1.2. РОЗВИТОК БАНКІВНИЦТВА В ЕПОХУ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Приблизно в XII столітті розвиток ярмаркової торгівлі призвів до зростання грошового обігу в містах. Найбільше металеві гроші були задіяні в міжнародній торгівлі і знаходилися в руках купців, що успішно торгували із закордоном.

У той час у Західній Європі поступово зростала потреба громадян і феодалів у додаткових коштах, а наявних засобів для покриття не- статків грошовим обігом було недостатньо. Саме розвиток кредиту дозволив покрити відсутність готівки. Однак через зростання попиту на готівку, кожен власник тієї або іншої суми грошей прагнув якнай- краще їх використати, щоб отримати найбільший прибуток, через

що очевидною стала тенденція до зростання позичкового відсотка. Таким чином, з’являється ще одна можливість одержання прибутку з дуже високого відсотка – лихварство. Поступово серед феодалів утво- рилося коло основних клієнтів лихварів, які розраховували погасити по- зичку за рахунок війни або підвищення податків. Ще одна причина, яка змушувала купців переходити до лихварства, – зменшення торго- вельного прибутку та втрата інтересу до заморських торговельних операцій через розвиток місцевого ремісництва.

Такий високий відсоток приватних підприємців-лихварів був одним зі стимулюючих факторів створення суспільних банків.

Лихварство зберігається і в умовах капіталістичного виробницт-

ва, особливо в тих країнах, де відносно слабо розвинені капіталістичні товарні відносини, наприклад, Індії, Пакистані, Індонезії. Лихварство у формі надання дрібних позичок під дуже високий відсоток існує і в ін- дустріально розвинутих країнах, хоча ці операції заборонені законом і здійснюються, як правило, нелегально.

Перший суспільний банк виникає у 1171 р. у Венеції. Дана уста- нова відповідала цьому типу банку лише за своєю назвою, а за функ- ціями була призначена переважно для забезпечення функціонування міського господарства Венеції.

З кінця ХІІ ст. банківська справа поширилася і в інші європей- ські країни, насамперед у Францію, де була започаткована жителями ломбардських міст.

Перші середньовічні суспільні банки були установами, які при-

ймали від клієнтів на зберігання внески у вигляді монет, на вагу, брали на себе зобов’язання проводити за вкладників різні платіжні операції (трансфертні розрахунки між клієнтами), займалися кредитуванням різного роду підприємств, де особливим попитом користувалася морська закордонна торгівля. У цей період відбувається зародження вексельної справи.

Зростання торгових операцій сприяло подальшому розвитку й концентрації банківських операцій, що знайшло відображення у ство- ренні банківських установ, які мали риси акціонерних товариств. Так, у 1407 р. було засновано банк Святого Георгія (Casa di S.Giorgio) в Генуї, який спочатку був асоціацією кредиторів держави, і правителі республіки при вступі на посаду давали присягу зберігати недотор- канними права і волю цієї установи. Уже в 1408 р. банку було дозво-

лено приймати приватні внески, причому за основу всіх розрахунків

була прийнята, як і у венеціанському банку, особлива умовна монета.

Поступово банки з’являлися і в інших містах, набираючи склад- ніших організаційних форм. У 1593 р. було створено банк Святого Амвросія в Мілані. Його капітал формувався за рахунок пайових вне- сків і поточних вкладів громадян і використовувався для надання по- зик місту. У 1584 р. для пожвавлення торгівлі і промисловості був заснований банк у Венеції (Banko delta Piaza de Rialto), яким керували чиновники, призначені урядом. Незабаром недосвідчених чиновників довелося замінити приватними банкірами, що внесли значну заставу в забезпечення своїх операцій. Деякий час венеціанський банк користува-

вся монополією і приватним особам було заборонено влаштовувати бан- кірські контори, здійснювати будь-які операції із залученими коштами. За внески банк не платив ніяких відсотків.

У 1619 році був заснований у Венеції інший суспільний банк, один із перших жиробанків у Європі, що формувалися купецькими гільдіями для проведення безготівкових розрахунків між своїми кліє- нтами. Усі розрахунки двох венеціанських банків здійснювалися в спеціальній “банківській монеті”, якою була визнана найкраща з монет, що були в обігу у Венеції, – dukati d’аrgеntо. Стосовно неї перерахо- вувалися інші гроші, що надходили в касу банку. Цінність цієї монети на 20 % перевищувала цінність звичайної монети, що оберталася у Ве- неції. Як стверджують історики, жиробанк не завжди дотримувався пра- вил про недоторканність внесків: іноді правління таємно віддавало

значні суми венеціанському уряду, внаслідок чого двічі, у 1640 і 1717 р.,

довелося призупинити платежі у вигляді монет.

Подібні банки виникли також у Барселоні, Мілані, Неаполі та деяких інших європейських містах. Трохи пізніше з’явився цілий ряд суспільних банків у Нідерландах, Англії та Німеччині. В Амстер- дамі перший банк був заснований у 1609 р., у Гамбурзі – в 1619 р., у Нюрнберзі – в 1621 р., у Роттердамі – в 1635 р., у Стокгольмі – в

1657 р.

Спочатку жиробанки обмежувалися лише прийомом внесків на

збереження, за що стягували визначену невелику винагороду. Особам,

які зробили внесок, видавалося посвідчення, а в книгах банку для кожної з них відкривався особливий рахунок. Згодом ці посвідчення перетвори- лися в банківські квитки, які випускалися банком на пред’явника. Вони являли собою зобов’язання банку сплатити пред’явникові зазначену в квитку суму коштів. Поступово банки відійшли від практики тільки збереження внесків і стали використовувати їх для банківських опе- рацій, головним чином для видачі короткострокових позичок. Отже, відбулася принципова зміна в банківській справі: банки, що були про- стими зберігачами цінностей, стають посередниками між особами, що володіють вільними капіталами, і особами, що мають потребу в кредиті. Жиробанки перетворюються в депозитні банки.

У результаті перетворень, що відбулися, з’явилася вигода як для

вкладників, що полягала у звільненні від плати за збереження вкладів, так і для банку, що відображалася в одержанні доходу від надання грошей у позику. Прагнучи до розширення операцій і доходів, банків- ські установи стали з часом штучно залучати внески, зобов’язуючи пла- тити відомий відсоток за вкладені суми й одержуючи дохід завдяки різниці між відсотками, які стягнуті за позичками і сплачені за внесками.

Ці нововведення мали надзвичайно важливі наслідки для розвитку банківської справи. Вони дозволили банкам збільшувати свої обігові кошти, що зумовило, з одного боку, великий імпульс до розвитку кредиту, а з іншого – створило можливість для зловживання з боку керівництва банків, що неодноразово приводило до банківських криз.

Варто згадати про найбільших банкірів Середньовіччя. Флоренція – найбільший центр культури Відродження. Найбільш відомий банкір Флоренції – Медичі. Джованні Медичі, на прізвисько di Bicci, був проникливим і спритним політиком, який організував мережу банків, що заклали фінансовий фундамент його роду. Розширивши поле діяль- ності свого банку на всю Європу, за допомогою цілої мережі торговель- них контор Медичі став найвідомішим серед нового класу капіталістів.

В епоху Відродження також найвпливовішими банкірами були представники сімейства Фуггерів і Ротшильдів.

Перший прообраз сучасних банків, більш досконалий і повно- цінний банк, який почав проводити кредитні й емісійні операції, був за- снований в Англії (Англійський банк) 5 липня 1694 року за проектом Вільяма Паттерсона. Відповідно до статуту банк надавав власний капі- тал – 120 000 фунтів стерлінгів – у кредит державі, замість чого отриму- вав право випуску на відповідну суму власних кредитних білетів із метою здійснення кредитних операцій. З появою цього банку почалася нова епоха в історії розвитку банківської справи. У ХVII – на початку ХVIII ст. були створені банківські установи, найвідомішими серед яких

були Австро-Угорський банк (заснований у 1703-1706 роках), Німець-

кий (11 червня 1765 року), Французький (1776 рік) та ін.

Таким чином, наприкінці ХVIII ст. світова банківська система яв- ляла собою розгалужену мережу розвинутих, багатофункціональних банків, діяльність яких була заснована на комерційних засадах і спря- мована на підтримку та розвиток у провідних країнах капіталістичного господарства. Функціональне навантаження, яке виконували ці фінансо- ві інститути, було породжене потребами торговельно-промислової сфе- ри господарств цих країн, відповідно до їхнього соціально-економічного устрою на той час.

Особливої уваги заслуговує “Банк Нью-Йорка” (“The Bank of New York”), який було створено у 1791 році майже одночасно зі створенням Нью-Йоркської фондової біржі. Саме “Банк Нью-Йорка” вважається фа- хівцями першою корпоративною структурою, яка активно почала залучати фінансові ресурси на фондовому ринку за допомогою емісії акцій для здійснення власної діяльності (додаток А).

Більш швидкими темпами ця організаційна форма бізнесу (акціоне- рна) почала розвиватися з 1815 р., коли банки почали спеціалізуватися в інвестиційній діяльності. Банки купували великі обсяги державних або приватних цінних паперів у процесі емісії, а потім продавали їх на ринку.

З моменту свого заснування в 1792 р. Нью-Йоркська фондова біржа стала основним місцем продажу цінних паперів, особливо корпорати- вних, у світі. До 1817 р., саме тоді біржа отримала належний правовий статус, вже було створено кілька сотень корпорацій у сфері банківсь- кої діяльності, а фондова біржа привернула увагу учасників ринку, які володіли фінансовими ресурсами.

На першому етапі розвитку фондового ринку формування банків було пов’язане з істотними дозвільними процедурами й обмеженнями різного характеру. Поступово до середини XIX століття в США сфор- мувалося законодавство, що істотно спрощувало процедуру реєстрації банків, а на початку XX століття багато обмежувальних бар’єрів були усунуті взагалі (додаток Б).

Швидкий розвиток фінансового ринку на початку ХХ століття різко

змінив американські банки. Власність банків стала більш роздробленою, у багатьох з них частка великих акціонерів не перевищувала 10 %. До того часу практично сформувався клас професійних менеджерів і відбувся перехід до управління банками на професійній основі. Мене- джери конкурували один з одним за право управляти банками не на основі розміру їхнього внеску в капітал банку, а на основі їхнього досвіду, знань і здібностей.

Таким чином, на початку ХХ століття (30-ті рр. ХІХ ст.) оста- точно сформувався один із основних принципів управління в банках – принцип поділу власності та контролю. Акціонери є власниками капі- талу банку, але право контролю та управління цим капіталом належить менеджменту. Менеджер є при цьому найманим агентом і підзвітний акціонерам.

Цей принцип дозволяє поєднати підприємницький підхід, власти- вий менеджменту, і спосіб фінансування бізнесу з різних джерел. Мене- джмент, володіючи необхідними для цього професійними навичками, знаннями та якостями, здатний приймати і реалізовувати рішення, спря- мовані на оптимізацію використання капіталу. Він виконує підпри- ємницьку функцію. Власники можуть не мати необхідних професійних навичок і не можуть розраховувати на ефективне використання капі- талу під власним прямим керівництвом. Вони виконують лише функ-

цію постачальників капіталу та можуть розраховувати на відповідну їх внеску частку прибутку від діяльності банку.

На початку ХХ століття помітно збільшилася кількість акціонерів, переважна більшість яких є дрібними власниками, одержали розвиток механізми, що роблять можливим переміщення в глобальних масшта- бах дуже великих інвестиційних ресурсів, відбувся перехід управління власністю до рук найманих менеджерів. Широке визнання одержала ідея, що банки мають визначені зобов’язання не тільки перед своїми власниками, але й перед більш широким колом зацікавлених груп, тобто ідея корпоративної соціальної відповідальності, а забезпечення відповідними правами клієнтів банку стало ключовим питанням орга- нізації банківського бізнесу у світі.