<<
>>

1.1.3. Видатки та їх фінансування в ХІХ та на початку ХХ століть

У ХІХ ст. практично зникають особисті повинності, які повністю замінюються грошовими обкладеннями – податками. Паперові гроші та цінні папери набувають небаченого до цього часу поширення, і фінансові відносини починають бурхливо розвиватися в усіх країнах світу.

Вони стають більш складними, розвинутими і потребують подальшого розвитку та вдосконалення їх правового регулювання. Це, у свою чергу, призводить до швидкого збільшення кількості актів законодавчого характеру, які містять фінансово-правові норми. У своїх лекціях з “Російського фінансового права” в 1914 р. відомий фінансист-юрист Е.М. Берендтс зазначав [15][55]: “ХІХ століття було епохою згуртування держав у великі політичні тіла, які потребували великих та таких, що правильно надходять, коштів для покриття видатків на все більш складні завдання державного управління... На державу перестали дивитися, як на власність династії чи як на союз між государем – власником відомих доходних прав верховенства, з одного боку, та становими коопераціями, які оберігали кожна свої права, з іншого боку. Держава визнається публічно-правовим союзом, який обіймає не тільки государя та стани, але усіх громадян, незалежно від їх належності до певного стану, які мають рівні права на захист їх безпеки та турботу про їх добробут... Правова держава виконує свої завдання на основі позитивного права та у формах, установлених позитивним правом, тому її господарство може бути тільки правомірним, поважаючим встановлені законом права громадян та має відмовлятися від усяких прийомів, які не відповідають правовим нормам. За своїм змістом наука про державне господарювання та про фінансове право стає більш багатою та широкою. Вона вивчає у ХІХ ст. не тільки видатки та доходи держави, але вводить у коло своїх досліджень і місцеві фінанси, тобто господарство підпорядкованих державі суспільних (громадських) союзів (провінцій, губерній, уїздив, округів, общин).
Вона вивчає і формальний порядок ведення державного господарства та суспільного (громадського) місцевого господарства...”.

У другій половині ХІХ ст. в Росії з’являються праці з фінансової науки та фінансового права таких учених, як М.І. Тургенєв [127][56], І. Горлов [32][57], В.О. Лебедєв [167][58], І.Т. Тарасов [117][59], І.Ю. Патлаєвський [86][60], Д.М. Львов [69][61], В.Г. Яроцький [155; 128][62], І.І. Янжул [153][63], С.І. Іловайський [45][64] та інших, а також перекладаються на російську мову роботи іноземних учених – К.Г. Рау, Е. Сакса, Ф. Нітті, які у тому числі докладно вивчали проблему регулювання публічних видатків, та інші роботи. В результаті наприкінці ХІХ ст. відбувається виокремлення нової науки – фінансового права як галузі права, яка вивчає фінансово-правові норми, систематизує та класифікує їх. Саме з середини ХІХ ст. та протягом другої його половини починається викладання фінансового права на юридичних факультетах університетів, утворюються кафедри фінансового права, публікуються перші курси лекцій та підручники [14][65]. Теоретичні праці вчених ХІХ ст. аналізують та узагальнюють зміни, які відбуваються у фінансовій сфері на практиці.

На початку ХІХ ст. в Росії Олександр І проводить реформу державного управління за планом, розробленим ще при Павлі І. Маніфестом від 8 вересня 1802 р. було утворено вісім міністерств, у числі яких було і перше Міністерство фінансів Росії [364][66]. Воно являло собою досить велику установу, до повноважень якої належали не лише фінансові питання, а й управління державними землями, лісами, фабриками, заводами та інші питання, які пізніше були передані іншим міністерствам. Але поряд з іншими завданнями, нове Міністерство фінансів повинно було готувати “ретельний штат” загальних державних видатків наприкінці кожного календарного року.

Для цього всі інші міністерства подавали йому наприкінці року відомості чи кошториси видатків, запланованих на наступний рік. Спочатку ці відомості були простим переліком запланованих видатків.

Перший після утворення Міністерства фінансів Росії розпис доходів та видатків з’явився в 1803 р. та включав види доходів і видатків, наведені в табл. 1.2 [170][67].

Як бачимо, найбільші видатки казни вже пов’язані з воєнним та морським міністерствами. На другому місці стоять видатки Міністерства фінансів, яке опікувалося всіма фінансовими та економічними питаннями у державі.

Згодом відомості про видатки, що подавалися іншими міністерствами до Міністерства фінансів, набували все більш складного виду, і процес їх розгляду значно ускладнився через відсутність будь-якої системи та класифікації видатків[68].

Таблиця 1.2

Розпис доходів та видатків Росії у 1803 році

Доходи Млн руб. % до заг. суми
I. Податкові
З купецького капіталу відсотки 1,3 1,3
З селян, міщан та козаків подушних і оброчних 43,3 44,3
З дворян на утримання чинів, які обираються від землі, та на інші потреби 1,6 1,6
II. Податкові, що часом перемежовуються
Питейні 25,4 26,0
З оброчних статей 0,8 0,8
III. Неподаткові
Митні 11,5 11,8
Від продажу солі, що заготовляється казною 6,5 6,6
По казенних та приватних гірничих заводах 2,2 2,2
Різного виду неподаткові збори 5,2 5,3
Усього доходів 97,8 100,0
Видатки
Воєнному і морському міністерствам 46,2 47,8
Міністерствам фінансів 25,5 26,4
Усім іншим відомствам 23,9 24,7
У тому числі:
Імператорський двір 8,7 9,0
Духовенство 1,5 1,6
Міністерство іноземних справ 1,2 1,2
Міністерство внутрішніх справ 9,6 9,9
Міністерство комерції 1,7 1,8
Міністерство народної освіти 1,2 1,2
Усього видатків 96,6 100,0

Тяжка ситуація з російськими фінансами та великі дефіцити державного бюджету на початку ХІХ ст.

змусили Олександра І зайнятися реформою державних фінансів [17][69]. І він доручив М.М. Сперанському сформулювати основні принципи складання розписів у Росії. В результаті у 1810 р. з’являється знаменитий “План фінансів” [112][70], в якому М.М. Сперанський ретельно розглянув податкову систему Росії та запропонував нову класифікацію не тільки державних доходів, але й державних видатків, а також визначив принципи здійснення останніх.

Відповідно до Плану М.М. Сперанського видатки повинні були установлюватися по доходах, і ніякі нові видатки не могли плануватися без зазначення у розписі джерела, що відповідало розміру видатку. Класифікуючи видатки, М.М. Сперанський розділив їх на загальнодержавні, губернські, окружні та волосні залежно від предмета видатків. При цьому загальнодержавні видатки мали фінансуватися за рахунок загальних державних доходів, губернські видатки – за рахунок губернських доходів і так далі. Але всі види видатків повинні були підпорядковуватися загальним правилам при їх підрахуванні, розподілі та складанні звітів про їх здійснення з урахуванням можливих місцевих особливостей. Усі статті видатків повинні були розміщуватися виключно за відповідними класами – звичайними та надзвичайними. В табл. 1.3 наводяться звичайні видатки, як вони були визначені М.М. Сперанським.

Таблиця 1.3

Звичайні видатки за класифікацією М.М. Сперанського

І розряд. Видатки державні звичайні ІІ розряд. Видатки губернські звичайні ІІІ розряд. Видатки окружні звичайні ІV розряд. Видатки волосні звичайні
Необхідні Необхідні Необхідні Необхідні
Корисні Корисні Корисні Корисні
Непомірні Непомірні Непомірні Непомірні
Зайві Зайві Зайві Зайві
Постійні Постійні Постійні Постійні
Змінні Змінні Змінні Змінні

Отже, у М.М. Сперанського було виділено 8 розрядів видатків – по 4 звичайних з розподілом на підрозряди та 4 – надзвичайних (державні, губернські, окружні та волоські). Ці 8 розрядів утворювали “загальну рамку”, в яку мали вписуватися статті всіх існуючих видів видатків. При цьому М.М. Сперанський зазначав, що видатки, які після детального розпису за цими розрядами опинилися в розряді “зайвих”, у подальшому не повинні були фінансуватися взагалі, а ті, що потрапляли в розряд “непомірних” підлягали відповідному скороченню.

Крім цього, М.М. Сперанський виділив три напрями призначення видатків: 1) постійне щорічне призначення; 2) тимчасове призначення – додаткові до звичайних, але непередбачені раніше видатки; 3) надзвичайне призначення.

Таким чином, М.М. Сперанський вперше заявив про необхідність глибокого реформування та систематизації державних видатків з метою їх скорочення та введення жорсткого контролю над ними. Однак “чистка державних видатків” вимагала проведення досить значних робіт з виявлення та систематизації всіх існуючих у державі видатків, які до цього часу ретельно в державних розписах ніколи не документувалися. І саме це унеможливило швидке застосування на практиці запропонованих М.М. Сперанським правил.

Розпочате М.М. Сперанським скорочення державних видатків тривало і в перші роки правління Миколи І (1825-1855). Але, не дивлячись на це, державні видатки поступово зростали через різке збільшення платежів за державними запозиченнями, якими оплачувалися “системи виробничих робіт та капітальних споруд”, збільшення військових видатків та дефіцитів звичайних бюджетів [170][71]. Необхідність жорсткого контролю та обліку державних видатків вимагала подальшого вдосконалення їх класифікації. І вже в середині ХІХ ст. видатки поділялись на 3 категорії: звичайні видатки, видатки на особливі предмети та оборотні видатки. Наприклад, розпис видатків Росії на 1844 р. мав вигляд, наведений в табл. 1.4.

Таблиця 1.4

Розпис видатків Росії на 1844 рік

Вид видатків Сума видатків (руб.) У % до заг. суми видатків
I. Видатки звичайні
а) на платежі по державних боргах 28 316 459 17,7
б) по Височайшому двору 7 167 466 4,5
в) на утримання Духовенства 2 557 189 1,6
та збільшення (поліпшення Духовенства) в Західних губерніях 250 000 0,2
По міністерствах:
г) народної освіти 2 713 628 1,7
д) воєнному 61 478 035 38,5
е) морському 10 727 331 6,7
ж) іноземних справ 1 628 020 1,0
з) внутрішніх справ 5 949 254 3,7
і) фінансів 12 835 921 8,0
й) на пенсії та інші видатки по Міністерству фінансів 6 957 470 4,4
к) державного майна 3 588 812 2,2
л) юстиції 3 738 114 2,3
м) по Головному Управлінню шляхів сполучення та публічних споруд 4 095 858 2,6
н) по Головному Управлінню пошти 2 001 067 1,3
о) по Державному контролю 209 412 0,1
п) на надзвичайні видатки 5 500 000 3,4
Разом звичайних видатків 159 714 036 100,0
II. Видатки на особливі предмети:
а) на утримання земських судів 1 743 676 1,1
б) на платежі кредитним установам по запозиченнях 1 042 099 0,7
в) на утримання в Західних губерніях Духовенства 880 900 0,6
Разом видатків на особливі предмети 3 666 675 2,3
III. Оборотні видатки 17 343 787 10,9
Разом видатків 180 724 500

З розпису видатків на 1844 р. можна побачити, що найбільші видатки як і раніше припадають на військові потреби, які за обсягом стоять на першому місці. Але на друге місце виходить новий вид видатків – платежі по державних боргах. Третє місце за обсягом посідають “оборотні видатки”. Відзначимо, що в ці часи розуміння “оборотних видатків” трохи змінюється: тепер до них відносять видатки на виготовлення казенного вина та на метали для військових потреб.

Пізніше, у розписах видатків за 1844-1863 рр. з’являються нові види видатків, які зазначаються за межами вказаних вище трьох категорій, а саме – видатки на утримання державних банків та на “недобір у зборах” [89][72]. Останні фактично можна розглядати як перші різновиди урядових резервних фондів коштів.

Видатки на покриття платежів за запозиченнями також виносяться поза межі зазначених вище категорій видатків. У результаті з 1846 р. у розписах видатків з’являються нові розділи: “видатки на рахунок банківських прибутків” та “особливі суми”. До останніх належали видатки на покриття недоїмки з податків та інших звичайних доходів, а також видатки за статтями оборотних доходів на випадок недобору вина, яке вироблялося державою.

У середині та другій половині ХІХ ст. виконання бюджету в Росії все частіше призводить до великих дефіцитів, тому починаються пошуки удосконалення регулювання державних видатків. Згідно з доповідями Комітету фінансів Олександр ІІ визнав незадовільним порядок складання кошторисів видатків у державі. Для вдосконалення цього порядку він відправив за кордон дійсного статського радника В. Татаринова для вивчення системи державної звітності у “найголовніших державах Європи” – Франції, Бельгії, Австрії, Прусії [89][73]. І в 1858 р. В. Татаринов повернувся зі звітом, який містив “Корінні начала складання кошторисів” у зазначених державах.

У звіті В. Татаринова зазначалося, що одним з основних принципів складання кошторисів у цих державах був принцип систематичності у їх складанні, при якому кошториси мали затверджуватися щорічно та у певні визначені строки і включати: всі без винятку державні кошти та державні потреби; всі види видатків та всі дані, які враховувалися при підрахунках майбутніх видатків, зазначених у кошторисах. Крім того, заборонялося кошти, заплановані на видатки, пов’язані з одними потребами, використовувати для покриття інших потреб.

Другим важливим принципом складання кошторисів В. Татаринов визначив принцип “єдності каси”, за яким усі грошові кошти держави повинні були зосереджуватися у казні міністерства фінансів. Наступні принципи були пов’язані з організацією контролю на всіх етапах складання та виконання кошторисів, а саме: принцип встановлення попереднього контролю при складанні кошторисів; принцип злиття в установах державного контролю двох видів контролю – перевірки виконавців (кас) і перевірки розпорядників коштів та принцип здійснення ревізій державного контролю лише на основі оригіналів актів та документів.

На основі звіту В. Татаринова та утвореної для його вивчення спеціальної Комісії при Державній Конторі були розроблені нові правила складання кошторисів доходів та видатків у Росії, які набрали чинності 22 квітня 1862 р. як “Корінні начала кошторисних правил”. Саме ці правила започаткували в Росії обов’язкове щорічне складання розписів державних доходів та видатків, які до того часу не мали визначеного періодичного характеру. Згідно з цими правилами у державному розписі (кошторисі) мали зазначатися всі державні доходи та видатки, за винятком спеціальних та інших, що не належали державній казні та перераховувалися у окремому “особливому розписі”. Не внесені у державний кошторис видатки не мали права на фінансування протягом відповідного року. Однак винятки з цих правил за розпорядженням государя допускалися досить довгий час [171][74].

У 1862 р. була впроваджена й інша надзвичайно важлива новація у сфері бюджетного регулювання, а саме – законодавча постанова про обов’язкове відкрите опублікування державних розписів (бюджетів). До того часу державні розписи були державною таємницею. Особам, які їх складали, було суворо заборонено розголошувати інформацію щодо змісту державних розписів. Але у зв’язку з різноманітними перетвореннями державного устрою, що відбувалися наприкінці 60-х рр. ХІХ ст., з’явилася ідея про обнародування державних доходів та видатків. Це питання гаряче дискутувалося як політичне і вкрай важливе, доки Комітет фінансів запропонував розглядати його з “суто фінансового боку”. Одним з головних аргументів на користь відкритого опублікування державного розпису була потреба Росії в отриманні значних державних кредитів. Але такі кредити держава не могла отримати, спираючись виключно на “довіру імператорському двору”, яку Росія почала втрачати через погіршення фінансового стану держави. У доповіді, яку Комітет фінансів подав Імператору, підкреслювалося: “Довіра може бути відновлена тільки повною відвертістю уряду у питаннях власних фінансів. Сліпа довіра, яка спиралася на невизначені, але загальноприйняті уявлення про ресурси Росії, вже не має попередньої сили. Поновити її у наші часи публічності неможливо, вона може бути відновлена лише на інших підставах і, безумовно, не зненацька, а поступово. Першим кроком до цього є обнародування розпису... Воно не може надалі відкладатися без суттєвої і, можливо, непоправної шкоди для державних фінансів” [89][75].

У результаті 1 січня 1862 р. імператор власноручно написав на оригіналі журналу державного розпису: “Виконати” і, спираючись на це, починаючи з 1862 р. державні розписи почали публікувати “до загальної уваги”.

Еволюція державних видатків та їх державного регулювання триває і при Олександрі ІІІ. У перші ж дні свого царювання він видає указ від 17 липня 1881 р. про ретельний перегляд усіх видатків міністерств з метою їх скорочення, а 18 грудня 1881 р. вводить особливий режим складання розписів видатків. Відповідно до цього режиму заборонялося подавати прохання імператору про збільшення бюджетних видатків без попереднього погодження з Міністерством фінансів, а всі штати міністерств підлягали суворому перегляду з метою скорочення кількості чиновників, зменшення сум видатків на канцелярські потреби, господарських та інших видатків.

Пізніше, при складанні державного розпису на 1895 рік, вперше були запроваджені нові правила класифікації деяких надзвичайних видатків, затверджені в 1894 р. Із розділу “надзвичайних” до розділу “звичайних” були перенесені видатки на: переоснащення війська, заготівлю спеціальних продовольчих резервів, покращання стану залізниці та оснащення портів [171][76]. А з розділу “надзвичайних доходів” до розділу “звичайних доходів” були перенесені доходи “від військової винагороди з Турції та Хіви”. Виявилося, що в результаті таких змін у класифікації доходів та видатків позитивно змінився загальний баланс розпису.

Цей факт значно посилив розуміння Міністерством фінансів Росії необхідності подальшої розробки класифікації доходів та видатків і показав велике практичне значення правильно проведеної класифікації. Таким чином, ефективне використання фінансових ресурсів країни все більше пов’язується з наявністю законодавчих актів, які регулюють здійснення видатків, та теоретичних розробок у цій сфері.

Значне підвищення ролі правового регулювання державних видатків відобразилося в оглядовому звіті Міністерства фінансів Росії за 1802-1902 рр. У цьому звіті зазначається, що наприкінці ХІХ ст. на практиці було встановлено правило, за яким майже всі, навіть найголовніші законопроекти, що пов’язувалися з виникненням видатків, вносилися на розгляд до Державної Ради у період розгляду та обговорення кошторисів на наступний рік для врахування можливих видатків[77]. Але в законі про державні розписи, який був прийнятий 8 червня 1893 р. не було передбачено терміну подання до Державної Ради кошторисів надзвичайних видатків. Це було визнано суттєвим недоліком, який потребував виправлення, і відповідно до постанови Державної Ради від 25 грудня 1895 р. кошториси по всіх відомствах почали подаватися Державній Раді не пізніше 1 листопада з одночасним поданням на експертизу Міністерству фінансів і Державному Контролеру.

Таким чином, вже наприкінці ХІХ ст. управління державними фінансами та державними видатками в Росії стало одним із найважливіших питань державного управління і отримало досить сформовану правову основу. Можна стверджувати, що після Петра І та Катерини ІІ правителі Росії протягом ХІХ ст. випробовують третю державну стратегію боротьби із бюджетним дефіцитом, а саме – скорочення видатків та проведення реформи державного управління. Боротьба за скорочення державних видатків стала найважливішим державним питанням і привела до активного перегляду класифікації державних доходів і видатків та правил здійснення останніх.

У 1896 р. відбувалася ще одна важлива зміна у фінансовій системі Росії, а саме – було зроблено перші кроки законодавчого відмежування приватних коштів імператорського двору від публічних коштів державної казни. Так, повелінням імператора від 7 листопада 1896 р. були затверджені правила складання видатків для Міністерства Імператорського Двору. За цими правилами імператор щорічно до 30 листопада повинен був встановлювати кошторис видатків свого міністерства для включення цих видатків у державний розпис доходів та видатків як окремої статті видатків.

Подальше розуміння складнощів, пов’язаних із управлінням видатками, привело до обговорення необхідності утворення нового виду державних фондів коштів – “запасних коштів держави”[78]. Необхідність таких фондів казначейства ретельно обговорювалась при складанні розпису на 1901 р. Захищаючи нові “запасні фонди”, передбачені в розписі на 1901 р., Міністр фінансів поясняв, що “покриття надзвичайних видатків шляхом запозичень було б нерозумним для Росії, що обтяжена великими боргами, значна частка яких розміщена за кордоном”, і запевняв, що практичний досвід Росії вже довів, наскільки корисно мати такі запасні кошти казни.

На початку ХХ ст. тривало вдосконалення державних розписів: Міністерство фінансів неодноразово вносило зміни у класифікацію видатків та доходів з метою покращення балансу розписів, про що приймалися відповідні закони[79]. Неефективність використання державних коштів стала предметом широкого обговорення, в якому брали участь, зокрема, такі видатні вчені-фінансисти, як І.Х. Озеров, Л.Г. Яснопольський та інші [81; 82; 156][80]. Так, професор московського університету І.Х. Озеров у своїй роботі відзначає: “Наші кошториси видатків показують багато цікавого, що свідчить про те, як халатно ставляться у нас наверху до витрачання народних коштів. Наведу лише декілька прикладів: так, за кошторисом доходів та видатків департаменту державного казначейства на 1905 рік зазначено: “вдові статського радника у відставці К. до закінчення її дітьми повного курсу навчання по 300 рублів щорічно.” Ця постанова прийнята 20 грудня 1871 року, отже, пройшло вже 34 роки, і я не знаю жодного учбового закладу, де виховання продовжувалося б такий довгий час” [81][81].

Наводячи величезний перелік “дивних видатків”, І.Х Озеров робить висновок про те, що за існуючими на той час кошторисами було надзвичайно важко скласти уяву про загальну суму видатків за будь-яким напрямом і пояснював це недоліками класифікації видатків. Розмитість та неповнота класифікації “дозволених видатків” давала змогу вносити в кошториси видатки, які “не мали нічого спільного з призначенням державних коштів”. У результаті, як відзначав І.Х. Озеров, “багато видатків носить приватний характер, а на державне казначейство ще зберігся патріархальний погляд: багато видатків зовсім не потрібні, кошти видаються особам невідомо на що”. При цьому очищення бюджету від непотрібних видатків пов’язується І.Х. Озеровим та іншими авторами з удосконаленням правового регулювання видатків[82].

Певним віддзеркаленням ускладнення державних видатків та державних фінансів узагалі стало розширення тематики наукових досліджень у сфері фінансового права в першому десятилітті ХХ ст. Так, значна увага приділяється проблемам державного бюджету та бюджетного права [14][83]. У підручнику з фінансового права С.І. Іловайського[84], виданого в 1912 р., докладно розглядаються питання, пов’язані з державним бюджетом та бюджетним правом, аналізуються фінансове господарство та державні видатки, касове упорядкування та фінансовий контроль.

Таким чином, на початку ХХ ст. в Росії не тільки суттєво розширились види державних видатків, але також змінилася їх якість – відбулося відокремлення видатків, які вважалися публічними видатками держави та інших примусових союзів, від приватних видатків у державі. А підвищення ролі правового регулювання у сфері публічних фондів коштів призвело до виділення нової галузі права – фінансового, норми якого регулювали відносини у сфері публічних фінансів.

Серед державних видатків величезну вагу мають військові видатки, видатки на утримання залізниці, шосейних доріг, торгових портів та інші. Збільшуються також і обсяги місцевих видатків, які забезпечували діяльність усіх місцевих “публічних союзів”, підпорядкованих державі.

Небачене до того часу в Росії та інших країнах збільшення обсягів державних видатків протягом ХІХ ст. стає предметом докладного вивчення економістів та фінансистів. Учений Ф. Нітті у своїй роботі відзначає, що збільшення державних видатків, яке відбулося протягом ХІХ ст. і переважно в його другій половині, є реальним та обумовленим переважно такими причинами [186][85]:

1) постійним, невпинним зростанням військових видатків;

2) великими громадськими (суспільними) роботами, пов’язаними із розвитком виробництва на принципово нових основах. Так, винаходи стосовно використання пару, електроенергії, телеграфу призвели до великих державних витрат, пов’язаних із введенням у дію нових способів виробництва, пересування тощо;

3) збільшенням державних боргів, пов’язаних з подальшим поширенням використання державних запозичень для фінансування державних видатків;

4) розвитком усіх форм соціального запобігання, в результаті чого значно розширилася економічна діяльність держави;

5) поширенням участі народних мас у суспільному житті, внаслідок чого уряд та місцеві установи були змушені взяти на себе виконання багатьох послуг, які раніше не визначалися як суспільно корисні чи якими просто зневажали.

Досліджуючи державні видатки, німецький економіст Вагнер у 1892 р. сформулював закон постійного зростання державних видатків. Згідно з цим законом, який відображує одну з найважливіших фінансових закономірностей, державні видатки постійно зростають, і швидкість їх зростання перевищує швидкість зростання державних доходів. Причини зростання державних видатків є досить різноманітними і пов’язані з соціологічними, історичними, політичними та соціально-економічними умовами [182][86].

Крім значних змін у видах та обсягах публічних видатків, протягом ХІХ ст. суттєві структурні зміни відбуваються також і в приватних видатках громадян. Розвиток капіталістичних відносин призвів до того, що в приватних видатках фізичних осіб виокремилися чотири основні групи видатків:

1) видатки на ведення особистого (приватного) господарства, які існували й раніше;

2) видатки економічного характеру – фінансування будівництва та функціонування невеликих приватних магазинів та інших підприємницьких починань приватних осіб. Цих видатків майже не було за часів феодалізму, і їх обсяг дедалі зростає під час розвитку капіталістичної формації;

3) приватні видатки на утворення та функціонування великих приватних підприємницьких утворень – фабрик, заводів та інших приватних підприємств, які продовжують розвиватися протягом ХІХ ст. Ці видатки також стали новим видом приватних видатків у державі;

4) видатки на оплату зобов’язань перед державою та місцевою владою – податки та інші обов’язкові платежі. Ці видатки також були новим видом приватних видатків і джерелом утворення публічних фондів коштів.

Наскільки різноманітними могли бути приватні видатки фізичних осіб того часу, свідчать видатки за 1886 календарний рік, наведені у книжці одного селянина Воронезької губернії [156][87]. В книжці зазначалося, що сім’я селянина складається з 12 душ та має 3 робітники, 3 робітниці, 6 робочих коней, 1 корову, 5 свиней, 2 душових наділи землі, 11 десятин купчої землі та 16,5 десятин орендованої землі. У табл. 1.5 наводиться перелік грошових видатків сім’ї.

Як бачимо, всі видатки можна розділити на 4 зазначені вище групи. При цьому важко підрахувати, яких видатків було більше – видатків економічного характеру, пов’язаних із веденням приватного господарства, чи особистих видатків членів сім’ї.

Аналізуючи розвиток фінансів в епоху капіталізму, Е.О. Вознесенський зазначав: “При капіталізмі в епоху вільної конкуренції утворюється розвинута система фінансових відносин, на основі яких формуються та використовуються загальнодержавні фонди коштів. Вона характеризується упорядкованими грошовими відносинами, зведеними у визначену систему загальнодержавних доходів та видатків, регламентовану державою” [23][88].

Таблиця 1.5

Видатки селянина у 1886 році

Вид видатків Сума видатків (руб.) У % до загальної суми видатків
Оренда землі 63,30 20,1
Одяг та взуття 43,90 13,9
Горілка та вино червоне 40,55 12,9
Податі 22,46 7,1
Риба, олія, овочі та інші 21,55 6,8
Помел та обрушка хліба 18,88 6,0
Духовенство та духовні потреби 18,33 5,8
Інвентар 12,69 4,0
Адвокат та прохання 7,10 2,3
Борошно пшеничне, калачі та кренделі 6,94 2,2
Посуд 4,82 1,5
Пастух 4,66 1,5
Робітники 4,50 1,4
Лікування худоби та коновалу 3,83 1,2
Ліки 3,43 1,1
Чай та цукор 3,13 1,0
Дьоготь 2,50 0,8
Освітлення 2,20 0,7
Календар, листи, чорнило та ін. 1,40 0,4
Інші видатки 28,62 9,1
Усього видатків за рік 314,79 100,0

<< | >>
Источник: НЕЧАЙ АННА АНАТОЛІЇВНА. ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ РЕГУЛЮВАННЯ ПУБЛІЧНИХ ВИДАТКІВ У ДЕРЖАВІ. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. Київ –2005. 2005

Скачать оригинал источника

Еще по теме 1.1.3. Видатки та їх фінансування в ХІХ та на початку ХХ століть:

  1. Місцеві бюджети, їх доходи і видатки
  2. Міжнародні фінансові організації І МІЖНАРОДНІ ФІНАНСОВІ ІНСТИТУЦІЇ
  3. МОДУЛЬ 1 ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ФУНКЦІОНУВАННЯ І РОЗВИТКУ ФІНАНСІВ
  4. Розділ 8. Податки і податкова система
  5. СЛОВНИК ЕКОНОМІЧНИХ ТЕРМІНІВ
  6. 19.4. Склад доходів та видатків бюджету ЄС
  7. 1.3 Видатки місцевих бюджетів, їх склад та характеристика, джерела формування
  8. 8.4 Видатки місцевих бюджетів їхня сутність, склад і окремі їхні напрямки.
  9. Тема 3. Управління видатками
  10. 5.4. Альтернативні джерела фінансування екологічних ініціатив місцевих громад
  11. Тема 4. Планування і порядок фінансування видатків місцевих бюджетів
  12. Використання позитивного досвіду розвинених країн світу у підтримці банківських систем шляхом рефінансування
  13. ЗМІСТ
  14. 1.1.2. Видатки в державі у XVІІ-XVІІІ століттях
  15. 1.1.3. Видатки та їх фінансування в ХІХ та на початку ХХ століть
  16. 1.3. Зміни у структурі видатків в сучасних державах