<<
>>

Додаток Е. Юридичний аналіз міжнародних принципів у сфері накопичувального пенсійного забезпечення

Перша група принципів містить вимоги до державного регулювання та саморегулювання системи накопичувального пенсійного забезпечення. До цієї групи можна віднести чотири принципи – перший, восьмий, дев’ятий та десятий.

Принцип № 1 “Адекватність системи регулювання”[588] викладено таким чином:

“Адекватна система регулювання для приватних пенсій повинна бути всебічною, динамічною та гнучкою (враховуючи складність пенсійних схем), щоб забезпечити захист бенефіціарів (вигодонабувачів) пенсійних планів (фондів), фінансову стійкість пенсійних фондів та стабільність економіки у цілому. Регулювання, однак, не повинно надміру навантажувати пенсійні ринки (фонди), фінансові інституції та роботодавців.”

Цей принцип означає, що система державного регулювання повинна охоплювати всі “приватні пенсії”, які не обов’язково мають виплачуватися саме з недержавних пенсійних фондів. Тут під “приватними” пенсіями розуміються пенсії, що накопичуються додатково до загальнообов’язкових пенсійних виплат як у недержавних пенсійних фондах, так і на банківських пенсійних депозитах та страховими компаніями. Отже, принципи, затверджені Міжнародною Мережею, стосуються відносин у сфері приватних накопичувальних пенсійних фондів третього рівня пенсійних систем, які також можуть виконувати функції публічних пенсійних фондів відповідно до національного законодавства країн.

В Україні “приватні” пенсії можуть виплачуватися недержавними пенсійними фондами та страховими організаціями, а накопичення пенсійних коштів може здійснюватися також на банківських пенсійних депозитах. Існування такої різноманітності у виборі шляхів накопичення приватних пенсій створює “гнучкість” та “всебічність” системи, яка вимагається першим принципом Міжнародної Мережі.

Забезпечення нагляду за фінансовою стійкістю фондів потребує утворення інституту незалежних актуаріїв, які мають обов’язково залучатися при розрахунках розміру пенсій, що виплачуються з приватних пенсійних фондів.

А вплив на стабільність економіки діяльності пенсійних фондів вимагає, зокрема, врегулювання питань з оподаткування у сфері накопичувального пенсійного забезпечення. Відсутність ефективного податково режиму у цій сфері може негативно вплинути на бажання роботодавців приймати участь у добровільному накопичувальному пенсійному забезпеченні своїх працівників. У свою чергу, кількість роботодавців, що роблять додаткові пенсійні внески у приватні накопичувальні пенсійні фонди, та розміри таких внесків прямо пропорційно впливають на обсяги коштів, що накопичуватимуться в таких фондах у масштабі держави. Останнє ж безпосередньо впливає на розвиток економіки країни в цілому.

Забезпечення надійного захисту вигодонабувачів пенсійних планів (тобто громадян, які є учасниками фондів та будуть отримувати пенсії з них у майбутньому) потребує виконання цілого ряду вимог. Захист інтересів вигодонабувачів повинен забезпечуватися на всіх етапах функціонування системи накопичувального пенсійного забезпечення: на етапі формування пенсійних внесків, інвестування накопичених коштів та на етапі виплати пенсій. Належний та надійний захист інтересів має ґрунтуватися на чітких правових нормах законодавства країни, а також на можливості його належного застосування. Останнє потребує від держави утворення дієвого уповноваженого державного органу для нагляду за дотриманням законодавчих вимог, а також готовності судової системи правильно і швидко розглядати спори, що виникатимуть між суб’єктами системи накопичувального пенсійного забезпечення (включаючи учасників фондів). Ось чому принцип № 8 “Органи контролю та нагляду” викладено наступним чином:

“Повинен бути встановлений ефективний нагляд за пенсійними фондами та планами, який приділяє особливу увагу додержанню законодавства, фінансовому контролю, актуарним перевіркам та нагляду за компаніями, які здійснюють адміністрування пенсійним фондом або управляють його активами. Повинні бути утворені належні наглядові органи, які наділені необхідними регулюючими повноваженням, забезпечені належним фінансуванням та укомплектовані персоналом, для того, щоб здійснювати необхідний контроль та нагляд, принаймні за деякими категоріями пенсійних фондів, і особливо тоді, коли відомо про проблеми в їх роботі.

Органи з регулювання та нагляду повинні запобігати випадкам недобросовісної роботи пенсійний фондів та продажу (пенсійних планів), які виникають через порушення в методах їх розповсюдження та визначення адміністративних видатків.”

Цей принцип встановлює необхідність утворення спеціальних наглядових органів, але право визначати структуру таких органів, їх кількість та форми здійснення державного регулювання і контролю залишені на розсуд кожної окремої країни. Держави можуть обирати різні підходи до інституційної структури органів державного регулювання та нагляду, а також використовувати різні методи і форми здійснення регулятивних та наглядових функцій.

Принцип № 9 “Саморегулювання” викладено таким чином:

“Повинні заохочуватися саморегулювання та самостійний нагляд пенсійних фондів. У рамках відповідної системи (державного) регулювання необхідно підтримувати роль незалежних актуаріїв, зберігачів та внутрішніх наглядових органів.”

Відповідно до міжнародного досвіду [63][589] саморегулювання у сфері накопичувального пенсійного забезпечення може здійснюватися: через діяльність саморегулівних організацій, утворених недержавними пенсійними фондами; через асоціації незалежних актуаріїв чи зберігачів, а також через внутрішні наглядові органи пенсійних фондів. Саморегулівні організації іноді утворюють об’єднані фонди гарантування або товариства взаємного страхування своїх членів для фінансового забезпечення відповідальності по відшкодуванню збитків, заподіяних ними при здійсненні своєї діяльності.

Питання утворення та розвитку дієвих саморегулівних організацій є непростим, тому що саморегулювання потребує фінансування, і часто виявляється досить дорогим. Однак майже у всіх країнах світу утворення таких гарантійних об’єднаних добровільних фондів гарантування саморегулівних організацій за рахунок пенсійних коштів заборонено законодавством. При цьому, якщо відповідно до законодавства країни участь у будь-яких саморегулівних організаціях є добровільною, законодавство країн також обмежує або навіть забороняє відносити внески до саморегулівних організацій на витрати діяльності.

Отже, такі внески мають робитися за рахунок чистого прибутку членів цих організацій.

Часто, відповідно до законодавства країни, організація може отримати статус “саморегулівної” лише за умови визнання її такою уповноваженим державним органом (тобто організація не може проголосити себе “саморегулівною” самостійно). В Україні таких саморегулівних організацій у сфері накопичувального пенсійного забезпечення ще не утворено.

Цікавою формою саморегулювання є “спів-регулювання” у сфері накопичувального пенсійного забезпечення. Якщо саморегулювання – це регулювання самих “бізнесових структур” їх підприємницькою діяльністю, то “спів-регулювання” – це регулювання певної сфери діяльності спільно представниками бізнесу, держави та інших зацікавлених осіб (споживачів послуг, профспілкових організацій працівників таких бізнесових структур тощо) [63][590]. Першими паростками спів-регулювання у сфері соціального страхування в Україні можна назвати створення державних фондів соціального страхування, якими керують правління, утворені на паритетній основі з представників держави, застрахованих осіб та роботодавців, представлених у правліннях кожного фонду у рівній кількості (по 15 осіб від кожної сторони) [425; 427; 433; 429][591].

На наш погляд, ця форма регулювання у сфері обов’язкового накопичувального пенсійного страхування є надзвичайно цікавою. Вона не замінює собою державного регулювання в цій системі та не витісняє можливості саморегулювання суб’єктами цієї системи, якщо останні виявлять зацікавленість у цьому. Однак, для того, щоб органи спів-регулювання могли стати повноцінними органами регулювання та нагляду в системі накопичувального пенсійного забезпечення, законодавство має чітко визначити їх статус, правила формування, функції, повноваження, відповідальність за прийняті (або не прийняті) рішення, заходи та методи впливу цих органів на суб’єкти, що не додержуються визначених законодавством та актами таких органів правил і вимог, а також встановити відповідальність уповноважених державних органів регулювання за реалізацію спільно прийнятих рішень.

Принцип № 10 “Добросовісна конкуренція” викладено таким чином:

“Регулювання повинне забезпечувати єдині правила гри для різних суб’єктів ринку та враховувати корисність функціонального підходу. Добросовісна конкуренція повинна приносити користь споживачам послуг та дозволяти розвиток адекватних пенсійних ринків.”

Основною метою забезпечення добросовісної конкуренції має бути захист інтересів учасників накопичувальних пенсійних фондів. Базовим інтересом таких учасників є отримання якомога вищих розмірів пенсій у майбутньому при мінімальних ризиках втрати коштів протягом усього етапу накопичення коштів, який може тривати до 40 і більше років[592]. Будь-які прояви монополізації у сфері накопичувального пенсійного забезпечення призведуть до неправомірно великих адміністративних видатків системи, що оплачуються за рахунок пенсійних коштів фондів. Отже, розвиток системи накопичувального пенсійного забезпечення вимагає розробки та чіткого дотримання антимонопольного законодавства.

Питання усунення явної чи прихованої монополізації ускладнюється тим, що майже в усіх країнах світу має місце концентрація учасників системи у відносно невеликій кількості накопичувальних пенсійних фондів. Така концентрація відбувається двома шляхами: 1) зменшенням кількості існуючих накопичувальних пенсійних фондів або 2) концентрації більшості учасників (і, відповідно, пенсійних активів, що їм належать) у невеликій кількості пенсійних фондів при загальній великій кількості існуючих накопичувальних пенсійних фондів.

Так, наприклад, у Польщі у 1999 році (на початку діяльності системи обов’язкового накопичувального пенсійного забезпечення) діяв 21 публічний недержавний пенсійний фонд, а станом на 1 листопада 2002 року нараховувалося вже тільки 16 таких фондів. В Угорщині на початку 1999 року нараховувалося 30 публічних недержавних пенсійних фондів, а станом на 1 січня 2000 року діяло тільки 25. В Росії кількість недержавних пенсійних фондів зросла від 26 у 1995 році до 285 у 2003 році, але при цьому у 10 недержавних пенсійних фондів пенсійні активи перевищували 30 млн доларів США, у 16 – пенсійні активи становили від одного до 10 млн доларів США, а пенсійні активи 194 фондів (більше як 2/3 від загальної кількості фондів) не досягли й одного мільйона доларів [363][593].

Розглядаючи питання можливої монополізації системи накопичувального пенсійного забезпечення, ми пропонуємо виділити два окремих питання: 1) концентрація учасників у невеликій кількості накопичувальних пенсійних фондів та 2) концентрація послуг, що надаються різними суб’єктами системи накопичувального пенсійного забезпечення пенсійним фондам будь-якого виду.

На наш погляд, антимонопольне законодавство повинне регулювати відносини, що виникають між недержавними пенсійними фондами та юридичними особами, які надають їм послуги з адміністративного управління діяльністю та управління активами пенсійних фондів, та не повинне впливати на вільний вибір фондів учасниками та вкладниками. Адже саме монополізація у сфері обслуговування діяльності пенсійних фондів призводить до неправомірно високих адміністративних витрат та зменшення пенсійних активів.

Така монополізація може проявлятися як: 1) монопольне становище окремого суб’єкта, що надає послуги переважній більшості або навіть усім пенсійним фондам, існуючим у країні, оскільки пенсійним фондам “немає з чого вибирати” (тобто – коли в країні не утворюються з певних причин конкурентні суб’єкти); 2) монопольне становище окремого суб’єкта-надавача послуг конкретному пенсійному фонду, коли такий фонд не має законодавчо встановленого права самостійно обрати іншого надавача послуг.

Перший випадок монополії може виникнути у тих країнах, законодавство яких передбачає чітке та повне відокремлення накопичувальних пенсійних фондів і їх активів від будь-яких інших активів юридичних осіб. В цих країнах пенсійні фонди можуть самостійно вибирати надавачів послуг, виходячи з вартості та якості послуг останніх, а метою антимонопольного законодавства є забезпечення незалежної поведінки таких надавачів послуг, щоб усунути концентрацію послуг у невеликій кількості їх надавачів. Останнє може вимагати встановлення виважених економічних вимог до суб’єктів накопичувального пенсійного забезпечення.

Наприклад, монополізація послуг невеликою кількістю їх надавачів може виникати через встановлення завищених і важких для виконання вимог стосовно “технічних резервів” суб’єктів, які “відлякують” потенційних засновників нових суб’єктів системи накопичувального пенсійного забезпечення. Інша причина такої монополізації може полягати в законодавчо установленому занадто низькому рівні адміністративних видатків, що робить надання відповідних послуг збитковим [56; 8][594]. Усунення причин цього виду монополізації не є важким, тому що необхідні зміни законодавства не впливають на структуру системи накопичувального пенсійного забезпечення та не змінюють ролі і функцій суб’єктів цієї системи.

Набагато більше проблем виникає у країнах, законодавство яких допускає “повну фактичну залежність” накопичувальних пенсійних фондів від засновників, які мають право адмініструвати діяльністю та управляти активами утворених пенсійних фондів. У цьому випадку виникає узаконена фактична монополія самих засновників фондів у питаннях обслуговування діяльності утворених ними фондів. Усунення цього виду монополії майже неможливе без структурних змін системи накопичувального пенсійного забезпечення, ролі та функцій майже всіх суб’єктів цієї системи з метою надання повної юридичної незалежності пенсійним фондам від своїх засновників, і встановлення права пенсійних фондів самостійно обирати всіх надавачів послуг.

Другою групою є принципи, що містять вимоги до недержавних пенсійних фондів як юридичних осіб. До них можна віднести п’ятий та п’ятнадцятий принципи. Принцип № 5 “Система регулювання та розмежування” викладено у такому формулюванні:

“До пенсійних фондів та планів необхідно застосовувати систему адекватних юридичних, технічних, фінансових та управлінських критеріїв, однак без надмірного адміністративного тягаря. Пенсійний фонд повинен бути юридично відокремлений від вкладників (чи, щонайменше, таке відокремлення повинно бути без сумніву гарантовано відповідними механізмами).”

Цей принцип підкреслює право держави встановлювати обґрунтовані “юридичні, технічні, фінансові та управлінські” вимоги до самих накопичувальних пенсійних фондів як юридичних осіб та до фізичних осіб, які призначаються в органи управління фондів. Крім того, він наголошує на необхідності юридичного відокремлення пенсійного фонду від його вкладників. Основними наслідками повного юридичного відокремлення є відокремлення пенсійних активів фонду від будь-яких інших активів, а також юридична незалежність пенсійного фонду у питаннях управління його діяльністю, у тому числі – можливості самостійно обирати надавачів послуг.

Принцип № 15 “Корпоративне управління” викладено таким чином:

“Необхідно враховувати роль корпоративного управління та можливості пенсійних фондів (у цій сфері). Для цього необхідно враховувати принципи корпоративного управління, що встановлені законом або є добровільними, вплив акціонерної активності пенсійних фондів на корпоративну поведінку інших юридичних осіб та корпоративне управління самими пенсійними фондами (з урахуванням важливої ролі довірених осіб).”[595]

Цей принцип вимагає застосовувати принципи корпоративного управління при внутрішньому управлінні пенсійним фондом. Відповідно до основного принципу корпоративного управління особи, які володіють акціями підприємства, мають право впливати на визначення напрямів підприємницької діяльності цього підприємства та використання її результатів. З точки зору діяльності накопичувальних пенсійних фондів це означає, що законодавство повинне встановлювати механізми та засоби впливу учасників пенсійних фондів на політику інвестування коштів цих фондів та рівень адміністративних видатків, що фінансуються за рахунок пенсійних коштів фонду.

Отже, це надзвичайно важливий принцип, який необхідно враховувати при визначенні у законодавстві країни не стільки організаційно-правової форми накопичувальних пенсійних фондів, скільки структури їх органів управління. Згідно з цим принципом, законодавство повинне передбачати утворення наглядових органів пенсійного фонду, до яких входять представники учасників цих фондів. Ці наглядові органи повинні мати повноваження з нагляду за діяльністю пенсійного фонду, включаючи вплив на формування інвестиційної політики фонду та обрання надавачів послуг.

До третьої групи принципів відносяться Принципи, що містять вимоги до пенсійних схем, інвестування пенсійних активів та актуарних розрахунків: четвертий, шостий та сьомий принципи Міжнародної Мережі.

Принцип № 4 “Адекватність приватних пенсійних схем” встановлює, що: “Повинна забезпечуватися належна оцінка адекватності приватних пенсійних схем по відношенню до ризиків, виплат, покриття, особливо коли ці схеми мають публічну роль (функцію), заміщуючи собою або суттєво доповнюючи державні пенсійні системи, а також коли вони є обов’язковими. Адекватність пенсійних виплат повинна оцінюватися з урахуванням різних джерел пенсійних доходів осіб (система державних податкових пільг та субсидування, накопичувальні пенсії, приватні заощадження та інші доходи).”

Правила та шляхи забезпечення адекватності приватних пенсійних схем стосовно ризиків, виплат та покриття тісно пов’язані з самими видами пенсійних схем, що покладені в основу діяльності накопичувальних пенсійних фондів. Світова практика знає два основних види пенсійних схем [383][596]: пенсійні схеми з визначеними внесками (або ВВ) та пенсійні схеми з визначеними розмірами пенсій (або просто – з визначеними пенсіями, ВП)[597].

Історія існування пенсійних схем із визначеними пенсіями в Західній Європі та США нараховує багато десятиліть і бере початок ще до Другої світової війни [383][598]. Ці схеми запроваджувалися роботодавцями для чоловіків (оскільки в ті часи економічна активність жінок була вкрай низькою), які працювали на одного працедавця 30-40 років і отримували найвищу заробітну платню саме в кінці своєї трудової кар’єри. Крім того, принцип дії пенсійних схем із визначеними пенсіями покладено в основу функціонування всіх солідарних пенсійних фондів (фондів першого рівня пенсійної системи).

Основний принцип пенсійних схем із визначеними пенсіями (ВП) полягає у тому, що учаснику такої схеми обіцяють у майбутньому пенсійні виплати з визначеним розміром, при цьому розмір пенсії визначається в момент вступу особи до такої пенсійної схеми. Обіцяний розмір майбутньої пенсії може фіксуватися у відносних чи абсолютних величинах. Наприклад, це може бути обіцяння пенсії розміром у 100 гривень (коли розмір пенсії фіксується в абсолютній величині). Але частіше розмір пенсії фіксується у відносних величинах, що залежать від стажу роботи у цього роботодавця та від останньої чи середньої заробітної плати цієї людини. Наприклад, роботодавець гарантує працівнику пенсію розміром 1 % від середньої заробітної плати працівника за кожний відпрацьований у цього роботодавця рік. Отже, розмір майбутньої пенсії фіксується шляхом встановлення певної формули, за якою можна буде розрахувати пенсію за пенсійною схемою з типу ВП.

Основні переваги таких пенсійних схем полягають у тому, що [382][599]: 1) працівнику легко уявити собі розмір гарантованої майбутньої пенсії, і механізм розрахунку є досить простим та зрозумілим; 2) ризики інвестування коштів на етапі їх накопичення повністю покладені на роботодавця, тому що розмір майбутньої пенсії не пов’язується з інвестиційними прибутками чи збитками; 3) роботодавець повністю контролює інвестиційну діяльність пенсійного фонду; 4) є гнучке фінансування пенсійних виплат; 5) їм притаманна відносно невелика оплата послуг з управління активами.

Недоліки таких пенсійних схем полягають у тому, що: 1) реальні внески за кожного працівника до таких пенсійних фондів не завжди тісно пов’язані з розміром його пенсії; 2) ці схеми не сприяють мобільності робочої сили через складність переведення “накопичених прав на майбутню пенсію” працівника від одного роботодавця до іншого (кожен роботодавець рахує лише стаж роботи саме на його підприємстві); 3) через повний контроль за інвестуванням пенсійних коштів у роботодавця може виникнути спокуса їх використання як “дешевого джерела” кредитування власного підприємства; 4) пенсійні кошти не захищені від їх втрати при банкрутстві роботодавця через можливе неповне фондування (забезпечення) зобов’язань роботодавця перед своїми працівниками щодо виплат пенсій; 5) необхідно робити досить складні актуарні розрахунки фінансової стійкості таких пенсійних схем; 6) видатки роботодавця на фінансування своїх пенсійних зобов’язань можуть суттєво змінюватися із року в рік через інвестиційні та демографічні ризики; 7) оскільки внески за такими пенсійними схемами є неперсоніфікованими, працівник не може бути впевнений у тому, що через 10-30 років, коли він вийде на пенсію, у фонді та у роботодавця буде достатньо коштів, щоб виплачувати йому пенсію в обіцяному розмірі; 8) державі завжди нелегко забезпечувати фінансову стабільність та чесну роботу пенсійних фондів, які використовують пенсійні схеми з визначеними пенсіями.

І останнє – саме пенсійні схеми з визначеними пенсіями часто бувають не повністю фондованими (тобто не повністю забезпеченими реальними пенсійними внесками роботодавців до пенсійних фондів), і тому потребують особливого державного нагляду за їх адекватністю, про що йдеться у принципі № 4, наведеному вище, оскільки він не завжди витримується при використанні таких пенсійних схем.

Основний принцип пенсійних схем із визначеними внесками (ВВ) полягає у тому, що роботодавець, який утворює пенсійний фонд, не обіцяє чітко визначеного розміру пенсії, але обіцяє рівень пенсійних внесків до пенсійного фонду, які він сплачуватиме на користь свого працівника. За такої схеми розмір пенсійних внесків робиться персонально за кожного робітника і може залежати від стажу роботи працівника, його віку чи обох цих показників одночасно. А розмір майбутньої пенсії вираховується лише по досягненню особою пенсійного віку, виходячи з сумарного обсягу накопичених за весь час коштів та величини отриманого на них інвестиційного прибутку. Наприклад, роботодавець обіцяє працівнику щомісяця сплачувати на його користь до пенсійного фонду внесок у розмірі 5 % від заробітної плати працівника протягом усього часу його роботи. Ці кошти підлягають подальшому інвестуванню з метою отримання інвестиційного доходу, який повністю належить працівнику, за вирахуванням адміністративних видатків діяльності пенсійного фонду. Ніхто не може передбачити, яким буде інвестиційний прибуток (чи збиток) у майбутньому, так само як ніхто не знає, який рівень заробітної плати буде у працівника. Тому не відомо, яка сума коштів накопичиться на його користь у пенсійному фондів за 10-30 років роботи. А розмір пенсії повністю залежить від суми накопичень і розраховуватиметься за формулою актуарних розрахунків величини довічної пенсії.

Основними перевагами пенсійних схем з визначеними внесками є те, що: 1) розмір пенсій прямо пов’язаний з величиною пенсійних внесків у пенсійний фонд; 2) усі внески є персоніфікованими, тому при переході працівника від одного роботодавця до іншого накопичені кошти та отриманий на них інвестиційних прибуток “ідуть за працівником” – переводяться до іншого пенсійного фонду відповідно до законодавства; 3) ці схеми сприяють розвитку гнучкого ринку праці, тому що накопичені кошти не залишаються у роботодавця; 4) працівник може самостійно впливати на розмір своєї майбутньої пенсії шляхом додаткових внесків “із власної кишені” та визначати свій пенсійний вік (з додержанням правил, встановлених законодавством).

Недоліками пенсійних схем з визначеними внесками є те, що: 1) ризики інвестування, а також інфляційні ризики повністю покладаються на працівника; 2) при невеликих обсягах внесків пенсії також будуть малі, але це стане зрозумілим працівнику лише при виході на пенсію; 3) у разі настанні інвалідності у ранньому віці особа майже завжди не матиме достатньої суми накопичень, як і жінка, що доглядала за кількома дітьми.

І останнє, пенсійні схеми з визначеними внесками завжди є повністю фондованими відповідно до принципів їх функціонування. Тому вони завжди є адекватними з точки зору відповідності покриття пенсійних зобов’язань, ризиків, та виплат, що вимагається принципом № 4, який наведено вище. Отже, пенсійні схеми з визначеними внесками завжди задовольняють вимоги цього принципу.

Принцип № 6 “Фондування” сформульовано таким чином:

“Приватні пенсійні схеми повинні бути фондованими. Для пенсійних схем з встановленими внесками діє принцип повного фондування, а для інших видів пенсійних схем повинні існувати вимоги мінімального фондування чи інші механізми, які здатні забезпечити належні гарантії фондування пенсійних зобов’язань. Для визначення мінімального рівня можна використовувати правила, що базуються на ліквідаційному підході, як доповнення до методу оцінки за поточною ринковою вартістю.

Може бути дозволена певна гнучкість для тимчасового обмеження недофондування за певних ускладнених обставин. Повинна приділятися увага розробці адекватних, але гнучких вимог до мінімального рівня капіталу та гарантій у пенсійних фондах, з урахуванням їх довгострокового характеру. Податкове регулювання та пруденційний нагляд повинні сприяти розумному рівню фондування. Приватні нефондовані солідарні схеми на рівні окремих компаній повинні бути заборонені.”

Під “фондуванням пенсійної схеми” розуміється внесення до пенсійного фонду коштів, за рахунок яких мають забезпечуватися в майбутньому пенсійні виплати учаснику фонду. Як зазначалося вище, пенсійні схеми з визначеними внесками є повністю фондованими за своєю економічною природою. Частково нефондованими можуть бути лише пенсійні схеми з визначеними виплатами. Тому з метою захисту інтересів учасників пенсійних фондів цей принцип вимагає від країн, де дозволено використання таких пенсійних схем, встановлювати додаткові вимоги до розмірів обов’язкового мінімального фондування, до рівня капіталу засновників таких фондів, а також інших механізмів гарантування виплат за зобов’язаннями пенсійного фонду перед його учасниками. Країнам, які дозволяють використання лише пенсійних схем з визначеними внесками, не потрібно встановлювати такі додаткові вимоги. В Україні відповідно до Закону України “Про недержавне пенсійне забезпечення” дозволено використання виключно пенсійних схем із визначеними внесками.

Принцип № 7 “Техніка розрахунків” встановлює, що:

“Для оцінки активів та фондування зобов’язань повинні бути встановлені належні методи розрахунків, включаючи актуарні методи та правила амортизації, засновані на прозорих стандартах, що можуть бути співставленими. Належить підтримувати використання сучасних та ефективних підходів до управління ризиками, загальногалузевих стандартів управління ризиками для фондованих та інших інституцій, що беруть участь у забезпеченні пенсійних доходів. Необхідно приділити належну увагу розробці техніки управління активами та зобов’язаннями”.

Цей принцип стосується як повністю фондованих, так і частково фондованих пенсійних схем. Він вимагає використання чітких та прозорих методів розрахунків важливих показників у системі накопичувального пенсійного забезпечення. При цьому методи, що встановлюються законодавством, повинні базуватися на визнаних міжнародних стандартах, які дозволяють порівнювати вимоги, встановлені в різних країнах. Остання вимога є суттєвою в умовах кооперації країн у сфері накопичувального пенсійного забезпечення.

До четвертої групи належать принципи, що регулюють діяльність накопичувальних пенсійних фондів на фінансових ринках. До них можна віднести другий, одинадцятий та п’ятнадцятий принципи.

Принцип № 2 “Належне регулювання фінансових ринків” встановлює, що: “Для того, щоб інвестування пенсійних накопичень було ефективним, диверсифікованим, розподіляючим ризики, необхідне існування добре розвинутого ринку капіталу та фінансових послуг. Розвиток накопичувальної фондованої пенсійної системи повинно йти “рука об руку” зі зміцненням інфраструктури фінансового ринку та його регулюванням (включаючи розвиток нових ринків, таких як ринки інструментів, що індексуються відповідно до інфляції, а також функціонуванням ринків пенсійних ануїтетів).”

Важливість цього принципу є очевидною: накопичувальна пенсійна система не може працювати нормально, якщо достатньо великі обсяги коштів немає куди інвестувати з відповідним рівнем дохідності та захисту від інфляції.

Принцип № 11 “Інвестування” встановлює, що:

“Інвестування коштів пенсійних фондів повинне адекватно регулюватися. Це включає в себе необхідність інтегрованого підходу до активів та зобов’язань, необхідність як інституційного, так і функціонального підходу, а також необхідність враховувати диверсифікацію, дисперсію, відповідність валют та термінів зобов’язань. Кількісне регулювання та принципи обачної поведінки повинні бути ретельно оцінені, з врахуванням обох завдань – забезпечення надійності та дохідності пенсійного фонду. “Самоінвестування” повинне бути обмеженим, якщо не існує достатніх гарантій. Необхідно підтримувати лібералізацію зарубіжного інвестування коштів пенсійних фондів з додержанням принципів обачної поведінки.”

Додержання цього принципу залежить від повноти відповідного законодавства, спроможності уповноважених державних органів застосовувати інституційні та функціональні підходи, а також від встановленої законодавством структури і організації діяльності самих накопичувальних пенсійних фондів. Захист інтересів учасників фондів на етапі інвестування полягає не в тому, щоб повністю заборонити ризиковане інвестування (навіть при застосуванні консервативної політики інвестування інвестиційні ризики не можуть бути нульовими), а в тому, щоб створити систему управління ризиками, яка забезпечує достатній рівень дохідності (принаймні – не менше рівня інфляції) без занадто великих ризиків. При цьому учасники пенсійних фондів не можуть по-справжньому оцінити складність управління інвестиційними ризиками, а бачать та оцінюють лише кінцевий результат – рівень інвестиційних прибутків, відображений на їх індивідуальних пенсійних рахунках. Тому захист інтересів учасників передбачає не тільки належне державне регулювання системи, але й вчасне інформування учасників про результати роботи всіх суб’єктів системи накопичувального пенсійного забезпечення, які беруть участь у діяльності пенсійного фонду.

Принцип № 15, який ми вже наводили раніше, у даному контексті регулює участь накопичувальних пенсійних фондів у корпоративному управлінні тих юридичних осіб, акціями яких він володіє. Адже інвестування пенсійних коштів в акції юридичних осіб означає набуття пенсійним фондом корпоративних прав, включаючи можливість фонду брати участь у корпоративному управлінні діяльністю цих юридичних осіб. При володінні невеликими пакетами акцій одного емітента у накопичувального пенсійного фонду не з’являється реальної можливості впливу на його діяльність. А придбання великого пакета акцій одного емітента, на нашу думку, є небезпечною як для пенсійного фонду, так і для емітента таких акцій. Спинимося на цьому докладніше.

На нашу думку, при вирішенні питання участі накопичувальних пенсійних фондів в управлінні діяльністю емітентів акцій, придбаних за пенсійні кошти, необхідно виходити з того, що основною метою накопичувальних пенсійних фондів є збереження та збільшення коштів, що накопичуються у фонді для виплат майбутніх пенсій, а не участь пенсійного фонду в управлінні діяльністю іншими юридичними особами. У багатьох країнах світу сама організаційно-правова структура пенсійних фондів не дозволяє їм утворювати механізми ефективного впливу на діяльність інших юридичних осіб. А не ефективного управління емітентів акцій треба уникати, щоб втручання пенсійного фонду не зашкодило особам, акціями яких він володіє. Шкода, яка може бути заподіяна емітентам акцій необґрунтованим втручанням в управління їх діяльністю, обернеться збитками самого пенсійного фонду, якщо вартість акцій таких юридичних осіб впаде через погіршення їх фінансового становища. Тому, можливо, кращим буде законодавче обмеження корпоративних прав самих пенсійних фондів щодо інших юридичних осіб з наданням фондам права купувати привілейовані акції з вищим відсотком дивідендів та обмеженою участю у прийнятті рішень щодо діяльності емітентів таких акцій.

В останню, п’яту, групу входять Принципи, що регулюють права учасників та вкладників накопичувальних пенсійних фондів. До цієї групи принципів можна віднести третій, дванадцятий, тринадцятий та чотирнадцятий принципи.

Принцип № 3 “Права вигодонабувачів (учасників)” встановлює, що:

“Повинен забезпечуватися недискримінаційний доступ до приватних пенсійних схем (фондів). Регулювання повинне бути спрямованим на недопущення виключень щодо участі у приватних пенсійних фондах, базуючись на ознаках віку, заробітної плати, статі, стажу, вимогах найму, часткової зайнятості та соціального статусу. Воно також повинне забезпечувати захист “відкладених прав” та належний процес реєстрації прав при здійсненні пенсійних внесків як за рахунок працівників, так і за рахунок роботодавців. Повинна заохочуватися політика індексації у сфері накопичувального пенсійного забезпечення. Для підтримки професійної мобільності суттєвою є “портативність” прав на пенсійні накопичення (тобто збереження права на обсяги накопичених коштів при зміні місця роботи). Повинні заохочуватися механізми захисту учасників у випадках раннього виходу із системи пенсійного накопичення, особливо коли участь у системі не є добровільною.”

Цей принцип формулює основні права учасників накопичувальних пенсійних фондів. Відсутність дискримінації щодо участі в накопичувальних пенсійних фондах за цим принципом тлумачиться дуже широко і означає, зокрема, неможливість роботодавця робити пенсійні внески лише на користь частини своїх працівників. Винятком є випадки, коли роботодавець має неакціонерну організаційно-правову форму та робить такі внески за рахунок своїх чистих прибутків. У цьому разі частина працівників отримує доходи власників підприємства за рішенням таких власників.

Захист “відкладених прав” є одним із найскладніших питань. Його вирішення потребує, по-перше, чіткого законодавчого визначення, що саме вважається такими “відкладеними правами” у сфері накопичувального пенсійного забезпечення, і з якого моменту вони виникають в учасника. Відкладені права, як правило, виникають при застосуванні солідарних пенсійних рахунків або при встановленні вимог щодо мінімального стажу роботи у роботодавця для набуття працівником права на додаткову пенсію за рахунок внесків роботодавця. При повністю фондованих персоніфікованих пенсійних схемах питання захисту “відкладених прав” не виникає через відсутність відкладення пенсійних прав учасника. Тому повністю фондовані персоніфіковані пенсійні схеми з визначеними внесками краще захищають права учасників, ніж пенсійні схеми типу ВП.

Принцип № 12 “Механізми страхування” встановлює, що:

“Потреба у страхуванні та (чи) в інших гарантійних системах на випадок банкрутства повинна бути ретельно оцінена. Ці механізми можуть бути рекомендовані в деяких випадках, але тільки в рамках адекватної системи. Можуть бути підтримані механізми групового страхування та перестрахування.”

Ретельна оцінка потреби у гарантіях передбачає, насамперед, оцінку доцільності застосування цих механізмів. Адже будь-які гарантії потребують додаткових витрат, які фінансуються за рахунок пенсійних коштів, зменшуючи цим розмір майбутніх пенсій. Отже, не завжди введення механізмів гарантій через страхування, перестрахування чи утворення гарантійних та резервних фондів відповідає інтересам учасників накопичувальних пенсійних фондів [243; 220; 258][600].

Принцип № 13 “ Ліквідація” встановлює, що:

“Необхідно розробити належні механізми ліквідації. Повинні бути встановлені умови (включаючи, якщо це необхідно, пріоритет права пенсійних фондів до кредиторів) для забезпечення національним законодавством обов’язкової сплати пенсійному фонду коштів, які роботодавець заборгував пенсійному фонду за своїх працівників, у випадку банкрутства такого роботодавця.”

Питання першочерговості погашення зобов’язань перед кредиторами регулюється в усіх країнах нормами цивільного законодавства виключно на рівні законів. Отже, цей принцип вимагає перегляду законодавства в цій частині після введення в дію системи накопичувального пенсійного забезпечення з метою підвищення захисту інтересів учасників накопичувальних пенсійних фондів.

Принцип № 14 “Розкриття інформації та просвіта” встановлює, що:

“Повинні забезпечуватися належне розкриття інформації та просвіта громадян щодо відносних витрат та виплатних характеристик пенсійних схем, особливо коли пропонуються індивідуальні пенсійні схеми. Учасникам (вигодонабувачам) має бути роз’яснено про можливі порушення при розрахунках розмірів пенсійних виплат, особливо у випадках одноразових виплат та про адекватний захист їх прав. Розкриття структури оплати послуг (комісійних зборів) за рахунок пенсійних коштів, інвестиційних результатів та можливих форм пенсійних виплат особливо повинно підтримуватися у випадках, коли людина обирає пенсійні схеми (фонди) самостійно.”

Цей принцип вимагає законодавчого регулювання вимог щодо обсягів та змісту інформації, що повинна надаватися як учасникам накопичувальних пенсійних фондів, так і громадськості щодо роботи таких фондів. При цьому роз’яснювальна інформація має містити не лише пояснення вигод, що виникають при участі у накопичувальних пенсійних фондах, але й розкривати ризики, які притаманні системі накопичувального пенсійного забезпечення взагалі, та кожній пенсійній схемі кожного пенсійного фонду зокрема.

Свідоме обрання людиною участі чи неучасті у системі накопичувального пенсійного забезпечення та достатнє розуміння нею всіх переваг і недоліків цієї системи дозволить зменшити кількість незадоволених учасників фондів у майбутньому. Крім того, розуміння механізмів роботи цієї системи широким загалом підвищуватиме не тільки якість державного регулювання та нагляду, але й можливості громадського контролю за роботою цієї складної системи.

<< | >>
Источник: НЕЧАЙ АННА АНАТОЛІЇВНА. ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ РЕГУЛЮВАННЯ ПУБЛІЧНИХ ВИДАТКІВ У ДЕРЖАВІ. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. Київ –2005. 2005

Скачать оригинал источника

Еще по теме Додаток Е. Юридичний аналіз міжнародних принципів у сфері накопичувального пенсійного забезпечення:

  1. ЗАКОНОДАВЧИХ ВИЗНАЧЕНЬ ТЕРМІНОЛОГІЇ ФІНАНСОВОГО РИНКУ7
  2. ЗМІСТ
  3. Додаток А. Аналіз правового режиму управління Накопичувального пенсійного фонду та його активів
  4. Додаток Г. Правовий режим управління недержавними пенсійними фондами та їх активів
  5. Додаток Д. Юридичний аналіз позиції Європейського Парламенту від 12 березня 2003 року та Директиви Парламенту і Ради Європи “Про діяльність і нагляд за установами професійного пенсійного забезпечення”
  6. Додаток Е. Юридичний аналіз міжнародних принципів у сфері накопичувального пенсійного забезпечення
  7. Додаток Ж. Юридичний аналіз міжнародних вимог у сфері прав учасників накопичувальних фондів та отримувачів пенсійних виплат
  8. 3.2. Особливості функціонування та перспективи реформування валютних обмежень