<<
>>

Формування та генезис конфіденційності у фінансово-правових відносинах

Формування та генезис інституту конфіденційності як економіко- правового феномену розпочинається з зародження фінансово-правових відносин, практично водночас з формуванням державності.

Особливого значення на сучасному етапі національного державотворчого процесу в Україні набуває потреба закономірного та планомірного надання реального значення загальновизнаним у світі демократичним цінностям та ідеалам, у тому числі, питанням захисту конфіденційності у фінансово-правових відносинах у нашій державі. Розвиток України як демократичної, соціальної та правової держави буде ефективним та результативним лише за умови належного теоретичного обґрунтування відповідних державотворчих та законодавчих правотворчих процесів і явищ. Серед них одним із базових являється фінансова безпека України, що відіграє провідну роль у побудові системі національної безпеки, від стану якої залежить реалізація національних інтересів та стабільний розвиток нашої держави [2, с. 66-71]. Зараз в умовах поглиблення проблем не тільки політичного, але й економічного, правового та соціального характеру в Україні найбільш актуальним стає питання створення необхідних правових умов забезпечення фінансової безпеки держави шляхом належного

врегулювання та ціленаправленого правового захисту інституту

конфіденційності та спрямування інформаційних потоків.

У наш час важливою умовою, що стримує процес розвитку нашої держави, виступає неналежна опрацьованість питань конфіденційності у фінансово-правових відносинах вітчизняною наукою, які стримують процес побудови правової держави та регулювання згаданих суспільних зв’язків. Дійсно, у даний час відбувається перебудова вітчизняного фінансового законодавства, саме тому особливої важливості потребує здійснення ґрунтовних монографічних досліджень з питань регулювання фінансових правовідносин у теперішній час. Вкрай необхідною є конкретизація та систематизації базових термінів, що пов’язані з розвитком фінансових правовідносин.

Варто, у першу чергу, приділити увагу фінансовим правовідносинам. Так, загальновизнаним у теорії держави і права являється визначення правовідносин, яке сформовано С. С. Алексєєвим та знайшло підтримку багатьох відомих вчених і виражається у наступному: це суспільні зв’язки які гарантуються державою та базуються на правових нормах. Учасники таких правовідносин мають певні права та обов’язки [3, с. 17]. Багато у чому наведене формулювання правовідносин можемо вважати фундаментальним тому, що без виділення основ неможливе визначення галузевої специфіки правовідносин. Звичайно ж воно застосовується і для визначення фінансових правовідносин. У той же час, фінансові правовідносини безумовно виступають видом правовідносин, що відрізняється від інших характерними для нього ознаками та особливостями [4, с. 133]. Фінансові правовідносини можемо визначати як суспільні відносини, що утворюються на основі норм фінансового права, суб’єкти яких володіють правами та мають певні обов’язки, виконання забезпечуються державною волею.

Зазвичай при аналізі питання фінансових правовідносин виділяють такі їх особливості, а саме: вони мають грошовий характер та базуються на основі фінансової діяльності держави; одним із учасників у будь-якому разі виступає держава чи її уповноважений орган; виникнення, зміна і припинення регламентуються відповідним законодавчим актом. Лише у своїй сукупності вищезгадані особливості безумовно специфіку фінансових правовідносин, адже окремо кожна з них не може характеризувати фінансово-правові відносини повною мірою. Схожою є позиція Л. К. Воронової, яка зауважує, що дані відносини формуються у процесі розподілу і перерозподілу загальнодержавного доходу, а також змінюються і припиняються як фінансові правовідносини [5, с. 72]. На думку П. С. Пацурківського, фінансові відносини виступають об’єктом фінансової діяльності держави, що визначено у відповідних наукових джерелах [6, с. 88-89]. У наукові літературі існує позиція, що фінансові відносини, як й інші види відносин, відрізняють особливими ознаками.

До них у першу чергу, відноситься зв’язок, що забезпечується нормами фінансового права та стимулюється державною волею. Досить часто одна зі сторін володіє відповідними правами, інша ж має у своєму розпорядженні лише обов’язки [7, с. 129-134].

Варто зазначити, що визначальною характеристикою фінансових правовідносин виступає їх публічний характер, оскільки вони пов’язані з діями влади та утворюються, змінюються і припиняються у процесі реалізації державою власних завдань та функцій [8, с. 45-46; 9, с. 841-853]. Тобто, визначальними ознаками фінансових правовідносин являються: регламентуються фінансово-правовим законодавством; є грошовими;

обов’язковою є участь владного суб’єкту, що забезпечується державною волею. Фінансові правовідносини мають імперативний характер, реалізуються на основі фінансового законодавства та виражають правовий статус суб’єктів фінансового права.

Разом з тим, необхідність більш детального і всебічного врахування чинників, що впливають на виникнення й розвиток конфіденційності у фінансово-правових правовідносинах, у нових інформаційних умовах можуть бути встановлені тільки за допомогою дослідження змісту відповідних фінансово-правових зв’язків [10, с. 134-138].

Сучасний розвиток держави нерозривно пов’язаний з масштабними інформаційними перетвореннями, насамперед у фінансовій сфері. Слід вказати, що на відміну від минулих десятиліть у наш час інформація має ще більш важливе значення у діяльності будь-якої юридичної особи чи функціонуванні державних органів. Саме тому, доволі поширеним є твердження: «Хто володіє інформацією, той володіє світом». Доцільно відмітити, що в умовах розвитку інформаційного суспільства все більшої актуальності набуває отримання доступу до будь-якої інформації [11, с. 29-31]. Варто зазначити, що саме на теперішнє століття припадає стрімкий розвиток інформаційних технологій. В умовах непростих для нашої держави часів досить злободенним стає питання захисту її фінансової стабільності та можливості її подальшого належного фінансового розвитку з урахуванням сучасного правового забезпечення інституту конфіденційності.

У світі відзначається, як наслідок глобальної фінансової кризи, відбувається посилення конкуренції у фінансовій системі [12, с. 12-13]. Слід зазначити, що Україна з 2014 року переживає найскладніші роки свого незалежного існування у цілому, та й у фінансовій сфері, зокрема. Події, що відбуваються останнім часом, являються прямим наслідком повільної реалізації державою власних фінансово-правових інтересів. Питання належного врегулювання інформаційних потоків стали визначальним фактором гарантування існування України та її успішного протистояння новим загрозам. У даний час досить багато ринків збуту закриті для вітчизняної продукції, значна частина ресурсів витрачається на відвернення військово-економічної агресії, доволі швидко зростає обсяг боргу держави перед внутрішніми та зовнішніми кредиторами. За даними впливових міжнародних організацій більше половини економіки держави знаходиться у «тіні», тобто, працює не для підвищення добробуту усього суспільства, а для збагачення окремих осіб [13, с. 424-437].

У таких непростих умовах вимушена існувати та розвиватися фінансова безпека України [14, с. 15-18]. Вплив переважної більшості з вищеперерахованих проблем, з якими стикнулася наша держава, можна нівелювати або, хоча б, мінімізувати за умов ефективного використання інформаційних ресурсів у фінансовій сфері. Наприклад, для боротьби з тіньовою економікою у розвинених державах досить часто використовують спеціально підготовлені аналітичні підрозділи, які експлуатують або ефективно використовують значний масив інформаційних ресурсів, тим самим,

протидіють створенню та функціонуванню тіньових схем для виведення коштів з легального обороту.

Більшість завдань, що стоять на шляху розвитку фінансової безпеки держави, вирішуються за допомогою ефективного використання інформаційних ресурсів та належного обміну ними [15, с. 44-47; 16, с. 137-138]. Провідне місце у процесі забезпечення фінансової стабільності держави займає захист важливих для неї інформаційних ресурсів та інституту конфіденційності. Створення інформаційного суспільства являється значним результатом впливу на сучасний світ процесів глобалізації та інформатизації, бурхливого розвитку інформаційних та телекомунікаційних технологій. У такому суспільстві знання, доступ до них та до інформації, яка являється їх супутником, виступають ключовими передумовами державного та суспільного розвитку у теперішньому столітті. Проте, визначення поняття «інформаційне суспільство» є досить дискусійним у науковій сфері. Науковці переважно намагаються охопити його основні, фундаментальні характеристики. Наприклад, на думку В. О. Даніл’яна, інформаційне суспільство виступає важливою складовою соціотехнологічної еволюції суспільства, що утворюється на основі аспектів попереднього соціально-економічного розвитку та передбачає посилення ролі інформації, а також використання інформаційних складових у багатьох сферах життєдіяльності суспільства [17, с. 9]. В. І. Гуровський вважає, що інформаційним суспільством може бути суспільство, основні вектори розвитку якого направлені на забезпечення інтересів конкретних осіб, які мають право працювати з інформацією [18, с. 72-77]. Тобто, інформаційне суспільство виражає новий ступінь у становленні та розвитку сучасної цивілізації та визначається збільшенням ролі інформації, потужним зростанням інформаційних комунікацій і, як наслідок, формуванням світового інформаційного простору.

Розкриваючи зміст дефініції «інформаційне суспільство» варто зупинитися на його фундаменті, яким являється інформація. Термін «інформація» походить від латинського «informatio», що у перекладі означає ознайомлення, роз’яснення, поняття, представлення. Вперше інформація стала спеціальним об’єктом наукових досліджень у сфері техніки зв’язку, бо саме у той період виникла необхідність пошуку відповідних технічних засобів передачі значної кількості інформації [19, с. 125-127]. У попередньому столітті провідні учені передбачували, що найціннішим і важливим ресурсом у ХХІ столітті має стати саме інформація. В останні роки дана теза не тільки досить швидко втілюється в економічні відносини, а й знаходить свою реалізацію у діяльності розвинених держав щодо законодавчої охорони важливих результатів інформаційної діяльності [20, с. 5]. Дійсно, інформація виступає досить складною філософсько-природньою категорією. Лише у минулому столітті людство змогло зрозуміти її як важливу категорію власного розвитку. До цього часу термін «інформація» характеризував виключно процеси, що відбувались у суспільстві [21, с. 131-132]. Інформація набуває небачене значення, її роль змінюється у житті соціуму і держави, у політиці та праві, доволі швидко реалізується становлення глобалізованого інформаційного суспільства [22, с. 12-13].

У наш час можна знайти більше сотні варіантів тлумачення змісту дефініції «інформація» [23, с. 14-17]. Інформація визначається як відомості, що зберігаються та можуть бути передані незалежно від їх місця, форми і формату надання. Даний феномен за своєю фізичною сутністю значно відрізняється від інших. Необхідно зауважити, що інформація зазвичай виявляється у конкретній формі та зберігається на матеріальному носії [24, с. 68].

Доволі часто основний потенціал розвитку сучасного суспільства визначається наявністю у його розпорядженні відповідних інформаційних ресурсів. [25, с. 225-226]. На сьогодні всі провідні держави світу у правовому полі належним чином закріпили власну політику та стратегію стосовно розвитку та функціонування інформаційного суспільства, у якому рівень життя, перспективи соціальних перетворень, економічного та культурного розвитку багато у чому залежать від використання та належного захисту інформації, що поступово розвивається та видозмінюється із засобів спілкування в один із найважливіших соціальних ресурсів та цінностей [26, с. 209-219].

Досить поширеною є позиція визначення інформації як наукової категорії. Однак слід зауважити, що єдиної філософсько-правової інтерпретації та розуміння феномену інформації на даний час не існує. У наукових джерелах знаходимо наступні варіанти тлумачення дефініції «інформація»: це відображення реального світу [27, с. 112-113]; продукт взаємодії даних та методів, який розглядається в контексті цієї взаємодії [28, с. 12-14]; знання, які отримує споживач (суб’єкт) у результаті сприйняття і переробки певних відомостей [29, с. 53-54]; нові відомості, які прийняті, зрозумілі і оцінені її користувачем як корисні [30, с. 121-122]; відомості або повідомлення про щось [31, с. 84-85]; атрибут матерії, що існує незалежно від її сприйняття будь-якими системами [32, с. 117-119].

У чинному законодавстві присутнє тлумачення поняття «інформація» у наступній редакції, а саме: це будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді [33]. Схожі формулювання розуміння сутності «інформація» закріплені у чинних кодексах, що складають основу галузі фінансового права, зокрема: Бюджетному кодексі України (далі - БК України) та Податковому кодексі України (далі - ПК України) [34, 35]. Також дане поняття знаходить своє відображення і у Цивільному кодексі України (далі - ЦК України) [36]. Законом України «Про телекомунікації» інформація визначена як відомості, подані у вигляді сигналів, знаків, звуків, рухомих або нерухомих зображень чи в інший спосіб [37]. У свою чергу, у Законі України «Про захист економічної конкуренції» інформація розглядається як відомості у будь-якій формі і вигляді, які збережені на будь-яких носіях, пояснення осіб та будь-які інші публічно оголошені чи документовані відомості [38]. Даний перелік діючих нормативно- правових актів, які роз’яснюють та трактують поняття «інформація» по- різному, не є вичерпним, що призводить до низки невирішених питань та проблем у різних сферах життєдіяльності суспільства.

Багато у чому основна увага суб’єктів, інтереси яких пов’язані з використанням інформаційних ресурсів, втілюється у забезпечення доступності, цілісності та конфіденційності інформації. основними властивостями інформації виступають відповідні критерії, які визначають її важливість для суб’єктів у фінансовій системі. Частина науковців окремою важливою властивістю інформації виділяють спостережливість, яка полягає у тому, що процес обробки інформації має безперервно знаходитися під контролем органу, що керує санкціонованим її використанням [39, с. 42-46]. На думку В. С. Пономаренко, найголовнішою властивістю інформації з-поміж інших є достовірність [40, с. 98-99]. Проаналізувавши позиції провідних науковців, вважаємо, що основними фундаментальними властивостями інформації виступають: цінність, яка визначається ступенем корисності та ефективності; доступність, тобто, можливість за розумний час отримати необхідну інформаційну послугу; достовірність, тобто, здатність інформації належним чином відображати процеси та явища, що відбуваються у навколишньому світі; актуальність, тобто, здатність інформації відповідати вимогам сьогодення (поточного часу або певного часового періоду), що характеризує поточну ситуацію. Окрім вищезгаданого, Я. В. Корпань відрізняє з-поміж інших властивостей інформації ще і конфіденційність, визначаючи її як неможливість несанкціонованого отримання інформації [41, с. 39-46]. Схожу наукову позицію висловлює В. Ф. Шаньгін, який під конфіденційністю розуміє комплекс заходів по запобіганню витоку та розголошення тієї чи іншої інформації. Конфіденційність - необхідна умова для багатьох видів діяльності [42, с. 125-126].

У науковому світі присутній діаметрально протилежний підхід до трактування властивостей інформації. Наприклад, О. В. Кохановська визначає такі наступні базові властивості інформації як: немайновий характер, самостійність по відношенню до її носія та неможливість існування поза матерією та енергією; збереження інформації за суб’єктом, який її передає; здатність до відображення, копіювання, збору та накопичення; старіння інформації лише морально, а не фізично; суб’єктивний характер в тому розумінні, що інформація з’являється в результаті діяльності суб’єкта, який має свідомість, та виступає результатом його інтелектуальної діяльності [43, с. 539-555].

Можна стверджувати, що лексичному значенню слова «конфіденційний» відповідає наступний зміст: «той, що не підлягає розголошенню, довірчий, таємний» [44, с. 67-69]. Конфіденційною інформацією може бути будь-яка інформація з обмеженим доступом, не віднесена чинним законодавством до державної таємниці. Конфіденційність розуміється як запобігання можливості використання інформації особами, які до неї непричетні [45, с. 63-65]. Заслуговують на увагу вищевказані тези, проте варто зазначити, що у сучасній науці слід відрізняти такі дефініції, як «конфіденційність» та «конфіденційна інформація». Розглянемо вказані поняття детальніше. У першому варіанті мова йде про одну із властивостей інформації, яку одні науковці виокремлюють та приділяють їй значну увагу, а інші не досліджують взагалі. Поняття «конфіденційність» не знайшло свого нормативного закріплення і у чинному законодавстві України. Зокрема, нормотворець жодну із властивостей інформації не згадує на законодавчому рівні, що і призводить до всебічних трактувань дослідниками різних властивостей інформації. А. С. Коваленко виділяє конфіденційність в особливу властивість інформації та вказує, що вона являє собою комплекс заходів, спрямованих на забезпечення захищеності інформації від несанкціонованого доступу, використання, оприлюднення, руйнування, внесення змін, ознайомлення, перевірки, запису чи знищення [46, с. 111-112]. Тобто, переважна більшість дослідників схиляється до позиції, що конфіденційність - це властивість, яка вказує на необхідність введення обмежень доступу до даної інформації для визначеного кола осіб. Таким чином, конфіденційність визначають як спектр діянь по запобіганню витоку та розголошення тієї чи іншої інформації. Сутність даного поняття можна зрозуміти, ознайомившись з його перекладом з різних мов, що звучить наближено до слів «таємниця» або «довіра». Останнім часом досить швидко дана категорія стає все більш важливою і у фінансовій сфері, так як, виступає основною умовою для багатьох видів діяльності, серед яких: податкова, валютна, бюджетна, банківська, аудиторська, комерційна, адвокатська та інші. Дійсно, кожна з них вимагає збереження у таємниці певного обсягу інформації. Прикладом може бути комерційне підприємство, відповідні працівники якого не мають права розголошувати відомості про податки, що сплачуються до бюджетів усіх рівнів. Порушення даного правила передбачає накладення штрафу або навіть звільнення із займаної посади. У банківських та суміжних з ними установах досить важливим є дотримання політики конфіденційності, яка заключається у тому, що працівники даних установ не мають права розголошувати інформацію стосовно клієнтів. У аудиторських фірмах правила захисту та збереження конфіденційності також є непорушними.

У противному разі потерпіла сторона (клієнт) може захищати свої права у судовому порядку. Для уникнення вищезгаданих непорозумінь конфіденційність даних може бути захищена наступним чином: до початку правовідносин необхідно укласти перелік відомостей, які потрапляють у категорію «конфіденційна інформація» відповідно до норм чинного законодавства; встановити внутрішній порядок охорони інформації шляхом обмеження кола осіб, які мають до неї доступ, а також передбачити відповідальність за недотримання правил; вести облік осіб, які мають доступ до конфіденційних даних; долучити у трудовий договір пункт стосовно відповідальності за розголошення секретної інформації; передбачити належну фіксацію на цифрових та паперових носіях всієї інформації; запровадити негайну реєстрацію у відповідних органах тих відомостей, які повинні знаходитися під захистом. Запропонований перелік заходів не є вичерпним та може бути доповнений на розсуд суб’єкта фінансово-правових відносин, його головною умовою є відповідність до норм законодавства.

Інститут конфіденційності загалом і у фінансовій сфері, зокрема, є об’єктивною необхідністю у сучасних умовах, адже кожна особа або організація має право на збереження певної інформації у таємниці [47, с. 112- 117]. За законодавством порушення даних положень тягне за собою настання адміністративної, а у деяких випадках і кримінальної відповідальності. Захист та збереження конфіденційності у фінансовій системі багато у чому залежать від того, про яку сферу діяльності йде мова. Даного правила варто дотримуватись у всьому, що стосується інституту конфіденційності у фінансовій системі, а також у приватному житті кожної особи, незалежно від його соціального статусу та сфери зайнятості.

Досліджуючи питання інституту конфіденційності у фінансових правовідносинах, зазначимо, що досить тривалий час конфіденційність ототожнювалася з поняттям «таємниця». Сучасний стан розвитку суспільства вимагає формування нових поглядів на дефініцію «конфіденційність». Розглянемо дане питання у історичній ретроспективі. Уперше на законодавчому рівні врегулювання питання конфіденційності та відповідальності за розголошення таємниці на Русі запровадив Петро I. Варто відмітити, що до цього часу у державі існувала лише таємниця сповіді, що визначалася «Духовним регламентом про право чина церковного та чернечого». Згодом було визначено порядок та умови розголошення сповіді. Відповідно до нововведень, під страхом суворої кари від духовника вимагалося доводити зміст сповіді до церковного начальства у випадках, коли особа, що сповідалася, замислила крадіжку, зраду, бунт або посягання на честь та здоров’я государя або на його сім’ю [48, с. 10-12]. У свою чергу «Артикул військовий» та «Статут морський» регламентували не тільки поняття військової таємниці, а й перші норми захисту інформації - заборону її розголошення під страхом смерті. 1720 року царським указом був введений обов’язок збереження державної та службової таємниці («Статут про службу громадянську»). За наступні півтора століття було остаточно сформоване законодавче регулювання таємниці у державі та відповідальність за порушення її збереження. Було визначено правовий захист таємниці приватного життя, професійної таємниці лікарів, адвокатів, чиновників та нотаріусів, фабричної та торгівельної таємниці [49, с. 28-34]. З середини ХІХ століття було введено покарання за розголошення комерційної таємниці. Зокрема на початку минулого століття було здійснено наукове опрацювання положень законодавства про конфіденційну інформацію. Дослідження науковців з окреслених питань представлені у відповідних працях [50, с. 135-136; 51, с. 284-289]. Заслуговують на увагу праці зарубіжних учених, які стали основоположним дослідженням у сфері охорони конфіденційної інформації [52; 53; 54; 55; 56] та інші.

У позаминулому столітті було здійснено деталізацію норм, що регламентували захист інституту конфіденційності у фінансово-правових відносинах. За допомогою них забезпечувалося закріплення відповідного правового положення власників засобів виробництва та організовувалася реалізація виробленої продукції [57, с. 223-224]. Вищезгадане регламентувалося «Уложенням про покарання», де було закріплено ряд статей, що визначали порядок захисту конфіденційної інформації. Вважаємо, що найбільш співвідносним з сучасним розумінням категорії комерційної таємниці був об’єкт правової охорони за «Уложенням про покарання». Так, покарання у формі тюремного ув’язнення на строк від чотирьох до восьми місяців загрожувало належним до фабрик, заводів чи мануфактур людям, які розголосили відомості про будь-який утримуваний у таємниці та ввірений їм у вигляді таємниці засіб, застосовуваний при виготовленні чи обробці продукції таких фабрик, заводів або мануфактур, якщо на це не було позитивної згоди осіб, яким дана таємниця належить по праву, і що призвело до заподіяння відповідним особам шкоди. Для повного вирішення проблем охорони інформації була розроблена окрема стаття «Уложення про покарання», що встановлювала відповідальність іншого спеціального кола суб’єктів, а саме, посадових осіб за розкриття належного урядові чи приватній особі секрету для виробництва будь-яких виробів, машин, медичних чи інших сумішей [58, с. 261-262].

Разом з тим, санкція «Уложення про покарання» від 1845 року, крім таких видів покарань, як звільнення з посади та арешт на строк від шести місяців до одного року, містила пряму вказівку на необхідність відшкодування шкоди,

спричиненої розголошенням секретної інформації [59, с. 292-293].

Відшкодування шкоди, як відомо, є основним приватноправовим способом захисту порушеного права. Тому можна стверджувати, що, по-перше, суто кримінально-правовими засобами охорони прав на конфіденційну інформацію законодавець держави не обмежувався, і, по-друге, саме в дореволюційний період започаткувалось становлення майнової відповідальності за порушення режиму конфіденційності тих чи інших відомостей, які охоронялись приватними особами. Це свідчить про зародження у дореволюційній Росії приватноправового регулювання відносин, пов’язаних з комерційною таємницею. У «Карному Уложенні» від 1903 року Глава «Про розголошення таємниць», яка так і не набула чинності, включала три статті, спрямовані на охорону комерційної, фабричної та кредитної таємниць. При цьому фабрична таємниця у «Карному Уложенні» визначалась як особливі, вживані на заводі, фабриці чи в установі, або передбачені для використання прийоми виробництва. Поняттям «кредитна таємниця» охоплювались відомості, які завідомо складали таємницю кредитних установ і не підлягали розголошенню.

Г. Ф. Шершеневич, незважаючи на те, що у кримінальному законодавстві держави поняття конфіденційної інформації повністю не розкривалось, пропонував розуміти під ним таємницю купецьких книг, щодо яких діяв принцип недоторканості. У ті часи купецькі книги були аналогом теперішньої бухгалтерської документації, до них записувались дані про торгові операції, надходження і витрати грошових коштів, про кредиторів і боржників підприємства. Види та кількість купецьких книг залежали від масштабності діяльності підприємства, у них велись рахунки власного капіталу та майна підприємств. Таким чином, запровадження режиму конфіденційності по відношенню до відомостей, що містились у купецьких книгах і могли дати досить повне уявлення про підприємство, мало відігравати роль адекватної противаги введеному для купців обов’язку вести ці книги, зберігати кореспонденцію [60, с. 196-197].

Необхідно зазначити, що правові норми про конфіденційність у сфері фінансових операцій у державі характеризувалися невисоким ступенем деталізації, що, у свою чергу, зумовлювало досить високий ступінь спеціалізації суб’єктного складу кожного з криміналізованих діянь. Саме тому, вищезгадані правові норми носили переважно охоронний характер, оскільки, для авторитарної держави притаманно започатковувати правове регулювання нових суспільних відносин методом встановлення заборон та визначення санкцій за їх порушення. Так, наприклад, ще у Стародавньому Римі був прийнятий закон, який передбачав покарання у вигляді штрафу у розмірі, еквівалентному подвійній величині спричинених збитків, за примушування чужих рабів до видачі таємниць свого господаря [61, с. 6-8].

Розповсюджене твердження про те, що з 1917 року «комерційної таємниці» в Росії, а потім і у Радянському Союзі не існувало, не є цілком вірним. Побудована правова система захисту інституту конфіденційності у фінансовій системі колишньої держави була значно переформатована «Декретом про робочий контроль» наприкінці 1917 року. На думку Г. К. Сафаралієва, після встановлення радянської влади законодавство більше не забезпечувало охорону конфіденційної інформації, оскільки, як стверджує дослідник, у 1926 році було передбачено перелік відомостей, які могли не розголошуватись підприємцями [62]. С. В. Алексєєв додає, що відомості про розробку та виробництво продукції військового спрямування отримали відповідний правовий захист у державі ще раніше [63, с. 140-143]. Основоположним залишається той факт, що принципи побудови економічної системи Радянського Союзу (далі - СРСР) на досить довгий період деактуалізували комерційну таємницю як фінансово-правову категорію. Зокрема, у СРСР комерційна таємниця досить довго практично не визнавалась. Переважало розуміння її як інструменту капіталістичних фірм, що використовувався для приховування власних порушень законодавстві [64, с. 1415]. Проте, після закінчення періоду «військового комунізму» влада почала визнавати право приватного бізнесу на комерційну таємницю, однак із зменшенням обсягів приватної власності практично не залишилося недержавних господарюючих суб’єктів, а тому, і таємниця залишилася лише державною [65, с. 52-55].

З початком «перебудови» розпочався новий етап правового регулювання відносин, пов’язаних із конфіденційністю у фінансовій системі, що діяли на території України. Саме тому, 1990 року було прийнято низку законів, а у наступному році встановлено загальні засади охорони таких правовідносин. У цей період було проголошено державний суверенітет України та передбачено запровадження принципу верховенства Конституції та вітчизняних законів. Новим етапом правового регулювання відносин, пов’язаних із конфіденційною інформацією стало прийняття Закону України «Про інформацію» 1992 року [33]. Даний нормативно-правовий акт став основоположним у сфері правового регулювання інформації. Ним визначено право на інформацію, окреслені принципи інформаційних відносин та визначено вектори розвитку державної інформаційної політики. Було запроваджено положення «режим доступу до інформації», що визначалося як передбачений правовими нормами порядок одержання, використання, поширення і зберігання інформації. Перераховуючи усі позитивні сторони даного правового документа необхідно зазначити і його недоліки. Закон прийнятий 25 років тому назад і навіть з урахуванням усіх змін станом на сьогодні є морально застарілим. Це зумовлює необхідність у проведені детального дослідження правового забезпечення інституту конфіденційності у цілому, та у фінансовій системі, зокрема. Норми згаданих вище законів України, а потім і Конституції України [66] стали базою для подальшого розвитку правового забезпечення інституту конфіденційності. У цей же період було прийнято Закон України «Про науково-технічну інформацію», який став наступним кроком у сфері забезпечення конфіденційності інформації у фінансовій сфері [67]. Даний закон містить положення стосовно дотримання режиму конфіденційності органами і службами, які отримують у ході власної діяльності науково-технічну інформацію. Пізніше було розроблено низку нормативно-правових актів, спрямованих на покращення правових механізмів гарантування прав на конфіденційність інформації.

Серед них особливо виділяється Конституція України, що гарантує кожній особі право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на власний вибір [66]. Але реалізація таких прав може обмежуватися в окремих випадках у тому числі в інтересах національної безпеки. Згодом було прийнято Закон України «Про захист від недобросовісної конкуренції», що визначив порядок захисту комерційної таємниці від недобросовісної конкуренції.

Підсумовуючи вищевикладене, необхідно зазначити, що у теперішній час інформація виступає не менш важливим стратегічним ресурсом розвитку суспільства, ніж інші традиційні джерела. В узагальненому вигляді можна визначити, що конфіденційність інформації визначається як суб’єктивно визначена властивість інформації, яка вказує на необхідність введення обмежень для низки суб’єктів, що мають доступ до такої інформації, і забезпечується здатністю системи зберігати вказану інформацію у таємниці від суб’єктів, які не мають повноважень на доступ до неї. Об’єктивні передумови подібного обмеження доступності інформації для одних суб’єктів визначаються необхідністю захисту законних інтересів інших суб’єктів інформаційних відносин. Конфіденційна інформація може бути представлена у різній формі і знаходитись на різних фізичних носіях. Основними умовами комунікації і формами інформації, що представляють інтерес з точки зору її захисту, являються: документальна, акустична, телекомунікаційна тощо.

Варто зазначити, що реальне значення у фінансово-правових відносинах відіграє не тільки інформація, а вміння її збирати, консолідувати, аналізувати та використовувати з максимальною користю. Сучасні технології, що дозволяють створювати, зберігати, переробляти дані та інформацію, забезпечувати ефективні способи подання інформації, стали важливим фактором конкурентоспроможності і засобом підвищення ефективності управління усіма сферами життєдіяльності, особливо у фінансовій сфері. Рівень інформатизації є сьогодні одним з головних чинників успішного розвитку будь-якого соціуму. У сучасних непростих умовах, розвитку нашої держави великого значення при здійсненні фінансово-правових відносин набувають способи та засоби захисту інформації, яка має стати визначальною для розвитку України. Недостатній рівень правого захисту інформації, який є на сьогодні, спричиняє досить багато проблем у сучасній правовій теорії та практиці. Інформація визнається конфіденційною у випадках, коли вона перебуває у володінні, користуванні і розпорядженні визначеної особи при здійсненні фінансових правовідносин. Нажаль, у законодавстві не визначені відповідні критерії для розуміння конфіденційності, а також порядку та умов віднесення інформації до конфіденційної [68, с. 45-52]. Означені прогалини ускладнюють реалізацію права та створюють проблеми при побудові системи забезпечення ефективного захисту її у фінансово-правових відносинах.

Досліджуючи конфіденційність у фінансово-правових відносинах як явище, що постійно змінюється під впливом часу необхідно розглянути два підходи до його окреслення, а саме: статичний та динамічний. Перший визначає організаційно-функціональні характеристики фінансових правовідносин в межах діючих параметрів середовища. На наш погляд, динамічний підхід до сприйняття конфіденційності у фінансово-правових відносинах є достовірнішим, адже він дозволяє розглядати даний процес у динаміці розвитку. Даний підхід є більш актуальним тому що економіко- правові процеси у нашій державі невпинно змінюються.

Пропонуємо тлумачення поняття «конфіденційність у фінансово- правових відносинах» розглядати у вузькому та широкому значеннях. У вузькому значенні вона виступає як особлива властивість інформації, що характеризується унеможливленням її публічності. У широкому розумінні конфіденційністю у фінансово-правових відносинах являється стан, який утворюється сукупністю способів та засобів захисту, збереженням і використанням інформації, порядком доступу до неї у встановлені терміни та для визначеного кола осіб.

Аналізуючи ґенезис та формування інституту конфіденційності, з урахуванням його правового забезпечення пропонуємо наступну періодизацію формування та функціонування конфіденційності на території сучасної України. Перший період - початковий, на якому були закладені основні підвалини започаткування та подальшого розвитку конфіденційності, а також його захисту та відповідальності за порушення, що передбачало, у тому числі, і кримінальне покарання. У даний період на території України лише починали формуватися капіталістичні відносини, саме тому переважно захисту потребували окремі комерційні секрети промисловців їх взаємовідносини з банками, а також фінансово-бухгалтерська документація. Вищезгадані питання на той час врегульовувалися відповідними нормами законодавства. Окремо закріплювалися питання відповідальності за розголошення такої інформації, що здійснювалося на основі норм «Уложення про покарання» (Г лава «Про злочини і проступки проти суспільного устрою і благочиння») та положень «Карного Уложення» (Г лава «Про розголошення таємниць»).

Наступний період - радянський, який характеризується значним реформуванням правового забезпечення інституту конфіденційності у фінансово-правовій сфері. Протягом даного періоду ставлення до

конфіденційності на державному рівні тривалий час було досить негативним та спиралось на уявлення про неї як спосіб у капіталістичних державах не сплачувати податки та здійснювати інші правопорушення. Фінансове право практично не виділялось як окрема галузь права. Лише наприкінці періоду конфіденційність у фінансовій сфері отримала законодавчий захист у різних нормативно-правових актах.

Третій період - відродження, став якісно новим етапом у розвитку та законодавчого врегулювання інституту конфіденційності в Україні. У даний час було прийнято чимало нормативно-правових актів, а саме Закони України: «Про інформацію», «Про бюджетну систему», «Про систему оподаткування», «Про підприємства в Україні», «Про підприємництво», «Про науково-технічну інформацію», і звичайно Конституція України, що була прийнята пізніше та інші. Переважна більшість тогочасних законів втратили чинність, деякі діють і до сьогодні, проте не відповідають вимогам сучасності та є морально застарілими.

Останній період - сучасний, який розпочався з 2001 року та характеризується прийняттям і введенням у дію низки нормативно-правових актів, частина з яких увібрала у себе позитивний досвід сусідніх європейських держав. Проте, час показав, що норми європейського законодавства не завжди впроваджувати в українські реалії без відповідної їх адаптації. До них відносяться: Бюджетний, Податковий, Цивільний та Господарський кодекси України, Закон України «Про банки і банківську діяльність» та інші.

1.2.

<< | >>
Источник: БРИГІНЕЦЬ АНДРІАНА ВАСИЛІВНА. ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КОНФІДЕНЦІЙНОСТІ У ФІНАНСОВО-ПРАВОВИХ ВІДНОСИНАХ. Київ - 2018. 2018

Скачать оригинал источника

Еще по теме Формування та генезис конфіденційності у фінансово-правових відносинах:

  1. АНОТАЦІЯ
  2. СПИСОК ПУБЛІКАЦІЙ ЗДОБУВАЧА ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ
  3. ЗМІСТ
  4. ВСТУП
  5. Формування та генезис конфіденційності у фінансово-правових відносинах
  6. Висновки до розділу 1
  7. ВИСНОВКИ
  8. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
  9. ДОДАТКИ