§ 8. ПІДГОТОВЧО-ТИМЧАСОВЕ ЗАВДАННЯ ФІЛОСОФІЇ — ПОЗНАКА ГІПОТЕТИЧНОСТИ

Ми придивлялися до духової культури в її статиці. Ми розкладали готові ідеальні плоди її : готову наукову систему, досконалий мистецький твір, вищі форми релігійности. Але вже під час нашої роботи виринали познаки однобічности : окремі науки в сучасному стані виявляють великі різниці щодо наближення до наукового ідеалу; те саме можна сказати й про мистецтво, і про релігію.

Всі вони перебувають в русі й тому, крім статичного, вимагають ще й динамічного перегляду. Сказати б образно — жива духова культура подібна не так до спокійного дзеркала- плеса ставку серед зеленого, штучно стриженого моріжку, як скоріше до схвильованого моря, що раз-у-раз б’ється об берег, викидаючи на нього все нові водяні хвилі. Жива гра хвиль залишає на березі цінні перлини; мерехтячи у вічному русі, вона відбиває в собі блакитне небо й срібні хмарки, а глибини пробуджують неозначене почуття тривоги, потягу туди й туги. Так з моря первісного міту виступили перші зародки людського пізнання й перші мистецькі спроби, але ще залишилась таємнича глибінь, яка передається далі, витончена в релігійній символіці. Нас цікавитиме місце удару морських хвиль об берег, де з кипучого виру постають перші перлини наукового пізнання.

Взагалі поступ пізнання можемо уявити в подвійний спосіб. Звичайно уявляємо його так : готовий предмет стоїть перед нами; в процесі пізнання, в його поступі, ми довідуємось про щораз новіші сторінки предмета. Якщо деякі науки ще не дося- гли квантитативної досконалости, то винна тут складність процесів, з якою наше пізнання, покищо, не може дати собі ради. Отже, треба тільки розвинути, піднести на відповідний рівень нашу здібність, суб’єктивний чинник.

Але іноді в житті й в науці ми уявляємо собі все це інакше. Нераз кажемо, що вчинки дитини, чи юнака нерозсудливі. Але бачимо також, що згодом зростає кількість привичок людини. Так буває, зокрема в тих, що виконують одноманітну щоденну роботу, — це вічне повертання одного й того самого. Вкінці кожне відхилення від звичайного способу життя зраджує біль, людина робить враження живого автомату. Тоді її вчинки вже зовсім облічальні.

Подумаймо над тими загально відомими явищами. Ясно, що тут справа інша, ніж у першому випадку. Тут наше пізнання, наші здібності не тільки удосконалюються, достосовуються до предмета, але й сам предмет, здається, йде на зустріч нашому пізнанню. Наступає взаємне зближення. Предмет все більше стає здатний для раціонального визначення, він стає раціональнішим. Бо власне одноформність подій була передумовою синтетичних суджень науки.

Подібний спосіб розуміння знайдемо не тільки в такому прикладі, що його взято з індивідуальної психології. Він мимоволі виринає також сам собою, коли приглядаємось до « людини у великому цілому », до людської суспільности. Слід тільки пригадати собі обставини серед примітивних громад, кількість необлі- чальних подій у них, а потім звернути увагу на якусь культурну державу, де традицією й законами приписано повернення одного й того самого. І знову перед нами те, що ми бачили в індивідуально-психологічному випадку.

По аналогії до таких наскрізь зрозумілих фактів можна пояснити думку хаосу, що в космогоніях завжди відограє велику ролю. Старинні фізики так назвали первісний стан світу, незріз- ничковану суміш елементів. Праімла, з якої мала розвинутись наша соняшна система, — це наслідник того хаосу. Пізнати можемо правильні рухи зрізничкованих плянет; рухи частинок праімли, — щойнаменше для нашого нинішнього пізнання, — були б недоступні.

Таким чином досліджуючи не тільки людське життя, але й зоряне небо, використовуємо інше уявлення, ніж те звичайне, що про нього була мова на початку. Предмет і наше пізнання зближаються одне до одного. Пізнання удосконалює свої методи й розвиває все відповідніші принципи ; предмет раціоналізується. Цей поступ раціоналізації предмета пізнання висловив Спенсер у своєму законі розвитку.

Після цього можемо краще зрозуміти агностицизм 241). Коли припустимо, що те, тимчасово для нашого теперішнього стану, непізнавальне, є абсолютно непізнавальне, — то вже маємо шлях іраціоналізму 242). Тут можна зупинитися, встановивши непіз- навальність, і шукати якогось відношення до того непізнаваль- ного в релігії. Так у Г. Спенсера. Або можна сказати, що те непізнавальне взагалі неспівмірне з розумом, але тому слід прийняти якусь іншу « здібність пізнання », напр., інтуїцію. Так, у А. Берґсона. Обидві думки не є точно наукові, а метафізичні. На основі розглянених прикладів можна б припустити непіз- навальність для сьогоднішнього дня й, напр., щодо психічного життя інших людей задовольнитись його уприявненням, — що його інтуїціонізм називає також пізнанням. Але тоді необхідне додати дві речі: по-перше, що наше пізнання пристосовується до щораз дальших округ дійсности й описує їх ; по-друге, що в деяких випадках дійсність раціоналізується, тобто приймає форми, приступніші для пізнання. В тому разі нинішня непізна- вальність не є доказом абсолютної неспівмірности дійсности й розуму. Наприклад : дійсність може бути безмежно складна, але все таки раціональна.

Тому славне « ignorabimus» — це самовільна заява; так само оптимізм пізнання, що вважає всю дійсність раціональною й принципово доступною для сучасної науки, є справою віри в науку, є тільки постулятом. У боротьбі прихильників принципу « ignorabimus » з оптимізмом пізнання, — цей останній, мабуть завжди зможе наводити щораз новіші докази в користь своєї віри, і то завдяки удосконаленню пізнання й розвиткові дійсносте в напрямі раціоналізації. Але межі складности невизначені. Тому завжди може залишитись якийсь недоступний для пізнання залишок. Тому оптимізм й дальше може бути оправданим, методично-плідним, але тільки постулатом.

З того виходить, що й найновіша боротьба раціоналізму з іраціоналізмом — не суперечка, яку можна вирішити чисто науковим мисленням, тільки метафізична боротьба темпераментів, що інакше відчувають світ і життя. Нинішній оптимістичний іраціоналізм, — це оправдана реакція на самовладство точно- наукового й технічного духу другої половини XIX ст., який хотів увесь світ перемінити в наукову лабораторію й школу. Він — радісна пісня емоціональних сил людини.

Для нашої проблеми, що є проблемою науковою, вся ця боротьба не має вирішального значення. Тому цікаво й важливо, що ті галузі, що їх звичайно називають філософічними, займаються частинами дійсности, де сам предмет ще неготовий, де він тількищо йде назустріч нашому пізнанню, раціоналізується. І навпаки, спеціяльні науки, що звичайно опиняються поза обсягом філософії, займаються простішими процесами, що завжди повторюються, а розвиток у напрямку цілковитої раціоналізації приймається хіба як їх гіпотетична передісторія, напр., у космогонії.

Ще раз звернімо увагу на філософічні ділянки, до яких ми приглядались у попередньому розділі. їхнім предметом були три основні ділянки духової культури : наука, мистецтво, релігія. Що ці предмети пізнання ще неготові, — це ж очевидно. Вийшовши з перших неясних й незрізничкованих початків, ці культурні ділянки уклалися в історичній добі в зрізничковані системи з різними функціями в межах одного завдання. Наука стала системою (у більшості фіктивних) значків, що ними визначають (здебільша екстраментальну) дійсність. Мистецтво стало системою ознак, що ними викликують й організують емоціональні переживання. Релігія — системою символів для неозначених, незрізничкованих поривів душі. Теорія науки, естетика, філософія релігії — були тими філософічними галузями, в яких досліджувались ті культурні системи в їх різній суті й їхньому спільному завданні.

У кожній з цих систем опрацьовуються якісь постійні правила, як треба прикладати символи, як їх систематизувати, — вони стають нормами. Це випробовані способи, виправдані у різних досвідах. їх об’єднують у систему так звані нормативні галузі філософі ї: логіка, нормативна естетика, що досліджує й порядкує форми та їх елементи, які витворились і набрали значення в мистецькій практиці; вкінці та частина філософії релігії, яка досліджує елементи, спільні всім великим релігіям, напр., поняття об’явлення, чуда, спасения.

Те саме побачимо, коли звернемось до інших ділянок, що звуться філософічними, або — якщо вони цього не бажають, як, напр., психологія, — попадають в безпосереднє сусідство з філософією. Психологія, наука про психічні явища, досліджує правильності в переливі свідомости, в чергуванні її змістів 243). Вже було сказано, що індивідуально-психічне життя не просте повторення, не повертання одного й того самого, але й рух в напрямі раціоналізації, тобто в напрямі побільшення правильности й визна- чености, «ясности й виразности». Раціоналістична психологія, що в усіх психічних явищах бачить зображення, підкреслює цей розвиток постулятом, який накладає обов’язок доводити неясні (diffuse) ідеї — себто почування й вольові рухи, до ясности й виразности 244). Тут, як у космогонії приймається хаос, цілковите змішання елементів, що з нього мають постати зрізнич- ковані предмети.

Те саме можна простежити і в розвитку людства. Взяти б психічне життя примітивної людини: вона діє інстинктово, в неї мало твердих асоціацій і вони витворюються дуже простими, завжди однаковими обставинами. Інакше представляється психічне життя культурної людини : в неї інстинкти й асоціації взяті на поводи або зміцнені розумовими принципами, так, що тут можна вже говорити про розумну волю, про практичний розум. А саме ті тверді повторні асоціації й принципи розуму, що вимагають повторення, повороту того самого, далеко легче можна висловити формулами наукових законів, ніж непевними й пливкими, немов зовсім випадковими асоціяціями примітивної людини, дитини, сонної свідомости. Знову ж правильне, раціональне в об’єкті доступніше для раціонального наукового формулювання.

Подібно як у науці на підставі численних досвідів витворились певні окреслені способи пізнання, так само й тверді асоціації й правила мислення — це здобуток численних життєвих досвідів, це те, що виправдало життя; твердий ґрунт, певна підвалина, що сама росте постійно вгору, підносячи рівень життя щораз вище.

Людина відрізняється від всякої іншої істоти головне цією раціональною основою. Іраціональні елементи в ній на вищій підставі сягають незрівняно вище, але вони дуже споріднені з такими ж елементами інших живих тварин. Тому те, що називають поступом, є підвищенням раціонального ґрунту. З цим погоджується думка Шопенгауера, що поступ можна знайти тільки в розумовому розвитку. Що ж до всього іншого то модерна людина стоїть на тому ж рівні, що стояла колись. Тільки той розумовий розвиток — для Шопенгауера — це лише розвиток пізнання.

Подібне говорить й так званий закон суперпозиції. Згідно з ним вищі психічні функції, особливо розумна воля, укладаються понад нижчими, інстинктовими й привичковими, але не нищать їх. Складний образ суперпозиції, надбудови, постав здається під впливом різних оцінок. Слово «вищий » звичайно застосовують до того, що від розуму, а це приводить до відповідних уявлень у просторі : раціональне має бути понад іраціональним. Далеко простіший і вигідніший протилежний образ, де раціональні елементи були фундаментом життя й його гону вгору. В дитини, у примітивної людини, ця раціональна основа невелика. І цим саме відрізняється примітивна людина від дорослої культурної людини, у котрої раціональні елементи часом настільки беруть верх, що вже нема місця для інстинкту і почування, людина стає машиною. Ідеалом було б : найбагатше емоціональне життя на найвищій по можливості раціональній основі. Як досконалий мистецький твір перетоплює в одне раціональні елементи й буйне життя наглядних уявлень і почувань, так і тут доходимо до подібної схеми ідеальної людської свідомосте 245).

Такими міркуваннями переходимо межі етики, яка щодо методи є галуззю психології. Приглядаючись до людських вчинків, знаходимо там багато правильностей. Осуди про ті вчинки й правильності стають уже правилами. Тоді вже правильні вчинки називають добрими, а вчинки, що суперечать правилам, злими. Наукова етика вважає ті правила й оцінки готовими, вона їх не визначає, а тільки зводить їх до одного принципу й психологічно його пояснює. Отже, встановлення етичного принципу й психологічне його пояснення — це два завдання етики. Тут зустрічаємо в етичному принципі щось нове. Поминувши теорію абсолютних вартостей, про яку нераз говорилось та на якій тяжко було остаточно зупинитись, поминувши також етичний песимізм, що заперечує всякий моральний поступ, — етичний принцип загально вважається продуктом розвитку. І знову цей розвиток уявляють собі подібно як, напр., в космогонії, в психології. Цей принцип витворюється з хаосу, з безладдя гри природних гонів 246). Можна пробувати вивести його з механіки егоїстичних гонів різних індивідів (Гобс) 247); або вважати джерелом морального принципу альтруїстичний гін 248) (Юм, ПІо- пенгауер) ; або старатись зрозуміти його, як гармонію між одним й другим (Шефтсбери) 249).

Отак шляхом розвитку витворився евдаймоністичний 250) або утилітаристичний 251) принцип, що, — коли не в моральній теорії, то хоч у моральній практиці, — майже загально визнаний 252). Як інші раціональні елементи, так і він творить тверду підставу моральности, але ніколи не може визначити кінець морального розвитку, останнє його слово. Це потверджується боротьбою моральних принципів. Нові концепції змагаються і коли якась із них досягне загальної обов’язковосте, то ймовірно вона приєднається до здобутого вже евдаймоністичного принципу, модифікуючи й доповнюючи його, але не руйнуючи його. Таким чином зростатиме загально-зобов’язуюче ядро, пень дерева моралі. Очевидно, що неможливо покласти кінець тому ростові, напр., через встановлення остаточної етично-нормативної системи. Предмет етики неготовий, як і предмет всіх філософічних галузей.

Подібно діється також в інших самостійних філософічних науках, в історіософії 253 і соціології 254). Історіософією звуться перш за все спроби встановити загальні правила історичного чи суспільного розвитку, спроби підвести подібності в перебігу історії до загальних понять. Сама наука історії як центральна галузь самостійних духових наук, звертає увагу головне на джерельно підтверджені факти й намагається по можливості точно їх зафіксувати. Такий факт для історично-наукового досліду — це мертвий, закінчений предмет, що його треба поставити на відповідному місці схеми часу й по можливості докладно визначити його в усіх відношеннях до інших предметів і подій, льокалізованих у тому самому часі. Як тільки історія візьметься встановляти загальні правила 255) історичного розвитку, вона зараз набирає філософічного значення, стає філософією історії. — Під назвою філософії історії розуміють ще й теорію пізнання історичних наук. Але в тому характері вона вже мала своє місце в рамках загальної теорії пізнання 256).

Наука історії ще в старих віках стала самостійною, незалежно від філософії, галуззю. Природознавство порвало зв’язки з філософією щойно в новіші часи. Перші підготування, перші спроби закинути сітку понять на явища природи й описати їх, згодом навіть перші впевнені кроки нової науки, яка вже знайшла свою правильну методу й усвідомила собі свою суть, — все це до XVIII століття й дальше вважалось філософією. Пізніше прийшла зміна й сьогодні плетення природничої сіті понять вважається вже завданням природознавства, що виходить поза межі філософії. Але й тут принцип, що на його підставі якісь галузі звуться філософічними, чи спеціяльно-науко- вими, значить принцип усамостійнення новорозвинутих галузей, — зовсім ясний. Констатування, відкривання правильностей, їх опис — все те вважається ділом спеціяльної науки. Та коли вона в своїй роботі дійде до найзагальніших гіпотетичних засновків (напр. до принципу причиновости), або коли в її роботі вирине принцип, що приписує предметові історичний розвиток (напр., вчення про ентропію, про походження родів), тоді вона переходить межі філософії : природознавство перетворюється у філософію природи.

З усім цим погоджуються визначення модерної філософії природи. Її звуть філософією природознавства і віддають її дослід найзагальніших його принципів. У тому вигляді вона є частиною загальної теорії пізнання. — Інші дефініції підкреслюють історичний факт, що філософія підготовляє окремі науки. Прикладом може бути В. Оствальд 257) : « На підставі того, що нас навчає історія, а саме — що в межах всієї філософії одна ділянка за однією стає самостійною й набирає характеру окремої науки (як це тепер можна зауважити на психології), можна буде припустити і що до філософії природи, що вона одну ділянку за однію відступила й відступатиме їх й на далі природознавству, і такий погляд виявиться найдогіднішим для розуміння цілого цього питання». Там же згадуються й обидві познаки філософії : непевність філософічних гіпотез і загальність філософічних проблем 205*).

З динамічного перегляду виходить, що філософія (у свойому стосунку до науки) сповняє такі ролі: По-перше, — вона будує підготовчі лаштунки для опису дійсности науковими поняттями. Коли знайдуть правильну методу, тоді поширювання опису на всі частини дійсности — належить вже до спеціяльної науки. Вона вже достосовуе свою працю, удосконалює методи в устійненому напрямі.

По-друге, — коли пізнання натрапить на предмет, що сам розвивається, при чому цей розвиток — це поступ раціоналізації, (так є, напр., завжди в т. зв. нормативних науках) — тоді на філософію падає завдання формулювати правильності, що саме творяться, наростають. При цьому виринає багато норм і вони змагаються за загальне визнання. Тому в таких ділянках може дійти також до боротьби філософічних теорій. Це зовсім не мусить означати слабости й недосконалости філософії, це може бути наслідком багатобічности світу й подій, як то вже говорилось нераз у подібних випадках. Тоді філософія завдяки саме тій боротьбі думок була б вірним виразом дійсности. Для прикладу : будь-який між етичними принципами може однозначно, а значить правдиво, висловлювати якусь дійсну поведінку з її правилами. Отже принцип є правдивий. Проблематичною є тільки вимога такого принципу зобов’язувати всіх, і то проблематичною доти, доки саме життя не вирішить справи.

В обидвох ролях філософія мала тимчасову функцію; в першому випадку вона зводиться до мінімуму, в другому вона є постійна і суттєва.

Першим і основним завданням філософії була критика культурних систем науки, мистецтва, релігії. Вона виявила їх значення, показала, що вони — це великі системи знаків — символів, де елементи даного, психічного світу разом із фіктивними доповненнями — були символами (порядковими знаками або ознаками зв’язаними причиново) не даного, або не всім даного світу. Таким чином людина отримувала змогу, мандруючи по даному, усвідомленому собі світі з його фіктивними доповненнями (поняттями), — доходити до трансцендентного для неї світу, пізнаючи його в науці, досягаючи його відомість в мистецтві й релігії. Другим завданням філософії була підготовка наукових формулювань. Тут філософія виступала як речник науки в громаді систем духової культури. Вона намагається забрати з бурхливого моря все, що нині вже доступне для наукового формулювання, (наприкінці повернемо до нашого образу) — і передати науковій системі все, що до неї належить. У цій ролі вона є представником руху до раціоналізації, представником тенденції зміцнення змісту свідомости, до чого й прямували всі три системи, кожна своїм шляхом.

В обидвох досі розглянених функціях філософія є наукою. В другій функції взагалі доволі тяжко відділити її від спеціяль- них наук. Тому деякі галузі зараховуються раз до них, вдруге до філософії.

Коли б хто при визначенні філософії звертав увагу головне на останню функцію та вважав її основною, то дійшов би до дефініції філософії, що її зустрічаємо у видатних англійських мислителів. Вона була б «науковим знанням людини, як інтелектуального, морального й соціяльного єства» 258). Так у Дж. Ст. Мілля 259). Після того як природознавство стало твердо на ноги, для філософії залишилось завдання вивчати людину на основі досвіду. В таких дефініціях виступає на перший плян теорія пізнання, логіка, естетика, етика, й соціологія, що всі сперті на психологію 206*).

<< | >>
Источник: Микола Шлемкевич. СУТНІСТЬ ФІЛОСОФІЇ. Олександер Кульчицький. ВВЕДЕННЯ В ПРОБЛЕМАТИКУ СУТНОСТИ ФІЛОСОФІЇ. Праці Історично-Філософічної Секції. Париж - Нью-Йорк - Мюнхен 1981. 1981

Еще по теме § 8. ПІДГОТОВЧО-ТИМЧАСОВЕ ЗАВДАННЯ ФІЛОСОФІЇ — ПОЗНАКА ГІПОТЕТИЧНОСТИ:

  1. Микола Шлемкевич. СУТНІСТЬ ФІЛОСОФІЇ. Олександер Кульчицький. ВВЕДЕННЯ В ПРОБЛЕМАТИКУ СУТНОСТИ ФІЛОСОФІЇ. Праці Історично-Філософічної Секції. Париж - Нью-Йорк - Мюнхен 1981, 1981
  2. 3. ПІДГОТОВЧА СТАДІЯ РОЗРОБКИ БІЗНЕС-ПЛАНУ
  3. Приймання на роботу тимчасових працівників
  4. Етап 1. Відкриття у банку тимчасового рахунку для формування статутного капіталу
  5. Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності
  6. Практичні завдання
  7. Практичні завдання для самоперевірки
  8. Практичні завдання аля самоперевірки
  9. Практичні завдання для самоперевірки
  10. Практичні завдання для самоперевірки
  11. Завдання для самоконтролю
  12. Завдання для самоконтролю