1.2. Міжнародні підходи до формування соціальної спрямованості економіки

Соціальна орієнтація економіки становить необхідну умову стійкого довгострокового існування сучасної держави в умовах прогресу. Це є наслідком прагнення соціуму до стимулювання економічного зростання та його трансформації на соціально корисні блага згідно з принципами соціальної справедливості, що трансформується у відповідні функції держави.

Існує декілька моделей забезпечення соціальної орієнтації економіки. Серед країн із розвинутою економікою виділяються «три основні соціально-економічні моделі: ліберальна, або англосаксонська (США, Велика Британія, Канада, Австралія); скандинавська, або соціал-демократична (Швеція, Данія); континентально-європейська, або консервативна (Австрія, Німеччина, Франція, Італія, Греція)» [120, с. 31]. Поєднуючи визначені моделі з параметрами бюджетно-податкової сфери, їх умовно можна розподілити за кількісними характеристиками (табл. 1.3). Згідно з даним розподілом ліберальна модель характеризується найменшим рівнем податкових вилучень та часткою соціальних видатків у структурі бюджетних. Скандинавська модель відповідно відрізняється найбільшім рівнем вилучення коштів за рахунок податків та найвищим рівнем державних соціальних видатків. Континентально-європейська модель займає проміжне становище за визначеними показниками.

В Україні рівень податкового вилучення, тобто розподіл ВВП через бюджет, складає від 18 до 26% від ВВП протягом 2003-2012 рр. А рівень державних соціальних видатків − 16-23% від ВВП протягом аналогічного періоду (додаток Б).

Таблиця 1.3

Кількісні показники для різних моделей забезпечення соціальної орієнтації економіки, % ВВП1

1 За усередненими даними, наведеними в роботі [1, с.12].

Таким чином, Україна за рівнем податкового вилучення та державних соціальних видатків відповідає показникам ліберальної моделі.

Скандинавська модель протягом останніх років наближається до континентально-європейської відповідно до уніфікації законодавства єдиної Європи. З урахуванням пріоритетної ролі держави в соціально-економічному житті суспільства, притаманної континентально-європейській та соціал-демократичній моделям, їх доцільно розглядати як єдину соціал-демократичну модель у широкому розумінні, яка конкурує з ліберальною. Еталоном такої моделі в Європі є Німеччина із власною теоретико-методологічною базою та більш ніж піввіковою історією її практичного впровадження. Тому провідні вітчизняні фахівці справедливо зазначають, що «концепція соціальної ринкової економіки» знайшла найбільш послідовне втілення в моделі соціального ринкового господарства у повоєнній Німеччині. Метою цього устрою було створення вільного, економічно ефективного, соціально справедливого господарського та суспільного порядку» [72, с. 19].

Сутність соціал-демократичної моделі полягає в активному втручанні в ринкову економіку з боку держави через податкову політику та запровадження суттєвого рівня патерналізму у відносинах із громадянами, що забезпечує високі соціальні стандарти та гарантії для населення з боку держави. Завдяки досить успішному використанню соціал-демократичної моделі економіки в практичній площині в країнах Західної Європи протягом декількох десятиліть другої половини ХХ ст. вона набула статусу класичної моделі «соціально орієнтованої ринкової економіки». Основна ідеологічна лінія зводиться до тези: «відповідальність індивіда за формування умов свого життя та одночасне солідарне соціальне страхування від ризиків, які загрожують існуванню людини» [99, с. 9]. Забезпечення соціальної орієнтації економіки не обмежується звичайним перерозподілом наявних ресурсів та створеної доданої вартості через бюджет, а спрямоване на повноцінне використання соціального потенціалу в економічному прогресі.

У Німеччині антициклічна політика соціал-демократів у 60-70-х роках була спрямована на подолання економічного спаду за рахунок стимулювання сукупного попиту, тобто підвищення державних видатків, здешевлення кредитів та податкового стимулювання інвестицій і споживання. Але ефективність упровадження соціальної орієнтації економіки за рахунок соціал-демократичної моделі в кінці ХХ ст. стала знижуватися, що призвело до стагнації даної моделі. Це обумовило з боку лідерів соціал-демократів у країнах Європейського Союзу пошук шляхів модернізації як її ідеологічних засад, так і практичних механізмів їх втілення. У 90-х роках ХХ ст. у соціал-демократичних партіях Заходу (Німеччина, Швеція, Австрія, Нідерланди, Італія, Іспанія та ін.) спостерігався перехід від «перерозподільних систем до визнання переваг ринкового господарювання» [155, с.41].

Підтвердженням цих тенденцій є зміна податкової політики Німеччини. Так, базова ставка податку на доходи корпорацій у Німеччині скоротилась більш ніж удвічі − з 56% у 1985 р. до 25% у 2009 р. [84, с.17]. У той же час базові ставки податку на додану вартість (ПДВ) зросли з 14% у 1990 р. до 19% у 2009 р. [84, с.19]. Аналогічна ситуація складається в інших економічно розвинутих країнах світу: Франції, Швеції, Японії, Канаді, США та ін. Таким чином, спостерігається стійка тенденція до зменшення податків на прибутки та збільшення ПДВ, який сплачується всім населенням, а не лише тією частиною, яка отримує прибутки. В умовах, коли знижуються темпи зростання загального блага (ВВП), такий підхід зменшує базис для формування середнього класу та всього суспільства загального добробуту. Відповідно згортається соціальна спрямованість економіки через механізми оподаткування.

Занепад «держави загального добробуту», тобто зниження ефективності соціально орієнтованої економіки країн Західної Європи, був викликаний внутрішньодержавними та зовнішніми факторами.

Головним зовнішнім фактором, який впливає на соціальну орієнтацію економіки, є глобалізація. В умовах глобалізації, коли значна частина економіки є експортоорієнтованою (Німеччина − 45% від ВВП) та імпортозалежною (Німеччина – 37% від ВВП [222]), національний уряд не може гарантовано забезпечити попит на світових ринках та стабільність цін на імпортні товари. Одночасно зростає економіко-політична міць транснаціональних компаній та посилюється інтеграція національних фінансових систем у єдину світову, що ще більше зменшує реальні можливості управління економікою з боку національних урядів. Як констатує У. Бек, «що добре для «Дойче банк», давно вже не добре для Німеччини. Транснаціональні компанії виходять із національно-державних рамок та де-факто скасовують договір про лояльність з інститутами національної держави» [11, с.19]. Таке саме становище спостерігається і в інших країнах із високим рівнем добробуту, що зменшує гарантії добробуту для населення з боку держави. Глобалізація призводить до втрати позицій у конкурентній боротьбі з країнами Азії, де робоча сила значно дешевша за європейську та активно запроваджуються новітні технології порівняно з розвинутими країнами.

Одночасно на світовому рівні ускладнює ситуацію протиріччя між економічною та соціально-політичною сферами. У той час як економічна сфера стає все більш глобальною (транснаціональною), соціально-політична сфера залишається на рівні національних урядів, тому що сьогодні не існує загальносвітового наднаціонального уряду. У зв’язку з цим відсутня глобальна соціально-економічна стратегія розвитку людства, узгоджена, як мінімум, провідними державами світу. Існуючі програми в межах ООН мають більшою мірою рекомендаційний характер. Таким чином, теоретико-методологічні основи соціальної орієнтації економіки, які знайшли практичне втілення в соціал-демократичному устрої країн Західної Європи у 60-80-х роках ХХ ст., усе більше зазнають впливу глобалізації, що потребує адекватної перебудови та модернізації засад цієї системи.

Фактично відбувається часткова лібералізація соціал-демократичної моделі. Ліберальна модель ґрунтується на принципах якнайменшого втручання держави в економіку країни в цілому та окремої людини зокрема. Економічний лібералізм розглядає економічну та соціальну нерівність як природний наслідок конкуренції на ринкових засадах. Це обумовлює незначний перерозподіл національного ВВП через бюджет та низький рівень мінімального соціального захисту, який надається безпосередньо з боку держави. Але й у таких визнаних ліберальних країнах, як США, даний підхід справедливий для держави в цілому, він може мати суттєві виключення для певних верств населення. З 2010 р. у США розпочалася реформа системи державного медичного страхування, яка передбачає включення в неї до 2019 р. понад 30 млн громадян, які до цього з різних причин не мали страхових полісів.

Таким чином, соціал-демократична модель усе більше стає ліберальною, а ліберальна – впроваджує певні заходи, які відповідають соціал-демократичній філософії. Тобто історично соціал-демократичні країни все більше використовують ліберальні механізми, а ліберальні країни − досвід соціал-демократів. Однак лібералізація соціал-демократичної моделі має обмежені можливості для забезпечення сталого соціально орієнтованого економічного розвитку. Наприклад, функціонування ліберальної моделі в США протягом останніх 40 років призвело лише до поглиблення розшарування суспільства [206]. Звідси можна зробити висновок, що перші, як і другі, перебувають у стані пошуку, а універсальної моделі дотепер не існує. Отже, світовий досвід загальнодержавного забезпечення соціальної орієнтації економіки не є універсальним, тому може використовуватися в Україні лише частково.

Виходячи з аналізу державних моделей забезпечення соціальної орієнтації економіки (табл. 1.4) можна стверджувати, що найбільш перспективною для впровадження в Україні є континентально-європейська. Саме ця модель більшою мірою відповідає загальносвітовим тенденціям та є умовно стійкою до глобальних викликів.

Таблиця 1.4

Ризики та можливості використання моделей формування

СОЕ для України

Визначені глобальні та національні тенденції обумовлюють формування державної структурної політики щодо забезпечення соціалізації економіки. Для дослідження формування структурної політики на прикладі конкретних держав визначено перелік країн-порівнянь, які відібрано серед 28 країн-учасниць Європейського Союзу у два етапи. На першому здійснено кластеризацію за площею та кількістю населення серед країн ЄС-28 та України (додаток В), а також визначено найбільш схожі з Україною (Велика Британія, Італія, Німеччина, Іспанія, Україна, Франція, Польща, Румунія, Фінляндія, Швеція). На другому етапі відібрано країни, які тяжіють до континентально-європейської моделі: Німеччина, Франція, Польща.

Країни, які входять до Європейського Союзу, керуються низкою угод, серед яких Єдиний європейський акт [243]. Згідно з ним члени ЄС мають намагатися усунути основні регіональні диспропорції, що відповідає принципам соціальної орієнтації економіки щодо зменшення майнової диференціації.

«Соціально орієнтована економічна політика в Німеччині вирішується останніми роками з урахуванням рекомендації ЄС – це поєднання економічної ефективності та соціальної справедливості на всіх рівнях: федерація, земля, громада» [121, с. 108]. У Німеччині, із «традиційно сильними позиціями земель, державна влада прагне до посилення централізації» [16, с. 200], а першорядним завданням є забезпечення можливості для структурно слабких регіонів брати рівноправну участь в економічному житті країни [6, с. 5]. Удосконалення інфраструктури розглядається як реальний засіб нейтралізації наслідків структурної кризи і створення передумов для подальшого розвитку територій.

«В економічній політиці Німеччини другої половини ХХ та початку ХХІ ст. існує два основних напрями державного регулювання господарських процесів. По-перше, це кон’юнктурна політика. По-друге, це структурна політика. Основним завданням кон’юнктурної політики, а також її підвидів – антикризового та антициклічного регулювання є запобігання циклічним кризам, і вона досить активно використовувалася в цих цілях у 60-80-х роках ХХ ст., а також останнім часом при ліквідації наслідків фінансової кризи 2008-2009 рр. Зрештою її стали розуміти більш широко як політику економічного зростання. Структурна політика, будучи другим великим напрямом регулювання господарських процесів, у свою чергу, поділяється на галузеву і регіональну політику» [154, с. 11].

Головною проблемою забезпечення соціально орієнтованого розвитку Німеччини є диспропорція між соціально-економічним розвитком «нових» (колишня НДР) та «старих земель» (ФРН), який продовжує посилюватися та відображається в обсягах ВРП у розрахунку на одну особу та рівні безробіття. Соціальна орієнтація державної політики має важливе значення для досягнення збалансованого економічного розвитку і скорочення нерівності у сфері зайнятості та умов життя на різних територіях. Це відображає конституційне зобов’язання забезпечити «уніфікацію стандартів життя» і бачення, що націленість на справедливість й ефективність є взаємодоповнюючими в тому, що підвищення продуктивності слабших регіонів сприймається в інтересах економіки в цілому. Німецька державна політика в основному орієнтована на структурні слабкості в «нових» землях [236, с.134]. Також серед проблем слід відзначити, що «захист інтересів депресивних регіонів перешкоджає міжрегіональній конкуренції, і це стає об’єктом критики «заможних» земель» [156, с. 37].

Цілі державної регіональної політики щодо реалізації структурних перетворень були закладені в межах «Об'єднаних завдань з удосконалення регіональної структури економіки (Gemeinschaftsaufgabe «Verbesserung der regionalen Wirtschaftsstruktur» (GRW), далі − ОРСЕ) у 1969 р. Згідно з ОРСЕ близько 70% ресурсів виділяється на допомогу бізнесу, а решта − на бізнес-орієнтовану інфраструктуру, бізнес-консультування, навчання робочої сили, підтримку НДР та мережеві проекти. Деякі незначні зміни були внесені в ОРСЕ в 2008 р. за рішенням координаційного комітету ОРСЕ із сильним акцентом на ініціативи «знизу» та облік фінансування щодо співробітництва мережевих і кластерних ініціатив, які встановлюються місцевими акторами. [246, c. 6]. Такі заходи сприяють розбудові соціально орієнтованого виробництва.

На думку російських науковців, «більш ніж п'ятдесятирічний досвід здійснення Німеччиною галузевої структурної політики свідчить про те, що ця політика, як правило, не відповідала вимогам, запропонованим соціальним ринковим господарством. У першу чергу, йдеться про те, що основою та головною рушійною силою структурних перетворень у національній економіці, в тому числі інноваційних, є не промислова політика, а політика конкуренції, фінансова і грошова політика, яким і має віддаватися пріоритетна роль» [154, с. 35].

Вказані проблеми відповідно впливають на ставлення населення Німеччини до уряду. Згідно з одним з опитувань «тільки 24% німців вважають, що уряд Меркель ураховує при прийнятті рішень «суспільне благо», 65% − уряд або «взагалі», або «лише незначно» турбується про майбутнє країни» [53, с. 109].

Таким чином, у Німеччині реалізується цілеспрямована структурна політика, яка дещо не відповідає теоретичним положенням забезпечення соціального ринкового господарства, але повною мірою відповідає цілям підтримання та поглиблення соціальної орієнтації економіки і зосереджена на поступове подолання структурних проблем, які переважно полягають у міжрегіональних диспропорціях між «новими» та «старими» землями.

Франція є класичним прикладом унітарної держави, де «столична агломерація зосередила до чверті населення та промислового виробництва країни, близько 50% банківського капіталу, значну частину культурних національних цінностей» [55, с. 143]. З урахуванням того, що Україна належить до унітарних держав, досвід Франції щодо державної структурної політики має певний потенціал для використання в розробці вітчизняних моделей забезпечення соціальної орієнтації економічного розвитку.

До головних проблем, на подолання яких спрямована структурна політика Франції, належить відсутність реальної секторної спеціалізації. «Промисловість Франції значною мірою складається з проміжних товарів (biens intermediaires) – скло, пластмаса, текстиль, хімія, електричні та електронні компоненти, металургія. Тобто промислова продукція Франції не є ні «high-tech», ні «low-tech», але за технологічним наповненням характеризується як середньотехнологічна, а отже, схильна до сильного конкурентного тиску і з боку країн із низькими трудовими витратами (Китай та Індія), і з боку країн із високим потенціалом технологічної інновації (Японія і США)» [154, с.41].

Протягом останніх 10 років промисловість Франції втратила 750 тис. робочих місць. Для зміни цієї негативної тенденції у вересні 2013 р. була прийнята стратегія інвестування 3,5 млрд євро у 34 ключових сектори, яка в підсумку має відтворити 450 тис. робочих місць [237].

Інституціональні та законодавчі основи регіональної складової структурної політики Франції закладено у 1995 р. згідно із законом про регіональне планування та сталий розвиток (Loi d’orientation pour l’amenagement et le developpement durable du territoire, LOADDT, у редакції 1999 р.) [230], що встановлює довгострокові завдання щодо суспільних послуг у восьми областях, переважна більшість яких має соціально орієнтоване значення (вища освіта та дослідження, культура, охорона здоров'я, інформації та зв'язок, пасажирський та вантажний транспорт, енергетика, природний і сільський простір). Акцент робиться на такі цілі: мобілізація територій для розвитку, компенсація недоліків сільських і міських районів, об'єднання сільських територій та міських районів у межах «пайс» (pays у Франції, «Pays» − це область, жителі якої мають спільні географічні, економічні, культурні чи соціальні інтереси, а також мають право укладання договорів комунального планування відповідно до закону LOADDT), розвиток міських районів, що мають міжнародне значення, розширення співробітництва між гравцями національного та місцевого рівня.

У Франції головною метою державної структурної політики є розвиток соціально орієнтованого виробництва за рахунок підвищення конкурентоспроможності національної економіки через створення ефективних інноваційних систем, мобілізацію територіальних ресурсів для реалізації стратегічних проектів на різних рівнях на основі мереж та консенсусу. При цьому передбачається зростаюча роль місцевих стратегій розвитку, а полюси конкурентоспроможності переходять у нову фазу (з новим викликом у сфері екотехнологій) і функціональні простори на субрегіональному та міжрегіональному рівнях для вирішення конкретних питань розвитку [246, с.7].

Головне дискусійне питання стосується того, як найкращим чином підвищити загальну конкурентоспроможність країни, одночасно враховуючи конкретні нерівності на рівні субрегіональних або муніципальних утворень. Орієнтація на зростання ВВП на душу населення залишається одним із найбільш важливих показників для аналізу, хоча витрати та науково-дослідні й дослідно-конструкторські роботи (R&D) і науковий та технологічний потенціал також підлягають моніторингу, особливо в контексті необхідної поляризації інновацій для підвищення конкурентоспроможності. Інфраструктура (транспорт та інформаційно-комунікаційна інфраструктура), сталий розвиток і пов’язані з урбанізацією зв’язки також сприймаються як територіальні проблеми. Таким чином, хоча ВВП залишається основним показником оцінки соціально-економічних процесів, одночасно спостерігається зміщення до інтелектуальної, тобто соціальної, складової економічного розвитку.

Виходячи з інноваційного характеру соціально орієнтованого розвитку корисним є досвід стратегічного регіонального інвестування у Франції, де інноваційний розвиток належить до пріоритетів структурної політики. Ключовою характеристикою є адресний підхід до стимулювання інноваційного розвитку на грантовій основі, що дозволяє концентрувати ресурси на розвиток конкретних підприємств. Переважна частина фінансування зосереджена на державному рівні (88,2%), у той час як частка регіонального фінансування складає близько 1,4%. Підтримка інноваційного розвитку на державному рівні здійснюється цілою низкою органів, що певною мірою ускладнює узгодженість їх діяльності [95].

Як зазначає В. Бабаєв, «Франція є однією з країн, де пошуки шляхів подолання надмірної концентрації населення, економічного регулювання розвитку територій завжди були на особливому рахунку центральної влади» [6, с.4], а «регіональна політика спрямовується на зменшення нерівності в умовах мешкання, пов’язаних із географічним розташуванням, пом’якшенням його демографічних та економічних наслідків» [6, с. 5].

Отже, структурна політика у Франції має на меті конкурентоспроможність і привабливість, сприяння сталому розвитку, соціальній та територіальній згуртованості. В умовах глобальної конкуренції передбачається посилення уваги до заходів, пов’язаних з інноваціями та орієнтованих на підвищення конкурентоспроможності через функціонування полюсів конкурентоспроможності та нової політики кластеризації [236, с. 122]. Структурна політика Франції націлена на вирішення проблем національного та регіонального розвитку і вирівнювання диспропорції за рахунок стимулювання інновацій на адресній основі й підвищення конкурентоспроможності територій, що відповідає ключовим положенням забезпечення соціально орієнтованого виробництва та розподілу.

Польща належить до країн, які з мінімальними втратами для економічного розвитку пройшли через глобальну кризу 2008-2009 рр. Однак незважаючи на стійке зростання ВВП у Польщі, воно не розподіляється рівномірно по всій країні. Польща має одну з найбільших територіальних відмінностей серед країн-членів ОЕСР за рівнем ВВП на душу населення за територіальними рівнями 3 (Territorial level 3). Крім того, з 1995 р. збільшилася нерівність через концентрацію динаміки зростання у певних місцях, що є негативним фактом із позицій соціалізації економіки. Спостерігаються три види відмінностей: зберігається розрив між східною і західною Польщею; розрив між Варшавою та іншою частиною країни; збільшуються міжрегіональні диспропорції, зокрема, в районах Варшави (Мазовецьке воєводство), Познань (Великопольське) і Краків (Малопольське), де має місце збільшення відмінностей між великими міськими районами та сільськими. Тому фундаментальним питанням регіональної складової структурної політики є зв’язок між різними центрами та малими містами і менш розвинутими районами. Реструктуризація великих і неконкурентоспроможних центрів важкої промисловості Польщі залишається серйозною проблемою. Цій країні необхідно прагнути до досягнення балансу між підтримкою полюсів зростання, щоб вони могли конкурувати з іншими європейськими мегаполісами і використовувати їх потенціал у стимулюванні розвитку інших областей [236, с. 230].

До 1999 р. структурна політика Польщі складалася з конкретних зусиль щодо підтримки відстаючих територій, зокрема промислових регіонів у процесі реструктуризації. Більш динамічна структурна політика виникла в 2000-х роках після вступу Польщі до Європейського Союзу в 2004 р. та одержання підтримки із структурних фондів ЄС, яка протягом 2004-2012 рр. склала 85,3 млрд євро та на 2014-2020 рр. запланована в розмірі 105,8 млрд євро [115].

Національна стратегія розвитку Польщі на період 2007-2015 рр. передбачає створення умов для зростання конкурентоспроможності всіх регіонів таким чином, щоб стимулювати економічну, соціальну та територіальну єдність і спрямованість на вирівнювання можливостей розвитку воєводств. А національна стратегія регіонального розвитку на період 2010-2020 рр. (Krajowa strategia rozwoju regionalnego 2010-2020) [228] визначає і вказує основні цілі та завдання регіональної політики в Польщі. Ця стратегія вводить нові інструменти регіональної політики, такі як територіальні контракти. Більшість заходів зосереджуються на так званих «напрямах стратегічного втручання», що визначає тематичне і географічне застосування цієї стратегії. Стратегія націлена на підвищення конкурентоспроможності територій з ендогенним потенціалом, а також створення територіальної згуртованості відстаючих областей в основному за рахунок поліпшення доступу до суспільних благ і послуг.

Структура економіки Німеччини, Франції та Польщі вказує на значну роль переробної промисловості, яка відповідно складає 32,60; 22,74; 31,85% у випуску продукції та 20,87; 12,80; 20,52% у формуванні доданої вартості (додаток Г), незважаючи на домінування сфери послуг. При цьому ключове значення в переробній промисловості має машинобудування, частка якого коливається від 21% у Польщі до 37% в Німеччині (додаток Д).

Узагальнюючи аналіз структурної політики представників ЄС (табл. 1.5), можна зробити висновок, що вона значною мірою націлена на забезпечення соціальної орієнтації економіки.

У країнах, які входять до ЄС, використовується єдина парадигма щодо запровадження соціально-економічного розвитку, яка відповідає цілям соціальної орієнтації економіки. Ця парадигма передбачає поєднання економічної ефективності на інноваційній основі для забезпечення діяльності в середовищі глобальної конкуренції та соціальної справедливості через підтримку депресивних територій за рахунок більш розвинутих регіонів. При цьому акцент у підтримці депресивних територій постійно зміщується від звичайних трансфертів на покриття дефіцитів місцевих бюджетів до розвитку технологічної бази цих територій для включення їх у загальнодержавне та глобальне конкурентне середовище.

Таблиця 1.5

Державна структурна політика країн ЄС у контексті сприяння соціальній орієнтації економіки

На глобальному рівні спостерігається тенденція нагромадження людського капіталу, орієнтація на творчу працю і створення умов для творчої діяльності. Цей процес досить широко розвивається в рамках будь-якої держави з технологічною системою переходу до постіндустріального суспільства, і цей процес потребує системи відносин, яку називають «економікою для людини, або соціально орієнтованою економікою» [18, с. 280]. Таким чином, у постіндустріальному суспільстві ключову роль для забезпечення соціальної орієнтації економіки починає відігравати не стільки політико-економічна модель господарювання, скільки технологічний рівень розвитку окремої держави, що знаходить своє відображення у структурній політиці країн ЄС. У зв’язку з цим спостерігається імплементація елементів забезпечення соціальної орієнтації економіки у структурну політику стосовно підвищення якості виробництва національного продукту та вирівнювання різноманітних диспропорцій.

Однак незважаючи на суттєвий науково-методичний доробок щодо забезпечення соціальної орієнтації економіки, розвиток людства виявляється значно складнішим за існуючі моделі соціально-економічного розвитку, що обумовлює постійні їх зміни та відсутність універсальної моделі, яка б мала виконувати роль еталонної. Трансформаційні процеси досить чітко простежуються і зараз, що визначає актуальність дослідження існуючих моделей та пошук нових, умовно оптимальних моделей, які відповідають глобальним трансформаціям та локальним реаліям України.

Наявні в Україні тенденції щодо забезпечення соціалізації економіки за рахунок поглиблення її інноваційності відповідають напрямам розвитку країн ЄС. Державна політика країн ЄС, як і України, спрямована на зменшення соціальних диспропорцій. При цьому потенційно корисним для України в контексті сприяння соціалізації економіки через інструменти структурної політики слід вважати перехід від пильної уваги до процесів соціального вирівнювання до сприяння розвитку точок зростання.