3. Грошово- кредитне регулювання

Ринок неможливий без грошей і грошового обігу. Останній є рухом грошей, що опосередковує оборот товарів, послуг. Грошовий обіг обслуговує купівлю-продаж товарів і послуг, а також рух фінансового ринку.

Існують різні системи грошового обігу, які склалися історично і закріплені законодавчо кожною державою.

Найважливішими елементами грошової системи є:

національна грошова одиниця — міра грошей, прийнята в країні за одиницю, в якій виражаються ціни товарів і послуг (рубль, долар, франк та інші);

масштаб цін — вагова кількість грошового металу, прийнята в країні в якості грошової одиниці та її складових частин;

система емісії грошей — установи, що випускають гроші та цінні папери; законодавчо закріплений порядок випуску грошей в обіг; емісійна система в розвинених країнах означає випуск банківських білетів центральним банком, а казначейських квитків і монет — казначейством відповідно до законодавчо встановленого емісійного права.

форми грошей — матеріалізована в певному типі загального еквівалента мінова вартість, яка спроможна забезпечити стійкість обороту товарів і є законними платіжними коштами в готівковому обороті;

валютний паритет — співвідношення з іншими валютами;

інститути грошової системи — державні та недержавні установи, що регулюють грошовий обіг.

Тип грошової системи залежить від того, в якій формі функціонують гроші. Залежно від вигляду грошей, що перебувають в обігу виділяються два типи систем грошового обігу:

система обігу металевих грошей, коли в обігу знаходяться повноцінні золоті й срібні монети, а кредитні гроші вільно обмінюються на грошовий метал (злитки або монети);

система обігу кредитних і паперових грошей, коли золото витіснене з обігу і тому кредитні та паперові гроші можуть бути обміняні на золото.

Грошово-кредитні (монетарні) важелі є одними з основних інструментів економічної політики держави. Сутність державного ре- гулювання економіки за допомогою грошово-кредитних інструментів полягає у впливі на грошову пропозицію та ціну кредиту.

Грошово-кредитна політика — це комплекс заходів у сфері грошового обігу та кредиту, спрямованих на регулювання економічного зростання, стримування інфляції та забезпечення стабільності грошової одиниці, забезпечення зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансу.

Державна економічна політика, зорієнтована переважно на використання грошово-кредитних засобів, називається монета-ристською. Монетаристська політика є найрезультативнішою за умов розвинутої ринкової економіки, інституціональної та юридичної інфраструктури, домінування в суспільстві підприємницької психології, високого ступеня залежності економічних суб'єктів від кредитів та низьких або передбачуваних параметрів інфляції.

Відповідно до ситуації на ринку тактика монетарної політики може змінюватися. Реакцією держави на економічну кон'юнктуру є:

1) політика «дорогих грошей», яка полягає у зменшенні грошової пропозиції за умов інфляційного зростання економіки, коли потрібно стримувати су купний попит;

2) політика «дешевих грошей», яка характеризується збільшенням грошової пропозиції за умов неповної зайнятості, коли необхідно стимулювати виробництво.

Правову основу грошово-кредитного регулювання в Україні становлять Конституція України, Закони України «Про банки і банківську діяльність», Закон України «Про Національний банк України» та інші нормативно-правові акти.

Суб'єктом грошово-кредитної політики є держава в особі це- нтрального банку й відповідних урядових структур — Міністерства фінансів, скарбниці, органів нагляду за діяльністю банків і контролю за грошовим обігом, установ зі страхування депозитів та ін.

Кредитна система — це сукупність банків та інших кредитно-фінансових інститутів, які діють на ринку позикових капіталів і що здійснюють акумуляцію та мобілізацію грошового капіталу.

Складовими кредитної системи є сукупність кредитно-розрахункових відносин, форм і методів кредитування та система кредитно-фінансових інститутів.

До системи кредитно-фінансових інститутів відносяться:

центральні банки;

комерційні банки;

спеціалізовані кредитно-фінансові інститути.

Центральні банки — це банки, що здійснюють випуск банкнот і що є центрами кредитної системи. Вони займають в ній особливе місце і є, як правило, державними установами.

До основних функцій центрального банку відносяться наступні:

1) емісійна функція, що зберігає своє значення, оскільки готівка, як і раніше, необхідна для значної частини платежів і забезпечення ліквідності кредитної системи, яка повинна мати кошти остаточного погашення боргових зобов'язань.

2) функція акумулювання і зберігання касових резервів для комерційних банків, тобто кожний банк — член національної кредитної системи зобов'язаний зберігати на резервному рахунку в Центральному банку суму в певній пропорції до розміру його внесків. Одночасно Центральний банк за традицією, є охоронцем офіційних золотовалютних резервів країни.

3) функція кредитування комерційних банків, характерна для соціалістичної економіки при державній монополії на кредитну діяльність, а також для перехідного періоду, що супроводжується нестачею коштів в руках приватних фінансових інститутів. Менше виявляється вона в розвиненій ринковій економіці, де подібне кредитування існує переважно в періоди фінансових труднощів.

4) надання кредитів і виконання розрахункових операцій для урядових органів, оскільки в бюджетах різного рівня акумулюється до половини ВВП країн і більше. Дані кошти нагромаджуються на рахунках в центральних банках і витрачаються з них. При цьому центральні банки ведуть рахунки урядових установ і організацій. Крім того, вони здійснюють операції з державними цінними паперами, надають державі кредит у формі прямих короткострокових і довгострокових позик або купівлі державних облігацій.

Комерційні банки являють собою приватні й державні банки, що здійснюють універсальні операції з кредитування промислових, торгових та інших підприємств, головним чином, за рахунок тих грошових капіталів, які вони отримують у вигляді внесків. Виділяють декілька їх функцій:

акумулювання безстрокових депозитів або ведення поточних рахунків, і оплата чеків, виписаних на ці банки;

надання кредитів підприємцям.

Особлива заслуга комерційних банків також полягає в здійсненні розрахунків у масштабах усього національного господарства. На базі їх операцій виникають кредитні гроші (чеки, банківські векселі).

За даними НБУ, на 1 січня 2004 року в Україні зареєстровано 179 банків (на 1 січня 2003-го їх було 182). Ліцензію НБУ мають 158 банків, із них 19 — з іноземним капіталом (7 — зі стовідсотковим). Минулого року НБУ зареєстрував три комерційних банки (2002 року — п’ять). Протягом року були ліквідовані вісім комерційних банків, із них лише один —шляхом реорганізації. За станом на 1 січня цього року у стані ліквідації перебувають ще 20 банків. Балансовий капітал банківської системи на 1 січня 2004 р. — 13 млрд. грн., що на 30,7% вище за цей показник на початок 2003 року. За даними Національного банку України, загальний обсяг чистих активів комерційних банків нашої країни перевищив оцінку в 100 млрд. грн. Основною причиною такого росту стало рекордне (на 60%) збільшення у 2003 році виданих кредитів порівняно з попереднім роком. Позначилося помітне зниження середнього показника кредитної ставки: якщо в 2002 році вона складала 25% річних (у національній валюті), то в 2003-му знизилася, за різними даними, до 17,7 — 17,9%. Найбільшими банками є: Промінвестбанк, банк «Україна», Приватбанк, Укрсоцбанк, Ощадбанк України, Укрексімбанк, банк «Аваль».

Спеціалізовані кредитно-фінансові інститути включають банківські й небанківські організації, що спеціалізуються на певних видах кредитування. До них відносять:

1) інвестиційні банки, що займаються емісійно-засновницькою діяльністю, тобто провідні операції з випуску й розміщення на фондовому ринку цінних паперів, отримуючи від цього прибуток. Вони не мають права приймати депозити і залучають капітали, як правило, шляхом продажу власних акцій або за рахунок кредиту комерційних банків. Свій капітал вони використовують для довгострокового кредитування різних галузей господарства;

2) Страхові компанії, для яких характерна специфічна форма залучення коштів — продаж страхових полісів. Отримані прибутки вони вкладають передусім в облігації і акції інших компаній, державні цінні папери;

3) пенсійні фонди, які відрізняються організацією, управлінням і структурою активів. Так, є застраховані пенсійні фонди (керовані страховими компаніями) і незастраховані (керовані підприємствами або за їх довіреністю банками), фундирувані (їх кошти інвестовані в цінні папери) і нефундировані (пенсії виплачуються з поточних надходжень і прибутків) і багато інших.

4) інвестиційні компанії, що розміщують серед дрібних держателів свої зобов'язання (акції) і використовують вилучені кошти для купівлі цінних паперів народного господарства. Дрібні інвестори охоче купують зобов'язання інвестиційних компаній, оскільки через значну диверсифікацію (вкладення коштів в різні підприємства) досягається певне розосередження активів, знижується небезпека втрати заощаджень через банкрутства фірм, в акції яких вкладений капітал.

Кредитно-фінансове обслуговування суб'єктів економіки є найважливішою функцією банківської системи.

Банківська система України є дворівневою і складається з Національного банку України (НБУ) та інших банків, у тому числі державних (Зовнішньоекономічного банку України, Ощадного банку України) та комерційних банків різних видів і форм власності.

Банківська система є самоналагоджуваною, оскільки зміни економічної кон'юнктури та політичної ситуації неминуче ведуть до автоматичної зміни політики банків. У період економічної кризи й політичної нестабільності банки скорочують довгострокові інвестиції у виробництво, зменшують терміни кредитування, збільшують доходи не за рахунок основної, а переважно за рахунок побічної діяльності. Навпаки, за умов стабільності та економічного піднесення банки активізують свою роботу як з обслуговування діяльності підприємств, так і з довгострокового кредитування господарства. Доходи банків формуються, головним чином, за рахунок традиційних процентних надходжень за кредити.

Визначальна роль у грошово-кредитному регулюванні та організації банківської справи в країні належить центральному державному банку.

У більшості країн світу центральний банк функціонує окремо від уряду. Така особливість взаємовідносин між центральним банком і державними органами називається автономією (незалежністю) центрального банку. Автономія означає, що:

по-перше, банк здійснює самостійну політику для досягнення цілей, визначених статутними положеннями;

по-друге, рішення банку не можуть бути скасовані будь-якими державними структурами.

Національний банк України (НБУ) є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління. НБУ є економічно самостійним органом, який здійснює витрати за рахунок власних доходів у межах затвердженого кошторису, а в деяких випадках — також і за рахунок Державного бюджету.

Національний банк є юридичною особою, має відокремлене майно, що є об'єктом права державної власності і перебуває в його повному господарському віданні.

Національний банк не відповідає за зобов'язаннями органів державної влади та інших банків, а органи державної влади і банки не відповідають за зобов'язаннями НБУ, крім випадків, коли вони добровільно беруть на себе такі зобов'язання.

Згідно із Законом України «Про Національний банк України» одержання прибутку не є метою діяльності НБУ.

Основною функцією НБУ є забезпечення стабільності грошової одиниці України. Виконуючи свою основну функцію, Національний банк сприяє дотриманню стабільності банківської системи, а також (у межах своїх повноважень) — цінової стабільності.

Вищим органом управління НБУ є Рада Національного банку України. Керівним органом НБУ є Правління Національного банку України. Очолює Правління НБУ Голова Національного банку України.

Структура НБУ будується за принципом централізації з вер- тикальним підпорядкуванням.

До системи Національного банку входять центральний апарат, філії (територіальні управління), розрахункові палати, Банкнотно-монетний двір, фабрика банкнотного паперу, Державна скарбниця України, Центральне сховище, спеціалізовані підприємства, банківські навчальні заклади та інші структурні одиниці й підрозділи, необхідні для забезпечення діяльності НБУ.

НБУ є підзвітним Президенту та Верховній Раді в межах їхніх конституційних повноважень.

Згідно із Законом «Про Національний банк України» НБУ підтримує економічну політику КМ України, якщо вона не суперечить забезпеченню стабільності грошової одиниці України. Національному банку забороняється надавати прямі кредити як у національній, так і в іноземній валюті на фінансування витрат Державного бюджету.

Для реалізації цілей грошово-кредитної політики розрізняють дві групи інструментів, за допомогою яких здійснюється комплекс заходів. Це інструменти:

прямого впливу;

опосередкованого впливу.

До засобів прямого впливу можна віднести:

механізм готівкової емісії;

встановлення межі кредиту центрального банку, що надається урядові та банківським установам;

пряме регулювання позичкових операцій банків, визначення маржі, вартості кредитних ресурсів, що виділяються згідно з пріоритетами макроекономічної політики для фінансування окремих галузей економіки, обмеження споживчого кредиту.

Інструменти прямого впливу дають необхідний ефект, коли їх використовують у комплексі із заходами опосередкованого впливу на систему грошового обігу.

Система опосередкованого регулювання грошового обігу є елементом економічних методів ДРЕ.

Основними економічними засобами та методами грошово-кредитної політики є регулювання обсягу грошової маси через:

визначення та регулювання норм обов'язкових резервів для комерційних банків і фінансово-кредитних установ (далі банків);

процентну політику;

рефінансування комерційних банків;

управління золотовалютними резервами;

операції з цінними паперами на відкритому ринку;

регулювання імпорту та експорту капіталу.

Норми обов'язкових резервів — це інструмент, за допомогою якого центральний банк має можливість впливати через базу грошової маси на кредитоспроможність комерційних банків та рівень грошової мультиплікації.

Цей метод кредитного регулювання являє собою збереження частини резервів комерційних банків у центральному банку. Сума збереження засобів на спеціальних рахунках встановлюється у певному процентному співвідношенні від величини депозитів банку. Центральний банк періодично змінює коефіцієнт, або норму, обов'язкових резервів залежно від ситуації, що складається, та проведеної ним політики. Підвищення норми означає заморожування більшої, ніж раніше частини ресурсів банку і призводить до погіршення ліквідності останніх, зниження їхніх ліквідних можливостей, а зниження норми обов'язкових резервів впливає на банківську ліквідність, розширює кредитні можливості установ і збільшує грошову масу.

Цей важіль більше придатний для вирішення не оперативних, а переважно довготермінових завдань грошово-кредитної політики і використовується лише в окремих випадках. Часті зміни норм резервування ускладнюють вплив на грошовий ринок.

НБУ встановлює банкам нормативи обов'язкового резервування коштів, керуючись такими вимогами закону:

розмір обов'язкових резервів визначається для всіх банків однаково: у процентному відношенні до загальної суми залучених банком коштів у національній та іноземній валюті;

для різних видів зобов'язань можуть встановлюватися різні норми обов'язкових резервів;

рішення про підвищення норм резерву набирає чинності не раніше ніж через 10 днів після його опублікування.

Зміна норми обов'язкових резервів впливає на рентабельність кредитних установ. Так, у випадку збільшення обов'язкових резервів відбувається ніби недоодержання прибутку. Тому, на думку багатьох західних економістів, даний метод є найбільш ефективним антиінфляційним засобом. До прямого обмеження страхування банки вдаються зазвичай у період посилення інфляційних процесів.

Регулювання ставок рефінансування — важливий інструмент грошово-кредитної політики.

Ставки рефінансування — це виражена в процентах плата за кредити, що на даються комерційним банкам, яка встановлюється НБУ з метою впливу на грошовий обіг та кредитування. Такий кредит надаєть- ся банкам, що зазнали тимчасових фінансових труднощів.

Національним банком України встановлюється облікова та ломбардна процентні ставки.

Облікова процентна ставка виконує опосередковану функцію, визначаючи вартість отриманих комерційним банком надлишкових резервів (кредитів центрального банку).

Ломбардна процентна ставка — це процент, що стягується з комерційних банків за надання їм кредитів під заставу цінних паперів.

Якщо облікова ставка знижується, то комерційні банки збільшують попит на такі кредити, і навпаки. Процент за одержані від центрального банку кредити береться за основу калькуляції ставок комерційних банків, під які вони, в свою чергу, видають позички (з коштів власних і залучених у вигляді кредитів). Відтак через зміну облікової ставки центрального банку та процентних ставок комерційних банків збільшується або змен- шується пропозиція кредитних ресурсів.

З 24 травня 1999 р. Національним банком України встановлено: облікову ставку — 45%, ломбардну — 50%.

Неефективність використання даного методу полягає в наступному: цей метод стосується лише комерційних банків. Якщо рефінансування використовується мало, або здійснюється не в центральному банку, то зазначений метод майже цілковито втрачає свою ефективність. Поступово даний метод втратив своє значення і головним методом рефінансування банків стали інтервенції центрального банку на грошовому ринку, що одержали назву операцій на відкритому ринку.

Операціями НБУ на відкритому ринку є купівля-продаж казначейських зобов'язань, власних зобов'язань НБУ (депозитних сертифікатів), а також визнаних Правлінням НБУ комерційних векселів, інших цінних паперів та боргових зобов'язань.

Ринок державних цінних паперів, як один із сегментів націо- нального фондового ринку, виконує дві основні функції:

по-перше, функцію обслуговування державного боргу, пов'язаного з дефіцитним фінансуванням державних витрат;

по-друге, функцію інструмента монетарної політики.

Цей метод кредитного регулювання полягає в тому, що надання коштів банками відбувається постійно шляхом купівлі державних облігацій і казначейських векселів на суму, що залежить від рішення центрального банку, за ставкою, що може постійно змінюватися. Придбання цінних паперів або казначейських векселів у комерційних банків збільшує ресурси останніх, відповідно підвищуючи їхні кредитні можливості, і навпаки. Центральні банки періодично вносять зміни в зазначений метод кредитного регулювання, наприклад, купують казначейські векселі на умовах їхнього зворотного викупу комерційними банками за встановленим курсом, змінюють інтенсивність своїх операцій і їхню частоту.

Головна відмінність цього методу — це використання більш гнучкого регулювання, оскільки обсяг купівлі векселів, а також використовувана при цьому процентна ставка можуть змінюватися щодня відповідно до напрямку політики центрального банку. Комерційні банки, з огляду на зазначену особливість даного методу, повинні уважно стежити за своїм фінансовим становищем, не допускаючи при цьому погіршення ліквідності.

Успішне функціонування ринку державних цінних паперів значною мірою залежить від гарантій високого рівня ліквідності фондових цінностей, що перебувають в обігу. Останнє досягається завдяки реалізації таких чинників:

гарантування високого і стабільного процента;

застосування інструментів, які уможливлюють надання державним цінним паперам антиінфляційного імунітету (встановлення позитивного процента, індексації, прив'язки емісії до матеріальних цінностей тощо);

законодавчого обмеження верхньої межі державного боргу;

запровадження податкових пільг для фізичних та юридичних осіб, які інвестують свої фінансові ресурси в державні цінні папери;

інформаційного забезпечення учасників ринку державних цінних паперів.

Вибір напрямків грошово-кредитної політики, її цілей і механізмів має враховувати і зовнішньоекономічні фактори функціонування економіки, ступінь інтегрованості країни у світовий економічний простір. Останнє передбачає необхідність узгодженості грошово-кредитної та валютної політики.

Валютне регулювання на національному рівні здійснюється на базі принципів і методів, що визначаються Міжнародним валютним фондом (МВФ) та регіональними союзами, до яких входять окремі країни. Суб'єктами валютного регулювання в Україні є Кабінет Міністрів і Націо- нальний банк.

Основним об'єктом валютного регулювання є відповідна корекція курсу національної грошової одиниці.

Кабінет Міністрів визначає ліміт зовнішнього державного боргу, бере участь у розробці платіжного балансу, забезпечує формування і є розпорядником Державного валютного фонду. До компетенції НБУ у сфері валютного регулювання належить: видання нормативних актів щодо ведення валютних операцій; видача та відкликання ліцензій на здійснення операцій з валютними цінностями, здійснення контролю за діяльністю банків, які отримали таку ліцензію; встановлення лімітів відкритої валютної позиції для банків, що купують та продають іноземну валюту.

Згідно з нормативно-правовими актами, 50% надходжень на користь резидентів (підприємств, установ, організацій) в іноземній валюті підлягають обов'язковому продажу (за деякими винятками) через уповноважені банки на міжбанківському валютному ринку України. НБУ є суб'єктом цього ринку.

Відповідно до Указу Президента України «Про вдосконалення валютного регулювання» з 1 жовтня 1994 р. офіційний курс національної грошової одиниці почали визначати на підставі торгів на Українській міжбанківській валютній біржі (УМВБ). Нині курсова політика базується на застосуванні плаваючого валютного курсу.

Для регулювання валютного курсу залежно від моделі валютної політики використовуються методи девальвації та ревальвації національної грошової одиниці.

Девальвація — це дії відповідних державних органів, що мають на меті зниження обмінних курсів валюти власної країни. Таке зниження спрямовується, з одного боку, на стимулювання експорту та споживчого попиту на внутрішньому ринку, а з іншого — на підвищення конкурентоспроможності та поліпшення торговельних позицій країни на світовому ринку.

Ревальвація має протилежний зміст. Вона пов'язана з діями, спрямованими на підвищення курсу національної валюти. Ревальвацією стимулюється товарний імпорт, приплив іноземних інвестицій.

Регулювання курсу гривні здійснюється проведенням дисконтної та девізної валютної політики.

Сутність дисконтної валютної політики полягає у зниженні або підвищенні Національним банком процентних ставок за кредит з метою регулювання попиту на позичковий капітал. Підвищення процентних ставок завдяки збільшенню попиту на іноземну валюту приводить до зростання її курсу; зменшення процентних ставок дає зворотний ефект. Цей напрямок валютного регулювання входить до арсеналу опосередкованих методів.

Прямий вплив на курс національної грошової одиниці здійснюється інструментами девізної політики. НБУ здійснює девізну валютну політику на основі регулювання курсу гривні до іноземних валют через купівлю та продаж іноземної валюти на фінансових ринках (валютну інтервенцію).

Механізм валютної інтервенції є санкціонованою МВФ нормою міждержавних валютних відносин, яка широко використовується у світовій практиці. Вона пов'язана з операціями купівлі та продажу власної валюти або конкурентної валюти іншої держави. Такі операції впливають на зміну попиту і пропозиції на валютному ринку певної грошової одиниці.

Валютна інтервенція може здійснюватися за рахунок використання золотовалютних резервів НБУ (банківського золота, спеціальних прав запозичення, резервної позиції в МВФ, іноземної валюти або коштів на рахунках за кордоном, цінних паперів, що оплачуються в іноземній валюті). Названі інструменти валютної політики є засобами економічного впливу держави на курс національної валюти.

Адміністративним засобом механізму формування обмінних курсів є запровадження валютних обмежень, тобто системи правил, які регламентують права фізичних та юридичних осіб стосовно обміну валюти, а також здійснення інших валютних операцій. Валютні обмеження можуть застосовуватися для здійснення контролю за рухом капіталу, блокування валютної виручки, регламентації вивозу валюти громадянами, що здійснюють туристські подорожі.

<< | >>
Источник: С.Є. Гіль, О.А. Дудник, Л.В. Єфремова, М.В. Горобинська, Л.І. Приймак. Державне регулювання економіки. Навчальний посібник. Ч.3 / С. Є. Гіль, О. А. Дудник, Л. В. Єфремова, М. В. Горобинська, Л. І.Приймак. - Харків: Вид. ХНЕУ,2004. - 79 с. (Укр. мов.). 2004

Еще по теме 3. Грошово- кредитне регулювання:

  1. 70.Кредитно-грошове регулювання та кредитно-грошова політика держави.
  2. 1.2 Грошово-кредитне й валютне регулювання економіки
  3. ТЕМА 3. ФІНАНСОВО-БЮДЖЕТНЕ І ГРОШОВО-КРЕДИТНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ
  4. 3.5. ГРОШОВО-КРЕДИТНА ПОЛІТИКА
  5. 6. Грошово-кредитна політика
  6. Глава 16. Гроші та грошово-кредитна політика
  7. 4.5. ГРОШОВО-КРЕДИТНА ПОЛІТИКА В ЙОРДАНІЇ
  8. Регулювання кредитного ринку
  9. Грошово-кредитна та фінансова політика
  10. Глава 2. Грошово-кредитна стратегія, орієнтована на зростання
  11. тема 3. грошовий оборот і грошова маса
  12. 3.2 Місце державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності в системі регулювання світогосподарських зв'язків
  13. Операційний і грошовий цикл. Грошовий оборот, оборот надходжень і чистий оборот
- Бюджетна система України - Бюджетная система РФ - ВЕД України - ВЭД РФ - Государственное регулирование экономики России - Державне регулювання економіки в Україні - Инвестиции - Инновации - Инфляция - Информатика для экономистов - История экономики - История экономических учений - Коммерческая деятельность предприятия - Контроль и ревизия в России - Контроль і ревізія в Україні - Логистика - Макроэкономика - Математические методы в экономике - Международная экономика - Микроэкономика - Мировая экономика - Муніципальне та державне управління в Україні - Налоги и налогообложение - Организация производства - Основы экономики - Отраслевая экономика - Политическая экономия - Региональная экономика России - Теория управления экономическими системами - Товароведение - Философия экономики - Ценообразование - Эконометрика - Экономика отрасли - Экономика предприятий - Экономика природопользования - Экономика регионов - Экономика труда - Экономическая география - Экономическая история - Экономическая статистика - Экономическая теория - Экономический анализ -