<<
>>

Додаток В. Правовий режим утворення та діяльності НПФ

Законом України “Про недержавне пенсійне забезпечення” визначено три види недержавних пенсійних фондів: відкриті, корпоративні та професійні пенсійні фонди (стаття 6 Закону). Пенсійним фондам забороняється змінювати їх вид та найменування після реєстрації Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України.

Відкритий пенсійний фонд – це недержавний пенсійний фонд, учасниками якого можуть бути будь-які фізичні особи незалежно від місця та характеру їх роботи. Засновниками відкритого пенсійного фонду можуть бути одна чи кілька юридичних осіб з урахуванням обмежень, встановлених Законом 1057 для бюджетних організацій.

Учасники відкритих НПФ мають право залишатися його учасниками у разі припинення здійснення пенсійних внесків на їх користь до цих пенсійних фондів. Це, зокрема, означає, що фізична особа, яка здійснює пенсійні внески до відкритого пенсійного фонду на власну користь, має право у будь-який час прийняти рішення про призупинення здійснення таких внесків, залишаючи у відкритому фонді раніше накопичені кошти. Така можливість є важливою з точки зору захисту прав учасників НПФ і дозволяє ефективно зберігати накопичені в НПФ кошти та отримувати на них інвестиційний прибуток, навіть коли особа тимчасово неспроможна робити нові внески до НПФ з будь-яких причин.

Корпоративний пенсійний фонд – це недержавний пенсійний фонд, засновником якого є юридична особа-роботодавець або кілька юридичних осіб-роботодавців та до якого можуть приєднуватися роботодавці-платники (з урахуванням обмежень, встановлених Законом 1057 для бюджетних організацій). Учасниками цього фонду можуть бути виключно фізичні особи, які перебувають (перебували) у трудових відносинах з роботодавцями-засновниками або роботодавцями-платниками цього фонду.

Отже, засновник корпоративного пенсійного фонду бере на себе обов’язок сплачувати пенсійні внески до такого пенсійного фонду за всіх осіб, які перебувають з ним у трудових відносинах (додатково до сплати обов’язкових пенсійних внесків, які здійснюються в системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування).

Учасник корпоративного пенсійного фонду зобов’язаний вийти із складу учасників такого фонду у разі припинення трудових відносин із засновником чи роботодавцем-платником корпоративного НПФ та перевести належні йому накопичені пенсійні кошти до іншого НПФ або на банківський пенсійний депозитний рахунок чи до страхової організації з додержанням вимог Закону України “Про недержавне пенсійне забезпечення”.

Професійний пенсійний фонд – це недержавний пенсійний фонд, засновником (засновниками) якого можуть бути об’єднання юридичних осіб-роботодавців, об’єднання фізичних осіб, включаючи професійні спілки (об’єднання професійних спілок), або фізичні особи, пов’язані за родом їх професійної діяльності (занять). Учасниками такого фонду можуть бути виключно фізичні особи, пов’язані за родом їх професійної діяльності (занять), визначеної у статуті фонду.

Обмеження щодо права бюджетних організацій утворювати недержавний пенсійний фонд будь-якого виду або робити внески до існуючих пенсійних фондів встановлюється частиною одинадцятою статті 6 та статтею 8 Закону 1057. Юридична особа, діяльність якої фінансується за рахунок Державного бюджету України або місцевих бюджетів, має право бути засновником недержавного пенсійного фонду або здійснювати пенсійні внески до вже створених пенсійних фондів лише у випадках, коли створення таких фондів або здійснення пенсійних внесків передбачено законами України або рішенням відповідних місцевих рад. Заснування такими юридичними особами відкритих пенсійних фондів забороняється.

Важливою ознакою правового статусу коштів, перерахованих до будь-якого пенсійного фонду будь-яким вкладником (включаючи державні підприємства та бюджетні організації), є те, що ці кошти не є власністю держави або органів місцевого самоврядування (частина одинадцята статті 6 Закону 1057). Таке положення Закону захищає право фізичної особи-учасника пенсійного фонду на кошти, що накопичені на його користь у НПФ, і повністю відповідає міжнародним вимогам та стандартам щодо захисту прав учасників НПФ.

Основними принципами заснування пенсійного фонду є добровільність рішення засновників щодо утворення НПФ і рішення фізичної особи щодо участі у НПФ, якщо інше не встановлено законами України, а також існування економічної зацікавленості роботодавців у здійсненні пенсійних внесків на користь своїх працівників (стаття 4 Закону “Про недержавне пенсійне забезпечення”). При цьому юридична особа може бути одночасно засновником не більш як одного корпоративного чи одного професійного пенсійного фонду та засновником одного або більше відкритих пенсійних фондів. Крім того, засновники будь-якого пенсійного фонду та роботодавці - платники корпоративного пенсійного фонду можуть бути засновниками компанії з управління активами та професійного адміністратора, з якими цей фонд уклав договори про надання йому відповідних послуг (стаття 8 Закону). Отже, пенсійні фонди різного виду відрізняються за колом своїх засновників та учасників.

Учасником недержавного пенсійного фонду є фізична особа, на користь якої сплачуються пенсійні внески до НПФ і яка має право або набуде право на одержання пенсійних виплат з такого фонду. При цьому пенсійний вік, після досягнення якого учасник фонду має право на отримання пенсійної виплати, визначається за заявою учасника фонду, крім випадків, коли пенсійний вік визначається пенсійним контрактом відповідно до закону, що встановлює обов’язковість відрахувань на недержавне пенсійне забезпечення для окремих категорій громадян. Пенсійний вік, що визначається учасником фонду, може бути меншим або більшим від пенсійного віку, який надає право на пенсію за загальнообов’язковим державним пенсійним страхуванням, але не більш ніж на 10 років, якщо інше не визначено законами (стаття 61 Закону 1057).

Учасниками фонду можуть бути громадяни України, іноземці та особи без громадянства. Участь фізичних осіб у будь-якому недержавному пенсійному фонді є добровільною. Фізична особа може бути учасником кількох пенсійних фондів за власним вибором (стаття 7 Закону 1057).

Інформація про розмір пенсійних внесків, які зроблені будь-якими вкладниками НПФ на користь учасників, а також розмір інвестиційного прибутку (збитку), отриманого на пенсійні кошти, належні кожному учаснику, відображається на індивідуальних пенсійних рахунках учасників. Індивідуальний пенсійний рахунок – це персоніфікований рахунок учасника пенсійного фонду, який ведеться в системі персоніфікованого обліку у визначеному Законом України “Про недержавне пенсійне забезпечення” порядку з метою обліку накопичених на користь учасника пенсійних коштів. Інформація про пенсійні внески, пенсійні виплати та інвестиційний прибуток (збиток), що обліковуються на індивідуальному пенсійному рахунку учасника пенсійного фонду, не підлягає розголошенню та оприлюдненню (є конфіденційною) відповідно до частини третьої статті 53 Закону 1057.

При цьому стаття 53 Закону 1057 не визначає, чи є конфіденційною інша персоніфікована інформація, відображена на індивідуальному пенсійному рахунку учасника – його прізвище, адреса, місце роботи тощо. Але інформація про особу (її національність, освіту, сімейний стан, релігійність, стан здоров’я, а також адреса, дата і місце народження) охороняється відповідно до статей 23 та 31 Закону України “Про інформацію”. Суворе дотримання правил захисту інформації про учасників НПФ є важливим для забезпечення їх прав та особистої безпеки. Тому уповноважені державні органи мають встановити засоби державного нагляду та контролю за захистом інформації, що накопичується в системі персоніфікованого обліку накопичувального пенсійного забезпечення.

Закон України “Про недержавне пенсійне забезпечення” встановлює загальні правила та особливості участі в недержавних пенсійних фондах залежно від виду НПФ. Учасником відкритого пенсійного фонду може бути будь-яка фізична особа, яка прийняла рішення здійснювати пенсійні внески на свою користь до відкритого пенсійного фонду або на користь якої вирішили робити пенсійні внески роботодавець такої особи, її подружжя, діти чи батьки (стаття 7 Закону 1057). Законом 1057 не встановлюються особливі умови припинення участі у відкритому пенсійному фонді, тому діють загальні правила для фондів усіх видів. Загальними правилами припинення участі у недержавних пенсійних фондах є:

1) виявлення бажання учасником НПФ припинити участь у НПФ у зв’язку з переходом до іншого НПФ, страхової компанії чи переведенні активів на банківський пенсійний депозитний рахунок;

2) досягнення пенсійного віку, визначеного за заявою учасника НПФ відповідно до Закону України “Про недержавне пенсійне забезпечення”;

3) визнання учасника фонду інвалідом, якщо після цього учасник виявляє бажання почати отримувати пенсійні виплати за рахунок накопичених у НПФ пенсійних коштів, включаючи одноразову виплату коштів;

4) медичного підтвердження критичного стану здоров’я учасника фонду (онкозахворювання, інсульт тощо), якщо після цього учасник виявляє бажання почати отримувати пенсійні виплати за рахунок накопичених у НПФ пенсійних коштів, включаючи одноразову виплату коштів;

5) виїзд учасника фонду на постійне проживання за межі України;

6) смерть учасника фонду.

Учасником корпоративного пенсійного фонду може бути виключно особа, яка перебуває у трудових відносинах з засновником чи роботодавцем-платником НПФ. Крім загальних умов припинення участі в пенсійному фонді, додатковими умовами виходу учасників з корпоративного НПФ є:

1) звільнення учасника з посади засновником корпоративного НПФ чи роботодавцем-платником;

2) вихід роботодавця-засновника корпоративного НПФ зі складу засновників цього фонду;

3) розірвання договору про приєднання до корпоративного НПФ роботодавцем-платником цього фонду;

4) ліквідація корпоративного НПФ за рішенням роботодавця – одноосібного засновника цього фонду.

Учасниками професійного пенсійного фонду відповідно до Закону України “Про недержавне пенсійне забезпечення” можуть бути виключно громадяни, пов’язані за родом їх професійної діяльності (занять), визначеної в статуті такого НПФ. Це означає, що Закон надав засновникам професійного пенсійного фонду досить широких повноважень щодо встановлення ознак учасників професійного пенсійного фонду. Законом також не встановлено спеціальних вимог щодо припинення участі в професійному НПФ, тому це також має бути визначено в статуті професійного пенсійного фонду.

Вкладником недержавного пенсійного фонду є особа, яка сплачує пенсійні внески на користь учасника фонду шляхом перерахування коштів до недержавного пенсійного фонду відповідно до умов пенсійного контракту, який укладається між вкладником НПФ та пенсійним фондом у особі компанії, що здійснює адміністрування цим пенсійним фондом (адміністратора НПФ).

Вкладником фонду може бути сам учасник фонду, його подружжя, діти, батьки, роботодавець цього учасника або професійне об’єднання, членом якого є такий учасник. У будь-якому пенсійному фонді його учасники можуть бути одночасно і вкладниками такого фонду (стаття 7 Закону 1057). Отже, Закон визначає три типи вкладників НПФ: 1) юридичні особи – роботодавці, які здійснюють внески на користь своїх працівників або юридичні особи – професійні об’єднання, які здійснюють внески на користь своїх членів; 2) фізичні особи, які здійснюють внески на користь інших фізичних осіб, визначених цим Законом та 3) фізичні особи, які здійснюють внески на власну користь і є одночасно учасниками та вкладниками відповідного НПФ.

Відповідно до статей 7 та 58 Закону 1057 особа стає учасником НПФ з моменту підписання пенсійного контракту, за яким на користь цієї особи здійснюються пенсійні внески до НПФ. Дія цього контракту вважається закінченою, зокрема, після повного виконання вкладником фонду своїх зобов’язань за пенсійним контрактом та укладення учасником фонду договору про виплату пенсії на визначений строк з пенсійним фондом або переведення належних учаснику коштів до іншого НПФ чи страхової організації (підпункт 1 та 2 частини другої статті 58 Закону 1057).

Міжнародний досвід свідчить, що додаткові внески до НПФ використовуються роботодавцями передовсім як механізм формування своєї кадрової політики з метою залучення та утримання найбільш кваліфікованих працівників та для заохочення працівників старшого віку звільняти робочі місця для молоді у разі зацікавленості роботодавця в “поновленні” свого штату[548]. Окрім того, роботодавець зацікавлений у використанні частини коштів, що накопичуються в його корпоративному НПФ, для “самоінвестування” (у межах, дозволених законодавством), та, відповідно, у накопиченні більших обсягів коштів такого НПФ.

Відповідно до Закону України “Про недержавне пенсійне забезпечення” внески на користь своїх працівників роботодавець може здійснювати не тільки до корпоративних пенсійних фондів, але й до професійних і відкритих НПФ (стаття 20 Закону 1057). Суттєвою різницею у цьому випадку є те, що у разі сплати внесків до відкритого НПФ роботодавець має право самостійно вирішувати, на користь яких саме працівників та в якому розмірі він сплачуватиме такі внески.

Відповідно до статті 1 Закону України “Про недержавне пенсійне забезпечення” роботодавець – платник корпоративного пенсійного фонду (далі – роботодавець-платник) – це роботодавець, який визнає статут уже створеного корпоративного пенсійного фонду та виявив бажання перераховувати грошові кошти на користь своїх працівників до такого фонду на підставі договору, укладеного ним з радою цього фонду. Роботодавцем є власник підприємства, установи чи організації, незалежно від форми власності та виду їх діяльності, або уповноважений власником орган чи фізична особа, яка відповідно до законодавства використовує найману працю. При цьому приєднання до корпоративного пенсійного фонду роботодавця-платника не потребує внесення змін до статуту цього фонду.

Роботодавець-платник може припинити сплату пенсійних внесків до корпоративного НПФ шляхом розірвання договору про участь у цьому фонді, попередивши Держфінпослуг та учасників фонду, які є його працівниками, за шість місяців до розірвання такого договору. Рішення роботодавця щодо розірвання договору про участь у корпоративному пенсійному фонді обов’язково вноситься до колективного договору, якщо заснування такого фонду або участь у такому фонді роботодавця було передбачено колективним договором.

Статус роботодавця-платника корпоративного НПФ надає роботодавцю певних прав та обов’язків, яких не виникає у роботодавців, що є вкладниками відкритих чи професійних НПФ. Так, відповідно до частини третьої статті 8 Закону України “Про недержавне пенсійне забезпечення” роботодавцями-платниками корпоративного пенсійного фонду можуть бути роботодавці – юридичні особи, що провадять свою діяльність беззбитково не менше, ніж протягом одного фінансового року, крім випадків реорганізації юридичної особи. Крім того, роботодавці-платники повинні робити пенсійні внески до корпоративного НПФ за всіх своїх працівників, так само, як і засновники такого фонду (статті 1, 8 та 20 Закону 1057).

Роботодавці-платники мають право призначати своїх кандидатів у члени ради корпоративного пенсійного фонду (частини третя, четверта та п’ята статті 13 Закону 1057). Кількість представників, яких кожен із роботодавців-платників такого фонду має право делегувати до ради фонду, визначається у статуті фонду чи за рішенням зборів засновників. Можливим також є делегування до ради фонду одного представника від кількох роботодавців-платників. При цьому роботодавці-платники зобов’язані за свій рахунок здійснювати оплату винагороди членам ради фонду, якщо рішенням зборів така винагорода членам ради буде встановлена (частина шоста статті 13 Закону 1057).

Закон України “Про недержавне пенсійне забезпечення” визначає етапи утворення НПФ, а також встановлює економічні вимоги до засновників НПФ. Економічні вимоги встановлюються тільки для засновників корпоративних НПФ і роботодавців-платників, які мають право приєднатися до таких фондів, і не встановлюються для засновників відкритих та професійних НПФ.

Відповідно до статті 1 Закону України “Про недержавне пенсійне забезпечення” засновником корпоративного пенсійного фонду може бути одна або кілька юридичних осіб-роботодавців, до яких можуть приєднуватися роботодавці-платники. При цьому такі юридичні особи зобов’язані:

1) проводити свою діяльність беззбитково не менше ніж протягом одного фінансового року до заснування такого фонду, крім випадків реорганізації юридичної особи (частина третя статті 8 Закону 1057);

2) сплачувати внески до такого фонду за всіх осіб, які перебувають з ними у трудових відносинах (стаття 1 та стаття 20 Закону 1057).

Остання вимога є дуже важливою і повністю відповідає міжнародним вимогам та стандартам щодо функціонування корпоративних пенсійних фондів. Вимоги щодо захисту прав учасників накопичувальних пенсійних фондів містять окремі норми стосовно недопущення дискримінації різних категорій працівників роботодавця – засновника корпоративного пенсійного фонду, за ознакою типу трудових відносин між працівником та роботодавцем.

В Україні трудові відносини регулюються Кодексом законів про працю України. Відповідно до статті 2 цього Кодексу працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або у фізичної особи. При цьому працівник має право укладати трудові договори одночасно більш ніж з одним роботодавцем, якщо інше не передбачене законодавством, колективним договором або угодою сторін (стаття 21 цього Кодексу). Особливою формою трудового договору є контракт, в якому визначається строк його дії, права, обов’язки і відповідальність сторін (у тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового за згодою сторін.

Відповідно до статті 23 Кодексу законів про працю України трудовий договір може бути: 1) безстроковим, що укладається на невизначений строк; 2) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін або 3) таким, що укладається на час виконання певної роботи. Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи або умов її виконання чи інтересів працівника, та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.

Таким чином, право на участь у корпоративному пенсійному фонді, утвореному роботодавцем, мають право всі працівники, з якими цей роботодавець уклав трудові договори незалежно від терміну їх дії. Але роботодавець не повинен сплачувати пенсійні внески до будь-якого НПФ за тих фізичних осіб, які виконують для нього роботу за цивільно-правовими договорами.

До засновників відкритих та професійних пенсійних фондів Закон України “Про недержавне пенсійне забезпечення” не встановлює ніяких економічних вимог, тому що відповідно до цього Закону у них не виникає зобов’язань щодо сплати пенсійних внесків за своїх працівників, і їх фінансовий стан не є таким важливим з точки зору заснування НПФ, як фінансовий стан засновників корпоративних НПФ. Крім того, засновником професійних НПФ є організації, які майже завжди мають статус неприбуткових і не здійснюють підприємницької діяльності, існуючи, в основному, за рахунок внесків своїх членів. Однак частина шоста статті 20 Закону 1057 встановлює право засновників професійного пенсійного фонду сплачувати пенсійні внески за власні кошти на користь усіх своїх членів - фізичних осіб. Це означає, що засновник професійного НПФ не має права здійснювати внески до свого пенсійного фонду лише за окремих осіб-членів засновника, але має право прийняти рішення про здійснення пенсійних внесків до такого фонду за всіх своїх членів. При цьому розмір пенсійних внесків та умови їх сплати встановлюються в порядку, визначеному для засновників корпоративних пенсійних фондів.

Утворення недержавних пенсійних фондів регулюється нормами законів України “Про недержавне пенсійне забезпечення”, “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”, “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців” [437][549], а також відповідними нормативними актами Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України [458; 460][550]. Закон України “Про недержавне пенсійне забезпечення” встановлює майже однакові етапи утворення всіх видів НПФ, а саме:

1) утворення починається з того, що засновник(и) НПФ приймають рішення про його створення та затверджують статут НПФ. Невід’ємною частиною статуту НПФ є пенсійні схеми, які також розробляються засновниками НПФ. При цьому, якщо утворюється корпоративний чи професійний НПФ, то пенсійні схеми підлягають погодженню з представниками трудових колективів відповідних юридичних осіб-роботодавців (частина перша статті 9 Закону 1057);

2) як юридична особа НПФ реєструється відповідно до Закону “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців”. Але відповідно до Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” пенсійний фонд повинен зареєструватися для отримання статусу фінансової установи. Отже, наступний етап реєстрації регулюється Законом України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”;

3) засновники НПФ готують документи та подають до відповідних органів державної статистики для включення НПФ до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій, а також подають документи до органів державної податкової служби для включення НПФ до Реєстру неприбуткових організацій та установ. Після цього засновники знову подають документи до Держфінпослуг відповідно до вимог Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” для реєстрації НПФ як фінансової установи.

Після реєстрації НПФ як юридичної особи та фінансової установи засновники НПФ повинні виконати обов’язкові умови початку діяльності НПФ, встановлені статтею 12 Закону України “Про недержавне пенсійне забезпечення”. Для виконання цих умов засновники НПФ мають сформувати перший склад ради НПФ протягом трьох місяців з дня реєстрації недержавного пенсійного фонду в Держфінпослуг як юридичної особи з додержанням вимог Закону України “Про недержавне пенсійне забезпечення” та нормативно-правових актів Держфінпослуг [461][551]. Сформована рада фонду повинна розробити та затвердити в Держфінпослуг інвестиційну декларацію пенсійного фонду протягом 60 днів з дня формування ради фонду (стаття 10 Закону 1057) з дотриманням вимог зазначеного Закону та Положення про інвестиційну декларацію недержавного пенсійного фонду, затвердженого Держфінпослуг [462][552]. Примірник зареєстрованої інвестиційної декларації обов’язково подається радою фонду Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку протягом п’яти робочих днів після її реєстрації.

Інвестиційна декларація недержавного пенсійного фонду – це документ, який визначає інвестиційну політику НПФ, основні напрями та обмеження інвестування активів НПФ, встановлені в межах загальних вимог та обмежень інвестиційної діяльності, визначених Законом України “Про недержавне пенсійне забезпечення”. Інвестиційна декларація є обов’язковою для застосування особами, що здійснюють управління активами пенсійного фонду, та зберігачем.

У разі відсутності у складі ради пенсійного фонду осіб, професійно підготовлених до роботи у сфері інвестиційної діяльності, рада зобов’язана залучити до розроблення інвестиційної декларації консультантів з інвестиційних питань. Оплата послуг таких консультантів здійснюється за рахунок засновників пенсійного фонду.

Після затвердження інвестиційної декларації рада фонду повинна протягом одного року з дня реєстрації НПФ як юридичної особи укласти договори:

1) про адміністрування пенсійного фонду – з адміністратором, який має ліцензію на провадження діяльності з адміністрування пенсійних фондів;

2) про управління активами пенсійного фонду – з компанією з управління активами або іншою особою, яка отримала ліцензію Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку на провадження діяльності з управління активами;

3) про обслуговування пенсійного фонду зберігачем – із зберігачем.

При цьому інвестиційна декларація НПФ є невід’ємним додатком до цих договорів.

Укладення пенсійним фондом договорів про адміністрування пенсійного фонду, управління активами пенсійного фонду та про обслуговування пенсійного фонду зберігачем є обов’язковою умовою початку діяльності НПФ. НПФ не має права укладати пенсійні контракти із вкладниками фонду та отримувати пенсійні внески до укладення радою фонду зазначених договорів (частина четверта статті 12 Закону “Про недержавне пенсійне забезпечення”). Інформацію про виконання цих умов до Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України подає адміністратор НПФ, з яким укладено відповідний договір [464][553]. Адміністратор НПФ виконує свої функції лише після отримання ліцензії на провадження діяльності з адміністрування пенсійних фондів, яка видається Держфінпослуг відповідно до статті 27 Закону України “Про недержавне пенсійне забезпечення” [459][554]. При анулюванні ліцензії адміністратора рада пенсійного фонду зобов’язана укласти договір з новим адміністратором НПФ протягом 10 робочих днів з дати отримання радою фонду повідомлення про анулювання ліцензії адміністратора цього фонду. У разі, якщо рада не укладе новий договір протягом цього строку, Держфінпослуг може тимчасово призначити своїм рішенням професійного адміністратора для виконання всіх функцій адміністратора, ліцензію якого анульовано [467][555].

У разі невиконання засновником НПФ вимог щодо формування першого складу ради фонду та укладання радою фонду зазначених договорів протягом одного року з дня реєстрації пенсійного фонду як юридичної особи, Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України приймає рішення про скасування реєстрації такого пенсійного фонду.

З метою запобігання недобросовісної реклами про діяльність пенсійних фондів, яка може вводити в оману майбутніх учасників та вкладників НПФ, Закон України “Про недержавне пенсійне забезпечення” встановлює порядок, за яким усі рекламні матеріали щодо послуг з недержавного пенсійного забезпечення обов’язково подаються на погодження до Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України [466][556].

Таким чином, з вищенаведеного можна зробити висновок про те, що в українському законодавстві у сфері накопичувального пенсійного забезпечення дотримуються міжнародні вимоги та стандарти щодо: 1) утворення недержавних пенсійних фондів як відокремлених юридичних осіб; 2) відокремлення пенсійних активів НПФ від будь-яких інших активів; 3) здійснення управління активами пенсійних фондів виключно спеціалізованими компаніями з управління активами; 4) зберігання пенсійних активів НПФ виключно спеціалізованими банківськими установами.

<< | >>
Источник: НЕЧАЙ АННА АНАТОЛІЇВНА. ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ РЕГУЛЮВАННЯ ПУБЛІЧНИХ ВИДАТКІВ У ДЕРЖАВІ. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. Київ –2005. 2005

Скачать оригинал источника

Еще по теме Додаток В. Правовий режим утворення та діяльності НПФ:

  1. ЗМІСТ
  2. Додаток В. Правовий режим утворення та діяльності НПФ
  3. Додаток Г. Правовий режим управління недержавними пенсійними фондами та їх активів