за розголошення банківської таємниці службовцями банку [125, с. 3-14].

Після подій 1917 року практично зупинився процес розвитку інституту банківської таємниці. Вважалося, що у банківській системі того часу непотрібно та навіть шкідливо створювати будь-які таємниці у сфері фінансової діяльності, крім державних. Держава починала керувати діяльністю приватних банків, а потім і зовсім їх заборонила. Тільки наприкінці існування СРСР розпочалися процеси, пов’язані з реформуванням як політичної системи, так і фінансової. Саме з цим періодом можна пов’язувати початок відродження інституту банківської таємниці. Велика Радянська Енциклопедія під поняттям «банківська таємниця» розуміла зберігання відомостей про операції, рахунки та вклади клієнтів банка та інших кредитних установ [126, с. 96-102]. Але на наш погляд, представлене визначення не є повністю вірним, бо вказує лише на обов’язок зберігання відомості, але не визначає сутності даних відомостей. Історія формування правового інституту банківської таємниці у незалежній Україні була розпочата з прийняттям 1991 року першої редакції Закону України «Про банки і банківську діяльність» [76].

Питання банківської таємниці у нашій державі регламентуються Законами України «Про банки і банківську діяльність» [76], «Про Національний банк України» [127], «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» [128], «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» [129], Кримінальним процесуальним кодексом України [130], Цивільним процесуальним кодексом України [131] та Правилами зберігання, захисту, використання та розкриття банківської таємниці [132]. Питання правового регулювання фінансово-правових відносин з приводу використання та поширення банківської інформації у цілому та окремих її видів, зокрема, останнім часом займають одне із провідних місць в юридичній літературі. Серед них, звичайно, значна увага приділяється проблемам правового регулювання банківської таємниці.

Визначивши історичний шлях становлення банківської таємниці як у європейських державах, з якими прагне тісно співпрацювати наша держава, так і на території України, розглянемо місце банківської таємниці у фінансово- правових відносинах у наш час. Провівши аналіз вітчизняних правових актів, що забезпечують функціонування режиму банківської таємниці, відзначаємо, що відсутність легального однозначного визначення поняття «банківська таємниця» залишає актуальним питання стосовно правової природи банківської таємниці у фінансово-правових відносинах та її співвідношення з іншими видами таємниць. На жаль, схоже становище спостерігається і у вітчизняній правовій науці. Відсутність базового критерію, що дозволяє належним чином класифікувати інформаційні відносини, предметом яких є різного роду конфіденційні дані, призводить до того, що до сьогодні не існує уніфікованої класифікації правових таємниць, яка дозволяє правильно визначити місце банківської таємниці в ієрархії таємниць та зрозуміти її співвідношення з іншими видами таємниць.

І. М. Гостів вважає, що банківська таємниця і таємниця страхування утворюють комерційну таємницю [133, с. 98-102]. В. В. Крилов пропонує виділити види таємниць залежно від суб’єктів, яким належить конфіденційна інформація (особистість, організація, держава). На думку автора, банківська таємниця, службова таємниця і комерційна таємниця утворюють блок конфіденційної інформації юридичних осіб [134, с. 25-28]. Деякі вчені пропонують класифікувати конфіденційну інформацію у залежності від її характеру і призначення на п’ять основних видів: комерційна таємниця, службова таємниця, професійна таємниця, банківська таємниця і персональні дані [135, с. 12-16]. Тобто, банківська таємниця виділяється у якості самостійного різновиду конфіденційної інформації.

Безпосередньо звертаючись до вітчизняного тлумачення поняття «банківська таємниця», слід констатувати, що у даній сфері існує невелика кількість спеціалізованих наукових досліджень. Але у науці, що досліджує банківське право, як і у законодавстві не встановлено єдиного та повного визначення поняття «банківська таємниця». Кожен автор досліджує дане правове явище та інтерпретує його по-своєму. Наприклад, А. О. Селіванов під банківською таємницею розуміє зобов’язання банку (фінансово-кредитної установи) зберігати таємницю стосовно операцій своїх клієнтів [136, с. 142143]. У вітчизняній юридичній енциклопедії банківська таємниця визначається як інформація про операції, рахунки та вклади клієнтів і кореспондентів банка із спеціальним режимом використання такої інформації, яка має гриф таємності, оскільки, вона є різновидом службової таємниці, і яка охороняється законом [137, с. 87-88]. Розглядаючи банківську таємницю, О. А. Костюченко вказує, що під банківською таємницею маються на увазі відомості, пов’язані з інформацією про роботу банку, його операції, стан рахунків клієнтів, умови укладених банком договорів, тобто, дані про управління, використання фінансів та іншу господарську діяльність банку, розголошення яких може завдати шкоди його інтересам [138, с. 25-26].

Частина науковців визначають банківську таємницю як професійне зобов’язання банку тримати у суворій таємниці всю інформацію, що відноситься до фінансових і особистих аспектів діяльності клієнтів і деяких третіх осіб за умови, що така інформація отримана у результаті нормального банківського обслуговування цих клієнтів [139, с. 75-78; 140, с. 45-56]. Ми вважаємо, що дане визначення є повним. Інші дослідники зазначають, що банківська таємниця є ні що інше, як особливий правовий режим інформації, що володіє обмеженим доступом, і цей режим не зводиться ні до одного з раніше відомих правових режимів інформації [141, с. 81-82]. Таке трактування демонструє досить вузький підхід до поняття банківської таємниці.

Проаналізувавши вищезазначені тлумачення провідних науковців щодо поняття «банківська таємниця», напрошується висновок про те, що у науковій доктрині існують два підходи до інтерпретації цього поняття - широкий та вузький. Прихильники першого підходу вважають, що банківська таємниця являє собою сукупність норм, які встановлюють перелік відомостей, що не підлягають розголошенню, коло суб’єктів, зобов’язаних забезпечити збереження, а також випадки і порядок доступу до відомостей, що становлять таємницю. При цьому, не слід розширено тлумачити банківську таємницю та поширювати на її режим будь-які відомості про клієнта. Прихильники широкого розуміння банківської таємниці вважають, перелік відомостей, які відносяться до неї є відкритим. Під відкритістю розуміється можливість абсолютно будь-якого змісту відомостей, отриманих кредитними організаціями у процесі їх діяльності.

Більшість вчених розглядає банківську таємницю як певний вид фінансової інформації, для отримання та роботи з якою потрібні права доступу [142, с. 88-89]. До даної інформації відноситься така, що була отримана банком офіційно, у ході здійснення власної діяльності. До неї входять дані про сімейний стан клієнтів банку та інші пов’язані з їхнім фінансовим станом дані [143, с. 57-58]. У випадках, коли клієнтом банку виступає юридична особа, то до вищезгаданого переліку додаються характерні для такої особи документи (статут, документи на право власності та інші) [144, с. 91-92].

В цілому погоджуючись з позицією законодавця, вираженою у статті 60 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відзначимо, що за суттю визначення банківська таємниця являється фінансовою інформацією, тобто, об’єктом його суб’єктивних прав та обов’язків. При врегулюванні питань банківської таємниці застосовується метод владних приписів як один із методів фінансового права [145, с. 55-60]. Саме тому учасники правовідносин не володіють правом оперативної самостійності, адже рівність сторін не притаманна методу владних приписів у фінансовому праві.

Враховуючи встановлений статтею 60 Закону України «Про банки і банківську діяльність» перелік відомостей, що становлять банківську таємницю, до якого, до речі, включається і комерційна таємниця, можна стверджувати, що банківська таємниця охоплює набагато ширше коло відомостей, ніж таємниця комерційна [76]. Але неврегульованим залишається питання строку зберігання інформації, віднесеної до банківської таємниці. Вкрай необхідним є внесення змін та доповнень до Закону України «Про банки і банківську діяльність» стосовно того, що дана інформація має зберігатись безстроково. До речі, дана норма у тій чи іншій інтерпретації присутня у законодавстві фінансово розвинених європейських держав. Крім цього, доцільним є закріплення зобов’язання працівників банку та контролюючих органів зберігати банківську таємницю незалежно від можливої зміни у майбутньому власної сфери діяльності.

Для більш якісного сприйняття та розуміння терміну «банківська таємниця» необхідно провести його розмежування та окреслити співвідношення з поняттям «банківська інформація». Зокрема, у Законі України «Про інформацію» визначено, що учасниками інформаційних відносин є: громадяни України, юридичні особи і держава [33]. Згадані суб’єкти інформаційних відносин володіють правовим статусом у процесі інформаційної діяльності, що виражається у сукупності дій, спрямованих на задоволення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб і держави. Основними видами інформаційної діяльності законодавство визначає одержання, використання, поширення і зберігання інформації. Інформація визнається банківською, у випадках коли вона стосується діяльності банків як суб’єктів фінансових правовідносин. Виходячи з норм законодавства банк є юридичною особою, яка на підставі ліцензії НБУ має виключне право здійснювати у сукупності такі операції, як: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб. Банківська діяльність - це залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.

Тобто інформація стає банківською у випадках, коли стосується безпосередньо діяльності банків. Переважно до банківської інформації відносять такі відомості: основні документи та звітність банків за відповідний період, умови договорів, кількість і склад клієнтів відповідного банку, керівництво банку, його організаційно-правову форму, порядок банківського обслуговування, технічну оснащеність банку, операції по рахунках клієнтів, наявність зв’язків банку та питання внутрішньої організації роботи банку.

У контексті вищевказаного, насамперед, варто окреслити перелік відомостей, що підлягають захисту, у фінансово-правовому аспекті. При цьому, слід зазначити, що фінансове право регулює далеко не всі суспільні відносини, пов’язані з функціонуванням банківської системи, а лише ті, які пов’язані із забезпеченням публічних інтересів та реалізацією завдань і функцій держави. Істотна необхідність захисту інформації у сфері банківського права, з фінансово-правової точки зору, обумовлена наступними цілями: підтримка і забезпечення державою фінансових відносин у системі формування та перерозподілу фінансових коштів (грошових фондів), необхідних державі для утримання її органів і виконання державних функцій; реалізація функції держави щодо захисту прав і свобод людини і громадянина. Варто зазначити, що фінансова система держави не може існувати без розвинутої банківської системи, яка є свого роду сполучною ланкою публічних і приватних інтересів, по якій рухаються фінансові потоки, у тому числі, здійснюється збір податків, що свідчить про її системоутворююче та фундаментальне значення як для суспільства, так і для держави.

У той же час, не завжди можливо дати повний перелік інформаційних даних по об’єкту, роботою якого цікавляться. Зазвичай постає питання про абсолютно різну за своїм правовим режимом інформацію. З одного боку, до неї відносяться відомості, що повинні відкрито публікуватися, наприклад, баланси і звіти, а, з іншого, - частина інформації в принципі не повинна надаватися нікому, крім самого клієнта, наприклад, відомості про операції за його рахунками. Окрім вищезгаданого, банк, як і будь-яка юридична особа, має право на певну інформацію про свою діяльність, що створює його ділову репутацію, яка є його немайновим правом. Беручи до уваги те, що правове регулювання функціонування банківських установ у сучасних фінансових умовах потребує доволі виваженого регулювання з позицій НБУ, то виникає необхідність прийняття значної кількості змін та доповнень до діючих документів, якими регулюється діяльність банківського сектору. При виборі співпраці з конкретним банком клієнти беруть до уваги відомості, що становлять банківську інформацію. Таким чином, під банківською інформацією можна розуміти будь-які відомості про банк, як юридичну особу, та його діяльність [146, с. 13-15]. Банківська інформація завжди повинна стосуватись потенційного клієнта, в якості якого виступають фізичні та юридичні особи, а також органи державної влади. При цьому, державні органи реалізують свою компетенцію в інтересах всього суспільства і, отже, в інтересах усіх потенційних банківських клієнтів. Існує внутрішньобанківська інформація, тобто, інформації, яка збирається і використовується для належного забезпечення якісної та стабільної роботи банківської системи. Як правило, до неї відносять відомості про клієнта банку, які використовуються при наданні кредиту або укладанні інших договорів. Вищезгадані відомості являються різновидом банківської інформації, але через відсутність їх специфічного правового режиму вони далі будуть розглянуті тільки стосовно конкретних банківських операцій, наприклад, при прийнятті рішення про надання кредиту.

Вважаємо за доцільне спочатку розглянути інформацію, що утворює імідж банку, тобто, його ділову репутацію і є вагомою при його виборі. Дані відомості визначаються як засіб індивідуалізації юридичної особи та результатів її діяльності [147, с. 107-112]. Проблема полягає у тому, що на законодавчому рівні поняття ділової репутації юридичної особи не закріплюється належним чином. На практиці певним чином спрощують ситуацію різного роду рейтинги банків. Частина з них являються вітчизняними, частина - міжнародними. Але критерії, за якими оцінюється банк, зазвичай є досить умовними. Саме тому, вищезгадані порівняння не можуть носити абсолютний характер. Крім рейтингових показників, важливими є й інші критерії діяльності банку або форми їх прояву, що включають у себе прояви діяльності банку у сферах політики, культури чи мистецтва; культуру банківського обслуговування; культуру банківського персоналу та дотримання ним етичних норм ведення бізнесу. У чинному законодавстві інформаційна діяльність виражається в одержанні, використанні, поширенні та зберіганні інформації. У нашому випадку вищезгадані дії стосуються безпосередньо банківської інформації. Під одержанням банківської інформації розуміється накопичення відомостей; під використанням банківської інформації - застосування у практичній діяльності; під поширенням банківської інформації - розширення кількості осіб, які мають доступ до такої інформації; під зберіганням банківської інформації - архівування інформації для використання у майбутньому [148, с. 164-165]. Відзначимо, що банківська сфера розвивається досить швидко, тому у недалекому майбутньому визначений перелік банківської інформації може бути значно розширений та доповнений. Специфікою банківською інформації також являється те, що банк зацікавлений у розповсюдженні одних відомостей, даних та у збереженні інших. Дана ситуація виникає тому, що одна частина банківської інформації є рекламою банку, а розповсюдження іншої частини інформації (наприклад, відомостей про клієнта, його рахунки) навпаки знижує репутацію банку та збільшує рівень недовіри до даної фінансової установи [149, с. 55-58].

При здійсненні правової оцінки банківської інформації потрібно враховувати, що вона може мати різні правові режими у залежності від змісту та призначення використання. Серед таких правових режимів необхідно розглянути як мінімум наступні: режим відкритої банківської інформації, режим службової та комерційної таємниці, а також режим банківської таємниці. Відкриту банківську інформацію та банківську таємницю розглянемо більш детально. Діюче вітчизняне банківське законодавство дає можливість говорити, що до відкритої банківської інформації можна віднести інформацію, яка стосується функціонування банківських установ і не віднесена до банківської таємниці. Такою інформацією може бути визнана інформація, яку банк сам зацікавлений розповсюджувати, та інформація, яку банк зобов’язаний розповсюджувати. До першого виду банківської інформації з відкритим доступом можна віднести інформацію, яку банк розповсюджує в якості реклами своєї діяльності. До другого виду банківської інформації з відкритим доступом можна віднести інформацію стосовно певних банківських операцій та послуг. Зокрема, відкритість банківської інформації означає обов’язок банку оприлюднювати дану інформацію, а також надавати необхідні відомості у відповідь на звернення заінтересованої особи. Досить важливою є доступність відкритої інформації для необмеженого кола осіб. Окрім того, і форма, в якій надається інформація повинна бути зрозумілою і вільно доступною, тобто, отримання такої інформації не повинно бути обтяженим укладанням певного договору. Важливою є і форма викладу інформації. Адже не завжди звичайні громадяни, а саме на них повинна бути орієнтована банківська інформація, можуть проаналізувати величезну кількість банківської інформації. Саме тому, інформація повинна бути викладена у максимально простій і доступній сприйняттю формі. Але у вітчизняному законодавстві про дану особливість практично не згадується. У процесі своєї діяльності банк зобов’язаний пред’явити ліцензію на здійснення банківських операцій, інформацію про свою фінансову звітність та аудиторський висновок за попередній рік [150, с. 94-98]. За введення клієнтів в оману шляхом ненадання інформації або надання недостовірної чи неповної інформації банк несе установлену законодавством відповідальність.

Розкриття інформації визначається як забезпечення її доступності для всіх зацікавлених у цьому осіб. Збір інформації, що підлягає розкриттю, здійснюють підрозділи НБУ та інші державні органи в окремих випадках. Збір інформації здійснюється одночасно з прийняттям реєстраційних документів від комерційних банків. Реєстраційні документи складаються за єдиними формами з використанням програмного забезпечення і надходять на паперових та магнітних носіях. При здачі реєстраційних документів у НБУ комерційні банки докладають письмове підтвердження відповідності інформації, що міститься у паперових реєстраційних документах, тій інформації, що знаходиться на магнітних носіях. Отримавши та проаналізувавши інформацію, НБУ у встановленому порядку здійснює оприлюднення інформації на сайті, в офіційних друкованих виданнях та інших джерелах за необхідності.

До банківської інформації з обмеженим доступом, відповідно до чинного законодавства України, відноситься банківська таємниця. У нормах Закону України «Про банки і банківську діяльність» банківською таємницею визнається інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи третіми особами при надання банком послуг, і розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнту [76].

Доволі важливим постає питання стосовно співвідношення банківської таємниці та комерційної таємниці банку. У юридичній літературі досить часто можна зустріти ототожнення вищезгаданих понять. На наш погляд, необхідно розрізняти дані поняття. Науковці визначають комерційну таємницю банку як відомості про діяльність кредитної організації, конкретний перелік яких встановлено керівником банку з метою захисту прав та інтересів кредитної організації та доведено до посадових осіб банку з врахуванням правил про відомості, які не можуть бути віднесені до кола об’єктів комерційної таємниці [151, с. 65-66]. Раніше переважала точка зору, відповідно до якої банківську таємницю відносили до особливого або специфічного різновиду комерційної таємниці [152, с. 111-112]. Даної позиції дотримується Н. Д. Еріашвілі, який вважає банківську таємницю різновидом комерційної, але при цьому вказує, що поняття банківської таємниці значно відрізняється від загальновживаного поняття комерційної таємниці [153, с. 99-102]. Нам більше імпонує концепція А. Ю. Вікуліна, на думку якого, поняття «банківська таємниця» та «комерційна таємниця» принципово різняться між собою. Дані відмінності полягають у наступному: у суб’єктному складі осіб, які встановлюють зміст та обсяг відповідної таємниці (банківська таємниця встановлена законодавцем на рівні закону, комерційну таємницю встановлює керівник комерційної організації на свій розсуд, він має право взагалі не встановлювати у підпорядкованій йому організації режим комерційної таємниці); у суб’єктному складі осіб, які є власниками відомостей, які складають відповідну таємницю (власником банківської таємниці по відношенню до відомостей про самого себе є клієнт; власником комерційної таємниці є засновники комерційної організації, тобто, особи, які здійснюють право власності по відношенню до її майна); у тому, що встановлення та дотримання режиму банківської таємниці, а отже, і її захист є обов’язком всіх службовців кредитної організації, та за невиконання його вони несуть дисциплінарну, матеріальну і кримінальну відповідальність; встановлення ж та дотримання режиму комерційної таємниці є не обов’язком, а правом керівника організації, яким він може і не скористатися [154, с. 223-224].

О. М. Олійник стверджує про недоцільність вважати банківську таємницю різновидом комерційної, оскільки, рівень віднесення тих чи інших відомостей до таємниці абсолютно різний [155, с. 69-73]. Перелік відомостей, що є банківською таємницею, є законодавчо визначеним та спільним для банків та інших кредитних установ, які не мають права на власний розсуд змінювати їх обсяг [156, с. 21-31]. Л. І. Джантеміров, розглядаючи банківську таємницю як самостійний правовий інститут, серед інших відмінностей звертає увагу на особливості правового оформлення обов’язків щодо дотримання даних видів таємниць [157, с. 20-23]. У той же час, багато авторів приходять до висновку, що банківська таємниця безпосередньо входить до складу комерційної, наприклад, якщо диференційовано визначати склад комерційної таємниці і виділяти секрети виробництва або діяльності, конфіденційні відомості про самого підприємця, конфіденційні відомості про клієнта, контрагента за договором, та інших пов’язаних з підприємцем осіб і їх операції, то до останньої групи можна віднести банківську тайну [158, с. 69-71; 159, с. 25-31]. Принципова відмінність банківської та комерційної таємниці полягає у самому змісті таємниць. Комерційна таємниця захищає, перш за все, інтереси самого підприємця, у той час, режимом банківської таємниці охороняється інформація, яка зачіпає інтереси клієнтів банку. Ґрунтовною є позиція С. В. Карчевського, який влучно зазначає, що банківська та комерційна таємниці відносно самостійні та рівноправні між собою [160, с. 49-51].

Вважаємо, що проблема банківської таємниці має розглядатися, виходячи з деяких загальних положень, які, очевидно, слід обумовити спочатку і мати на увазі у процесі викладення подальших положень. Загальні положення полягають у наступному: поняття банківської таємниці є одним із видів правових режимів інформації, що має обмежений доступ; даний режим співвідноситься з такими режимами, як режим комерційної, релігійної, медичної, слідчої та судової таємниці; підпорядковуючись загальним правилам, режим банківської таємниці у фінансово-правових відносинах здійснюється у відповідності зі спеціальними правилами та процедурами, регламентованими на законодавчому рівні. Крім того, необхідно мати на увазі характер фінансово- правових відносин з приводу банківської таємниці, що є необхідним для того, щоб знайти адекватні правові норми, реалізація яких призведе до бажаного стану правового регулювання. У наш час банківська система розвивається досить активно, що сприяє певній неузгодженості у законодавчих актах, що регулюють дану сферу, а також до поспішного і не завжди коректного формулювання низки базових правових понять у даній галузі [161, с. 89-92]. До числа таких понять відноситься і банківська таємниця, зокрема, у фінансово-правових відносинах. Таким чином, банківською конфіденційністю виступає стан захищеності банківської інформації від несанкціонованого доступу та використання, який забезпечується державою для належного регулювання банківських відносин. З’ясування юридичної сутності даної категорії важливо як з теоретичної, так і з практичної точки зору, оскільки, перед банківськими працівниками щодня виникають питання практичного застосування правових норм, що забезпечують захист відомостей, визначених як складові банківської конфіденційності.

Питання комерційної конфіденційності є також важливими у процесі регулювання фінансово-правових відносин, адже досить багато аспектів згаданих даних у тій чи іншій мірі впливають на публічні правовідносини. Вважаємо за доцільне виокремлювати фінансово-комерційну конфіденційність, без правового регулювання якої не можна вести мову про належне забезпечення бюджетної, податкової, банківської та валютної конфіденційності. Варто зазначити, що основою комерційної (фінансово-комерційної) конфіденційності у фінансово-правових відносинах виступає інформація, що являється однією з найбільш важливих цінностей будь-якої юридичної особи, і, саме тому, чим менша кількість осіб отримує до неї доступ, тим більше значення вона має. У зв’язку із зазначеним надзвичайно важливим вважається вирішення проблеми визначення та обґрунтування понять, закріплені законодавчо ще на початку незалежності нашої держави понять, а саме: «комерційна таємниця», «ноу-хау», «банківська таємниця», «конфіденційна інформація», «інформація про громадян», «державна таємниця», «лікарська таємниця», «службова таємниця», «адвокатська таємниця», «професійна таємниця», «інформація в автоматизованих системах», «нерозкрита інформація» та інші види «таємниць», котрі за своєю суттю є категоріями конфіденційної інформації. Введення в правовий обіг вищезгаданих термінів реалізовувалося, використовуючи термінологію міжнародно-правових та зарубіжних джерел без належної узгодженості понять між собою, аналізу судової практики, що при повсякденному застосуванні їх виявило в Україні недосконалість законодавства як у визначенні видів таємниць, так і засобів їх фінансово-правового, цивільно-правового, адміністративно-правового та кримінально-правового захисту. Вказане обумовлює необхідність розвитку і вдосконалення відповідного галузевого законодавства стосовно понять кожної «таємниці» з визначенням ознак конфіденційності, кола суб’єктів, що мають право на кожну з таємниць, прав та обов’язків осіб, які мають відношення до певних видів таємниць, відповідальності за розголошення інформації, що повідомляється, та особливостей захисту для кожного виду таких таємниць.

Важливим чинником, що окреслює необхідність належного нормативноправового забезпечення та регулювання різних видів таємниць, є приведення чинного фінансового та іншого законодавства у відповідність до міжнародних нормативно-правових актів [162, с. 18-26]. Яскравим прикладом потреби у реалізації вищевикладеного є те, що нами нараховано понад 30 різновидів відповідних вітчизняних таємниць серед правових актів вищої юридичної сили (понад 20 документів), які декларують різного роду конфіденційну інформацію та вищезгадані таємниці. До них належать: інформація з обмеженим доступом; комерційна таємниця; ноу-хау; банківська таємниця; конфіденційна інформація; статистична інформація (дані); дані банківської і фінансової статистики, статистики платіжного балансу тощо; конфіденційна статистична інформація; таємна інформація; службова таємниця; таємниця сповіді; особиста, сімейна, професійна; таємниця особистого життя; таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; інформація про громадян; державна таємниця; лікарська таємниця; таємниця усиновлення; адвокатська таємниця; професійна таємниця; таємниця страхування; інформація в автоматизованих системах; нерозкрита інформація; не для друку; опублікуванню не підлягає; для службового користування;

секретна інформація, персональні дані. Існування величезної кількості таких їм подібних визначень припускає можливість існування логічних зв’язків між ними з метою виявлення критеріїв їх первинності та вторинності визначень, встановлення структури взаємовідносин та взаємозв’язків між останніми, що частково підтверджує те, що інформація може бути як відкритою, так і з різними ступенями обмеження у її використанні, але законодавче регулювання вищезгаданих видів таємниць не завжди закріплюється у відповідних нормативно-правових актах на належному рівні та іноді відповідає вимогам сучасності.

Приступаючи до обґрунтування значення та сутності фінансово- комерційної конфіденційності, а також її ролі у правових відносинах, необхідно врахувати та проаналізувати закріплені у нормативно-правових актах та інших виданнях визначення стосовно фінансово-комерційної інформації. Варто зазначити, що правове регулювання інформації з обмеженим доступом - різновиду інформації та складової національного інформаційного ресурсу - є специфічним напрямом інформаційного права, який відповідно заслуговує спеціального розгляду [163, с. 171-177]. Підтримуємо позицію стосовно того, що захист інформації з обмеженим доступом значно ускладнюється відсутністю єдиного розуміння понять «інформація з обмеженим доступом», «конфіденційна інформація», «таємна інформація», «службова інформація» та «комерційна інформація», оскільки, положення з даного приводу у переважній більшості знаходяться у правових актах «неінформаційного» характеру і являються доволі суперечливими. Тобто, для визначення сутності вищезгаданих термінів слід проаналізувати зміст відповідних правових норм. Відомо, що інформація з обмеженим доступом має різні види. Кожен з них у певній мірі важливий для її власника, а неправомірне використання такої інформації може привести до спричинення відповідної шкоди. У діяльності бізнесу та реалізації фінансово-правових відносин найбільш цікавою та такою, що потребує детального розгляду та вивчення, а також належного забезпечення, являється комерційна (фінансово-комерційна) конфіденційність. Інститут комерційної (фінансово-комерційної) конфіденційності є міжгалузевим інститутом. Так, С. В. Поленіна вважає, що міжгалузеві інститути виступають найбільш поширеними різновидами комплексних правових інститутів. Вони виникають при можливості поєднання суміжних галузей права, тобто, таких, які окреслюють окремий спектр відносин, що регулюються ними. Вищезгаданим науковцем було здійснено подальшу класифікацію міжгалузевих комплексних правових інститутів [164, с. 89-92].

Подальший розгляд комерційної (фінансово-комерційної)

конфіденційності буде здійснюватися за допомогою уже існуючого інституту комерційної таємниці. Правовий інститут комерційної таємниці утворився на межі неоднорідних галузей права, тому він є міжгалузевим комплексним функціональним інститутом. Самобутність правового інституту комерційної таємниці можна виявити у системі інституційних, характерних та специфічних засад правового регулювання. До останніх відносять принципи балансу інтересів та фінансової доцільності. Комплексність, як основна з властивостей правового інституту комерційної таємниці, являє собою базу для формування його внутрішньої побудови. Пояснює дану позицію О. О. Фатьянов, який вказує на дуалістичність правового тлумачення таємниці, що є одночасно і відомостями певного характеру, до яких обмежується доступ, і механізмом їх захисту від неправомірного поширення [165, с. 36-42]. Вчений виділяє трьохкомпонентну структуру інституту таємниці, у тому числі, фінансово- комерційної таємниці, яка складається з наступних елементів: система норм, які регулюють умови та критерії віднесення відомостей до даної побудови, а також обмеження у доступі до інформації; група норм, що визначають заходи та механізм захисту інформації від її неправомірного поширення; група норм, що визначають санкції за неправомірне поширення службової інформації. Виокремлення у складі інституту конфіденційності вище перелічених елементів відповідає класичній вітчизняній теорії права. Вищезгадане обґрунтовується ще і тим, що у класичній теорії права елементи у повній мірі С. С. Алексєєв визначає як «блоки, що формуються всередині інститутів» [166, с. 102-106].

Розглядаючи питання визначення ролі правового інституту у системі права, слід звернутися до думки С. С. Алексєєва стосовно того, що природу та особливості правового інституту можна правильно зіставити лише у тому випадку, «якщо виходити з того, що це - така спільність норм-приписів, яка, в свою чергу, є елементом наступного, головного підрозділу - галузі права. Юридичні норми створюють відповідну галузь права не опосередковано, а через інститути» [167, с. 89-92].

Правовий інститут комерційної таємниці регулює суспільні відносини з приводу інформації обмеженого доступу, яка являється різновидом інформаційних правовідносин. Тому, слід погодитися з І. Л. Бачило [168, с. 235236], П. В. Кузнєцовим [169, с. 32-43], В. А. Копиловим [170, с. 87], Б. Н. Топорніним [171, с. 21-24] та іншими авторами, які називають правовий інститут фінансово-комерційної таємниці галузевим інститутом

інформаційного права. Визначаючи місце правового інституту фінансово- комерційної таємниці у системі права, відмітимо, що даний інститут виступає системоутворюючим у галузі інформаційного права. У рамках системи права юридичні норми, як складові правового інституту фінансово-комерційної таємниці, носять міжгалузевий характер і спільно з нормами інших галузей права забезпечують правовий вплив на суспільні правовідносини. Виникнення та розвиток у вітчизняному праві якісно нового інституту фінансово- комерційної таємниці є відображенням передових тенденцій розвитку системи права.

На сучасному етапі розвитку правової науки, особливо у сфері фінансового права, невпинно розвивається процес поетапного нормативного накопичення матеріалу та виокремлення його за структурними блоками - правовими інститутами, що дає змогу покращити ефективність правового регулювання. Даний процес включає в себе розвиток нових правових інститутів, галузей, а також виділення їх із вже існуючих структурних елементів [172, с. 72-73]. Крім того, посилення значення правового регулювання та розвиток системи права спричинили виникнення комплексних структурних об’єднань норм права. Таким чином, інститут фінансово- комерційної таємниці виступає самостійним комплексним інститутом, у першу чергу, інформаційного права, що підкреслює її особливий характер. Останній знаходить своє відображення у багатьох галузях права, у тому числі, і у фінансовому, об’єднуючи їх зусилля з метою ефективного правового регулювання суспільних відносин нового типу, пов’язаних з підвищенням стійкості фінансової системи держави.

У фінансово-правових відносинах правовий статус поняття «комерційної таємниці» закріплюється за допомогою різних нормативно-правових актів. Базуючись на тексті статті 505 ЦК України, комерційною таємницею є інформація, яка є секретною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якого вона належить, у зв’язку з цим має комерційну цінність та була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію [36]. Комерційною таємницею можуть бути відомості технічного, організаційного, комерційного, виробничого та іншого характеру, за винятком тих, які, відповідно до закону, не можуть бути віднесені до комерційної таємниці [173, с. 89-93]. За недотримання режиму комерційної таємниці законодавцем передбачається цивільно-правова відповідальність, у той же час, українським законодавством максимальний рівень такої відповідальності не передбачений і може бути встановлений у відповідному цивільно-правовому договорі. На практиці досить часто при визначенні рівня відповідальності суди враховують розмір фактичного збитку, який повинен бути належним чином обґрунтований і доведений.

Подібне тлумачення знаходимо також у статті 36 Господарського кодексу України (далі - ГК України), відповідно до положень якої, відомості, пов’язані з виробництвом, технологією, управлінням, фінансовою та іншою діяльністю суб’єкта господарювання, що не є державною таємницею, розголошення яких може завдати шкоди інтересам суб’єкта господарювання, можуть бути визнані його комерційною таємницею. Склад і обсяг відомостей, що становлять комерційну таємницю, спосіб їх захисту визначаються суб’єктом господарювання самостійно відповідно до законодавства [174].

Також, необхідно зазначити, що статтею 231 Кримінального кодексу України (далі - КК України) встановлено відповідальність за умисні дії, спрямовані на отримання відомостей, які становлять комерційну або банківську таємницю, з метою розголошення чи іншого використання цих відомостей, а також незаконне використання таких відомостей, якщо це спричинило істотну шкоду суб’єкту господарської діяльності [175]. Статтею 232 КК України встановлена кримінальна відповідальність за умисне розголошення комерційної таємниці або банківської таємниці без згоди її власника особою, якій ця таємниця відома у зв’язку з професійною або службовою діяльністю, якщо такі дії вчинені з корисливих чи інших особистих мотивів і завдали істотної шкоди суб’єкту господарської діяльності. У разі відсутності істотної шкоди за такі дії передбачена адміністративна відповідальність відповідно до частини 3 статті 164-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП) [176], у зв’язку з якою працівники можуть бути притягнуті до адміністративної відповідальності за недобросовісну конкуренцію. У цьому випадку необхідно довести, що розголошення конфіденційної інформації або комерційної таємниці було навмисним і мало метою заподіяння шкоди діловій репутації або майну роботодавця.

Застосування окремих видів відповідальності багато у чому залежить від того, наскільки добре побудовані юридичні механізми фінансової безпеки, а також від наявності доказів причинно-наслідкового зв’язку між розголошенням конфіденційної інформації та комерційної таємниці і наслідками у вигляді конкретного підтвердженого збитку. Також, за порушення внутрішніх правил та положень роботодавця, що регулюють режим конфіденційної інформації та комерційної таємниці, настає дисциплінарна відповідальність відповідно до ст. 147 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) [177]. Законодавчо закріплюється і матеріальна відповідальність працівника за шкоду, заподіяну роботодавцю, яка обмежується середньомісячною заробітною платою такого працівника. Однак, якщо роботодавець зможе довести, що шкоду було завдано, коли працівник не був на роботі, можливе притягнення такого працівника до повної матеріальної відповідальності.

Тобто, законодавець припускає можливість притягнення особи до чітко визначеного виду відповідальності. Зазначимо, що дане питання прописане та врегульоване законодавцем, проте це не зовсім так. Найбільш гостро постає питання доказів та доказування у процесі розгляду будь-якої справи такої категорії. Для прикладу можна розглянути рішення одного із судів міста Дніпропетровська від 06 листопада 2015 року (справа № 199/13473/13-к) [178]. Даним рішенням суд виправдав двох громадян України за недоведеністю їхньої участі у вчиненні злочинів, передбачених статтями 177 та 232 КК України, а саме - у використанні комерційної інформації, яка стала їм відома під час виконання своїх трудових обов’язків, а також у порушенні прав на винахід [175]. Хоча дане рішення більшою мірою базується на процесуальних помилках, допущених органами розслідування під час кримінального провадження, проте жодним чином не виключає реальних складнощів, що виникли у процесі доказування. Що стосується комерційної таємниці, то згідно з нормами чинного законодавства України така інформація не може бути відомою і легкодоступною, але, у той же час, повинна мати комерційну цінність та зберігатись у режимі секретності особою, яка законно володіє такою інформацією.

У науковій сфері частина вчених заперечує можливість поширення режиму права власності на фінансово-комерційну таємницю. Так, В. А. Дозорцев зазначає, що у даному випадку сама тріада правомочності власника не може бути реалізована належним чином тому, що: правомочність володіння, як володіння матеріальної річчю, не може бути у силу відсутності самої речі; правомочність користування неможлива, оскільки, передумовою його існування є володіння; і, нарешті, правомочність розпорядження нематеріальним об’єктом має значно ширший зміст, ніж аналогічне - правомочність, що існує у особи щодо матеріального предмета [179, с. 60-65]. Дослідники роблять висновок про неможливість поширення права власності, що є речовим правом, на комерційну таємницю [180, с. 290]. Причому, частина з них стоять на позиціях можливості закріплення за комерційною таємницею режиму об’єкта виключних прав, а інші дотримуються думки про те, що комерційну таємницю складає відмінний від права власності та права інтелектуальної власності, режим інформації, що становить комерційну таємницю [181, с. 421-423].

Так, А. П. Сергєєв, П. В. Лютикова, В. А. Дозорцев, С. І. Семілєтов вважають комерційну таємницю особливим об’єктом виняткових прав, заснованим на, так званій, «фактичній монополії». Тобто, необхідною умовою охорони та захисту інформації, що знаходиться у режимі комерційної таємниці, як об’єкта виключних прав, є конфіденційний характер відомостей, які становлять комерційну таємницю. При цьому, В. А. Дозорцев вважає, що виключні права ослаблюються абсолютними правами, оскільки, право на один і той же об’єкт належить самостійно і незалежно кільком особам [182, с. 129-132; 183, с. 70-75; 184, с. 29-31]. Вказані автори відносять комерційну таємницю до, так званої, «фактичної монополії» на відміну від інших об’єктів права інтелектуальної власності, що представляють, умовно, «юридичну монополію». Специфіка фактичної монополії полягає у наступному: якщо правова охорона винаходів, промислових зразків чи товарних знаків заснована на виданому державою документі, то інформацію, що становить комерційну таємницю, юридична особа охороняє сама шляхом застосування організаційних та технічних заходів. До заходів правового захисту та визначення відповідальності він може вдатися лише у разі незаконного використання інформації, що становить комерційну таємницю.

Прихильники другої групи вважають неможливим поширення на комерційну таємницю як режиму виняткових прав, так і режиму права власності. Так, І. В. Зенін вважає, що виключного права на ноу-хау, тобто, комерційну таємницю, немає, а є лише фактична монополія на неї. Функція використання ноу-хау реалізується шляхом закріплення за розробником ноу- хау не тільки права на ноу-хау, а і права на нерозголошення його конфіденційної інформації [185, с. 577-578]. Г. Штумпф також дотримується думки, що комерційна таємниця не володіє ознаками виняткового права [186, с. 133-134].

Однак, тоді залишається незрозумілим, який саме правовий механізм стосується інформації, що знаходиться у режимі комерційної таємниці, для залучення її до майнового обороту. Адже для суб’єкта фінансових правовідносин важливо не тільки зберегти комерційну таємницю, але і зуміти правильно нею розпорядитися з метою отримання прибутку, а у разі необхідності захистити власне суб’єктивне право на комерційну таємницю. У випадку, коли комерційна таємниця виступає у якості фактичної монополії, то вона по суті нівелюється з часу її використання у фінансово-правових відносинах, тобто, механізми її правового захисту практично відсутні. Частина дослідників, виключаючи можливість закріплення за комерційною таємницею як режиму права власності, так і виняткових прав, вважають за доцільне використовувати у законодавстві в якості інформаційних ресурсів замість поняття «права власності на інформацію» більш широке формулювання «права на інформаційні ресурси» або подібні [187, с. 123-124]. На думку Г. Д. Отнюкова, якщо мова йде про захист фінансово-комерційної інформації, то вона є об’єктом права на інформацію, а не об’єктом виняткових прав [188, с. 55-59]. Є. В. Петров обумовлює відсутність права власності на інформацію та вважає за доцільне закріплення права на захист інформації (крім права на інформацію), яке переважно має прояви у випадках, коли інформація характеризується ступенем закритості для третіх осіб [189, с. 47-56].

У наукових джерелах присутня позиція, відповідно до якої інформація повинна десь зосереджуватися, щоб стати об’єктом правового регулювання. Найпоширенішою формою даного прояву виступає документ, який дозволяє організаційно відокремити інформацію, чітко окреслити об’єкт правового регулювання. Документ виступає не видом інформації і не нероздільним об’єктом, у який перетворюється інформація у ході об’єктивізації, а сукупністю матеріального носія - речі та інформації - результату діяльності [190, с. 51-55]. Саме тому, на думку В. А. Копилова, доцільно розглядати документовану інформацію як складну річ. Вченим запропоновано введення до законодавства терміну «інформаційна річ». Також, він поширює на такі складні речі традиційне право власності з урахуванням характерних особливостей, що дають можливість враховувати цінність нематеріального компонента таких об’єктів [191, с. 26-29]. У той же час, існує інша концепція стосовно того, що складною річчю виступають дві або більше речей, які становлять одне ціле. А документована інформація являється сукупністю не двох речей, а речі (матеріального носія) і нематеріального об’єкта (інформації як такої). Дещо іншу позицію займає І. Л. Бачило. Автор відстоює концепцію права власності на «інформаційні ресурси» або «інформаційні продукти» [192, с. 19-23]. На думку І. Л. Бачило, правову прогалину між винятковими правами на об’єкти права інтелектуальної власності та правом власності на інформацію не можна розглядати як нездійсненне. Дані інститути, безумовно, взаємодоповнюються, а частина документованої інформації, яка заслуговує оформлення як об’єкт інтелектуальної власності: відкриття, винахід, твір - може захищатися у правовому полі як об’єкт патентного чи авторського права. Але у основі - захист первинного матеріального об’єкта - документа або масиву документів, куди потрапляють як системи автоматизовані, що носяться й оброблювані на основі нових технологій, так і системи звичайної ручної традиційної обробки [193, с. 72-80].

Проаналізувавши правові позиції провідних науковців стосовно сутності комерційної (фінансово-комерційної) конфіденційності у фінансово-правових відносинах, виникає необхідність визначити, які ж заходи потрібно здійснити, щоб запобігти фактам та обставинам порушення правових вимог. Попередньо необхідно визначити обсяг інформації стосовно діяльності організації, яка має знаходитися під особливим режимом захисту, визначити осіб, які мають право використовувати таку інформацію у ході виконання власних обов’язків.

Необхідно враховувати те, що кожна діяльність характеризується рядом особливостей, саме тому важливим є окреслення механізму надання доступу до такої інформації, щоб мінімізувати можливість порушення конфіденційності інформації. Комерційна (фінансово-комерційна) конфіденційність і об’єкт її захисту це не будь-які охоронювані на розсуд суб’єкта фінансово-правові відомості, щодо яких встановлений режим конфіденційності. Дана інформація повинна бути пов’язана з фінансово-правовою діяльністю особи, наприклад, її здатністю отримувати дохід від використання таких відомостей та сплачувати з цього податки. Вважаємо більш вдалим законодавче трактування поняття «комерційної таємниці» не за допомогою терміну «відомості», а через категорії «режим доступу до інформації» та «режим конфіденційності інформації». Інформація, як складова комерційної (фінансово-комерційної) конфіденційності, являє собою відомості будь-якого характеру, які мають дійсну або потенційну комерційну цінність у силу не розкриття їх третім особам, щодо яких власником такої інформації введений режим комерційної (фінансово-комерційної) конфіденційності, який забезпечує можливість отримання доходу за допомогою використання подібної інформації.

Охорона прав вибір способів захисту комерційної (фінансово- комерційної) конфіденційності мають велике значення у фінансово-правових відносинах. Охорона у загальному вигляді передбачає сукупність заходів, що забезпечують нормальний хід реалізації прав на комерційну таємницю. У зв’язку з цим, вважаємо, що категорія «охорона прав на комерційну таємницю» більш широка і включає у себе сукупність заходів не тільки правового, але й економічного, організаційного та іншого характеру, які спрямовані на створення необхідних умов для реалізації правового статусу осіб стосовно комерційної (фінансово-комерційної) конфіденційності у фінансово- правових відносинах. Визначальною рисою захисту такої інформації виступають способи та заходи, за допомогою яких такий захист реалізується. Недопустимим є заволодіння такою інформацією незаконним способом. Існує ряд загроз, які передбачають можливість настання такої ситуації. Їх умовно можна розділити на внутрішні та зовнішні. До внутрішніх відносяться дії найманих працівників та акціонерів, які іноді отримують доступ до такої інформації для виконання власних повноважень. До зовнішніх загроз відносяться дії конкурентів чи контролюючих органів, які можуть використати таку інформацію не за призначенням. Не завжди така інформація може виступати у якості товару. У переважній більшості випадків товаром являється цілісний інформаційний продукт, який має визначені властивості, проте у даній сфері відсутня чітка правова регламентація [194].

Нажаль законодавством встановлено лише дозволену межу регулювання, але вона досить часто порушується, особливо у сегменті фінансово-правових відносин, що відбувається через масштабне використання порушниками новітніх інформаційних технологій. Ситуацію ускладнює і те, що діюче законодавство не врегульовує усіх аспектів питань забезпечення фінансово- комерційної конфіденційності у фінансово-правових відносинах. Дійсно, відомості, що становлять фінансово-комерційну конфіденційність можуть доволі швидко переміщуватися використовуючи передові інформаційні технології.

На практиці одним із дієвих засобів захисту комерційної таємниці у фінансово-правових відносинах являється прийняття та застосування відповідного положення про комерційну таємницю, інструкції щодо переліку відомостей, які становлять комерційну таємницю, з письмовим попередженням про відповідальність за їх розголошення [195, с. 104-114]. Працівник, у свою чергу, повинен підписати документ про ознайомлення із вищевказаним положенням про комерційну таємницю та переліком відомостей, що становлять комерційну таємницю, а також про відповідальність за їх порушення. Даними документами упорядковується використання та обіг інформації, а також існуючі при цьому заборони чи обмеження. Окрім цього, потрібно унормувати відповідні положення у трудових договорах та посадових інструкціях. Іноді доцільним є внесення окремих змін до статуту.

Вкрай важливим є те, що перелік відомостей, що становлять комерційну таємницю має узгоджуватися з нормами Постанови КМУ «Про перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці». Відповідною постановою окреслено перелік відомостей, які не можуть включатися до комерційної таємниці. Відповідно до вищезгаданої постанови, комерційну таємницю не становлять: дані, необхідні для перевірки обчислення і сплати податків та інших обов’язкових платежів; документи про сплату податків і обов’язкових платежів; установчі документи, документи, що дозволяють займатися підприємницькою чи господарською діяльністю та її окремими видами; інформація за всіма встановленими формами державної звітності; відомості про чисельність і склад працюючих, їхню заробітну плату в цілому та за професіями й посадами, а також наявність вільних робочих місць; відомості про участь посадових осіб підприємства в кооперативах, малих підприємствах, спілках, об’єднаннях та інших організаціях, які займаються підприємницькою діяльністю; інформація про забруднення навколишнього природного середовища, недотримання безпечних умов праці, реалізацію продукції, що завдає шкоди здоров’ю, а також інші порушення законодавства України та розміри заподіяних при цьому збитків; документи про платоспроможність; відомості, що відповідно до чинного законодавства підлягають оголошенню [196].

Беручи до уваги положення вищезгаданого правового документу, під фінансово-комерційною таємницею у фінансово-правових відносинах зазвичай розуміють інформацію про фінансову діяльність юридичної особи, її співпрацю з партнерами, а також перспективні дослідження. Вищезгаданий перелік не є вичерпним та може доповнюватися виходячи зі специфіки діяльності юридичної особи, його доцільно приймати до уваги при визначенні інформації, яку організація збирається віднести до комерційної таємниці. Додатковим аргументом на користь цього може виступати відсутність єдино прийнятого офіційного тлумачення, а також стабільної та послідовної судової практики з даного питання [197, с. 114-118].

Звертаючи увагу на вищезазначені положення, слід навести характерні ознаки комерційної (фінансово-комерційної) конфіденційності у фінансово- правових відносинах: секретність інформації, яка є комерційною таємницею, полягає у тому, що вона є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які зазвичай мають справу з видом інформації, до якого вона належить; інформація, яка визнається комерційною таємницею, має комерційну цінність, тобто, певну цінову визначеність; комерційна таємниця - це склад і обсяг відомостей, що визначені суб’єктом господарювання або уповноваженим на це органом; при визначенні складу й обсягу комерційної таємниці має враховуватись Постанова КМУ «Про перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці»; власник інформації повинен вживати належні заходи для охорони інформації, яка є комерційною таємницею; строк правової охорони комерційної таємниці обмежується часом дії сукупності факторів у випадках, коли така інформація має комерційну цінність, невідома третім особам, до неї немає вільного доступу інших осіб на законних підставах, а власник інформації вживає належні заходи для її збереження.

Власну думку стосовно даного питання висловлює М. В. Ситницький, який вказує, що відомості, які можуть бути віднесені до комерційної таємниці у фінансово-правових відносинах, наприклад, про підприємства повинні мати такі ознаки: не містити державної таємниці; не наносити шкоди інтересам суспільства; відноситись до виробничої діяльності підприємства; мати дієву або потенційну комерційну цінність та створювати переваги у конкурентній боротьбі; мати обмеження у доступі тощо [198, с. 262-266]. Зловживання комерційною таємницею, з точки зору відношення до неї значної кількості відомостей, може призвести до надмірної засекреченості організації і, як наслідок, викликати втрату довіри клієнтів, а отже, і доходу. Для розширення власної діяльності організація має бути публічною та відкритою в інформуванні про свою діяльність, але не забувати про те, що секрет успіху певною мірою залежить у своєчасному використанні комерційної таємниці і неможливості її застосування конкурентами. Також розглядаються причини, які становлять основу неправомірного використання комерційної таємниці конкурентами чи партнерами.

Заслуговує на увагу класифікація ознак комерційної таємниці у фінансово-правових відносинах, яку запропонував Ю. В. Носік, на його думку, даними ознаками являються: конфіденційність; інформаційність комерційної таємниці; комерційна цінність та захищеність інформації, яка становить комерційну таємницю [199, с. 36-39]. Такі ознаки, як вказує автор, є істотними, необхідними та невіддільними одна від одної. Конфіденційність, захищеність та комерційна цінність інформації, що складають у сукупності поняття комерційної таємниці, являються зовнішніми характеристиками, а інформаційність - внутрішньою, суттєвою. Інформаційність, конфіденційність та комерційна цінність комерційної таємниці у фінансово-правових відносинах є об’єктивно обумовленими, а захищеність - суб’єктивно обумовленою властивістю. Юридичне значення ознак та властивостей комерційної таємниці у фінансово-правових відносинах полягає у наступному: окресленні її правової природи; виявленні місця комерційної таємниці у системі об’єктів права; визначенні юридичних фактів, необхідних для виникнення, зміни та припинення правовідносин з приводу комерційної таємниці; встановленні строку чинності суб’єктивних прав на комерційну таємницю.

Варто зауважити, що правові норми у сфері застосування терміну «комерційна таємниця», зокрема, у фінансово-правових відносинах не одержали достатнього розвитку, законодавець обмежився тільки встановленням мінімальної кількості норм, що регулюють дане правове явище. Але більшого розвитку та поширення отримали положення, пов’язані з державними гарантіями розвитку та захисту підприємницької діяльності. Багато у чому підприємцям надана певна свобода у встановленні відомостей, що складають комерційну таємницю, а також відносно режиму її забезпечення. З наведеного вище напрошується висновок про те, що фінансово-комерційна

конфіденційність - це стан захищеності фінансово-комерційної інформації від несанкціонованого доступу та використання, який забезпечується державою для належного регулювання фінансово-комерційних відносин.

Узагальнивши характерні ознаки комерційної (фінансово-комерційної) конфіденційності у фінансово-правових відносинах та надавши їм юридичну характеристику з позиції можливості практичної реалізації прав на інформацію, встановлено, що до основних із вищезгаданих ознак відносять слідуючі: універсальність; конфіденційність інформації, що становить комерційну таємницю; необмеженість строку її захисту; нематеріальність; результат інтелектуальної діяльності; відсутність загальновідомості; оборотоздатність. Разом з цим, виходячи з особливостей комерційної (фінансово-комерційної) конфіденційності у фінансово-правових відносинах, показано, що під її поняття можуть підпадати також найрізноманітніші відомості, пов’язані з виробництвом, технологічною інформацією, управлінням, фінансами та іншою діяльністю.

Перейдемо до розгляду валютної конфіденційності у фінансово- правових відносинах. Базовим нормативно-правовим актом, який установлює режим здійснення валютних операцій на території України, визначає загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших фінансових установ України у регулюванні валютних операцій, права і обов’язки суб’єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства являються Декрет КМ України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» [200] та Постанова правління НБУ «Про затвердження Положення про порядок валютного регулювання та валютного контролю в особливий період» [201]. Вказаним Положенням визначаються основні норми щодо організації та функціонування валютного ринку, міждержавних розрахунків, здійснення валютних операцій (торговельних, неторговельних та операцій, пов’язаних з рухом капіталу), переміщення валютних цінностей через митний кордон України та порядку встановлення офіційного курсу гривні до іноземних валют та банківських металів в особливий період з метою забезпечення

функціонування банківської системи, безперебійного проведення зовнішніх платежів для потреб національної економіки, оборони держави та захисту її території, а також максимального залучення до банківської системи готівкових та безготівкових коштів в іноземній валюті та запобігання швидкому та значному відпливу капіталу за кордон.

Слід зазначити, що валютний контроль та валютне регулювання нерозривно взаємопов’язані. Метою даного контролю, як засобу реалізації валютної політики, виступає забезпечення дотримання валютного

законодавства при здійсненні власної діяльності. Доцільно здійснювати валютне регулювання на основі принципів державно-приватного партнерства з метою залучення валютних ресурсів суб’єктів для кредитування спільних інноваційно-інвестиційних проектів. Таким чином, вважаємо, що валютна конфіденційність - це стан захищеності валютної інформації від несанкціонованого доступу та використання, який забезпечується державою для належного регулювання валютно-правових відносин. Варто вказати, що питання валютної конфіденційності у фінансово-правових відносинах не знайшли повноцінного відображення у роботах вітчизняних та зарубіжних вчених і лише опосередковано регулюються діючим законодавством.

Підсумовуючи, можна зазначити, що проблеми у сфері

конфіденційності у фінансово-правових відносинах були і залишаються актуальними як для науковців, так і для практиків. На теперішній час відсутній закон України, у якому комплексно закріплювалися б основні питання конфіденційності та її основних проявів у фінансово-правових відносинах. Норми права у цій сфері не одержали достатнього розвитку. Законодавець обмежився лише встановленням їх мінімальної кількості. Існуючі на сьогодні в Україні суперечності у нормативно-правових актах щодо визначення конфіденційності та її основних проявів у фінансово-правових відносинах можуть бути усунені за допомогою систематизації та консолідації вітчизняного законодавства. Вирішення проблеми вдосконалення загальних умов захисту та правового забезпечення конфіденційності у фінансово-правових відносинах має стати перспективним напрямком подальших наукових досліджень.

Законодавство може і повинно захищати право на ту інформацію, яка має ознаки бюджетної, податкової, банківської, комерційної та валютної таємниці. Варто зауважити, що захист відомостей, визначених як прояви

конфіденційності у фінансово-правових відносинах, відносяться до числа найменш розроблених у юридичній науці, на відміну від питань, що пов’язані з охороною державної таємниці, які законодавчо врегульовані. Складності додає і те, що серед досліджень даної проблематики до сьогодні не вироблено єдиної точки зору з окреслених питань. Іноді у правовій літературі можна зустріти навіть діаметрально-протилежні позиції науковців з окреслених питань. Зазначене обумовлює необхідність для подальшого наукового пошуку у сфері правового забезпечення основних проявів конфіденційності у фінансово- правових відносинах.

2.2.

<< | >>
Источник: БРИГІНЕЦЬ АНДРІАНА ВАСИЛІВНА. ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КОНФІДЕНЦІЙНОСТІ У ФІНАНСОВО-ПРАВОВИХ ВІДНОСИНАХ. Київ - 2018. 2018

Скачать оригинал источника

Еще по теме Характеристика основних проявів конфіденційності та їх місця у фінансово-правових відносинах:

  1. ЗМІСТ
  2. Характеристика основних проявів конфіденційності та їх місця у фінансово-правових відносинах
  3. Законодавчий інструментарій забезпечення основних проявів конфіденційності у фінансово-правових відносинах
  4. ВИСНОВКИ
  5. 1.3. Визначення податкового процесу, його характеристика і принципи