О. КУЛЬЧИЦЬКИЙ ТЕРМІНОЛОГІЧНІ І РЕЧЕВІ ПОЯСНЕННЯ ДО ПРАЦІ М. ШЛЕМКЕВИЧА

1) Як згадано у «Введенні» до праці М. Шлемкевича, нове видання якої оце появляється, — вона мала у першому виданні заголовок « філософія ».

Для вступної орієнтації читача важливо пригадати, що у «Введенні » коротко подані сучасні погляди на сутність філософії посібникового і енциклопедичного характеру за книгою Й.

Гессена, (Dr. Dr. Johannes Hessen, Lehrbuch der Philosophie, 3 Bd., 1947, Munchen), з метою полегшити вивчення у порівняльній перспективі визначення філософії за М. Шлемкевичем. Подаємо тому ще раз визначення філософії за Й. Гессеном в скороченій формі.

Згідно із своєю грецькою назвою « філія » — любов, « софія » — мудрість, — філософія є «любов’ю мудрости», змаганням до засвоєння мудрости, а не її посіданням. Йдеться про мудрість в розумінні найповнішого, отже «тотального», охоплюючого цілість, та доглибного, отже « позаявищного », докорінного (тобто радикального, від латинського слова— « радікс » — корінь), знання, знання про усе (універсальне) буття, про всесвіт (уні- версум), тобто назверхній світ поза людиною і внутрішній світ у людині, «внутрішнє універсум » (« Im Innern ist ein Universum auch » сказав Гете.) В тому розумінні філософія е змаганням до тотального, радикального і універсального знання. Термін філософія був вжитий вперше Платоном у його діялозі « Протагор ».

2) «Інтерреґнум», латинський термін для означення переходової доби у монархічних державах, між володінням двох чергових монархів. В нашому випадку автор має на думці переходову добу в другій половині 19-го сторіччя, коли зацікавлення філософією, наслідком великих осягів природничих і математично-фізичних наук, дуже послабло. У першій четвертині 20-го сторіччя, коли праця писана, зацікавлення філософією починає зростати, нащо і натякає наш автор своїм висловом : « про радісне повернення цариці » — тобто філософії.

3) ...«ідея в розумінні Канта...» Ідея в розумінні Канта, інакше як в Платона, означає « конечне поняття чистого, (тобто не спертого на досвіді) розуму », розуму, що сам із себе висновує своє пізнання, — чогось безумовного (Unbedingtes). Але на це безумовне не можна натрапити в ніякому досвіді. За Кантом поняття метафізики (гл. пояси. 5) були б саме такими необхідними поняттями про щось безумовне, (Prof. Dr. Max Muller, Herders kleines philosophisches Worterbuch, on ціт. стор. 81).

He можна шляхом людьского розуму дійти, напр., до тотального філософічного поняття « цілости світу », (що його в нашому досвіді пізнаємо в дрібних частинах), — чи філософічного докорінного поняття « праоснови душі», що в ній пізнаємо тільки поодинокі психічні явища. Метафізичне пізнання, тотальне і докорінне, мусить — за Кантом, — залишитись тільки (правда конечним) поняттям «ідеального», тобто зразкового пізнання, що як кожний ідеал є необхідною « регулятивною мірою » нашого кожночасного пізнавчого ідеалу.

4) Еріх Бехер (Erich Becher), німецький філософ (1882-1929) займався між іншим клясифікацією наук, розрізнюючи науки ідеальні, що їх предмети пізнання подумані як існуючі в « ідеях » як, напр., геометричні фіґури ; на науки реальні, серед останніх природничі і духові, що торкаються людського духа, духовости (Geisteswissenschaften), які знову ж діляться на психологію і науки гуманістичні, тобто науки про культуру.

5) «Метафізика цариця наук». Попередньо була мова про філософію. Тепер автор замість терміну « філософія» вживає терміну «метафізика». Ця зміна настільки оправдана, наскільки метафізика є вправді однією тільки ділянкою філософії (побіч, напр., гносеології, вчення про пізнання, аксіології — вчення про вартості, естетичні, моральні, релігійні), — але ж все ж так би мовити центральною частиною філософії. Її вважають — за давнішими філософами — основоположною наукою в стосунку до філософічних дисциплін, що має завдання «досліджувати буття, як таке» (Арістотель) і основні умовини (Fundamental- bedingungen) усього існуючого (Georg Schisehkoff, Philosophisches Worterbuch, Kroner, Stuttgart, 1957, стор. 390). Це дослідження буття як такого охоплює онтологію — вчення про саме буття, і його роди — « модальності » (від лат. « modus »), способи, категорії, — космологію (вчення про світ), — філософічну антропологію, — філософічне знання про людину (у відрізненні від фізичної антропології, науки про раси), вчення про цілу людину в стосунку до цілости світу — врешті теологію вчення про сутність Бога.

6) Якщо б існувала наука про рецепти, треба б її справді назвати « рецептологією». На ділі така наука не існує, існує у філософів схильність давати поради — рецепти, щодо « оздоровлення філософії». Оцю практику М. ПГлемкевич називає іронічно « рецептологією ».

7) « Номотетична метода», означає такий підхід у філософії, згідно з яким філософія, замість розглядати даності, факти у розвитку філософічної думки та із цих фактів висновувати визначення сутности філософії, намагається встановляти заздалегідь і від себе законодатні приписи для філософічної думки (номої — закони, гр.), що мають повернути філософії здоров’я. За М. Шлемкевичем — на ділі філософія зовсім не хворіє, але як юнак, що шукає « навмання» свого шляху в житті, помиляється і помилки виправляє.

8) « Абсолютистичні погляди », погляди, за якими можливе унезалежнене від індивідуальних точок зору, суб’єктивних станів і диспозицій та ставлень, для всіх обов’язкове, бо вірне, правдиве пізнання.

9) « Анархія філософічних поглядів ». Під анархією філософічних поглядів автор розуміє стаи иеузгідиення різнорідних, бо по різному скерованих напрямків філософічної думки. Саме цей стан спричинює, що в центрі різнорідних філософічних проблем, про які мові в метафізиці, виринає проблема сутности самої філософії, що нею саме займається автор.

10) « Проблема» — усвідомлення власного окресленого незнання, пов’язаного із почуттям завдання це незнане вивчити. Проблема отже е « знанням про незнання ».

11) Протагор (Протаґорас), грецький філософ (480-410), що належав до школи (філософічного напрямку) « софістів », відомих з уміння сповідними доказами доказувати помилкові твердження, звідси термін «софістика»), У відношенні до проблеми дійсности, Протагор поставив твердження, (назване відтак « гомо- менсура » — « людина-мірою » твердженням), за яким людина е « мірою усіх речей, тих, що існують, що вони існують, і тих, що не існують, що вони не існують ». Навіть для тієї самої людини, це саме в різному часі не є правдою, бо ж в різному часі людина не залишається тією самою.

12) Горґій (Горґіяс), софіст, (483-375) твердив, що : 1. поправці нічого немає, 2. якщо б щось було, не могли б ми його пізнати, 3. якщо б його пізнати, не можна б нашого пізнання передати другим.

13) Сократ (Сократес), (496-399) справив твердження софістів — « людина є мірою правди » в цьому напрямку, що визнання чогось за правдиве не залежить від людської індивідуальної оцінки, відмінної одна від однієї. Не людські індивіди в їхній різноманітності, але людина в її загальності, на основі загальних, правильною методою витворених, людям спільних розумових понять, може досягти об’єктивного, від суб’єктивних чинників незалежного, отже правдивого пізнання.

14) « Релятивістичні погляди », « гносеологічні » (що торкаються меж і способів людського пізнання) погляди уперше проголошені софістами, які узалежнювали пізнання від « точки зору » людини, від її тілесно-душевного (соматопсихічного) суб’єктивного стану, від структури пізнавчого органу (розуму, змислів). Релятивісти тим самим заперечують в більшій чи меншій мірі саму можливість об’єктивного, вірного пізнання.

15) « Світогляд » можна вважати, згідно із звучанням слова «суцільністю поглядів на світ». Як вказує саме звучання слова, йдеться у цьому понятті про суцільне охоплення, немов одним поглядом цілого « світу», цілої дійсности, отже « все-світу», « універсум ». Тому, що за словами Ґете « теж і в нутрі людини є універсум (Im Innern ist ein Umversum auch), світогляд охоплює дану людині цілість назверхнього матеріяльного і внутрішнього психічного і духового універсум. Стосунок світогляду до філософії полягає в цьому, що світогляд зберігає у собі заховану філософію, не тільки знання про космос, але теж цінування (Wertungen), ієрархію вартостей (моральних, естетичних, релігійних), « оформлень життя » (Lebensgestaltungen, Н. Меуег, Geschichte der Abendlandischen Weltanschauungen, 5 Bde. Schisch- koff op. cit., стор. 640. Ширше про світогляд у « Введенні »).

16) Метода (гр. « methodos, шлях», стеження), — визначення окресленого шляху, визначеного ходу дій і заходів з метою досягнути намічену мету.

17) « Неісторичні »... Мова про « неісторичних » інтерпретаторів в цьому розумінні, що вони не досить рахуються із системами філософії як історичними даностями.

18) Надбання філософії стали б щойно наукою, коли б їх загально визнали, коли б вони виникали із конечности, із безсумнівних філософічних пізнань. Коли філософія стала б наукою в цьому розумінні, виринає інша проблема, — чим відрізняється філософія від інших наук ?

19) Інтуїтивна метода пізнання. Інтуїтивне пізнання, (що його здефініювати не можна) можна б приблизно (чи радше) « описати » як безпосереднє, без допомоги досвіду, або розсудкового міркування, вглянення (Ensicht) в «ядро сутности » (Wesenskern) пізнаваного (Schischkoff, op. cit., стор. 280), що його інколи досягається у безпосередньому контакті, в переживанні явищ всесвіту («mit unmittelbaren Erlebniskontakt des Alls» — M. Scheler). Ґете називає інтуїтивне пізнання «об’явленням, що розвивається із внутрішньої людини ».

20) Анрі Берґсон (Henri Bergson, 1859-1941), французький « філософ життя», яке він розглядає як « тривання» (duree), що у ньому на збереженому, досягненому минулому твориться «життєвим розмахом» (elan vital) нове, нові форми життя у « творчій еволюції» (evolution creatrice). Органом « пізнання » життя є « інтуїція », а пізнання мертвої матерії « інтелект ».

21) Едмунд Гуссерль (Edmund Husserl, 1859-1938), німецький філософ, творець філософічного напрямку феноменології, яка спирається на феноменологічній методі « зоглядання сутностей », (Wesensschau), тобто на строго вірному, звільненому від всяких тлумачень і додаткових міркувань усвідомленні (поза всяким сумнівом) наявних даностей свідомости, що невіддільні від даного предмета свідомости. Предмета — в найширшому розумінні цього слова, « чогось усвідомленого », а саме « змісту свідомости », — коли заіснує « скерованість », чи як феноменологія висловлюється « інтенціональність » свідомости на « предмет », що про нього йдеться.

22) Критична метода. Метода філософічного досліду, що базується на попередньому критичному розгляді форм і засобів нашого пізнання з метою обмежити наші пізнання тільки до пізнавального та запевнити таким чином нашому пізнанню належну певність. Найчільнішим її представником був Е. Кант.

23) Вільгельм Віндельбанд (Wilhelm Windelband, 1848-1915), німецький філософ, дослідник «вартостей» (етичних, естетичних, релігійних) у ділянці філософії « аксіології », тобто « теорії вартостей ».

24) «Історичні і систематичні тенденції»... М. Шлемкевич має тут на думці два напрямки, два підходи при визначенні дефініції філософії : одні, що порівнюють історично дані дефініції філософії, формульовані впродовж її розвитку, щоб потім звести їх різноманітність до якогось спільного знаменника, — другі, що керують систематичною тенденцією (схильністю високо оцінювати відповідно впорядкування частин в цілості) і намагаються найти дефініцію філософії, послідовно послуговуючись якоюсь власною логічно обоснованою методою у своїх пошуках. Віндельбанд зараховує себе до других.

25) «Негативні інстанції » — протидокази, контраргументи.

26) Абсолютне буття, — від нічого незалежне та що пізнається само через себе (не через що інше, не у стосунку до чогось іншого), що « per se est et per se concipitur » — за схоластичною формулою. Таким абсолютом для християн є Бог.

27) « Надрядне поняття » (в М. Шлемкевича « верхнє »). За логікою Арістотеля визначення поняття, напр., « людини » вимагає визначення 28) найближчого, ширшого надрядного поняття, що ним є для «людини» поняття «істоти», «єства» — за латинським терміном «genus proximum » та визначення родової різниці» ('< differentia specifica ») 29) ; особливої прикмети, наявність якої відрізнює поняття, що його визначається від найближчого, ширшого, надрядного, отже в нашому випадку це буде « обдарованість розумом ». Людина це обдарована розумом (родова різниця) істота (надрядне поняття).

30) У Греції окремі науки, як, напр., фізика, розглядалися інколи як частина філософії і в тому розумінні з нею зливалася.

31) «Викинути з обсягу філософії деякі верхи». Автор має на думці « найвищі », чи може краще саме « найглибші » проблеми метафізичні, що торкаються праоснов буття, Бога, душі і т. п.

32) «Геленістична філософія, як мистецтво життя ». Авторові йдеться про т. зв. греко-римську — геленістичну філософію Марка Аврелія і Сенеки, філософів перших віків після Христа, що її називають « філософією життя » та, що є просто філософічною інтерпретацією конкретної життєвої долі, « усвідомленням життя у житті самому », «життєвою функцією серед по- в’язаности життєвих подій» (В. Groethuysen, Philosophische Antrophologie, Mtinchen 1929, стор. 4.) « ars vitae », « мистецтвом життя ».

33) « Містичне осяяння ». Містика від гр. слова « myein » •—• замикати очі і уста та « mysticos », — таємничий, — є теорією і практикою зазнавання злиття людської душі із Божеством в стані « екстази » — це « вихід із себе » і вникнення в Божеський принцип, у Боже начало, та таким чином пізнання самого джерела всякої дійсности.

34) « Пізнання через совість із її постулятами ». Йдеться про твердження Канта, що наявність моралі і сумління в нашому нутрі може стати достатньою пізнавальною основою для твердження про існування позаявищно'і (трансфеноменальної), отже метафізичної дійсности, що зумовляє існування в нашому сумлінні моральної законности. « Постулят », — за Кантом « річево або логічно необхідне припущення, для якого нема стислого, безсумнівного — (streng) доказу, але що його треба прийняти на основі фактів або систематичних чи практичних міркувань ». Постулят етичний за Кантом — « заздалегідь » (a priori) перед всяким досвідом, у нашій моральній свідомості даний, не допускає доказу своєї можливости та є проте практичним, тобто за Кантом моральним, безумовним «імперативом» — наказом. « Постулятами практичного розуму » — є за Кантом свобода волі, безсмертність душі, Бог (Schischkoff, стор. 472).

35) Гл. пояснення 26.

36) Прикладом може бути « Ethica more geometrico demonstrata » Спінози, (1632-1674), що у ній філософ намагався вивести дедуктивно, висновуючи із загальних тверджень поодинокі еис-

новки, — із небагатьох найзагальніших аксіом різноманітність визначень етичної поведінки людини, подібно, як це є в геометрії із загальними аксіомами та спеціяльними твердженнями, що із них випливають.

37) « Законодавство норм». Норма у протилежності до прав- ного закона, що відноситься до дійсности подій не подає припису, що його здійснюється (або ні), але визначає те, що обов’язково повинно б бути або повинно б діятися. Можна розрізнити етичні, естетичні і моральні норми (Schischkoff, on. цит., стор. 428).

38) « ...не залежить від емпіричного здійснення »... Моральні чи релігійні накази не втрачають своєї важливости, та зобов’язують людей здійснювати їх, незалежно від того, чи люди їх слухаються.

39) « Норми —- особливі форми здійснення законів природи ». Коли людина здійснює, напр., моральну норму посвяти за батьківщину, це не суперечить законам природи, чи точніше тут психології, за якими людські вчинки зроджуються із людських характерів, вдач, в цьому випадку із вдачі героя.

40) В чим більшій мірі усвідомлюються і здійснюються в « емпіричних » свідомостях, (тобто у цих, з якими у фактичному житті зустрічаємося) накази моральних, релігійних, естетичних норм, тим більше підноситься рівень культури; з того випливає, що культуру треба розглядати як реалізацію вартостей, — правди, добра, краси, святости, що їх здійснення норм наказує.

41) Термінологія — це сукупність вживаних в науці термінів, тобто виразів, значення яких строго уточнене. Вагу термінології для науки визначив французький філософ Кондіяк (Etienne Condillac 1715-1780) формулою « La science c’est un langage bien fait », « Наука це добре оформлена мова ».

42) Краще сказати «нормативний », бо «нормальний» має теж інше окреслене значення : в «практичному житті не відбігати від звичайности». Нормативна свідомість, це, так би мовити, свідомість насичена нормами, (гл. пояси. 37) яка є, чи буває другою, вищою формою свідомости людини, що їй неначе підпорядкована емпірична свідомість практики щоденного життя. Далі вживатимемо термін «нормативний» замість «нормальний ».

43) Святість є здійсненням релігійного ідеалу. Про святість говоримо тоді, коли мова про цілковите здійснення усіх релігійних вартостей. Подібне повне здійснення інших родів вартостей теоретично можливе, але його не зустрічаємо в дійсності і тому воно не має мовного визначення.

44) Треба б додати : « що містить в собі нормативну свідомість ».

45) Ці розуміння філософії бачать у ній філософічну інтерпретацію виявів і функцій життя, як, напр., пізніше Шлемкеви- чем широко обговорюваний Дільтай.

46) Епікур, — грецький філософ (342-271). Для нього головне завдання філософії надати життю належну форму, скеровуючи його на досягнення тривкого щастя, що базується на забезпеченні для себе постійних життєвих насолод. Вони значно тривкіші і певніші, коли вони духові, а не тільки змислові. Керуючися розумом можна надати життю вище визначену форму та досягти стану внутрішнього миру й безспристрасности т. зв. « атараксії » (гр.).

47) Плотин (Plotinos), грецький філософ (205-270 по Хр.), наближався до містицизму, голосив теорію « еманації », « випромінювання » всесвіту із прапочаткової « всеодности » (гр. ген-каі- пан — одно і усе), почерез низку форм світового Духу (гр. « Nus »), — Душу світу та почерез поодинокі душі, аж до матерії. Вона як кінцева межа « випромінювання » є « темрявою », запереченням Божеської еманації й тим самим « злом » і « небуттям ». Метою душ, які змушені «утілеснюватися » в матерії, є з’єднання із «всеодністю» після смерті, що можливе теж й за життя в містичних станах екстази (від гр. « екстазіс » — « стояння поза собою »).

48) «інакше»... Інакше від Віндельбанда.

49) Автор, сказати, мабуть, хоче цим дещо неясним виразом, що прихильники визначення поняття філософії на основі її історії, (про яких була вже мова) саме в творенні світоглядів вбачають головне завдання філософії.

50) « критицизму » (гл. пояси, ст. 22) « Критична тенденція ».

51) Вільгельм Вунд (Wilhelm Wundt, 1832-1920), німецький психолог і філософ. Для нього філософія була загальною наукою, що об’єднує передані їй окремими науками загальні пізнання у вільну від суперечностей систему.

52) «Ділянки вільні від цінувань»... Це різнорідні науки із їхніми досягненнями.

53) « Метафізичною потребою » людини німецький філософ Артур Шопенгауер вважає вроджену, її схильність не задовольнятися пізнанням назверхньости світу у явищах, але шукати поза ними глибшої « докорінної » дійсности.

54) Альберт Лянґе (Albert Lange, 1828-1875), що про нього ширше мова далі, німецький філософ, автор відомої книги про « Історію матеріялізму ». Назвав метафізику « поезією понять ».

55) Цей тотальний характер філософії, навіть там, де вона обмежується до дослідження однієї проблеми, потверджує Ґеорґ Зіммель (німецький соціолог і філософ) своїм твердженням : « філософ не потребує завжди говорити про цілість (дійсности), але яке б спеціальне питання він як філософ не заторкнув, він це завжди робить тільки тоді, коли в заторкненому живе відношення до цілости буття » (J. Hessen on. цит. І,, стор. 32).

56) Гайнріх Рікерт (Heinrich Rickert, 1863-1936), німецький філософ, який присвятив особливу увагу цій ділянці філософії, що цікавиться « теорією вартостей » (етичних, естетичних, релігійних), тобто аксіології. Тому, що вартості здійснюються в культурі, він розглядав методологію гуманістичних наук (наук про культуру, гл. пояси. 4), підкреслюючи різницю в методичних підходах наук про природу і наук про культуру.

57) Віндельбанд йде слідами Канта, бо Кант у своїй « Критиці чистого розуму » ставить проблему засобів і меж людського пізнання та кладе основи під цей підвідділ гносеології (теорії пізнання), який займається розглядом пізнавальних можливостей окремих наук, та мас назву « епістемології » — (від гр. « епісте- ме » — наука) — отже, так би мовити « науки про науки ».

58) « Трансн,ендснтним » називає філософія те, що перебуває поза межами можливого пізнання. Позитивізм, як філософічний напрямок, обмежує людське пізнання до даного в досвіді, фактичного, певного, безсумнівного й корисного й виключає тим самим з обсягу пізнавання все « трансцендентне ».

59) «Метафізичною»... в розумінні «вживаною в метафізиці ». Як сказано вже вище — в метафізиці вживають різних метод. Кант поборював спекулятивну методу, що пробує виключно шляхом думання дійти до пізнання речей поза межами можливого досвіду.

60) «Генетичною»... методою є метода, що спирається на розгляді способу поставання цього, що має бути пізнане.

61) «Дедукція » — виведення поодинокого із загального, є переходом від загального твердження до потенціяльно вміщених в ньому поодиноких тверджень.

62) « Індукція » навпаки — це виведення з поодиноких випадків і стверджень, загальних тверджень і узагальнень.

63) «Відчування»... чи краще «відчуття» це елементарні психічні змісти, що появляються наслідком подразнення змислів — нюху, слуху, зору і т. д. їх не слід змішувати із почуваннями приємности, насолоди, або неприемности, терпіння, що є проявами не психічної функції змислового сприймання, але функції почуттєвости, — реакції на сприятливість або несприятливість нашого кожночасного становища в довкіллі.

64) « Аксіомою » « визнаністю », тим, що « визнане » звемо безумовно певне твердження, «безпосередньо переконливе », яке не потребує жодного доказу; на аксіомах, навпаки спираються докази (шляхом дедукції). Приклад геометричної аксіоми : найкоротша лінія між двома пунктами є проста.

65) Генетична метода доказу важливости норм полягає на дослідженні їх генези, способу постання; генеза (формація) цих норм могла б переконати про їх конечність, (порівняй пояси. 60).

66) « Критична або телеологічна метода... » Критична метода пізнання вимагає критичного розгляду можливостей і засобів пізнання (Кант). Телеологічна метода, яка за Віндельбандом вміщує в себе критичну методу, як свою першу фазу, базується на критичному розгляді необхідности окреслених засобів і підходів у пізнанні, якщо мають бути досягнені окреслені цілі про конечність досягнення, яких немає ніяких сумнівів.

67) Діялектична метода є підходом, який застосовувано первісно в діялогах Платона для вияснення суті речей, шляхом « мови », висунення твердження, тези, щодо пізнаваного й « про- ти-мови», антитези, — що поєднуються в остаточній, виясню- вальній синтезі. Ця метода, яку назвали діялектичною за Фіхте, Геґелєм і марксизмом, спирається на принципі, що кожне твердження чи теза вміщує у собі свою потенціальну антитезу, про- ти-твердження, що поєднуються в перебігу міркування в охоплюючій змісти тез і антитези синтезі.

68) Доказ важливости норм полягає остаточно у Віндель- банда на виявленні «іманентного » (в самій сутності речей, що про них йдеться, а не десь поза ним захованого) телеологічного, тобто доцільного, необхідного зв’язку між нормами та визнаними цілями.

69) Автор очевидно має на думці « філософічну антропологію », тобто філософічну інтерпретацію цілости людини в стосунку до цілости світу.

70) « Неоцінковий дослід » — така скерованість дослідження, що із нього виключені всякі наші цінування — практичні, етичні, естетичні, релігійні, всякі наші « увартіснення ».

71) «то ж чому ж... життя людини»... Ми віримо в реальність пізнань, набутих неоцінковим досвідом. Тому нема причини не вірити в реальність норм і вартостей, пізнаних і устійне- них в перебігу життєвого історичного досвіду людства, які тим, що « пробились наверх » доказують, що вони не є пов’язані тільки з обмеженими (індивідуальними) формами життя людини.

72) Автор, заперечивши існування абсолютних вартостей, намагається вияснити, звідки береться схильність людей припускати однак можливість абсолютного характеру деяких вартостей. Джерело цієї схильности він добачує в зрозумілому людському бажанні розглядати, що тільки можна « sub specie aeternitatis», під кутом зору вічности та надавати характеру вічности проминальному і змінливому.

73) « Релігійної » а не « філософічної », бо « віра в вічно » е більш і радше прикметністю релігії, як філософії.

74) « Petitio ртіпсіріі» Приймати недоказане твердження за основу доказу, (Schischkoff, on. цит., стор. 451).

75) « Знання життя » в розумінні знання « вагомости життя », «сенсу життя», отже у цьому, що життя — як пізніше, після Рікерта сказали екзистенціялісти — є безугавним вибиранням між різними можливостями нашої дії, і тим самим безугавним цінуванням вартостей. Вартість і значення життя, — в акті вибору, отже в цьому, що життя є постійним вибиранням вартостей. «Вибираю, отже існую» — кажуть екзистенціялісти, парафразуючи Декарта.

76) Гл. пояси. 19).

77) Гл. пояси. 21. Ширше про Гуссерля у « Введенні ».

78) Платонізм. Відновлення після середньовіччя, особливо бід 1459 р. в Платонівській Академії у Фльоренції, (заходами Мар- сільо Фічіно) справжньої, перед тим призабутої і викривленої філософії Платона та її дальша розбудова від часів німецького філософа Ляйбніца (1646-1716). Спільне платонізмові і теорії вартостей є те, що в платонівському царстві ідей, між іншими ідеями, наявні ідеї вартостей, як, напр., краси и добра, які частково здійснюються, « утілеснюються » в ділянці даної дійсности. Ширше про це у « Введенні» і в поясненнях до розділу М. Шлемкевича про Платона.

79) Познака гіпотетичности. Гіпотеза (від гр. «hypothesis» « підкладене », « підкладеність ») — науково обґрунтоване тимчасове припущення, що має служити як пояснення для покищо недослідженого. Якщо така гіпотеза унапрямлює наукову працю над ще не вистачально дослідженим, говоримо про « Arbeitshypo- these », « гіпотезу дослідної дії ». Науковою стає гіпотеза тільки тоді, коли факти вимагають згоди на неї. Саме тому Ньютон підкреслював, що : « hypotheses non fingo » — « гіпотез не вигадую », тобто : гіпотези не можуть бути тільки фікціями, вони мусять бути « справджу вальні», допускати « верифікацію » справдження. Сутня функція гіпотез міститься в цьому, що вони ведуть до спостережень і спроб, якими наш здогад потверджується, або відкидається, або «модифікується» — зміняється (Е. Мах).

Зроджену із правильних гіпотез тенденцію шукати для них верифікацій на основі нових спостережень — називаємо « г евристичною ». « Геуристичними» (від гр. слова «геуріскеін » — находити) визнаємо заходи і підходи, що ведуть до знайдення нових даностей для пояснення невідомого.

80) Освальд Кюльпе (Oswald КШре), німецький філософ і психолог (1862-1915), у своїх філософічних поглядах критичний реаліст, не заперечує реального буття назверхньої дійсности, але розглядає критично можливості її пізнання. У психології творець психології мислення.

81) Вільгельм Вундт (Wilhelm Wundt), філософ і психолог (1832-1920), творець експерементальної психології та психології народів (етнопсихології). У філософії заступав погляд про першість чинника волі (хотіння), вважаючи речі, що з природничої точки зору є матеріяльними, із метафізичної — за «одиниці волі ». Поєднуючи у світоглядовій синтезі досягнення всіх наук із їх метафізичною інтерпретацією у системі « волюнтаристичного » (вольового) ідеалізму, вважав Бога за « волю у світі» та розглядав розвиток світу як розгорнення Божої Волі.

82) Ґустав Теодор Фехнер (Gustav Theodor Fechner), німецький філософ, (1801-1887) панпсихіст, — (панпсихізм •—• твердження про наявність психічности, очевидно, інколи дуже первісної, не тільки навіть у найнижчих тварин і рослин, але і в неоживленій матерії). Фізик і психолог, творець « психофізики », ділянки психології, що досліджує стосунки між фізикальними подражали та психічними відчуттями. У філософії заступав погляд єдности буття, як « моніст» (від гр. «монос » — один). Приймає єдність душі, що само з’являється у самовідомості, — і тіла, що являється у спостереженні себе самого і другої особи, — порівнюючи тіло до вигнутости відтинка кола, а душу до його вгнутости. Душею земної кулі, як матеріяльної форми, є у цьому значенні « дух землі », що є одночасно духом людства, не тільки як синтеза поодиноких людських психік, але як їх « prius », як попередність поодиноких індивідуальних душ. Бога, за Фехнером, треба розуміти як суцільність свідомости цілого макрокосму. Ціла концепція філософії Фехнера спирається за його власним поглядом на висновках індукції, аналогіях та комбінації з різних сторін придбаних узагальнень. (Prof. Arthur Drews, Geschichte der Philosophie VII., Goschen, Berlin 1913, стор. 72-80).

83) « Іманентні трудності » дефініції. Труднощі, що виникають із самого формулювання визначень.

84) Фрідріх Паульсен (Friedrich Paulsen, 1846-1908), німецький філософ. Світ матеріяльний і психічний є проявом, — за

Паульсеном — всеохоплюючого Божеського Життя, яке однак не вичерпується змістом буття космосу, але існує і поза космосом (панентеїзм).

85) Гл. пояси. 79).

86) Еріх Бехер, « психовіталіст », — за яким в житті людства виявляється понадіндивідуальна психічність. Цікавився проблемою наукової методології — (гл. пояси. 4).

87) Ґерард Гейманс (Gerard Heymans, 1857-1930), голландський філософ і психолог, заступав у своїй філософії « психічний монізм », погляд, за яким ціла дійсність по своїй суті є психічна.

88) « Позивістичні системи », (гл. пояси. 92).

89) Моріц Шлік (Moritz Schlick, 1882-1936), німецький філософ, неопозитивіст, який оспорював існування окремого (метафізичного) предмета філософії, вважаючи її тільки за душу наук », та вбачав її завдання у вияснюванні « загального в науках », тобто основних наукових понять, як час, простір, матерія, причиновість, органічність, етичні цінування, свобода волі. Професор філософії у Відні, засновник віденської школи неопозитивістів.

90) «Під моментом змісту»... розуміє М. Шлемкевич остаточні пізнавальні надбання поодиноких наук, що торкаються загальних і основних для даних наук закономірностей і понять, як., напр. : простір, матерія, життя, суспільство, еволюція, поступ і т. д. їх можна, як це робив французький філософ Конт (гл. пояси. 92) між собою зіставляти і таким чином, зіставляючи між собою різні ділянки знання, систематизувати цілу науку в одній науковій системі, — або розглядати в перспективі загальних закономірностей еволюції, що дозволяє ці закономірності прикласти до різних наукових ділянок і таким чином узагальнити, як це робив Спенсер (гл. пояси. 22,94).

91) Під «спільним моментом пізнання» автор розуміє спільні для усіх наук елементарні, первісні даності людського досвіду, від яких починається досвід, (що у позитивістичних теоріях пізнання є одиноким джерелом пізнання), — та на яких щойно спираються структури різнорідних наук, які виростають з досвіду. Такими елементами пізнання є, напр., в Маха відчуття.

92) Август Конт (Auguste Comte), французький фісософ, (1798-1857), творець позитивізму, філософічного напрямку, що виходить від «позитивного», тобто «додатнього» в значенні «певного» і « корисного » пізнавання. Тим самим позитивізм відкидає усе метафізичне, раціоналізм (переконання, що тільки розум є джерелом пізнання), ідеалізм (переконання, що світ є тільки нашим зображенням), спіритуалізм (погляд, що одинокою дійсністю є наш дух). Позитивізм сприяє натомість матеріалізмові, механізмові, сенсуалізмові, (гносеологічному поглядові, що виводить усяке пізнання із даностей змислів), наголошуючи при цьому практичний аспект усякого пізнання. Завданням філософії тим самим була для Конта тільки систематизація наук, їх ієрархічне впорядкування, що виходило від найзагальніших і най- абстрактніших наук, (як математика) а кінчалося на найконкретніших і найбільш спеціялізованих та одночасно найскладніших (як соціологія). Черговість наук за Контом охоплювала математику, астрономію, фізику, хемію, біологію, соціологію, що її властивим творцем і винахідником її назви був саме Конт. Розвиток людського знання довершується у трьох стадіях, —- релігійній, під впливом релігійних вірувань, метафізичній, під впливом філософічних ідей і позитивно-науковій, під впливом наукових пізнань.

93) « Світове поняття філософії ». Термін і погляд Е. Канта. Кант розрізнює шкільне поняття філософії і прийняте « світом », загальною опінією — світове поняття філософії. У нього читаємо : « Але є ще світове поняття (conceptus cosmicus), що завжди лежало в основі тієї науки, особливо, тоді коли його неначе персоніфікували і уявляли собі в ідеалі філософа — людини, як праобразу (як в нас, напр., Г. Сковорода). У такому розумінні філософія є наукою про відношення до головних цілей людського розуму (teleologia rationis humanae), а філософ — не розумовий мистець, а «законодавець людського розуму». Побіч філософів як теоретиків-дослідників, «є ще вчитель ідеалу», що « користується ними (теоретиками філософії) як знаряддям, щоб посилити головні цілі людського розуму. Тільки цього мусіли б ми назвати філософом»... (Е. Кант, Критика чистого розуму).

94) Герберт Спенсер (Herbert Spencer, 1820-1903), англійський філософ « еволюціонізму », який розуміє під філософією досконале, об’єднане, на окремих науках сперте пізнання, якщо воно досягає універсальної загальности ,визначуючи на найвищому щаблі пізнання закономірності еволюції цілого універсуму.

95) Агностицизм, (від гр. « agnostos » — незнаний). Філософічне вчення про непізнавальність дійсного буття.

96) Ернест Max (Ernest Mach), німецький фізик і філософ (1838-1916). За ним — завдання філософії повинно обмежуватись до пізнання дійсно «фактичного», справді нам даного, цього що є першим джерелом нашого досвіду, з якого виводиться щойно усе практичне й наукове пізнання. Цю праоснову досвіду творять не речі у назверхньому світі, але комплекси відчуттів, тонів, барв, форм, доторкових відчуттів, запахів, відчуттів простору та тривання та стосунки і пов’язання цих комплексів, що сприймаючи їх як сцілення, об’єднання — вважаємо їх речами, назверхньою дійсністю. При тому і наше кожночасне «я » слід вважати теж за групу, комплекс наших відчуттів, що торкаються нашої особи. Немає отже істотньої різниці між психічними і фізичними даностями; різниця зводиться до різних точок зору наукового опрацювання даних нам як відчуття комплексів, — раз — фізикально-математичного опрацювання у фізиці чи в природничих науках як матеріяльних предметів в просторі, — по друге, — як наших внутрішних даностей, що творять -нашу психіку, — у психології. Для релігійно-метафізичного пізнання у філософії Маха « феноменального позитивізму », — феноменального в тому значенні, що він визнає існування і робить вихідною точкою усіх філософічних міркувань справді реальне існування єдино тільки феномену відчуттів і їх комплексів, немає місця.

97) Автор вважає філософію Конта, якщо вона є систематизацією і сумою усіх наук, за рід « енциклопедії ».

98) « Психологією пізнання» — наскільки ціла дійсність є в Маха зведена до загалу відчуттів, а пізнання відчуттів є справою психології.

99) Еміль Дюбуа-Ремон (Emil Dubois-Raymond, 1818-1896), німецький фізіолог, автор відомого вислову «ignorabimus» — «не будемо знати » вважав теперішній стан нашого незнання за остаточний і тому схилявся до агностицизму, — заперечення можливости пізнання.

100) «Теорією іманентности » називаємо такий філософічний підхід, у якому зводимо пізнання до меж можливого досвіду, а досвід вважаємо за можливий тільки в межах свідомости (як Е. Мах). Цей погляд носить теж назву « Bewusstseinsmonismus » «монізму свідомости», бо те, що пізнавальне, може і мусить нам бути дане єдино в свідомості та у ній воно тільки існує.

101) Трансцендентний, — що переходить межі можливого досвіду, в протиставленні до « досвідного » « імманентного ».

102) « Інтелектуалістичною психологією » називає М. Шлем- кевич психологію, що її основні поняття оформлені раціональним міркуванням, а не сперті на безпосередньому психологічному досвіді.

103) Ріхард Авенаріюс (Richard Avenarius), німецький філософ, (1843-1896), засновник « емпіріокритицизму », який як « критика досвіду», «емпірії» в дусі Маха, наполягав на очищенні науки із усього, що не виводиться із безсумнівних, первісних даностей досвіду, із яких емпіріокритицизм намагається побудувати « природний погляд на світ ».

104) « Шкільне поняття філософії » — поняття філософії в тих, що вивчають філософію з чисто наукової точки зору для теоретичних лише цілей. Протиставлення (за Кантом) до поняття « світової» філософії.

105) « Органом» називаємо частину цілости, що виконує визначену ролю у цілості, що виконує в цілості якусь функцію.

106) Так її називає Альберт Лянґе (Albert Lange), німецький філософ (1828-1875), автор загально відомої « Історії матеріалізму », у якій підкреслює значення матеріал істинного підходу для запевнення належної методи природничим наукам. Метафізику він вважає « поезією понять », « поетичною спекуляцією », не наукою, але визнає за нею чисто суб’єктивну її потребу. Спекуляція (від лат. speculari, бачити з далека) — за Лянґе — є « спробою виключно мисленням дійти до пізнання речей поза межами досвіду ». (Schischkoff, on. цит. стор. 562). Спільну ціху (не зважаючи на їхні істотні різниці) філософії і поезії вбачає Лянґе у « фантазійності » витворів однієї і другої.

107) «Познака універсальности суцільности». Автор зазна- чує, вживаючи побіч себе як рівнорядних обох термінів — « універсальність », «суцільність », — що загальність філософічних правд, невіддільна від їх суцільности, об’єднання і пов’язання в одній системі.

108) Куно Фішер (Кипо Fischer), славнозвісний німецький історик філософії (1824-1917), геґеліянець.

109) Вільгельм Дільтай, (Wilhelm Dilthey, 1833-1911), який цілою своєю філософічною діяльністю намагався побудувати «досвідну науку про духові явища ». Як творець теорії пізнання в ділянці гуманістичних наук, найшов для них ключ в « психології розуміння » (verstehende Psychologie). Психологія розуміння охоплює психічні процеси і явища як пов’язані цілості, цілісні структури, щоб їх розчленовувати (zergliedern), не втрачаючи їх взаємного зв’язку, тоді, коли психологія до Дільтая пояснювала поодинокі явища в їх відокремленості, «атомізуючи » психічне життя на зразок фізики. Одним із завдань історії філософії, за Дільтаєм, є « розуміти філософічні системи в ході їх поставання, у їх розумінні, ставши понад ними » (Schischkoff, on. цит. стор.

113) . Дільтай відкидає абсолютистичну метафізику і частково перетворює філософію в науку про філософічні системи.

110) « Філософія мудрістю світу». Йдеться про відмінну від звичайних концепцій філософії, постать філософії, на яку автор натякав, згадуючи про греко-римську геленістичну філософію, близьку до кантівської концепції «світової філософії» в протиставленні до «шкільного поняття філософії». Ядро її саме життя, життєва реакція людини на життєву долю. Вона близька до філософічних ставлень української духовости (І. Мірчук, гл. поясн. 32). Це філософічне усвідомлення життя у житті самому заповідає майбутній філософічний напрямок екзистен- ціялізму.

111) Філософія «перетворює стан духа в предмет духа». Розглядаючи як свій предмет дух людський в різних філософічних системах — філософія є (чи принаймні буває) найбільш характеристичним виявом « духа епохи » і висловом та усвідомленням даної «культурної доби», 112) і тим самим часто зародком їх перетворень.

113) Ґеорґ Фрідріх Геґель (Georg Friedrich Hegel, 1770-1831). За Гегелом предметом філософії як і релігії є « абсолют » Божеського, що є усім в усьому, але виявляється як процес « чистого мислення », бо абсолют як усе в усьому, не пов’язаний тільки з людською свідомістю, але й всюди приявний. Як процес мислення, є він рухом, діялектичним розвитком від твердження (тези) почерез заперечення даної тези антитезою — до синтези з’єднання і збереження (Aufhebung) тези і антитези у новій, вищій формі. Філософія Геґеля розглядає цей абсолют в « Логіці », (назва твору), що представляє як тезу-абсолют в собі, чи як можна б образово сказати Божого Духа перед створенням світу. Далі в творі « Феноменологія духа », у філософії природи, предметом якої є природа у різноманітності матеріяльних форм, — Гаґель представляє природу як антитезу духу (Anderssein) іна- кобуття» духу (Max Muller, оп. цит. стор. 73). Система завершується « філософією духа », розглядом людської вже духовости у собі — і в її вислові, в історичному розвитку культури на трьох щаблях цього розвитку — релігії, мистецтва, філософії. Філософія є для Геґеля « абсолютним знанням про абсолют ».

114) « Культурна система ». Введений Дільтаєм термін для визначення « поодиноких ділянок культури », наскільки вони виявляють внутрішню пов’язаність, сперту на своєрідних законностях. Культурними системами є, напр., « релігія, наука, право, господарство, мистецтво, державне і суспільне життя, техніка », (Schischkoff, on. цит., 334). Подана в тексті праці дефініція Шлем- кевичем визначає ці самі культурні системи з точки зору партиципуючих в системах індивідів і здійснюваних ними функцій.

115) Теодор Ліппс (Theodor Lipps), німецький філософ і психолог, (1851-1914), вважав психологію за основу нормативно скерованої логіки, естетики і етики та філософії взагалі. Особливу вартість має його естетика, сперта на понятті і теорії вчуття. Естетичне переживання має за свою основу своєрідну ідентифікацію сприймаючого із естетичним предметом. Напр., ми, вчуваючись внутрішньо, переживаемо радісну розсміяність дитини, або, напр., переходово ми « внутрішньо одержимі », хвилюючись одержимістю постатей Лесі Українки.

116) «...вираз структури діянь душі... » Тому, що дальші міркування М. Шлемкевича заторкують взаємовідношення між діяннями структури індивідуальної і колективної психічности,

— не від речі подати дефініцію структури за поглядом самого Дільтая і його найвизначнішого учня Е. Шпранґера. За Дільтаєм,

— психічна структура — це « впорядкованість, наслідком якої психічні факти е пов’язані між собою через внутрішнє відношення до надрядної психічної цілости і через те взаємно проника- ються. Психічне життя не постає з елементів, воно зросле з частинами — функціями, воно первісне і завжди являє собою надрядну цілість ». Напр., ловець спостерігає добичу (псих, факт :

— спостерігання), радіє нагодою щось вполювати (псих, факт : почуття), прицілюється й стріляє (псих, факт : вияву волі, хотіння), при чому усі три психічні явища немов взаємопроникаю- чись, творять цілість переживання, завдяки свойому відношенню до надрядної психічної цілости, психіки ловця, іншої від, напр., психіки мистця.

Структура за Шпранґером : Шпранґер у своїй дефініції структури узгляднює в однаковій мірі обидва аспекти, — цілість та розчленування, — та кладе головну вагу на їхнє взаємодоповнююче відношення. «Розчленовану будову, або структуру мас кожний твір дійсности, кожна частина та кожна частинна функція, якщо виконує діяльність, важливу для цілости, а саме так, що будова і діяльність кожної частини е зумовлена цілістю і тому може бути зрозуміла тільки з боку цілости ». Найкращим прикладом структури — організм.

117) Тут зрізничкованим функціям, тобто в індивідуальній психіці.

118) « ...різні культурні системи... » « там » — тобто в суспільстві, в його колективній психіці.

119) Філософія — «роздумування над взаємовідношенням усіх культурних систем » і т. д. — перше із трьох визначень філософії за Дільтаєм, про які в М. Шлемкевича мова пізніше.

120) Гл. пояси. 15.

121) Філософія є світоглядовим знанням, що мас при цьому практично реформаторську тенденцію, — це друге визначення філософії за Дільтаєм. Доцільним доповненням для цієї концепції філософії є дефініція світогляду : « Світогляд є завжди родом інтерпретації феномену світу », та є унапрямлений « на структуру і мету, сенс, вартість і значення цілости, що в ній усе існує і що в його нутрі довершується всяке пізнання і діяння людини ». (Мах Мііііег, on. цит., стор. 199).

122) Бертранд Рассель, (Bertrand Russell), логістик і неопо- зитивістичний реаліст (1872-1970) у своїй історії філософії звертає особливу увагу на значення, яке мають філософічні системи і філософічні ідеї в соціяльно-історичному розвитку людства. « Завжди, від коли люди стали здібними до свобідної спекуляції, їх дії під незлічимо багатьома важливими оглядами залежали від їхніх теорій про світ і людське життя, про те, що є добром, а що злом...

» Маємо тут до діла із взаємозалежністю; «обставини людського життя багато важать у визначенні фіософії; філософія, багато важить у визначенні людських обставин».

123) Це третє найтісніше і водночас найбільш метафізично унапрямлене визначення філософії — нездійсненне, — за Шлем- кевичем, — у цьому метафізичному зформулюванні. Зв’язок між « поняттям загального буття, первоосновою безумовної вартосте і найвищим добром», мав би бути, — за Дільтаєм, — телеологічним, тобто таким, як між поодинокими функціями організму, де зміна в одному чинникові цілості викликає зміну в усіх інших.

124) Поняття загального буття, первооснови безумовної вартосте, найвищого добра, що мали б бути охоплені телеологічним зв’язком в третьому, найтіснішому оформленні поняття філософії.

125) Гл. про це ширше у « Введенні », порівняй із характеристикою філософії Дільтая.

126) «Філософія як універсальна самозадума ». Це най- ширше оформлення поняття філософії, особливо відповідало би пізнішому М. Шлемкевичеві — публіцистові, що в своєму есеї про філософію і публіцистику « Нова потуга » підкреслив пов’язаність обох ділянок — філософії і публіцистики.

127) В цих рядках автор немов передбачає появу екзистен- ціяльної концепції філософії.

128) Таку вимогу до філософії ставить Пітагор.

129) Гл. у «Введенні» характеристику філософії Дільтая.

130) Прагматизм -— від гр. « прагма » дія. Філософія, що вбачає суть людини в дії, яка рішає про вартість чи безвартність думки, стосовно до цього чи вона служить, допомагає життєвій поведінці, чи ні. Думка є тільки знарядом життя, звідси друга назва для прагматизму — « інструменталізм ».

131) Віліям Джеме (Wiliam James), американський філософ і психолог (1842-1907). Наголошує значення свобідної творчої одиниці, як теж «численність первнів буття» («плюралізм» дійсносте, гл. пояси. 133). Творець прагматизму, його начальна теза : « за можливу до сприйняття правду можна вважати єдино і виключно таку правду, що найкраще (у житті) провадить людей, що найкраще достосована до кожного аспекту життя, що її можна найкраще погодити із загалом досвідів », (Schischkoff, on. цит., стор. 474).

132) Меліоризм (термін введений у філософію Г. Спенсером),

— філософічний погляд, що визнає існування у світі тенденції до удосконалення та вірить в можливість удосконалення.

133) « Плюралізм » — філософічний погляд, за яким дійс- вість складається з більшої скількости основних елементів чи форм буття, як (напр., матерія, органічність, психічність, духо- вість), що не творять одноцільної єдности, — тоді, коли протилежний погляд, — монізм — зводить різноманітність форм буття по суті до однієї тільки форми буття, — напр., матерії.

134) Автор має на думці цей неназваний аргумент на оборону даної системи, що вона самозрозуміло пригожа для свого творця.

135) Система мала б бути відображенням світу, тимчасом

— за Джемсом — нераз буває в своїх основах куди більше відображенням своєрідности свого творця.

136) Автор має на думці «частини досвіду нашого росту», « етапи нашого розвитку », які можуть « стати варстатами буття » в цьому розумінні, що у них розвиваються філософічні погляди на буття, які відповідають даним переживанням.

137) Матеріялізм, — філософічний погляд, що добачує основну субстанцію усього буття в матерії.

138) Спіритуалізм, — протиставлення матеріялізмові, — бачить основу усього буття у дусі, вважаючи матерію за продукт або спосіб проявлення духа, або за зображення існуюче тільки в дусі.

139) Ганс Файгінґер (Hans Vaihinger), німецький філософ, (1852-1933), автор філософічного твору «Філософія немов то » (Die Philosophie des Als-Ob), в якій усі теоретичні, релігійні і практичні твердження розглядаються як «тільки фікції », припущення на службі людської волі, що бажає осягнути ними свої цілі. Самі в собі вони можуть бути суперечні із дійсністю, або навіть внутрішньо суперечні, та треба їх прийняти, якщо вони потрібні, щоб оминути труднощів у обмисленні чогось корисного для життя.

140) Фрідрих Ніцше (Friedrich Nietsche), німецький філософ, поет і есеїст (1844-1900). У своїй наскрізь несистематичній, афористичній філософії, — у першому періоді добачує — під впливом Шопенгауера — у розвитку культури діяння діоні- зійського (живлового) та аполінського (розумового), встановлюючого міру чинників. У другому періоді своєї творчости змага- еться із традиційною мораллю, особливо християнською, — як безосновною ілюзією, щоб вкінці проголосити твердження : « Бог помер ». У третьому періоді, перейнявши тезу дарвінізму про еволюцію, наслідком змагання за існування, заповідає перетворення людини в «надлюдину », яка відверне всі вартості (Umwertung aller Werte) і перетворить « невольницьку » християнську мораль в «мораль володарів» (Herrenmoral — « Also sprach Zarathustra »).

141) Під « організацією роду » автор розуміє організацію пізнавальних функцій «людського» роду, структуру пізнавальних функцій людини.

142) Цей арґумент є образним перелицьованим попереднього аргументу : «якщо проблеми поставлені скісно, то виправлення цих проблем мусить бути можливе й мусять бути прямі проблеми ».

143) Аксіологічний — (гр. « аксіос » — рідкий, вартісний), що торкається теорії вартостей.

144) Гіпостаза — (гр. « гіпостазіс » — підкладання) ■— конкретне уприявнення чогось абстрактного, напр., прикметности речі, чи якоїсь думки.

145) Деміург — (гр. Деміурґос) — за Платоном — будівничий світу, що платонівськими ідеями перетворює первісний хаос на впорядкований космос.

146) Анамнеза — (гр. « анамнезіс »), пригадання, — означає в Платона пізнання ідей, що до нього душа доходить не шляхом порівнювання змислових предметів, але безпосереднім прига- данням доби, коли душа перебувала у царстві ідей перед своїм втіленням.

147) « Держава » -— гр. « політеіа » — заголовок одного із творів Платона, що в ньому міститься платонівська теорія держави і суспільства.

148) В « Державі» Платона для кожного шару суспільного, напр. («рукодільників», «вояків», «керівників держави») — приступне і призначене інше пояснення світу; для рукодільників — міти, — для вояків і керівників держави — « філософічна діялектика ».

149) Діялектика — вміння провести спір про щось, а в Платона саме вмілість через власні докази і протидокази противника доходити до суті речей, тобто до поняття їх сутности в ідеях.

150) « Закони » — гр. « номої» заголовок одного із пізних творів Платона.

151) Епістемологічний — пов’язаний з епістемологією « на- ■укою про науки » — вивчанням вихідних, основних даностей, метод і підходів поодиноких наук.

152) Атопія, — від гр. «а» — заперечення і «топос» — місце, отже «заперечення місця», в сенсі визволення від просторовосте. Не змішувати з «утопією», нереальною, видуманою концепцією.

153) Синоптікос, — від гр. « сінопсіс » — розглядання разом У купі.

154) Номіналізм, — в протилежності до «універсалізму» платонівського походження, заперечує існування самостійних, метафізичних відповідників загальних понять, тобто « сутнос- тей» «істотностей» (логічних) кляс предметів пізнання (напр, метафізичне існування « кінськости », кляси предметів пізнання, яких звуть кіньми — приклад з Платона). Номіналісти вважають загальні поняття тільки за назви (nomina), що служать для означення поодиноких, реальних, в досвіді даних предметів якоїсь кляси, як теж їх прикметностей. Творцем номіналізму був англійський філософ Ильям Оккам (William Occam, 1300-1348). Номіналістична концепція понять сприяла розвиткові емпіризму.

155) Раціоналізм, -— напрямок філософії, що намагається сперти пізнання універсум і стосунок людини до нього єдино на поняттєвому пізнанні, на мисленні, як психічній функції розуму (ratio), яка підносить людину понад рівень тваринного універсум й запевнює її виїмкову ролю. Раціоналістами в цьому розумінні були в 17 і 18 сторіччі Декарт, Спіноза, Ляйбніц, Вольф; вершок свого розвитку раціоналізм досяг в «добі Просвічености», (Aufklarung) у французьких енциклопедистів (Дідро, Вольтер).

156) Емпіризм, — філософічний напрямок, що намагається вивести усе пізнання із первісних даностей досвіду і тем самим заперечує пізнавальність усього цього, що поза засягом можливого досвіду, отже й усього « метафізичного ».

157) « Світове поняття філософії » — ширше, популярніше, загально у світі прийняте поняття філософії (гл. пояси. 93).

158) « Ding an sich » — річ в собі, — недоступне для пізнання ядра предмета пізнання, як воно мусить якось існувати, незалежно від форм пізнання, в яких схоплюємо предмет, у яких він нам являється.

159) « Інтелігібельний характер », це в Канта і Шопенгауера недоступна досвідові метафізична основа людського характеру, яка, як незалежна від природи, отже від інстинктових нахилів і як непізнавальна « річ в собі», в структурі людської особовости є основою дій людини.

160) « Інтуїтивним розумом Бога », — краще було б сказати — « силою інтуїтивного пізнання у Бозі », — наскільки розум « раціо » і інтуїція — збагнення, відгадування, — собі протиставні « екс дефініціоне ».

161) Антиномія — гр. « антіноміа » — «суперечність із законністю. Це назва для суперечности в самому розумі, тобто в самих його принципах. З антиноміями мусить розум зустрітися, коли думає про щось безумовне, напр., цілість світу. За Кантом

— антиномії — це суперечності, що в них попадає неодмінно розум, думаючи : « світ скінчений », « світ нескінчений », — «має свій початок», «вічний», — «людина є свобідна у своїх вчинках », «всі вчинки людські зумовлені з конечністю своїми спонуками », — при чому для кожної тези і антитези можна, за Кантом, — навести логічні аргументи однакової сили. Кант розрізнює математичні і динамічні антиномії. Дві перші попередньо наведені антиномії вважаються математичними, — дві другі динамічними.

162) Ідеї. В Канта (інакше як в Платона), ідеї це « необхідні поняття чистого розуму » (чистого — тобто незалежного від будь- якого досвіду), що в них думаємо про щось безумовне, як, напр., проблеми, що їх інтерпретація веде до антиномій, суперечливих поглядів на щось, чого не можемо зустріти в ніякому досвіді, а що творить необхідну для завершення нашого мислення тотальність (сціленість). Напр., поняття « душі» в стосунку до різнома- нітности поодиноких явищ психічного універсум, ■— « світу » в стосунку до частин простору і їх змісту, — Бога в стосунку до усього створеного.

163) Категорії — від гр. «катеґоріа», щось визначувати. В Арістотеля найзагальніші способи, модальності (від лат. «модус » — спосіб) буття існуючого, напр., час, простір, причиновість

— як теж найзагальніші способи визначування існуючого. У Канта категорії є апріорними, тобто попереджуючими усякий досвід, в нашій пізнавальній структурі заснованими формами мислення і окреслення предметів пізнання, які то предмети щойно « конституюються », витворюються наслідком охоплення і впорядкування матеріялу досвіду, даного у заторкненнях нашої пізнавальної структури « речами самими в собі », — саме цими найзагальнішими формами мислення. Таких категорій є — за Кантом — дванадцять і вони належать до чотирьох груп: 1. скількости, — як, напр., чисельність (Vielheit) ; 2. якости — напр., реальність, неґація ; 3. реляції, стосунків — як, напр., причиновість, взаїмодія ; 4. модальности — як, напр., можливість, конечність.

164) Кант мас на увазі обставину, що геометричні і альґ- браїчні поняття люди свідомо витворюють, конструюють.

165) Барух Спіноза, філософ єврейського походження, з осідком у Амстердамі, (1632-1667). У своєму головному творі « Ethica more geometrico demonstrata», вийшовши від поняття всеохоплюючої і безконечної субстанції, яка є « природою, тобто Богом» (Deus, sive natura), і має два атрибути: простірність і мислення, — дедукційною методою виводить строго здетерміно- ване буття поодиноких способів буття (modi), їх поодинокі прояви (accidentia) та достосовану до такого пізнання Бога, тобто всесвіту, природи, етику. Початком цієї етики є «Amor Dei intellectualis » — з розуму зроджена і з нього випливаюча любов Бога та погоджена із загальними детерміністичним порядком поведінка.

166) Розумове пізнання є дискурсивне, коли у ньому міркування переходить логічно і поступнево від однієї пізнавальної даности до другої та будує з цих поодиноких даностей цілість знання, тоді, коли в інтуїтивному пізнаванні вихідною базою є безпосередні зоглянення (Anschauung) пізнаваного. Зоглянення це передовсім зорове, безпосереднє схоплення, а далі — кожне безпосереднє змислове схоплення речей (Schischkoff, стор. 23).

167) « Substratum » — лат. підложжя, підклад.

168) Порівняй пояси. 163.

169) «По-перше». Те, що «береться» зовнішнім змислом, сприйманням і охоплюється формою простірного зоглянення та наслідком цього має характер простірности, а найчастіше і матеріяльности.

170) «Друге». Що є об’єктом внутрішнього змислу, отже об’єктом себесвідомости, що виявляється у зогляненні — формі самого тільки часу і має характер психічности.

171) Філософія — за кантівським розумінням — як пізнання з найзагальніших, заснованих в нашій пізнавчій структурі понять, тобто із категорій, має до діла тільки з категоріями та зоглядними формами часу і простору, тобто апріорними формами пізнання, які щойно «конструюють » і витворюють даний нам в досвіді предмет пізнання, об’єкт. Отже, філософія не має до діла з об’єктами як такими.

172) « Conceptus cosmicus » — « космічне поняття », тобто поняття, що спирається на поглядах « світу » в розумінні широких мас людности, (гл. пояси. 93).

173) « Teleologia rationis humanae » — скерування людського розуму на властиві йому мети (гл. пояс. 93).

174) « Implicite », « explicite ». — Implicite, коли в сенсі поняття, що творить підмет, розуміється те, що explicite докладно в цілій повноті подається до відома в присудку словними виразами.

175) Чисті форми зоглядання — час і простір. За Кантом простірність і часовість не е властивими прикметностями « речей в собі», (такими теж не е напр. барви чи тони), але в нашій пізнавальній структурі заснованими формами зоглядання, які розгортаються в актах нашого зоглядання під впливом « заторіс- нення » (Affizierung) нашої пізнавальної структури « речю самою в собі», отже непростірною та позачасовою (гл. пояси. 163).

176) Інтелектуальне зоглядання, інтелектуальне бачення, — (intellectuelle Anschanung) — в романтичній німецькій філософії, зокрема в Шелінґа, — безпосереднє, духове, пізнавальне охоплення сутности якоїсь дійсности в її абсолютній, незумовленій реальності (absolute Realitat), чи теж подібне охоплення самого « абсолюту ». (Max Muller on. цит. стор. 833).

177) Девід Юм Dawid Hume, (1711-1776), англійський філософ доби просвічености. За ним, — пізнавальна сила людини обмежена до даностей наших змислів і досвіду та виявляється в переставлюванні, пов’язуванні, поширюванні чи звужуванні матеріялу цих даностей. Таким чином постають ідеї, між іншими ідея Бога, шляхом безмежного поширення уявлення сили, доброти і мудрости. До пізнавання законів причиновости доходимо шляхом повторюваного чергування в людському досвіді певних подій. Законності причиновости стосуються тільки до даностей досвіду, але не до сфери метафізичної, « трансцендентної», яка виходить поза досвід. Поняття субстанції мас своє джерело в звичці з’єднувати і пов’язувати між собою різні зображення світа, назверхньої дійсности.

178) Йоган Ґотліб Фіхте — (Johann Gotlieb Fichte) німецький філософ, (1762-1814), що у своїй концепції філософії виходить від понять « практичного розуму » Канта та проявленого в етичних діях людини « категоричного імперативу виконування обов’язку ». Філософія для Фіхте є « самосвідомістю творчо-етичної активности особовости», « абсолютного » (отже не емпіричного, даного нам в досвіді) «я ». Його першим актом є самопотверджен- ня, яке в тезі ставить себе, відрізнюючи себе від антитези, від усього, що « не я » (природи, світа). В синтезі « я » (в інтелектуальному зогляданні — гл. пояси. 176), охоплюючи тезу і антитезу свого «я» і «світу», вважає світ за «узмисловлений матеріал для здійснення обов’язку етичного діяння на рівні чину » — « Tathandlung »...

179) Фрідріх Вільгельм Шеллінґ — (Friedrich Wilhelm Schel- ling, (1775-1854), німецький філософ доби романтизму, заступав спекулятивну філософію природи, спираючись на Спінозі і Фіхте. Дух і природа творять •—■ за Шеллінґом «ідентичність реального і ідеального », всеохоплюючий абсолют, що як організм виявляється в багатьох, ієрархічно впорядкованих щаблях буття, названих «потенціями» (буття). Ці потенції не розвиваються одні з одних, але випливають просто з абсолюту, що саме таким чином цілковито розгортається. Абсолют — доступний для пізнання в інтелектуальному зогляданні (гл. пояси. 176). Його сутність висловлюється по різному в творах мистецтва і у філософії. Ця шеллінґівська концепція ідентичности реального й ідеального підлягала впродовж його життя далекойдучим змінам в його філософічних творах. Тому Шелінґа названо « протеєм філософії» — (Proteus der Philosophie ; Протей один з богів грецьких, що постійно міняв свою постать).

180) Автор говорить про « епістемологічні суперечки», уто- тожнюючи епістемологію із теорією пізнання, між якими є деяка різниця. Епістемологія, як вказує назва, має за свою вихідну базу розгляд поодиноких наук у їх первісних даностях, у методах і вислідах. Теорія пізнання має вихідну базу у розгляді самих пізнавальних функцій.

181) « Синкретизм ». — (гр. « синкрізіс » — зв’язання різнорідних елементів). Нахил до об’єднування різнорідних думок, що не виявляють єдности і несуперечливости. Особливо часто мова про «синкретизм пізноантичних релігій».

182) Періпатетизм. Періпатитеки, — учні Арістотеля, що вивчали його філософію, проходжуючись, (гр. « peripatein» — проходжуватись); звідси назва цього продовження філософічного напрямку арістотелізму.

183) Стоїцизм (від гр. « стоа »-галя, що служила за філософічну школу, яка існувала від 300 до народж. Христа до 200 по Хр. Філософічно-етичний напрямок, що вбачає етичний ідеал людини в мудреці, який робить тільки те, що наказує розум, тобто (за стоїцизмом) живе згідно з принципом, який править всесвітом. Всесвіт є частиною божеського розуму і цей розум виявляє. Досконала людина володіє тому своїми афектами, та переносить горе із непорушним « стоїчним спокоєм». У стоїків тоді мова про « апатію », або « атараксію », що у ній знаходять вони своє щастя (гр. «еудаймонія») узгіднюючи перебіг свого життя із божеським порядком буття.

184) Епікуреізм. Філософічно-етичний напрямок, що бере свій початок у філософії Епікура (342-271). За ним людина повинна прямувати в житті до насолоди, а тому, що тривка насолода зроджується з духової насолоди, слід прямувати передовсім до такої. Для того потрібно, щоби людські гони відповідно узгіднились (« увійшли в симетрію ») з духовими потребами, які провадять до внутрішньго миру, до відсутности пристрастей (гр. « атараксія »).

185) Інтуціонізм. Філософічний напрямок гнозеології, який визнає джерелом філософічного пізнання інтуїцію, тобто безпосереднє, не виведене з досвіду, чи з розумового міркування — взглянення в сутність пізнаваного (гл. пояси. 19).

186) « Розуміння » — (das Verstehen) — У В. Дільтая і Е. Шпранґера — розроблена метода пізнавального охоплення явищ, дій і процесів гуманістичного порядку в їх стосунку до цілей — вартостей, і до персональних структурних цілостей осіб, що їх дії скеровані на дані цілі. Інтуїція як рід безпосереднього пізнання відіграє в « розумінні » безперечно свою ролю, але не покривається вповні із « розумінням ».

187) Анрі Бер (Henri Berr), французьский історик та істо- ріософ; його центральною проблемою було питання « синтези в історії », можливість якої, він передбачував на основі дослідження і встановлення закономірностей в історії. Проф. О. Шульгин належав до кола його співробітників і в свойому творі « La vie et l’Histoire » посилається на його думки.

188) Френсіс Бейкон (Francis Bacon, 1561-1626), англійський філософ, пірвав зв’язки з арістотелівсько-схоластичним знанням, щоб сперти науку на досвід, впорядкувати науки в системі наук і унапрямити їх на збільшення потуги людини, згідно із думкою « Tantum possumus, quantum scimus » — « можемо, стільки знаємо ».

189) Джон Лок (John Locke, 1632-1704), англійський філософ, творець філософічного напрямку сенсуалізму. За сенсуалізмом, єдиним і остаточним джерелом піднання є змисли ; тому в інтелекті (розумі) нічого не може бути, чого вже не сприйняли ми змислами («Nihil est in intellectu, quod non fuerit in sensu »).

190) Моріц Шлік (Moritz Schlick, 1882-1936), австрійський філософ, засновник групи філософів « віденського кола (Wiener- kreis). Розвивав свої неопозитивістичні теорії головне під впливом Карнапа і Віттґенштайна (Rudolf Carnap, Ludwig Wittgenstein). За Шліком, — завданням філософії є розглядати, вияснювати і устійнювати наукові, основні поняття простору, часу, при- чиновости, ймовірности, органічности — етичного моменту в людських діях.

191) « Інтенціональний» — що виявляє інтенцію, інтенціо- нальність, наміреність. Інтенція — намір, тенденція, — поняття аналізоване в новіших часах уперше німецьким психологом і філософом Ф. Брентано. Означає такі « переживання » (в психологічному розумінні : усвідомлення психічних змістів), що мають суттєву прикметність бути « зверненими на предмет », бути переживаннями об’єкту — предмета. Інтенціональним переживанням називаємо отже, напр., такі переживання як любов до чогось, до якогось об’єкту чи цінування чогось, якщо вони інтен- ціонально (в свойому наміренні) скеровані, стосуються до даних об’єктів. (Франц Брентано, Franz Brentano, за словником Schischkoff-a, стор. 278).

192) Акт — (лат. « актує ») як термін психології і філософії, часово обмежений і квалітативно визначальний частковий процес (Vorgang) в струмі переживання.

193) Силогізм — підрахунок. Логічне виведення якогось твердження у « висновку » (« conclusio ») із двох « передпосилок » («praemissa») (Schischkoff on. цит., стор. 183).

194) Ідеальні науки, — це науки, що їх предмети не існують реально як частини чи явища матеріяльного світу, речі і єства, але є ідеально подумані як існуючі в людській свідомості, (напр., геометричні фігури, чи « вартості» добра, святості...) Ідеальними науками в цьому розумінні є математика, логіка, теорія вартостей. Джерелом їхнього пізнання є розум (Vernunft), а не зми- слово-досвідне пізнання; їх певність буває цілковита і безумовна, аподиктична; їхні методи є з правила дедукційні, а не індукційні (J. Hessen, on. цит., І. стор. 293-295).

195) Реальні науки — науки, що досліджують матеріяльно дані предмети пізнання.

196) « Психічне » в цьому розумінні, що « дане у нашій психіці ».

197) Консціенціоналізм, — філосодічний погляд, що вважає дійсним тільки те, що є дане в нашій свідомості, тобто, що є в свідомості «іманентне », залишається в границях нашої свідо- мости. Консціенціоналізм заперечує усяку дійсність поза свідомістю.

198) « Емпіріокритичне припущення». Емпіріокритицизм Р. Авенаріюса вважає за завдання філософії створити «■ природний світогляд », обмежуючи вихідну базу філософії до « критичного досвіду» (звідси емпіріо — критицизм), із виключенням усієї метафізики, тим самим до єдиних безсумнівних даностей, а саме первісних даностей нашого психічного життя, відчуттів.

199) Йоган Фолькельт (Johannes Volkelt, 1848-1930), німецький філософ, — обороняв критичну метафізику та мав великі заслуги в систематизації естетики.

200) Теодор Ліппс (Theodor Lipps), гл. пояси. 115.

201) Йоган Гаман (Johann Hamann, 1730-1788), німецький містичний філософ, який був в опозиції до раціоналізму і до доби Просвічености. Наголошує проти Канта творчу силу почування та не розуму.

202) Карл Ґрос (Karl Groos, 1861-1946), німецький філософ, зокрема дослідник естетики; добачував пов’язаність естетичного переживання з ігрою.

203) Висловом «врятувати смуток, журу для мистецтва», автор хоче вказати на можливість послуговуватись виразами смутку й журби як засобами мистецького твору (найкращий приклад — трагедія) на те, щоби викликати у глядача почуття повноти скалі людського переживання, притаманного справжній людині; це почуття є джерелом естетичної насолоди.

204) « Модерне поняття вчування, що стоїть в осередку нинішньої естетики »... Йдеться про вчування, як естетичну категорію (як загальне поняття) естетики у відміну до « практичного », щоденного його поняття. Естетичне вчування — це здібність « вкладати » наше власне мислення, почування, хотіння, наскільки воно викликане об’єктами природи або мистецтва, в ці об’єкти,

— здатність його « переносити » (« проєкціонувати ») в ці « естетичні » об’єкти природи або мистецтва, які саме викликали ці переживання. Практичне вчування торкається нашої здібности вставляти себе, переносити себе в соціяльному житті у світ переживань іншої особи; цей процес творить передумову « розуміння інших ». Промоторами « теорії вчування » були теоретики естетики Т. Фішер і Т. Ліппс.

205) « Порядкові значки » — цим терміном автор хоче вказати на впорядковуючу ролю наукових понять у дуже різноманітному світі наших змислових сприймань.

206) Мистецькі твори можна розглядати як « ознаки почування » творців естетичних творів, з яких вони виникли і одночасно як і « ознаки почування » в стосунку до естетичного твору, тих, що його сприймають.

207) Перше логічно-естетичне завдання торкається логічної аналізи естетичного характеру естетичного предмета, друге

— психічних почуттів, викликаних твором.

208) Критичною методою (від Канта і за його прикладом) вважається розгляд можливостей, походження, закономірности і « визнаности » (Giiltigkeit, Geltung) та меж функцій і здібностей людського духу. З такої критичної точки зору можна розглядати теж функцію естетичного сприймання і естетичну творчість, (гл. пояси. 22).

209) «Епістемологічний психологізм», — спроба звести, як в « емпіріокритицизмі» Авенаріюса — наукове пізнання до «чистого досвіду» як «вихідної бази», розуміючи під «чистим досвідом » змислові відчуття, отже психологічні даності як початкові даності досвіду.

210) «З обох боків дійсности ». З об’єктивного, предметового боку — дані нам в естетичному переживанні реальні « естетичні предмета », що є й психічними зображеннями, (в образотворчому мистецтві), — чи навіть тільки уявленнями (в літературі), — з другого, даності суб’єктивного, підметового почування, що цим зображенням підпорядковані. В ділянці естетики, той, що сприймає, залишається постійно в психічній ділянці, в цьому випадку психологізм виправданий.

211) Тому одначе, що поруч психічного переживання існує також — як його « стійке ядро » — готовий мистецький твір, навколо якого розвиваються естетичні переживання, — цей « готовий твір » є немов « вийнятий із психічного струму »>, і саме тому в стосунку до нього є виправдана і друга, критична метода.

212) Під « неправильним відношенням символів » автор мабуть розуміє — « неправильне встановлення відношення символів до символізованого », тобто відношення даного, сприйнятого, висловленого в мистецтві до задуманого мистцем вислову.

213) «Натуралістичним ілюзіонізмом» називає автор той напрямок мистецтва, котрий намагається викликати твором цілковиту ілюзію дійсности.

214) Автор думає, що завжди такого порівнювання нема, отже тільки інколи, коли сприймаємо мистецький твір, в цьому випадку тільки твір образотворчого мистецтва.

215) «Естетичний формалізм» в естетиці — напрямок, що додатньо оцінює виключно красу форми твору, мало узгляднюючи зміст.

216) В модерному мистецтві, напр., експресіонізм.

217) Автор є звеличником клясицизму в тому розумінні, яке він йому надав: — «синтези раціональних та ірраціональних елементів ».

218) Блез Паскаль (Blaise Pascal, 1623-1662), французький філософ, містик і математик. На його погляд, — розум не може відповісти на найголовніші запитання, про становище людини у світі та шлях до внутрішнього, душевного мира. Тільки відданість людини Божому Об’явленню і Ласці, тільки « логіка Сергія », ведуть до містичного переживання Божої Приявности, що єдина може дати відповідь на згадані запитання...

219) Якоб Фріс (Jakob Fries, 1773-1843), німецький філософ, базує релігійне почуття (під впливом філософа Якобі) на збагненні « надзмислового » (Ahndung, Ahnung), отже на нераціональному чуттєвому процесі, безпосереднього схоплення, « відгадання надзмислового ».

220) Автор має на думці різницю між релігійним переживанням та переживанням, напр., естетичним.

221) Думка Шляємахера погоджується з поглядом сучасної психології. Ми пасивні у почуваннях, охоплені а навіть « захоплені » почуванням; ми активні в хотінні, спираємося на наше «я», що рішає про дію. В почуванні нас охоплює навпаки «те» (« Es ») — Freuda — « несвідома » « ендотимна » (гр. tymos — порив гону), підвалина особовости, (Th. Lersch, Aufbau des Cha- rakters).

222) Пауль Наторп (Paul Natorp, 1854-1924), німецький філософ і педагог, славнозвісний своєю соціальною педагогікою вважає в людині за найконкретніше те, що соціяльне, а не індивідуальне.

223) Краще : почуття безконечности.

224) Бога, абсолюту.

225) В міміці і жестикуляції релігійних станів найчастіше зіниці звернені вгору, — до «неба», до «осідку» Бога.

226) Саме таке пов’язання релігії з етикою дуже реальне й істотне, не належно вияснене попередньою характеристикою релігійного почування за поданими філософами релігії. Воно має свою основу в тому, що Бог, — за Гессеном, — є не тільки «Weltgrund», але й «Wertgrund».

227) « Екстраментальне », — що находиться поза межами нашої психічности (лат. « mens » — розум, психічність).

228) Гл. пояси., стор. 43.

229) Ернест Трельч (Ernest Troeltsch, 1865-1923), німецький філософ релігії і соціолог, вважає містичні почування, почуттєву увнутрішненість, справжнім ядром релігії, признає за релігійними ставленнями апріорний (переддосвідний) характер, («релігійне апріорі»). підкреслюючи, що в них є також дані почуття зобов’язаности і конечности етичних дій, отже етичний аспект, та що в них виявляється фактично у поодинокому, скінченому стані почуттів апріорна конечність розуміти цей почуттєвий стан на рівні стосунку індивідуальної психіки до загального абсолютного Духа. Про Е. Трельча, — гл. працю О. Кульчицького « Український мирянин в духовій ситуації сучасности », в Збірнику : «Українець в житті і церкви української спільноти і людства », Париж-Рим, 1966, стор. 322-325.

230) Трельчові йдеться про ствердження пов’язаности між усвідомленням в нашій душі норм, що торкаються здійснювання вартостей, передусім етичних, що мають імперативний характер обов’язковости, абсолютности в сенсі зобов’язування людини їх здійснювати, — із буттям, «реальністю», «з якої ці норми випливають », тобто Божим Єством, що є не тільки « Weltgrund » (основою світу), але й « Wertgrund » (основою вартостей).

231) Віра. Віра це сприймання чогось за правду без виста- чального логічного обоснования. Релігійна віра торкається транс- ценденції, позадосвідної потойбічности, й тому не може бути доказаною досвідом чи міркуванням на основі досвіду, а коли б ЇЇ доказати, то вона перестала б бути вірою, стала б знанням, певністю.

232) Об’явлення, — уприявнення правд (що торкаються Бога) самою божеською інтервенцією.

233) «Антропологічних», — в розумінні не фізичної, але культуристичної філософічної антропології, що розглядає цілість людини в стосунку до цілости культури світу.

234) Міт, — старовинний переказ, що є символічним висловом деяких прапервісних переживань народів, відзеркалюючи світовідчування і ставлення творців.

235) Погляд Конта — гл. пояси. 92).

236) Реалізм, — філософічне переконання, що існує незалежна від людської свідомости, людського духу дійсність.

237) Ментальний, — що торкається мислення, усвідомлення, — екстраментальний, що є поза засягом нашої свідомости.

238) Фікція. Вираз « фікція » означає « видумку ». «В науковому мисленні це припущення, що у його неймовірність, навіть неможливість маємо вгляд, та що його застосовуємо як тимчасове допоміжне поняття яке згодом виключаємо з міркування. Воно може виконати велику послугу людському розумові». Schischkoff, on. цит., стор. 165-166).

Теорію наукового застосування таких фікцій створив німецький філософ Г. Фаігінґер (Н. Vaihinger), називаючи її фік- ціоналізмом, (гл. пояси. 139). Чи можна вважати всі поняття цього рода фікціями, залишається одвертим питанням.

239) Монада. Монадати називає німецький філософ Ґот- фрід Ляйбніц (Gottfried Leibnitz, 1646-1716) прості (в розумінні внутрішньої нескладности einfach) і нерозтяжні, неподільні, активні здатні зображувати (здатні до « perceptio ») — як теж прагнути, змагати до чогось (здатні до « appetitio »), отже духові основні елементи дійсности. Монади «не мають вікон», тобто « до них нічого не входить і нічого не виходить »; вони не ко- мунікуються з іншими монадами, але у свойому діянні є узгід- нені із діями усіх інших монад, завдяки « монадою монад », — Богом « перед — устійненій гармонії » (Harmonia praestabilita). Усі монади є випромінюванням « монади монад » Бога.

240) Неокантіянство (Neukantianismus), — низка філософічних напрямків, що своїм гаслом « назад до Канта » виступили проти спекулятивного ідеалізму і намагались обмежити філософію до критичної аналізи пізнавальних функцій людини, які за критикою чистого розуму Канта витворюють предмети пізнання, — як теж нормативних, що витворюють за критикою практичного розуму Канта норми і пов’язані з ними вартості.

241) Агностицизм, ■— гл. пояси. 95. Закиди з боку агностицизму торкалися передусім можливостей пізнавання абсолюту, Бога та взагалі можливости існування метафізики.

242) Іраціоналізм, — погляд, за яким буття є «іраціо- нальне »; дослівно : нерозумне, у філософії : « позарозумове » — розумом несхопне. « Іраціоналізм означає інстинкт, інтуїцію, почуття, увнутрішнення, любов, як основоположні джерела пізнання, вислід яких щойно опрацьовує розум». (Schischkoff, стор. 281). Шелінґ називає « іраціональним » « неохопленну основу реальности», дійсности, що її не зважаючи на найбільші зусилля не можна проаналізувати розумом та яка залишається на дні усього пізнаного. « Із цього нерозумового у властивому розумінні зродився щойно розум» (Шелінґ за Шішковом, стор. 523). За метафоричним висловом М. Шлємкевича — « іраціоналізм» — «весела пісня емоціональних сил людини».

243) Визначення психології М. Шлємкевича вже сьогодні не відповідає фактичному станові її розвитку та тільки частково правильне. Як наука про цілість свідомого і несвідомого психічного життя, сучасна психологія є одночасно наукою про людську поведінку (behaviour) і про людську особу і особовість, характерологією, при чому ця остання перехрещується із філософічною антропологією.

244) Побіч тієї тенденції «раціоналістичної» психології (треба її відрізнити від «раціональної », що була метафізичною спекуляцією про сутність людської душі), — яка з’ясована найвиразніше у тих напрямках психології, які пов’язані із феноменологічним підходом, — ще виразніше пробивається тенденція до вивчення несвідомого психічного життя, що до нього можна б до деякої міри віднести дальші слова Шлємкевича про те, що « тут приймається хаос, повне змішання елементів, що з нього мають постати зрізничковані предмети » (пізнання).

245) Відступ праці М. Шлємкевича від слів « щось подібного »... аж до слів « свідомости» — натякає на дуже влучну філософічно-антропологічну концепцію людини, в якій, згідно із часово новішими поглядами як праця М. Шлємкевича, щойно починають пробиватися теорії « суперпозиції », як каже автор, тобто шарової побудови психіки людини (Schichtenaufbau der Seele, Lersch, Rothacker, Scheler). Ці рядки є переконливим доказом глибокого розуміння грядучого розвитку наук і філософії з боку автора.

246) Автор дещо однобічно стає по стороні еволюційно- соціологічних теорій витворення етичних норм., поминувши теорії абсолютних вартостей, напр., теорію « категоричного імпера- тиву » Канта, які також заслуговували б на нашу гадку, — на більшу увагу.

247) Тома Гобс (Thomas Hobbes, 1588-1679), англійський філософ, що у своїй номіналістично-раціоналістичній філософії вважає мислення родом рахування, людську волю несвобідною, здетермінованою, зумовленою спонуками, при чому прапочатко- вим і найсильнішим гоном в людині е себелюбство (еґоїзм), що довело б до « війни всіх проти усіх » («Bellum omnium contra omnes »), якщо б людське домовлення не створило держави, яка схвалюючи одні поведінки, проголошує їх бажаними і « добрими » та засуджує другі як злі і шкідливі. « Релігія — це страх перед невидними потугами, що їх існування визнає держава ».

248) Артур Шопенгауер (Arthur Schopenhauer, 1788-1860), німецький філософ, за яким світ у своїй внутрішності є хотінням, волею у своїй сутності, та як явище зображенням, уявленням, (die Welt als Wille und Vorstellung). Невгамовна і невтомна воля, що від одного хотіння безупинно переходить до іншого, є перв- нем і основою людського єства та усієї дійсности і одночасно, — у своїх незаспокоенності, — джерелом зла і терпіння. Від нього може звільнити людину тільки заперечення волі до життя, але не самогубство, яке є на ділі потвердженням життя, бо бажанням іншого життя. Іншою переходовою формою звільнення людини від хотіння є мистецька контемпляція, мистецьке захоплення, що дозволяє на час про наші хотіння забувати. Джерелом моралі е спочування, жалощі людини до іншої, що терпить, які переходять у загальне милосердя для терпіння світу. Це спочування має своє джерело у прозрінні людини, яка доходить до переконання про єдність усього існуючого, одність волі усюди і в усьому. Цю волю людина розглядає почерез форми «заглядання » (Кант), час і простір, які разом творять « принцип індивідуалізації » — відосібнення речей і істот (« ргіп- cipium individuationis) так, що дійсність представляється як множинність різнорідних зображень буття. В мертвій природі воля виявляється у силах природи на різних щаблях її розвитку.

249) Антоні Шефтсбери (Antony Shaftesbury, 1671-1713), англійський філософ, виводить мораль, що її він вважає незалежною від релігії, із естетичних первнів людської природи, з нахилів людини до поєднання і згармонізування індивідуалістич- но-еґоістичних і суспільних нахилів.

250) Еудаймонізм, — напрямок етики, який вважає за найвищу мету людських змагань стан щасливости.

251) Утилітаризм — напрямок етики, що добачує найвищу мету людських змагань в пожиточному, корисному для одиниці, або для суспільства. Найвизначнішим представником цього напрямку був англійський філософ Іеремія Бентам (Jeremias Ban- tham), що обосновував етичну дію на змаганні до «найвищого щастя для найбільшого числа людей ».

252) Чи принципи еудаймонізму і утилітаризму майже загально признані — твердження спірне.

253) Історіософія, тобто філософія історії, — інтерпретуюче і оцінююче розглянення історії, що намагається встановити її закономірності.

254) Соціологія. — « Позитивна наука про соціальне життя, його типи і йогіо закономірність)» (A. Cuvilier, Vocabulaire pyilos., Paris, 1958, стор. 172).

255) Автор правильно говорить про « правила », в розумінні « загальних норм », — як закономірностей, яких на ділі в історії важко знайти. Про проблему закономірностей чи «правил» історії між іншим писав укр. історик О. Шульгин у своїй книжці « L’Histoire et la Vie», критичне обговорення, якої дає О. Куль- чицький в розвідці « Аналіза і синтеза рушійних сил історії », Збірник на пошану Олександра Шульгина, Париж-Мюнхен 1969, Записки Наукового Товариства ім. Шевченка.

256) Радше епістемології, наскільки епістемологією називаємо теорію пізнання в рамках поодиноких наук.

257) Вільгельм Оствальд (Wilhelm Ostwald, 1833-1932), німецький природознавець і філософ культури. На його погляд « усе є енергією », навіть якимсь чином дух. Культурний поступ полягає на перетворенні енергії, що перебуває в природі у формі енергії життя і культури.

258) Ця дефініція філософії дуже наближена до вже поданого нами визначення філософічної антропології, що її слід вважати справжнім осередком філософії.

259) Джон Стюарт Мілль (John Stuart Mill, 1806-1873), англійський філософ, психолог і соціолог, у філософії — позитивіст і теоретик індукції як методи природознавства. В етиці — утилітарист.

260) « Світ Маха » —■ гл. пояси. 96).

261) «Речами в собі» не в кантівському розумінні непізна- вальности, але незалежности від нашої психіки.

262) Е. Мах, відійшовши від природного образу світу в той спосіб, що за його базу взяв тільки природознавство, — наприкінці своїх міркувань віддалюється від нього ще раз, помилково звівши психічне життя до самих тільки змислових відчуттів.

263) Йоган Екгарт (Johann Eckhart, « Meister Eckhart », 1260- 1327), німецький містик-філософ, за яким віра повинна перетворити надприродне знання на природне, що й є завданням розуму, « іскорки » нашої душі, яка розжеврюється, тоді, коли людина відречеться себе і світу й досягне одности з Богом, не у своїй субстанції, але у виконанні свого призначення шукати в Возі « дна душі » (Seelengrund).

264) Ґеорґ Зімель (Georg Simmel, 1858-1918), німецький фі- лософ-релятивіст, попередив прагмастичні погляди Джеймса, пов’язуючи прагматизм з кантизмом, бо — за ним — апріорні форми пізнання (Кант) надають природі та історії характер раціональної, а тому людським завданням і цілям корисної конструкції.

265) Анрі Берґсон (Henri Bergson, 1859-1941), французький філософ, представник філософії життя, який у триванні, « du- гёе» минулого в теперішньому — (у вищих формах життя у пам’яті), що як зберігання минулого і наростання нового є основою творчого розвитку (evolution creatrice), добачуе його істотність. За Берґсоном матерія є формою буття, що у ній життя втратило свою здібність творити триванням нове, а стало тенденціею do повторювання рухів. Матерія обмежує « творчий розмах » (elan vital) життя, що для свого виявлення потребує однак матеріальної форми. Матерію пізнаємо інтелектом із його устій- неними як і матерія поняттями, — життя, — інтуїцією, що у ній суб’єкт і об’єкт в досвідчуванні життя стають одним — та що у ній зазнаємо в « понадемпіричній формі» істотність життя, як приявність в собі чогось іншого, трансценденції. (Макс Мюллер, on. цит., стор. 29). Таке визначення інтуїції не зовсім покривається з її розумінням у М. Шлемкевича. (Гл. пояси. 20, 266, 267, 268, 269).

266) Інтуїція, — за Шлемкевичем, — вмілість чи здібність встановлювати символи для емоційних переживань — символи передусім мистецької природи.

267) Автор своїми виводами зміцнює і підкреслює різницю між концепцією інтуїції в Берґсона і в себе : інтуїція — в розумінні Берґсона, — за М. Шлемкевичем неможлива. За Берґсоном, — інтуїція є вникненням в чуже життя, за Шлемкевичем « дух ніколи не може вийти із себе ».

268) Берґсон хоче образно сказати, що свідомість, «яка спирається » на барву, що внутрішньо була б « настроєна » помаранчево » тобто свідомість, загальна якість, якої мала б окреслений (помаранчево) якісний характер, могла б « прочувати », отже «відгадувати, збагнути » ціле спектрум свідомостей, « настроєних » на відмінну барву — на якість, напр., « зелену », чи « фіо- летну ». Це « прочуття » « збагнення » М. Шлемкевич відрізняє, заперечуючи його пізнавчий характер, від « охоплення », отже «пізнання», — відрізнення, яке можна б вважати проблематичним, бо інтуїційне пізнання в Берґсона (не тільки в Берґсо- на) виразно підкреслює свою відмінність від дискурсивно-поняттєвого, не зргкаючись при цьому ніяк свого пізнавчого характеру.

269) М. Шлемкевич тут рішуче і остаточно відкидає можливість застосування інтуїційної методи.

270) Ця обставина, що ще про характер метафізики люди гаряче спорять, доказує, що вона жива, бо мертвими цікавляться менше.

271) Марксизм-ленінізм особливо дуже енергійно поборює всяку метафізику, не зважаючи на те, що вона в його власній ідеології наявна в захованій формі.

272) Хіліязм — віра в тисячолітню державу щастя, що має попередити другий прихід Христа.

273) Про Ріхарда Вале (Richard Wahl) не згадують філософічні словники.

274) Потребу цієї «нової» метафізики — світ в дійсності відчуває щораз сильніше. Але в нашій добі не тому, що наша « епоха органічна », а навпаки тому, що вороже сторкнення цивілізації на службі техніки з культурою, спертої на духовості ставить проблему і потребу метафізичної диспенсії людини.

275) Філософія є немов дерево, що його корінням є метафізика, пнем — фізика, та верховіттям з нього виростають — всі інші науки. («Philosopma velut arbor est, cuius radices metaphysica, truncus physica, et rami ex eadem pullulentes — omnes aliae scientiae sunt »).

<< | >>
Источник: Микола Шлемкевич. СУТНІСТЬ ФІЛОСОФІЇ. Олександер Кульчицький. ВВЕДЕННЯ В ПРОБЛЕМАТИКУ СУТНОСТИ ФІЛОСОФІЇ. Праці Історично-Філософічної Секції. Париж - Нью-Йорк - Мюнхен 1981. 1981

Еще по теме О. КУЛЬЧИЦЬКИЙ ТЕРМІНОЛОГІЧНІ І РЕЧЕВІ ПОЯСНЕННЯ ДО ПРАЦІ М. ШЛЕМКЕВИЧА:

  1. Микола Шлемкевич. СУТНІСТЬ ФІЛОСОФІЇ. Олександер Кульчицький. ВВЕДЕННЯ В ПРОБЛЕМАТИКУ СУТНОСТИ ФІЛОСОФІЇ. Праці Історично-Філософічної Секції. Париж - Нью-Йорк - Мюнхен 1981, 1981
  2. БЮДЖЕТ ПРЯМИХ ВИТРАТ НА ОПЛАТУ ПРАЦІ
  3. РОБОЧА ІНСТРУКЦІЯ ІНЖЕНЕРА 3 ОХОРОНИ ПРАЦІ
  4. Підвищення оплати праці
  5. 21. Ринкова пропозиція праці на досконалому ринку.
  6. Ринок праці та розподіл трудових ресурсів.
  7. 11.1. Завдання і принципи організації обліку праці та її оплати
  8. 7. ОРГАНІЗАЦІЯ ПРАЦІ
  9. Положення про оплату праці
  10. 22. Ринок праці з недосконалою конкуренцією.
  11. 20. Ринок робочої сили. Моделі ринку праці.
  12. 57. Характер взаємозв’язку капіталу і найманої праці.