<<
>>

9.3. Удосконалення місцевої соціальної інфраструктури за участі підприємств як фактор розвитку людського капіталу

Питання регіонального розвитку та участі в ньому представників місцевої громади набуло актуальності в кінці ХХ ст. Відтоді бажаним вважається розвиток економіки на основі комплексної взаємодії різних суб`єктів економічних відносин з обов`язковим урахуванням інтересів і потреб розвитку людини.

Актуальною проблемою сучасної вітчизняної економіки залишається недостатня спрямованість на розвиток людини, яка є потужною продуктивною силою суспільства. Частка людського капіталу в національному багатстві України упродовж 2000–2012 рр. не зросла, а навпаки зменшилася. Значне відставання нашої держави за цим показником від інших країн підтверджує табл. 9.1 (Бобух, 2011).
Таблиця 9.1

Структура капіталу в національному багатстві країн світу, у %

Людський капітал Природний капітал Фізичний капітал
У світі 66 % 20 % 14 %
У США 76 % 5 % 19 %
У Західній Європі 77 % 3 % 20 %
У Японії 80 % 8 % 12 %
У країнах СНД 50 % 38 % 12 %
В Україні 48 % 22 % 30 %

Трудові ресурси підприємств є одним з основних елементів виробничого процесу поряд із засобами та предметами праці. В умовах удосконалення техніки та технології організації виробництва необхідним є й постійне покращання якості кадрових ресурсів із ціллю підвищення дієздатності та продуктивності останніх, що залежить від рівня кваліфікації, отриманих практичних навичок, стану здоров`я, культурного рівня тощо. Крім вищої продуктивності праці, для працівників зі значним людським капіталом характерна й вища готовність до генерування нових ідей для удосконалення роботи підприємства, що важливо в умовах інноваційної спрямованості української економіки. До факторів людського розвитку на місцевому рівні відноситься сукупність показників, які мають різний за своєю силою вплив. Важлива роль у становленні та розвитку людського потенціалу відводиться підприємствам. За умови наявності об’єктів соціальної сфери в підпорядкуванні компанія може суттєво нівелювати цією складовою людського потенціалу, вкладаючи кошти у її розвиток, тим самим сприяючи формуванню конкурентоспроможного персоналу. Зазначимо, що соціальна діяльність українських підприємств сьогодні більшою мірою спрямована на формування лояльності до них споживачів. Натомість незначна увага приділяється розвитку та підтримці об`єктів соціальної сфери. За 21 рік після розпаду СРСР втрачено до 50 % об’єктів соціальної сфери, що були в підпорядкуванні вітчизняних підприємств. Закрито більше 48 % санаторіїв-профілакторіїв, 32 % дитячих оздоровчих таборів, 39 % палаців культури тощо (Тєлєтов, 2013). Склалася ситуація, коли, з одного боку, сучасна інфраструктура міста мало відповідає вимогам жителів, а більше вимогам власників підприємств, з іншого – власники підприємств нею просто не займаються.

Останніми роками більше уваги приділялося розвитку комп`ютерних комунікацій та мережі торгових точок.

Усі наукові та технічні досягнення були спрямовані на підвищення конкурентоспроможності підприємств, але не суспільства в цілому. У практиці вітчизняного господарювання склалася думка про визначальну роль маркетингу та інноваційної діяльності в досягненні успіху сучасними компаніями. З цим не можна не погодитися, так як вкладені грошові кошти в маркетингові заходи, розроблення інноваційної продукції мають швидкий термін окупності та є виправданими. Проте в довгостроковій перспективі врахування інтересів лише однієї сторони (у даному випадку підприємств) не призводить до підвищення добробуту суспільства в цілому, тому на сьогодні має зростати популярність інших напрямів у взаємовідносинах між суб`єктами господарювання та громадою. Одним із останніх та динамічних напрямів у розвинених країнах є корпоративна соціальна відповідальність, у рамках якої підприємство у свідомості і своїх споживачів, і суспільства в цілому репрезентує себе як компанію, що активно просуває соціальні проекти.

Незважаючи на позитивні приклади впровадження соціальної відповідальності (соціальні інвестиції та соціальні програми різної спрямованості) (Шевчук, 2012), у зв`язку з приватизацією більшості містоутворюючих підприємств (після гучних приватизаційних процесів над ВАТ «Криворізький залізорудний комбінат», ВАТ «Укртелеком», ВАТ «Макіївський коксохімічний завод» тощо у 2013 р. приватизовано підприємство «Миколаївзовніштранс», виставлено на продаж акції ВАТ «Сумихімпром» і це не одиничні випадки) позбавляються статусу державних й так звані об`єкти групи Ж – соціальна інфраструктура.

Процес приватизації підприємств здебільшого викликає негативну реакцію збоку суспільства. Пов`язані з ним структурні та організаційні зміни мають зазвичай негативні соціальні наслідки в регіонах, що проявляються як у скороченні працюючих, зменшенні надходжень до бюджету, так і закономірно у відмові від фінансування об`єктів соціального значення. Тобто з ціллю наповнити бюджет за рахунок розпродажу державної власності, щоб вирішити одну проблему, уряд тим самим створює низку інших проблем, виникнення яких не прораховується.

Так, уже на початкових етапах приватизації починаючи з 1998 року в Україні приватизовано 856 об`єктів соціально-культурного призначення (Пасхавер та ін., 2003). Нові власники колишніх державних підприємств не мають на меті утримувати надто витратну на їх погляд соціальну інфраструктуру, що належить тому чи іншому суб`єкту господарювання. Дійсно, несприятливою є статистика діяльності сучасних підприємств, рис. 9.1 (Офіційний, 2013).

Як видно з рис. 9.1, частка збиткових підприємств у їхній загальній кількості в певні роки досягала 40% і більше. Ще гірше становище промислових підприємств, де частка збиткових компаній, за офіційними даними, останніми роками почала зростати з покращеного показника 2007 року в 33,4 % до 41,1 % у 2012 році.

Рисунок 9.1. Частка збиткових підприємств в Україні, 2002-2012 рр.

Крім цього, існує сукупність інших причин того, чому в теперішніх умовах підприємства приділяють недостатньо уваги розвитку власної інфраструктури соціального призначення. Вони узагальнені в табл. 9.2.

Примітно, що причиною відмови від вкладення соціальних інвестицій відсутність державних та недержавних організацій, які б могли допомогти, вважають більшість підприємств зв’язку та фінансового сектору. Основною перешкодою у впровадженні соціальної політики юридичні та консалтингові, ресторанні та готельні, туристичні підприємства називають відсутність суспільного інтересу.

Брак коштів стає головною перешкодою для підприємств транспорту, податковий тиск – для підприємств торгівлі, брак інформації та власного досвіду щодо впровадження соціальної відповідальності – для підприємств, що виробляють споживчі товари. Основною ж перешкодою в підвищенні зацікавленості промислових підприємств до розвитку соціальної інфраструктури є недосконалість нормативно-правової бази в цій сфері для половини опитаних власників компаній (Зінченко, 2010).

Таблиця 9.2

Причини недостатньої уваги сучасних підприємств до розвитку соціальної інфраструктури

Причини
Об`єктивні Суб`єктивні
1) Висока ризикованість соціальних інвестицій.

2) Соціальні витрати призводять до зниження економічних показників у близькій перспективі.

3) Відсутність єдиної методики розрахунку ефективності соціальних інвестицій.

4) Збитковість промислової галузі.

5) Відсутність в Україні укорінених традицій соціальної відповідальності підприємництва.

6) Відсутність зборку держави законодавчо встановлених рамок, що регулюють соціальну діяльність.

7) Відсутність чітких процедур, якими можна керуватися при виборі напрямів соціальної активності.

8) Відсутність податкових преференцій з боку держави для компаній, що проводять активну соціальну політику.

9) Відсутність належної громадської експертизи соціальних і культурних проектів та програм.

10) Відсутність реально діючої системи соціально-відповідального бізнесу.

11) Нерозвиненість соціальної звітності як стимулу для підприємств у впровадженні заходів щодо розвитку соціальної сфери.

12) Обмеженість застосування зарубіжного досвіду у вирішенні питань соціальної відповідальності, зокрема залучення до роботи зарубіжних компаній.

13) Відсутність державних і недержавних організацій, які б могли допомогти в здійсненні програм соціального характеру.

14) Відсутність або слабкість суспільного інтересу до розвитку соціальних об`єктів

1) Прагнення власників та керівників підприємств до реалізації принципу найменших витрат.

2) Хибне припущення про те, що витрати на соціальні заходи зменшують прибуток і неефективно впливають на збільшення доходу підприємства.

3) Поширення примусового характеру проведення соціальної політики, що формує негативне до неї відношення.

4) Існування суттєвих розбіжностей між розумінням пріоритетних напрямів соціально відповідального бізнесу з боку суспільства та з боку бізнесу.

5) Відсутність функціональних підрозділів з управління розвитком соціальної сфери підприємства.

6) Відсутність чіткого контролю упровадження програм соціальної відповідальності на підприємстві.

7) Навіть за наявності бажання у власників брати участь у соціальних проектах, незнання з боку менеджменту компанії, як їх реалізовувати.

8) Небажання власників підприємств слідувати принципам соціальної відповідальності.

9) Відсутність вільних засобів для соціальних інвестицій.

10) Недостатність фахівців, які можуть розробити соціальну стратегію підприємства.

11) Кризовий стан підприємств, що спонукає економити на соціальних витратах.

12) Недостатність досліджень у межах підприємства та невизначеність тих напрямів соціалізації бізнесу, які можуть забезпечити максимальну віддачу

Цікаво, що середні підприємства частіше, ніж малі й великі, основним стимулом розглядають пільгове оподаткування. Для малих підприємств важливим є дослідження та застосування у власній соціальній діяльності позитивних практик упровадження соціальної відповідальності в світі. Для великих компаній найважливішим є визнання з боку влади і громади.

Лише третина компаній здійснює соціальні інвестиції в розвиток громади, трохи більше підприємств надає різноманітну допомогу регіону, де розташовані їх підприємства. Серед видів допомоги місцевій громаді найпоширенішими є благоустрій територій та програми зі створення робочих місць. У 2012 році зменшилася кількість підприємств, які надають грошову допомогу владі для вирішення проблем регіону, майже вдвічі зменшилася частка компаній, які сприяють реалізації екологічних проектів та виступають спонсорами спортивних і культурних заходів. Лідерами у впровадженні програм надання допомоги регіону, де знаходиться підприємство, є великі приватні компанії (Зінченко, 2010). Таким підприємствам у результаті роздержавлення та приватизації у спадок залишилася розвинена соціальна інфраструктура (дитячі садочки, будинки відпочинку тощо). Вони майже не використовувалися за соціальним призначенням і були розпродані або приватизовані. Тому така допомога є своєрідним «соціальним відкупом».

Будь-який об`єкт соціальної інфраструктури, який стає центром місцевої активності є не лише установою, а насамперед спільністю, здатною на основі спільних цінностей перетворити сформоване соціокультурне середовище, поліпшити умови проживання своїх громад, тим самим змінюючи якість життя на краще. Прикладів таких об`єктів і підприємств, що фінансували їх побудову та розвиток у ХХ ст., безліч. Так, у 50-ті роки ХХ ст. в м. Суми поблизу заводу ім. М. В. Фрунзе були збудовані стадіон, будинок культури, власний клуб. Тоді ж були сформовані найсильніші команди майстрів з російського хокею, хокею з шайбою, футболу, які неодноразово ставали призерами й чемпіонами першості Сумської області, України та СРСР. Олімпійським чемпіоном зі спортивної ходьби став слюсар ремонтно-механічного цеху Голубничий В. С., з греблі – модельник – Шапаренко О. М. Вирішенню складних задач як на виробництві, так і поза ним допомагали ділові, творчі й довірливі відносини між дирекцією заводу та громадськими організаціями. Так було, коли будувалися житлові будинки, зводилися корпуси в піонерському таборі, створювалася матеріальна база охорони здоров`я. Багатотисячний колектив комсомольської організації підприємства брав активну участь у будівництві міського стадіону «Спартак» (Черняк, 2007).

Розвиток соціальної сфери підприємств у 50–80 роки не можна уявити без впливу суб`єктів господарювання на інфраструктуру регіону. Наприклад, перші будинки для працівників ПТ «Сумихімпром» почали з`являтися в кінці 40-х – на початку 50-х років ХХ століття. Згодом з`явилося так зване Хіммістечко, після чого за грошові кошти того ж «Хімпрому» в одному з мікрорайонів міста Суми почали будувати багатоповерхівки для заселення в них сімей його працівників. Підприємством збудовано 2550 квартир у 27 житлових будинках і 1076 квартир у будинках для малосімейних – ціле місто в обласному центрі. Весь комплекс однієї з міських лікарень був збудований на кошти даного підприємства. Крім того, до переліку об`єктів інфраструктури, що збудовані хіміками для міста, відносяться міське пожежне депо, лабораторний і навчальний корпуси колишньго філіалу ХПІ (зараз – Сумського державного університету), АТС на 1000 номерів тощо. Піклуючись про власні кадри, «Сумихімпром» збудував для міста професійно-технічне училище (Осташевський, 2004).

Підсумовуючи, зазначимо, що актуальність реалізації політики сучасних підприємств, спрямованої на розвиток місцевої соціальної інфраструктури як фактору розвитку людського капіталу, обумовлена:

· підвищенням конкуренції на ринку праці, що спричинена появою компаній із іноземним капіталом, які пропонують своїм працівникам соціальні програми більш привабливі в порівнянні з вітчизняними. Стає очевидним, що конкурувати на ринку праці можна не лише за рівнем заробітної плати, а й за складом соціальних пакетів;

· тим, що грошова мотивація за природою є «безмежною». Працівник швидко звикає до вищого рівня оплати праці – у середньому через півроку. Той рівень оплати заробітної плати, який раніше мотивував на високу віддачу в роботі, стає звичним і втрачає мотивуючу силу. Усе більшого значення набуває орієнтована на особистість соціальна політика;

· загрозою дефіциту робочої сили, проблемою залучення кваліфікованого персоналу. Перед підприємством постає задача пошуку нових механізмів підвищення заінтересованості потенційних працівників у роботі в компанії та закріплення цих співробітників;

· необхідністю створення «свого місця на ринку». Необхідність інтенсифікації внутрішньофірмових відносин, визначення своїх відмітних характеристик, серед яких і формування особливого стилю корпоративної етики. Основним аргументом при обґрунтуванні доцільності вкладання коштів у підтримку соціальної інфраструктури є те, що підприємства, які пропонують своїм співробітникам різні пільги, прийнято вважати більш надійними та стабільними.

Отже, компанії в теперішній час опинилися перед вибором, чи пропонувати високу заробітну плату, яка б компенсувала працівникам відсутність соціальних пільг, чи брати участь у соціальних програмах для своїх співробітників на прикладі радянських підприємств, де вони традиційно надавалися.

Таким чином, підприємствам, що зберегли хоча б мінімум соціальних пільг і деякі об`єкти соціальної інфраструктури, у майбутньому недоцільно відмовлятися від набутого в роки планової економіки, що показують сучасні тенденції у сфері управління людським капіталом.

<< | >>
Источник: Ю. М. Петрушенко. Місцевий розвиток за участі громади : Монографія у 2 т. Том 2. – Інституційні та прикладні аспекти управління місцевим розвитком, орієнтованим на громаду / [за заг. ред. Ю. М. Петрушенка]. – Суми : Університетська книга,2014. – 368 с.. 2014

Еще по теме 9.3. Удосконалення місцевої соціальної інфраструктури за участі підприємств як фактор розвитку людського капіталу:

  1. 9.3. Роль місцевих бюджетів у соціально-економічному розвитку регіонів
  2. 1.1. Теоретико-методологічні засади соціальної орієнтації економіки щодо її структурних перетворень
  3. 1.2. Міжнародні підходи до формування соціальної спрямованості економіки
  4. 1.3. Інституційне та правове забезпечення соціальної орієнтації економіки України
  5. 3.1. Розвиток концептуальних засад соціальної орієнтації економіки
  6. 3.2. Структурні трансформації щодо поглиблення соціальної орієнтації економіки
  7. 3.3. Пропозиції щодо вдосконалення правового забезпечення соціальної орієнтації економіки України
  8. ЗМІСТ
  9. 4.2. Місцеве соціальне планування через запровадження механізму суспільного діалогу в громаді
  10. 8.4. Соціальне партнерство як механізм створення Центрів місцевої активності
  11. 9.2. Соціальна та економічна інфраструктура й громадська діяльність підприємства
  12. 9.3. Удосконалення місцевої соціальної інфраструктури за участі підприємств як фактор розвитку людського капіталу
- Антимонопольное право - Бюджетна система України - Бюджетная система РФ - ВЕД України - ВЭД РФ - Господарче право України - Государственное регулирование экономики России - Державне регулювання економіки в Україні - Инвестиции - Инновации - Инфляция - Информатика для экономистов - История экономики - История экономических учений - Коммерческая деятельность предприятия - Контроль и ревизия в России - Контроль і ревізія в Україні - Логистика - Макроэкономика - Математические методы в экономике - Международная экономика - Микроэкономика - Мировая экономика - Муніципальне та державне управління в Україні - Налоги и налогообложение - Организация производства - Основы экономики - Отраслевая экономика - Политическая экономия - Региональная экономика России - Стандартизация и управление качеством продукции - Страховая деятельность - Теория управления экономическими системами - Товароведение - Философия экономики - Ценообразование - Эконометрика - Экономика и управление народным хозяйством - Экономика отрасли - Экономика предприятий - Экономика природопользования - Экономика регионов - Экономика труда - Экономическая география - Экономическая история - Экономическая статистика - Экономическая теория - Экономический анализ -