§ 6. КАНТ

Філософія нової доби стоїть передовсім під прапором математичного ідеалу. В раціоналістичній філософії європейського суходолу виявилась ця тенденція у великих системах, де надають напрямок усі, або хоч деякі, з вишезгаданих, різнорідних мотивів ; але, як у Платона — вони перебувають під диктатом на' уковости.

Спіноза доказує свою теологію, свою етику так само геометричною методою, як і математичні теореми.

Інакше в англійській філософії. Тут у зв’язку з номіналізмом 154) доходить до значного голосу критична тенденція. Але й для цього напряму ідеал чисто наукової філософії залишається недоторканим. Тому критика найперше обмежує кількість релігійних правд, що їх філософія має доказати, а опісля вже домагається повного виключення їх з обсягу філософії. Раціональна теологія стає філософією релігії.

Але у системі Канта, що хоче замирити протилежні напрямки раціоналізму 155) і емпіризму 156), знову сходяться різні нитки разом. Тільки на критичній основі вони виступають у цілком іншому взаємовідношенні. Саме цей останній момент найцікавіший у зв’язку з нашою проблемою. Бо, зрештою, у Канта можна помітити те саме, що вийшло на світло при аналізі філософії Платона. Кант також дає в своїй системі, як у цілому, значно більше, ніж вимагає в понятті філософії, що його поняття також він виставляє в реформаторсько-полемічнім захопленні. Але й значно менше ! — коли візьмемо під увагу його переконання, що він відкрив остаточну методу та що вона незабаром мусить створити систему чисто наукової філософії. Потім Кант знову протиставить такому вузькому поняттю філософії — світове 157) поняття її, що — як плоди Ероса у Платона, — значно краще характеризує цілу систему автора, ніж шкільне поняття, зумовлене полемікою.

Дехто каже, що ненаукові елементи лежать властиво поза рамками Кантової системи, що вони не є важливою, суттєвою частиною її. Та це — несправедливо. Навпаки, ті позанаукові елементи впливають на чисто теоретичні міркування, а то й дають їм новий напрямок. Тому вони найцікавіші в « Критиці чистого розуму». Вже поняття речі в собі 158), так як його розуміє Кант, характеристичне. Згідно з Кантом, дійсне є те, «що в’яжеться з матеріяльними умовами досвіду (відчуванням) ». Тоді річ у собі можна б розуміти цілком інакше, ніж це робить Кант. Можна б сказати, що річ у собі — це невідома якість, по аналогії до відомих змислових якостей. Вона була б у правильному зв’язку з відомими якостями, а значить її можна б науково означити, пізнати 171*). Але для Канта річ у собі — це невідомий і непізнавальний носій якостей! — Спершу річ у собі виступає як скрайнє поняття непізнавальности, але потім в іншому зв’язку Кант вже означає її ближче, принайменше щодо можливости : вона може бути інтелігібельним характером 159), чи то інтуїтивним розумом Бога 160). — Новим прикладом може бути й те, що Кант інакше поводиться супроти математичних, а інакше супроти динамічних антиномій 161). При перших він зупиняється на негативному результаті: обидва твердження, теза й антитеза, фальшиві. За те при динамічних анти- номіях він намагається врятувати правдивість обидвох, означаючи межі їх важливості. А це тому, що тут йдеться про ідеї свободи й Божества. Ясно, що в тих випадках, які наведено для прикладу, Кант керується релігійно-моральними мотивами. Його критичний погляд не дозволяв дивитись на всі ті думки, зумовлені позанауковими інтересами, як на науково доведені правди. Він виявив тільки, що вони теоретично можливі й намагався доказати, що догматичне заперечення тих ідей так само немає основ.

Аж практична філософія робить ту можливість дійсністю. Та тут релігійний мотив такий сильний, що Кант говорить вже про конечність ідей 162) для моралі, хоча в етиці вони і не є загально признані, і не мусять бути признані.

Кант мислить дуже сухо, коли порівняти його з Платоном, і тому естетичні моменти не виступають у його так яскраво. За те вони мають рішуче значіння для архітектоніки системи, що з свого боку впливає на її зміст. Дуже відомим прикладом є таблиця категорій 163). Кант завзявся довести їх кількість до дванадцяти, — і з того вийшло, що « одинадцять категорій ■— це сліпі вікна». Це зауважує Шопенгауер, що признає одну тільки категорію причиновости. — Ще кращий приклад дає вступ до « Критики сили судження ». Там, відповідно до психологічної схеми : пізнавальна сила, почування й сила прагнення, розрізняє Кант три члени « вищих пізнавальних сил », а саме : розсудок « як силу теоретичного пізнання »; розум, як «вищу силу на підставі поняття свободи — a priori законодавчу », і в кінці по аналогії до середньої сили душі, до почування — вставляє Кант посередню силу пізнання, силу судження. Але дальше ! Краса — згідно з Кантом —- основується на відношенні уявлення через уяву « до суб’єкту й його почуття приємности чи то неприємносте », тим то аналізи краси належить до критики сили судження. Таким чином красі припала б і тут роля посередника між змисловим світом (як предметом розсудкового пізнання) й інтелігібельним світом (як предметом розумових ідей) ; роля, яку вона мала і в системі Платона.

Коли в цьому відношенні система Канта не приносить нічого принципово нового, то так само можна порівняти його дефініції філософії з платонівськими. Кантова дефініція така : філософія це розумова наука з понять. Отже, вона була б відділена з одного боку від емпіричних наук, з другого від математики, що також має бути чистим розумовим пізнанням, але з конструкції понять 164). В основі відмежування філософії від досвідних наук лежить різниця між там, що дане a priori, й тим, що дане а posteriori. Кант протиставить свою дефініцію загально прийнятій, де філософія мала б бути наукою про перші принципи людського пізнання. Така дефініція проводить границю між філософією й окремими науками на підставі познаки загальносте, але ця познака підкреслює завжди тільки релятивні різниці й тому ніколи не може визначити устійнених меж. А для Канта це є річчю « незвичайної ваги — ізолювати пізнання, що своїм родом і походженням різняться одне від одного... » 172*). Така вимога ізоляції емпіричних наук від філософії, як апріорної науки, — це спадщина по раціоналістичнім напрямку, проти якого Кант зараз же виступає при розмежуванні філософії й математики.

Для раціоналізму була математична метода ідеалом. Його вважали досяжним, а то й дотягнутим, напр., у Спінози 165). До нашої теми не належить аналіза кантівського поняття математики й не наше діло приглядатись аргументам, які наказують Кантові вважати великою помилкою намагання філософії « оздобитись титулами й пов’язками математики». Для нього певне одне, «що рахівник своєю методою в філософії до нічого не доводить, хіба до будівлі з карт, філософ своєю в ділянці математики може розвести тільки балаканину...». Особливо друга частина наведеного висловлення нині вже ніяк не могла б встоятись. Математика побудована на « implicite — дефініціях », є саме чудовим прикладом дійсної науки з понять. У кожному разі в тій загальній дефініції філософії, яку дав Кант, вже виявилось його становище супроти раціоналізму. Він його прихильник, бо філософія — за ним — це чисте розумове пізнання без усякої домішки емпіричних елементів. Тільки Кант уже не такий повний надій, не такий самопевний, як творці великих систем XVII-XVIII століть, що хотіли все пізнання й усю філософію втиснути в форму математичних доказів.

Розумове пізнання з понять, значить дискурсивне 166) пізнання : така є філософія в протилежності до інтуїтивного розумового пізнання математики й апостеріорного пізнання досвідних наук. Поняття що з них випливає філософічне пізнання, мусять бути апріорною власністю свідомости. Це ті поняття, що означені категоріями, й ідеї розуму, що не даючи пізнання, є його реґу- лятивом. « Все [6]), що оце дане (у просторі або часі) зважити, чи й поскільки воно є якимсь квантум або ні, так що в ньому треба уявити собі існування або брак, поскільки те щось (що виповняє простір або час) є першим substratum 167) або одним тільки означенням, має відношення свого існування до чогось іншого як причини або наслідку, і вкінці чи стоїть ізольоване чи у взаємній залежності з іншими відносно існування, зважати можливість цього існування, дійсність і конечність, або їх протилежності : все те належить до розумового пізнання з понять, котре називається філософічним» 173*). Ті категорії 168) виринають у свідомості при нагоді прикладення їх до змислових даних. Але « ми нічого більше не беремо з досвіду, як те що потрібне, щоб дати якийсь об’єкт чи то зовнішнього, чи внутрішнього змислу.

Те перше 169) робиться одним тільки поняттям матерії (непрониклива нежива розлогість), друге 170) поняттям єства, (істоти), що думає (в емпіричнім внутрішнім уявленні: я думаю). Поза тим у всій метафізиці цих предметів ми мусіли б цілком втриматись від усіх емпіричних принципів, котрі поза поняття могли б докласти ще будь-який досвід, щоби з нього брати якісь судження про ті предмети » 174*).

« Система всього філософічного пізнання — це є філософія ». Покищо ця система є тільки ідеєю, що досі не здійснилась. І тому неможливо навчитись філософії. Можна тільки навчитись філософувати. Натяки Платона в « Теайтеті» краще відповіли на питання про навчальність філософії. У Платона — щоби знайти доступ до неї, був потрібний еротичний порив, духова вагітність. Тут неможливо навчитись філософії, бо ще немає готової філософічної системи. Але ж ні одна досі наука не спромоглась створити готову систему, хіба тільки формальна логіка, яку Кант вважає закінченою. А все ж таки, напр., фізики можна навчитись. — До того ще Кантові слова не погоджуються з його власним сподіванням відносно метафізики, які він висловлює у славній «Передмові» до 2-го видання «Критики чистого розуму ». Там читаємо, що «Критика» — це « трактат про методу, а не система самої науки; але вона все таки визначає цілий її зарис, і то так відносно її меж, як також всю внутрішню розбудову її членів ». Там вихвалюється « рідке щастя метафізики — яка не може бути уділом ніякої іншої розумової науки, що має діло з об’єктами —» 171). Те щастя лежить у тому, що введена критикою в певний хід науки, вона може цілком охопити поле приналежних до неї пізнань, і таким способом скінчити своє діло й передати нащадкам готову систему, якої вже збільшити не можна. Цього сподівався Кант ще для свого століття ! Філософії не можна навчитись, бо вона ще блукає навмання, мусить завжди виходити з самого початку, і не досягла ще однозгідности поглядів. Але Кантова революція повинна бути для філософії тим самим, чим для природознавства стала експериментальна метода. Коли ж до того перевороту не можна було навчитись філософії, то тепер, після того як метафізика стала наукою, вона саме повинна бути предметом успішного навчання ! Вона мас перестати бути тільки ідеєю ! — В кожному випадку вона залишилась такою, якою була, невивчальною, як у натяках Платона, як і в виразних словах Канта, що суперечать його раціоналістичним сподіванням.

Та незгідність із самим собою мас глибше коріння в другому понятті філософії, що стояло перед очима мислителя. Він називає його світовим поняттям, протиставляючи його шкільному поняттю, про яке досі говорилось. Перша дефініція відносилась до тієї науки, яку Кант хотів поставити на місце давньої метафізики. Вона виявила всю його залежність від раціоналізму, але й протилежність до нього. Де тільки Кант говорить про нові завдання філософії, він завжди має на увазі свою віддаль від раціоналізму, як Платон від софістики. Але коли погляне на історичну ролю філософії, або погляне на систему, що саме народжується в його думках, тоді він усвідомлює собі ще й інші риси філософії, подібно як то було з Платоном. « Але є ще світове поняття (conceptus cosmicus) 172), що повсякчасно лежало в основі тієї назви, особливо коли його неначе персоніфікували й уявляли собі в ідеалі філософа як прообраз. У такому пляні філософія е наукою про відношення всього пізнання до головних цілей людського розуму (teleologia rationis humanae) 173), а філософ не є розумовим мистцем, але законодавцем людського розуму. Дослідник-спеціяліст, також логік — це мистці розуму. Та « є ще вчитель ідеалу, що спирається на всіх них, користується ними, як знаряддям, щоб підсилити головні цілі людського розуму.

Тільки цього ми мусіли б назвати філософом» — 174*). Головні цілі мають своє завершення в остаточній меті, в усьому призначенні людини. Філософія що торкається тієї остаточної мети називається моральною філософією. Тому з давен-давна дивились на філософа перш за все як на мораліста. В своєму світовому понятті філософічна система складалася б із теоретичної і практичної частини. Тут — як у Платона — філософія знову здобуває безпосередній зв’язок з життям і його цінностями, вона стає вчителькою ідеалу. Філософ перетворюється в мораліста.

Але чи після того філософія це тільки наука ? Це та сама проблема, що перед тим виринала в Платона у вигляді питання, чи можливо об’єднати його обидва поняття філософії. Платон різко повернув у Файдросі від божевілля Еросу до діялектичної методи; подібно переходить і Кант назад у поле науки, кажучи про філософію : « Вона ставить все у відношення до мудрости, але шляхом науки, єдиним шляхом, що вже раз промощений, ніколи не заростає, і не допускає блуканини » 174*). Окремі науки мають цінність як засоби, і в’яжуться з остаточною метою людства аж «через посередництво розумового пізнання з одних тільки понять ». Тим то метафізика є « завершенням всієї культури людського розуму » 174*).

Твори Платонового надхнення, не зважаючи на діялектичну методу й не зважаючи на вимогу мислителя, не були чисто науковими продуктами; так само і Кантова реформа не відчинила для філософії «панського шляху» («via regia») науки. Як до Канта, так і нині філософія мусить починати з самого початку, а що торкається однозгідности результатів, — то сучасна боротьба філософічних поглядів дає саме протилежний образ, ніж того очікував Кант. Але в кожному разі для Канта залишається характеристичним те звуження суті філософії, яке було викликане полемічно-реформаторською тенденцією, розширення її в світовому понятті й врешті бажання визначити відношення до останньої мети людства загальноважливим і конечним способом, та ще й віра, що його власна система дала таке визначення. Все це риси, що ми їх зустрічали вже у Платона.

Досі Кантове поняття філософії йшло подібними шляхами, що і в інших мислителів. Щось нове й тому найцікавіше починається аж з критичною методою, що її вводить Кант, та з її наслідками для метафізики. Пізнання збагачується тільки синтетичними судженнями, в яких присудок додає щось нове до поняття підмета. В аналітичних судженнях присудок висловлює тільки explicite те, що implicite 174) висловлює в підметовім понятті. Напр. судження : тіло є розлоге — є аналітичний, бо розлогість є суттєвою познакою поняття тіла ; вона вже є implicite висловлена в підметі речення. Центральне завдання Кан- тової критики — це знайти й вивести правну основу синтези. Досвідним судженнєм, тобто синтетичним судженнєм a posteriori, не треба дедукції: тут сам досвід є основою синтези. Інакше в синтетичних судженнях a priori, які — за переконанням Канта — виступають в математиці, в чистому природознавстві й метафізиці. Ті судження не походять з досвіду й досвід не може їх ні потверджувати, ані заперечувати. Вони вимагають для себе загальної важливости й конечности. Кант доказує, що синтетичні судження a priori, в математиці мають свою правну основу в чистих формах зоглядання, то є в просторі й часі. Математичні судження випливають з конструкції понять у тих чистих формах 175). Синтетичні судження a priori в чистому природознавстві мають основу в категоріях, що у них мусять оформитись усі предмети природного пізнання. Тільки що для метафізичних суджень « a priori » немає правної основи їх синтези. Нею мусів би бути інтуїтивний розум, інтелектуальне зоглядання 176), але в людській свідомості його не знайти. Тому раціоналістична метафізика з усіми галузями (раціональна психологія, космологія й теологія) як науки неможливі.

До подібних результатів дійшла також англійська філософія в особі Девіда Юма 177). Тільки Юм зробив зовсім інший висновок, ніж Кант. У Юма : повне й радикальне відкинення всякої метафізики й метафізичних питань взагалі, обмеження завдань філософії до психології пізнання й діяння; у Канта — свідома розбудова метафізики на релігійно-етичній основі, після того як виявилось, що наукова метафізика неможлива. Це незвичайно важливий момент для того, щоб вглянути в суть філософічної системи. « Скептична манера », « засада невтральности » були не для Канта, бо саме ті відкинені галузі філософії займались предметами, що в’яжуться «з найвищим нашим інтересом ». Метафізична потреба — (ця назва постала пізніше) ■—■ для Канта — це «жага, що не дається загасити». «Розум нахилом своєї природи прямує до того, щоб вийти поза свій вжиток у досвіді, зважитись у чистому застосуванні й при допомозі самих тільки ідей сягнути до крайніх меж усього пізнання і знайти спокій щойно в здійсненні свого кола завдань, у спертому на себе систематичному цілому ». В полі досвіду розум ніколи не знайде повного заспокоєння. Тому метафізика необхідна в філософічній системі ; « — якась матефізика була завсігди на світі, й, мабуть, дальше також можна буде зустріти її, а з нею також якусь діялектику чистого розуму, бо вона природна для неї» 175*). Знайти шлях до метафізики — це для нашого розуму одна « з найважливіших справ », одна « з найважливіших частин нашої жаги пізнання ».

Тому Кант не проганяє метафізичних питань із системи філософії, але навпаки вводить їх у неї, тільки вже під іншою назвою. Реальність ідей чистого розуму вже не науково доказане пізнання, тільки конечний член моральної віри. Для Канта, як і для Юма, давня метафізика, це « ціла система подоб і блискучих оман» 176*), що невідповідним способом служила добрій справі. Але коли скептицизм був непридатний як « помешкання для постійного побуту » 177*) а тільки як засіб розбудити розум « з його солодкого догматичного сну», то вже негативний догматизм наскрізь шкідливий. Те, що він говорить, так само базується на трансцендентальній омані, як і те, чого вчить позитивний догматизм, раціоналістична метафізика. Тільки за останньою стоїть « щонайменше інтерес розуму », тоді як позитивний догматизм противиться тому інтересові.

Таким чином Кант завертає спекулятивний розум назад у його межі. Він може показати тільки можливість ідей розуму й вони мають для його тільки регулятивне значення. Аж практична віра реалізує їх, як конечні засновки моральної свідомости. Посередині між знанням і моральною вірою можна б поставити доктринальну віру, теоретичне аналогов до практичної віри. Сюди належить фізико-теологія, як спроба зрозуміти доцільну єдність природи так, неначе б вона є твором найвищої інтелігенції. Дальше : доктринальна віра в майбутнє життя душі на основі того, що бачимо « знамените вивінування людської природи й настільки зле достосовану до нього короткість життя » 178*). Моральна віра відрізняється від доктринальної неминучою конечністю свого предмета як єдиної умови моральної свідомости; « — мені відомо — зовсім певно, що ніхто не знає інакших умов » 178*). Не так доктринальна віра. Вона була виразом « скромности в об’єктивному розумінні, але водночас й висловом твердого довір’я до суб’єктивного ». Тими самими ідеями, що вже виступали як члени доктринальної, згодом моральної віри, можна користуватись також як гіпотезами, але тільки для полемічного вжитку. їх можна протиставити думкам, що заперечують їх; вони ж такі самі незбиті можливості. В такій гіпотетичній ролі вони є «тільки проблематичні судження», «чисто приватні гадки » 179*).

Отже з того виходить, що філософічна система не може складатися з одних тільки загальноважливих і конечних, наукових правд, але обіймає ще й різні складники віри, які в багатьох місцях стикаються з теоретичними частинами й в’яжуться з ними посередніми ланками. Це е те нове в Кантівському понятті філософії, хоч воно й не знайшло собі вислову в його дефініції. Ми вже нераз підкреслювали, що всі видатні системи — це будівлі з різнорідних частин. Спочатку дивляться на них без-*- критично, всі вони вважаються науковими; потім критика намагається прогнати ненаукові елементи з філософічної системи; Кант затримує їх, розуміючи їх велику вагу для життя, для загального погляду, що його вимагають від філософії. Але він це робить у повній свідомості, що тут маємо діло не з науково доказаними правдами, тільки з такими справами, що за ними стоїть « інтерес розуму ». Це в кантівській термінології значить : справами, що в’яжуться з « силою прагнення, з волею людини ».

Але Кант не довів цієї найціннішої думки про суть і складові частини філософічної системи до кінця. Виявилось, що й тут, як і деінде, він залежний від раціоналізму, з яким сам він воює. Ті самі ідеї, що раз називаються чисто-приватними гадками, перемінюються завдяки моральній вірі в конечні правди. Це раціоналістичний забобон бажати, щоб у справжній науці не було інших, як тільки загальноважливі й конечні судження, забобон, що не дозволяє Кантові віддати цілковиту справедливість досвідним наукам. Він призводить до того, що у справах, які сильно в’яжуться з практичним інтересом, Кант намагається доглянути для всіх обов’язкову конечність, де її немає. Тоді ідеї Бога, безсмертя душі, свободи стають одинокими й конечними умовами моральности, а разом з тим його філософія — схемою остаточної системи. Все це догматичні завороти в Канта, що не дають йому також вільним поглядом дивитися на історію філософії. Він заявляє, що всіх дотеперішніх спроб начебто не було, і він свідомий, що своєю спробою цродовжує тільки традицію своїх попередників.

Доля, яка судилась кантовій системі, також типічна. Вона не злагіднила боротьби філософічних поглядів. Тепер, як і колись, розум перебуває «неначе в стані природи, і не може добитись значення для своїх думок і претенсій, або запевнити їх інакше, як війною 180*). Кантова критика хотіла бути справжнім «судовим трибуналом для всіх суперечок »; тоді як вона сама стала полем, де зводять бої нові партії кантіянців. — так само не досягнув Кант другої мети : він не відкрив остаточної методи філософії. Вона ще й сьогодні раптово затримується на місці після багатьох приготувань і лаштунків 181*), і завжди ще починає з самого початку.

Та вплив цієї системи триває ще й досі. Найперше стояли залежні від неї філософії під прапором світового поняття; ново- кантіянізм виходить зразу зі шкільного поняття Канта, але в дальшому розвитку розсаджує тісні межі й повертає знову до світового поняття, філософії, знайшовши таким чином зв’язок із великими мислителями першої третини минулого століття.

Аналіза структури Кантової системи й погляду Канта на суть філософії показали, що в самій побудові не було якихось основних змін якщо порівняти її з побудовою античної системи. Ми бачили натомість велику різницю щодо свідомости власної дії. Непохитна догматична віра в розум, його силу створити науковий світогляд і дати таке ж розуміння життя, уступає тут значно скромнішій — хоч і послідовно не доведеній до кінця — вимозі. Відповідь на «найважливіші частини для нашої жаги знання » можна знайти шляхом конечної щоправда, але тільки віри. Критика « мусіла таким чином усунути знання, щоб створити місце для віри » 181*).

Це важливе пізнання Канта незабаром призабули. Філософія знову бажала бути тільки наукою. А це давалось осягнути подвійним способом : або через самообмеження до окремих питань філософії, доступних для наукового пізнання : до теорії науки, до психології, психологічної етики й естетики. Або — якщо філософія не бажала відректися світогляду й розуміння життя, — тоді систему пронизували позанауковими елементами, але давали їх зверхній вигляд науково доказаних думок. Це стосується не тільки до систем німецького ідеалізму XIX століття, до Фіхте 178), Шеллінґа 179), Геґеля, але також до позитивізму Конта або до системи Г. Спенсера. Останні також не цілком вільні від усяких позанаукових елементів, яких джерело лежить в емоціональності людини. — Перший спосіб самообмеження не виконує тих вимог, які завжди ставились перед філософією, та робить з неї просту шкільну справу. Другий спосіб, коли порівняти його із свідомою різницею, котру робив Кант між теоретичними й практичними мотивами в філософії, а разом з тим між науковими й релігійно-моральними її частинами, — означає крок назад.

<< | >>
Источник: Микола Шлемкевич. СУТНІСТЬ ФІЛОСОФІЇ. Олександер Кульчицький. ВВЕДЕННЯ В ПРОБЛЕМАТИКУ СУТНОСТИ ФІЛОСОФІЇ. Праці Історично-Філософічної Секції. Париж - Нью-Йорк - Мюнхен 1981. 1981

Еще по теме § 6. КАНТ:

  1. 3. «Либеральный» и «неолиберальный»
  2. Рационализм Р. Декарта, Г. Лейбница и И. Канта
  3. Просвещение
  4. Индивидуум и общество
  5. А. Марбургская школа
  6. Нравственная философия
  7. V. Свобода и власть
  8. III. Взаимосвязь между экономикойи политикой
  9. ГРУППА 62 ПРЕДМЕТЫ ОДЕЖДЫ И ПРИНАДЛЕЖНОСТИ К ОДЕЖДЕ, КРОМЕ ТРИКОТАЖНЫХ МАШИHHОГО ИЛИ РУЧHОГО ВЯЗАHИЯ
  10. ГРУППА 61 ПРЕДМЕТЫ ОДЕЖДЫ И ПРИНАДЛЕЖНОСТИ К ОДЕЖДЕ, ТРИКОТАЖНЫЕ МАШИHHОГО ИЛИ РУЧHОГО ВЯЗАHИЯ
  11. Социальная роль
  12. Именной указател